Ярослав Володимирович Мудрий 1019-1054

Тепер київським кня­зем став Ярос­лав. Зни­щив­ши Свя­то­пол­ка, він став во­ло­да­рем більшої час­ти­ни батьківської дер­жа­ви. Він мав у своїх ру­ках усю по­луд­не­ву її час­ти­ну, ук­раїнську-руську, ра­зом з Ту­ро­вом і Пинськом, але без західньої ок­раїни, що за­гар­бав Бо­лес­лав, князь польський, та ще без східньої Тму­то­ро­канської об­пас­ти, де сидів йо­го брат Мстис­лав. За те до Ярос­ла­ва на­ле­жа­ли ще волзькі во­лос­ти - Рос­тов та Суз­даль, на півно­чи - йо­го влас­ний Нов­го­род, а мо­же ще й Смо­ленск. Найбільш кло­по­тавсь він про­те, щоб західні ок­раїни вер­ну­ти на­зад. Але йо­му за­ва­жа­ли инші спра­ви, як от нап­рик­лад війна з бра­том Мстис­ла­вом Тму­то­ро­канським. Се був князь од­важ­ний, вой­ов­ни­чий, ли­цар-во­яка - він на­га­ду­вав діда сво­го Свя­тос­ла­ва. Од­но­го ра­зу він во­ював­ся з кня­зем Ка­согів (Чер­кесів) - Ре­де­дею і, щоб скінчи­ти війну, во­ни умо­ви­ли­ся вий­ти на бій сам-на-сам. Ре­де­дя був ду­же здо­ро­вий чо­ловік, але Мстис­лав по­ду­жав йо­го і ки­нув­ши об зем­лю, убив. З то­го ча­су Ка­со­ги пла­ти­ли йо­му да­ни­ну і до­по­ма­га­ли у війні. Та­ко­му кня­зеві тісно бу­ло в да­ле­ко­му за­кут­ку, у Тму­то­ро­кані і він прос­тяг­нув ру­ку й собі на батьківську спад­щи­ну - пішов на Київ. Од­на­че Ки­яне не пус­ти­ли йо­го до се­бе, і Мстис­лав пішов за Дніпро, підбив собі Сіве­рянські землі, і ос­тав­ся у Чер­ни­гові. На дру­гий рік Мстис­лав зно­ву про­бує щас­тя. Тоді Ярос­лав, ба­чу­чи, що си­ла в Мстис­ла­ва ве­ли­ка, пок­ли­кав собі на поміч Ва­рягів. Ко­ло Лист­ви­на (не­да­ле­ко Чер­ни­го­ва) во­ни зійшли­ся. Нас­та­ла тем­на, го­ро­би­на ніч; зня­ла­ся стра­шен­на бу­ря з вітром, блис­кав­кою й до­щем, і Мстис­лав на­пав на Ярос­ла­ва. Він по­бив йо­го військо до-щен­ту, а Ярос­лав утік у Нов­го­род. Мстис­лав за­раз пос­лав за ним по­го­ню й послів і на­ка­зав їм пе­ре­ка­за­ти йо­му так: „вер­тай­ся, бра­те, у Київ і си­ди там, бо ти - наш стар­ший брат; а я візьму собі ліву сто­ро­ну Дніпра аж до мо­ря". На тім бра­ти й за­ми­ри­ли­ся: пра­во­бе­режні землі ос­та­ли­ся за Ярос­ла­вом, а ліво­бе­режні - за Мстис­ла­вом. Після то­го аж до смерті Мстис­ла­ва жи­ли во­ни у ве­ликій зла­годі.

Тепер Ярос­лав мав вільні ру­ки, то й узяв­ся до західніх ок­раїн. Ро­ку 1031 він із Мстис­ла­вом, після смер­ти польсько­го ко­ро­ля Бо­лес­ла­ва Хо­роб­ро­го, пішли на По­ляків і заб­ра­ли в них на­зад Га­ли­чи­ну та За­бужські землі, що був за­гар­бав їх Бо­лес­лав Хо­роб­рий. Польським кня­зем тоді був Мєшко (Ме­чис­лав). Після йо­го смер­ти став кня­зю­ва­ти Ка­зи­мир, що дер­жав рідну сест­ру Ярос­ла­во­ву Доб­ронігу-Марію. З ним Ярос­лав жив у добрій зла­годі і до­поміг йо­му зміцни­ти Польщу - на шко­ду своїй дер­жаві пізніше.

У 1036 р. по­мер Мстис­лав бездітний, і Ярос­лав став єди­ним кня­зем на Ру­си-Україні. Ще у Пскові кня­зю­вав йо­го брат Су­дис­лав, так Ярос­лав схо­пив йо­го й за­са­див у вяз­ни­цю, де той і сидів аж до смер­ти Ярос­ла­ва; та ще ос­тавсь у По­лоцьку Бря­чис­лав, син Ізяс­лавів, Ярос­лавів небіж, але то­го Ярос­лав не зай­мав, бо по за­повіту Во­ло­ди­ми­ра князівство те бу­ло відда­не у рід Рогніди; після смер­ти Бря­чис­ла­ва там став кня­зем йо­го син - Всес­лав.

Тепер Ярос­лав дер­жав всю Руську дер­жа­ву, крім По­лоц­ка; на за­ході він мав усе те, що й батько йо­го Во­ло­ди­мир, мо­же навіть і більш - тільки За­кар­патські землі лед­ве вже чи на­ле­жа­ли до Ярос­ла­ва. На по­лу­день, че­рез те, що Пе­ченіги піду­па­ли, Ярос­лав став бу­ду­ва­ти го­ро­ди по р. Ро­си (Юрьїв на Ро­си) - от­же прос­то­ронь між Стуг­ною й Росью бу­ла за­люд­не­на. Збу­до­вав він два го­ро­ди й на півно­чи: Юрьїв (у Чудській землі) та Ярос­лав на р. Волзі.

За Ярос­ла­ва Пе­ченіги вже бу­ли піду­па­ли на силі й менш ро­би­ли йо­му кло­по­ту. В-останнє на­па­ли бу­ли во­ни на Київ ро­ку 1036. Під са­мим Київом, на рівно­му полі, Ярос­лав вкрай по­бив їх і розвіяв, і з то­го ча­су про них у літо­пи­сях на­ших і чут­ки не­має. На тім місці, де по­бив Ярос­лав ос­танній раз Пе­ченігів, він збу­ду­вав ве­ли­ку церк­ву св. Софії, що стоїть у Київі й досі.

За Ярос­ла­ва бу­ла ос­танній раз війна з Гре­ка­ми. Ярос­лав пос­лав на них сво­го си­на Во­ло­ди­ми­ра з виз­нач­ним київським бо­яри­ном Ви­ша­тою. Бу­ря по­роз­би­ва­ла Во­ло­ди­ми­ро­ви бай­да­ки й по­ви­ки­да­ла на беріг, але час­ти­на їх встиг­ла утїкти в Дніпро; час­ти­на дру­жи­ни з Ви­ша­тою пішла су­хо­до­лом до Ду­наю, прос­ту­ючи до-до­му, але Гре­ки наг­на­ли їх, по­би­ли й од­них пов­би­ва­ли, а дру­гих заб­ра­ли у не­во­лю, а імпе­ра­тор грецький звелів по­ви­ко­лю­ва­ти їм очі. Про­дер­жав­ши їх у не­волі кілька літ, пус­ти­ли аж тоді, як цар грецький Конс­тан­тин Мо­но­мах за­ми­рив­ся з Ярос­ла­вом і віддав свою ро­дич­ку, царівну, за си­на йо­го Все­во­ло­да.

Ярослав мис­лив зміцни­ти свій рід і зве­ли­ча­ти йо­го, а за для то­го він по­род­нив своїх дітей з чу­жо­зем­ни­ми во­ло­да­ря­ми; так си­на сво­го Все­во­ло­да, як вже зга­ду­ва­ло­ся, од­ру­жив із царівною з ро­ду імпе­ра­то­ра грецько­го Конс­тан­ти­на Мо­но­ма­ха; доч­ку Єли­са­ве­ту од­дав за нор­вежсько­го ко­ро­ля Га­ральда, дру­гу доч­ку Ан­ну - за фран­цузько­го ко­ро­ля Ген­ри­ха І; рідна сест­ра йо­го Прес­ла­ва бу­ла за ко­ро­лем польським Ка­зи­ми­ром, од­на з до­чок за угорським ко­ро­лем Андрієм, а два си­ни йо­го дер­жа­ли німецьких князівен; сам же він мав жінку - доньку ко­ро­ля шведсько­го. Усе се по­ка­зує, що київська дер­жа­ва то­го­час­на вва­жа­ла­ся за ду­же не­ос­тан­ню се­ред ин­ших євро­пей­ських царств.

Правив дер­жа­вою своєю Ярос­лав так са­мо як і йо­го батько - че­рез синів. Ще за жит­тя сво­го Ярос­лав скли­кав усіх їх і так поділив поміж ни­ми землі і го­ро­ди: Ізяс­ла­вові, як най­стар­шо­му, од­дав він Київ з Ту­ро­вом і Нов­го­род з Пско­вом й на­ка­зав, щоб усі бра­ти по­чи­ту­ва­ли та слу­ха­ли йо­го, як батька, і най­ме­ну­вав йо­го „ве­ли­ким кня­зем"; Свя­тос­ла­вові од­дав Чер­нигів з Му­ро­мом (землі Ра­ди­мичів та Вя­тичів) і Тму­то­ро­кань, Все­во­ло­дові - Пе­ре­яс­лав (півден­ну Сівер­щи­ну) та Рос­тов з Біло­озе­ром, Іго­реві - Во­линь, а Вя­чес­ла­вові - Смо­ленск. Крім то­го був ще внук Ярос­ла­ва - Рос­тис­лав (син Во­ло­ди­ми­ра Нов­го­родсько­го) і він одер­жав в уділ Га­ли­чи­ну.

Ярослав на­ка­зу­вав їм жи­ти між со­бою у зла­годі й лю­бові, а стар­шо­му - не доз­во­ля­ти, щоб бра­ти крив­ди­ли один од­но­го й на­ка­зав йо­му до­по­ма­га­ти й бо­ро­ни­ти то­го, хто бу­де скривд­же­ний. Так по­ча­ли­ся уділи (осібні князівства), що до­ве­ли Ук­раїну до руїни і, як по­ба­чи­мо, од­да­ли її до рук - упе­ред Та­тарів, а там Лит­ви та Польщи.

20 лю­то­го (фев­ра­ля) 1054 р. у Виш­го­роді, на ру­ках лю­би­мо­го си­на сво­го Все­во­ло­да, по­мер Ярос­лав; йо­му бу­ло тоді 75 літ. Ки­яне ду­же жал­ку­ва­ли за ним, а мит­ро­по­лит і все київське ду­хо­венст­во стріли йо­го аж за го­ро­дом і по­хо­ва­ли у Софійсько­му со­борі, у мар­му­ровій до­мо­вині, що стоїть там і те­пер.

По смер­ти Ярос­ла­ва ук­раїнська дер­жа­ва роз­ва­ли­ла­ся, а про­те ба­га­то вся­ко­го сліду - й доб­ро­го й ли­хо­го - ос­та­ло­ся од неї на довгі віки. Ос­та­ла­ся христіянська на­ука й віра, церк­ва й ду­хо­венст­во, письменст­во, од­на­ко­ва книж­на й цер­ков­на мо­ва сло­вянська по всіх на­ших зем­лях; ос­тав­ся один кня­жий рід і з нього ви­хо­ди­ли дов­го потім князі по ріжних зем­лях; ос­та­ло­ся спільне імя руське; ос­та­ло­ся од­на­ко­ве пра­во й за­ко­ни, од­на­ко­вий лад у гро­маді, в уп­раві, од­на­кові власті; жит­тя по ріжних ук­раїнських зем­лях ви­ро­би­ло­ся од­на­ко­ве й зас­тав­ля­ло лю­дей по­чу­ва­ти се­бе близьки­ми одні до од­них. Тим-то ся ук­раїнська, Київська дер­жа­ва, хоч і за­ги­ну­ла дав­но, але має ве­ли­ку ва­гу в нашій історії.

Чому ж та дер­жа­ва Київська, що бу­ла та­ка ве­ли­ка за Во­ло­ди­ми­ра та Ярос­ла­ва, рап­том упа­ла? Го­лов­них при­чин бу­ло дві. Пер­ша- нам­но­жи­ло­ся князів і ко­жен з них хотів ма­ти якусь час­ти­ну в своїй „батьківщині". Те­пер вже труд­но бу­ло зібра­ти до ку­пи усі землі, як давніше, хоч дех­то з мо­торніщих князів і про­бу­вав се зро­би­ти. Так от син Ярос­ла­ва Все­во­лод знов назбірав був цілу ку­пу зе­мель, але вже не міг при­гор­ну­ти ні По­лоцька, ні Во­лині та Ту­ро­ва, ні Му­ро­ма та Тму­то­ро­кані. Про­бу­вав був зібра­ти землі й син Все­во­лодів Мо­но­мах та Мо­но­махів син Мстис­лав, але не до­ве­ло­ся їм ма­ти в ру­ках і по­ло­ви­ни зе­мель дер­жа­ви Во­ло­ди­ми­ра Свя­то­го.

Друга при­чи­на, чо­му не мож­на бу­ло вже склас­ти ве­ли­кої дер­жа­ви, а нав­па­ки - во­на все більше роз­би­ва­ла­ся на шмат­ки, та, що по са­мих зем­лях лю­де, особ­ли­во бо­яре та всякі за­можні, не раз луч­че хотіли ма­ти сво­го осібно­го кня­зя, а ніж слу­ха­ти київсько­го або йо­го воєво­ди. Та­кий свій князь зви­чай­но більш слу­хав гро­ма­ди і дбав про неї, то й лю­де час­то ста­ва­ли за „сво­го" кня­зя й по­ма­га­ли йо­му од­бо­ро­ни­ти­ся від київсько­го. В де-яких зем­лях лю­де, гро­ма­да на „вічу", по­вер­ша­ють навіть кня­зя, як от у Нов­го­роді або Пскові, де князь не мав ніякої си­ли; в ин­ших знов зем­лях, як от в Га­ли­чині та в Чер­нигівщині, „віче" не ма­ло си­ли, а ще в ин­ших, як в Київі, во­но має чи­ма­лу си­лу, але все ж князь з дру­жи­ною дужчі.

По смер­ти Ярос­ла­ва ба­чи­мо на Ру­си кілька уділів - осібних зе­мель.

Найстарший уділ був Київський, де сидів Ве­ли­кий князь; за­раз після йо­го по­чи­тав­ся уділ Нов­го­родський, але він ско­ро од­чах­нув­ся од ин­ших уділів, бо Нов­го­родці ста­ли гро­ма­дою вибіра­ти собі князів і, котрі їм бу­ли не до впо­до­би, тих про­го­ни­ли й на їх місце кли­ка­ли ин­ших. За Нов­го­родським йшов уділ Пе­ре­яс­лавський - він прос­тя­гав­ся од го­ро­да Ост­ра та верхівя р. Су­ли до поріччя Ворск­ли і Удів; далі йшли уділи: Чер­нигівський, Смо­ленський, Во­линський і Га­лицький; По­лоцький уділ по-ста­ро­му зос­та­вав­ся в роді Рогніди.

Але вер­не­мо­ся до то­го, що діяло­ся на Вкраїні-Ру­си по смер­ти Ярос­ла­ва.