II. ЖИТТЯ ГРОМАДСЬКЕ
„У Словян і Антів - каже грецький письменник Прокопій (VI віку) - дає порядок не одна особа, але з давніх-давен усим порядкує громада й порішає усякі справи". Инший знов письменник каже, що у них багато начальників, бо кожне племя мало свого. Начальники ті не жили з собою в згоді і тільки коли насовувалось якесь лихо, коли треба було усім гуртом з ним битись, то тоді тільки народ вибірав одного з тих начальників за вождя усіх племен. Але ті вожді, чи начальники племен - не були якимись князями, що мали велику силу. Се були лишень кращі люде серед инших „старців" - старіших, поважніших голов. Уся ж сила була в руках „віча" - зборів отих „старців", старших з кожного племени. На тих вічах ухваляли всякі важні справи - як от щоб усім племенам виступити гуртом війною, зібрати воєнні сили, кого вибрати за привідцю. Так було десь в VI-VII століттях. А літ 300 пізніш (у Х в.) ми вже чуємо й про князів, як от Деревлянський князь Мал. Але виявляється, що князі ті, так само як і Антські вожді, не мали якоїсь більшої власти, а вся вдасть, як і давніше, остається в руках віча, зборів „ліпших мужів". В оповіданнях Літописі ніде нема й мови про князів, а тільки, що племена - Поляне, Уличі, Деревляне воюють, радяться, але все сами: про князів їхніх не чути. Вони справді були, але не мали сили перед вічем, перед волею волості-землі. Аж тоді як у Київі появляється дружина - аж тоді князь вбивається в силу й починає ту силу розтягати на сусідні землі та племена.
III. ПОБУТ ТА КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ
Рід
З давніх-давен словянські племена, а між ними й наші українсько-руські, жили - кожен рід осібно, не густими хуторами, бо простору тоді було доволі. Рід такий - се було кілька родин, велика сімя близьких чи далеких родичів. Усе майно було у них спільне, бо тоді землею, чи иншим чим, не треба було ділитись - маєш усього скілько хочеш, аби працювати не лінувався! Порядок в такому роді давав старшина, „старець" - звичайно найстарший та найповажнійший з усіх. Ще не дуже давно бували на Україні такі великі, не ділені сімьї, душ по 20-30 в одній, і мали вони спільне господарство. Згодом такий рід збільшувався - в ньому були вже не тільки близчі свояки, але й „далекий родочок", і з такого великого роду з часом витворилось „племя". Так воно діялося у инших Славян (напр. у Сербів пізніш), так певно було й на нашій прабатьківщині перед розселенням Словян. Коли велика родина, рід так вже розростався, що далі вже трудно було разом господарити, то така родина ділилася на кілька менших, що сідали собі окремим дворищем, як найдалі, на нових ґрунтах. Згодом з таких родин-дворищ, що межували між собою й памятали, що вони одної крови, творилося село, „вервь". Але село - се вже був не рід, а громада, і всі справи сільські рішають на зборах, на „вічу", старшини з поодиноких дворищ.
Городи
Для сіл потрібні були городи (міста). Само слово город показує, що то було огорожене, безпечне місце. Город ставився для захисту, оборони, щоб було куди в небезпечну годину сховати своє добро й себе самого. Та не тільки од сторонніх ворогів треба було захисту: між дрібними волостями та племенами бували завзяті бійки, то й тут треба було мати якесь безпечне місце. Часом город такий був для цілого гурту сіл, а часом і поодинокі села мали свої невеликі городки. І справді, на українській землі - особливо в більш засиженій частині, північній - бачимо велику силу „городищ" - останків тих городів (в Київщині налічують їх 435, на Волині - 348, на Поділю більш як 250, в Чернигівщині коло 150). Не дурно чужі люде прозивали Словянщину „краєм городів"! „Городища" ті не однакові: одні круглі, часом на рівнині, обсипані валом, а часом і ровом - се звичайно-найдавніщі, прості городи; другі - на високих, крутих шпилях, в кутку між річками та яругами, обсипані з того боку, де можна увійти, кількома валами один по-за другим. Се звичайно „городища" пізніші - князівсько-дружинних часів. Окрім валів, город часто боронили деревляні стіни. А коли сам город не міг змістити усіх осадників, то „передгородьє" обводили деревляними палісадами-частоколом (звалося то „острог"). Городи єднали людей - сусідні громади: треба було усім разом будовати та поправляти город. Крім того підчас війни була спільна оборона; громади гуртом повинні були дбати про громадський спокій, вишукувати винуватих та злочинців. Все се звязувало людей в одну цілість, привчало до громадського й політичного (потрохи) життя. З городів багато зосталося й надалі тільки тим місцем, куди люде ховалися під час небезпеки. Але деякі з них здобули велику силу й стали осередком не тільки для сусідніх сіл та своєї околиці, але й для сусідніх городів та їх округів. Се могло статись од того, що город був дуже вигідний та міцно укріплений, але ще більш мали вагу торговельні причини: коли город стояв на якійсь торговельній дорозі, то там осідали назавжди торговці та промисловці; той город притягав людей, що селились в його окопах, а коли там не зміщалися, то по-під ними, і виростав тоді „острог" - огорожені села навколо города. Такий город здобував собі повагу, і до голосу його „гражан" прислухалися й инші, менші городи. Од такого міста часом почали прозивати себе й люде: наприклад, Бужане та Червняне на Дулібській землі. На місці давніщих племен повстають тепер землі - волості з своїми городами. Ті племена, що не розвинули у себе городського життя, попритягали до себе сусідні, чужі центри (осередки). Так наприклад Київ притягнув до себе Деревлян, Чернигів - Радимичів і Вятичів. А з другого боку, через сильний розвиток городських центрів, де-які племінні землі розпадаються на кілька волостей-князівств: Сіверщина поділилась на Чернигівську й Переяславську волость, Кривицька земля - на Смоленську й Полоцьку (або й Псковську).
|