Історія України-Русі, том 1.

Микола Аркас

 

ВСТУП

 

Кожен чо­ловік по­ви­нен зна­ти історію сво­го рідно­го краю, сво­го рідно­го на­ро­ду. Ба­га­то віків наші діди-прадіди по­ли­ва­ли по­том і кровію ту зем­лю, де ми жи­ве­мо, нас­тав­ля­ли гру­ди та го­ло­ви кла­ли, та своїм ону­кам-прав­ну­кам кра­щої долі до­бу­ва­ли. А чи зна­ють ті вну­ки свою бу­вальщи­ну, чи віда­ють усі про славні діла предків своїх? Чи ж зна­ють во­ни до­ла­ду навіть те, хто во­ни такі:

Чиї си­ни, яких батьків?

Чи ко­жен на­па­мять ска­же:

За-що ж бо­ро­лись ми з Ля­ха­ми?

За-що ми різа­лись з ор­да­ми?

За-що ско­ро­ди­ли спи­са­ми

Татарські реб­ра?

Навряд! А тим­ча­сом не по­вин­но сього бу­ти. Діди-прадіди наші збе­рег­ли та нам пе­ре­да­ли незлічи­мий скарб: не тільки зем­лю й те, що є в ній та на ній, а й мо­ву, пісні, зви­чаї - все те, що ми зве­мо на­шим рідним, ук­раїнським та що нас одрізняє од ин­ших лю­дей: од Мос­калів („Руських"), Біло­русів („Лит­винів"), По­ляків, Німців та ин­ших; ка­жу­чи по письмен­но­му - пе­ре­да­ли нам своєрідну, ук­раїнську культу­ру.

І от, чи­та­ючи свою історію, по­ба­чи­мо, що ми не вчо­рашні - що більш 1000 літ наш на­род був не ос­татній між сусіда­ми; що мав він навіть ко­лись свою дер­жа­ву та своїх князів, а пізніще - за ко­зач­чи­ни та гетьманів - мав си­лу не мен­шу як Польща, Моск­ва та Та­та­ри; по­ба­чи­мо, що ук­раїнська культу­ра давніще сто­яла на ви­сокій ви­со­чині і з неї пов­ни­ми жме­ня­ми чер­па­ла для се­бе Мос­ков­щи­на; по­чуємо про кра­щих діячів на­ших та про те, як во­ни за-для рідно­го на­ро­ду пра­цю­ва­ли, - нав­чи­мо­ся більш ша­ну­ва­ти свою ми­нув­ши­ну, лю­би­ти свій край, свій на­род та мо­же де-яку на­уку й для се­бе з то­го ма­ти­мем, як нам в світі жи­ти та до чо­го пря­му­ва­ти.

Український на­род роз­се­лив­ся на ве­ли­ко­му прос­торі: в оден бік аж над Чор­не мо­ре, в дру­гий - над Кав­каз, над річку Ку­бань, в третій - вго­ру - над річку При­петь та Буг, і в чет­вер­тий - в го­ри Кар­патські (в Австрійській та Угорській дер­жа­вах). Але найбільш ук­раїнсько­го на­ро­ду, на­ших лю­дей, жи­ве в Російській дер­жаві. Тут во­ни за­се­ля­ють гу­бернії: Во­линську з сусідніми шмат­ка­ми гу­берній Люб­линської, Сідлецької та Го­род­ненської (Холм­щи­на), Минської, усю Київську, Подільську, чи­ма­лу час­ти­ну Бе­са­рабії, усю Хер­сонську, Ка­те­ри­нос­лавську й Таврію до гір, усю Пол­тавську, Харьківську, більшу час­ти­ну Чер­нигівської, по­луд­не­во-західню час­ти­ну Курської, східню час­ти­ну Во­роніжської та Донської об­пас­ти, чи­ма­лу час­ти­ну Ку­банської та Чор­но­морської (Но­во­російської) і Став­ро­польської (сю­ди підхо­дять рос­ки­дані, не­мов ост­ро­ви на морі, ук­раїнські се­ла в гу­бернії Аст­ра­ханській, а ще більш в Са­ратівській). А всього на сих зем­лях налічу­ють Ук­раїнців мільонів 25 або 26.

В Австрійській дер­жаві, в Га­ли­чині та на Бу­ко­вині, Ук­раїнців (або як во­ни там звуть се­бе - Ру­синів) мен­ше. У Га­ли­чині аж до „Руської ріки" (вітка ріки Ду­най­ця на за­ході) - жи­ве більш як чо­ти­ри і пів мільони, на Бу­ко­вині більш як 300 ти­сяч та в північній Угор­щині (в дер­жаві Вен­герській), під Кар­патськи­ми го­ра­ми, де міста (го­ро­ди) Унг­вар і Му­качів, теж з пів мільона. А всього на ук­раїнській землі жи­ве на­ших лю­дей 31 або 32 мільони. А як сю­ди до­да­мо тих 3 або 4 мільони на­ших лю­дей, що жи­вуть між чу­жи­ми людьми та в чу­жих кра­ях - у Росії, в Сибіру та в се­редній Азії, в ріжних кут­ках Авст­ро-Угорської дер­жа­ви, в Ру­мунії, в Північній Аме­риці, в Ка­наді, в Бра­зилії, то що, то ма­ти­мем не менш як 34 мільони усього.

Той край, від Кар­патських гір і аж до Ку­бані, зве­мо ми Ук­раїною, а наш на­род, що там жи­ве (про ин­ших лю­дей на Вкраїні бу­де мо­ва далі) зве­мо Ук­раїнця­ми. Се наз­ва доб­ра, ста­ра й най­зручніща - так звуть се­бе наші лю­де скрізь: чи в Київі, чи в Пол­таві, чи в Одесі, чи у Львові (в Га­ли­чині), чи в Чернівцях (на Бу­ко­вині). А про­те ба­га­то на­ших лю­дей на Вкраїні Російській, особ­ли­во не­письмен­них, не час­то ска­жуть до­ла­ду, хто во­ни такі - за­бу­ли навіть своє імя. Знов же в де­яких кут­ках Ук­раїни, як от в Холм­щині, в Га­ли­чині, на Бу­ко­вині, на Угор­щині, наші лю­де звуть се­бе Ру­си­на­ми, Рус­на­ка­ми, а віру свою й мо­ву - руською. А на Ук­раїні Російській „руськи­ми" звуть наші лю­де Мос­калів. І ви­хо­дить з то­го ве­ли­ка плу­та­ни­на. Тим ча­сом на прав­ду спра­ва ви­хо­дить так. З давніх-да­вен, од­ко­ли впер­ше знаємо ми щось про ук­раїнський на­род та йо­го край, то край той зва­ли Русь, а лю­дей Ру­си­на­ми. Се най­давнійше най­мен­ня за­дер­жа­ло­ся й досі по де­яких кут­ках на Вкраїні. Пізніще Ру­сию по­ча­ли зва­ти се­бе й сусідні лю­де, що на­ле­жа­ли ко­лись до Київської на­шої дер­жа­ви, як от Мос­калі, або „ка­ца­пи", чи „руські", та Біла Русь, чи „лит­ви­ни", як ка­жуть на них наші лю­де. Але як Ру­сию ста­ли зва­ти й Ук­раїну й Білу Русь і Мос­ков­щи­ну, то щоб відрізни­ти од­них від дру­гих, ста­ли наші краї про­зи­ва­ти „Ма­ла Русь", чи Ма­ло­росія, біло­руські - Біло­русія, а мос­ковські краї - Ве­ли­ко­росія. Але що наз­ву „Ма­ло­рос", „Ма­ло­росія" ви­ду­ма­ли книжні лю­де, а не сам на­род, то на­род її й не знає, і прав­ди­вий Ук­раїнець не ска­же, що він „ма­ло­рос". Про­зи­ва­ють ще Мос­калі наш на­род „хах­ла­ми" - се од тих чубів на маківці, „осе­ледців", що ко­лись но­си­ли наші лю­де, але се знов тільки проз­ви­ще, а не імя, так са­мо, як Ук­раїнці ка­жуть на Мос­калів, чи „Руських" - „ка­цап". Прав­ди­ве ж на­ше імя, ста­ро­давнє - Ук­раїнець, а зем­ля на­ша - Ук­раїна. Вко­ре­ни­ло­ся у нас се імя міцно за ко­зацьких часів і за­дер­жа­лось до на­ших часів ра­зом з пісня­ми про славні діла на­ших прадідів-ли­царів.

Певно, ко­ли лю­де жи­вуть на та­ких ши­ро­ких прос­то­рах, що од од­но­го кінца до дру­го­го яких 2-3 ти­сячі верст (кіло­метрів), то му­сить бу­ти між ни­ми де-яка ріжни­ця: лю­де з Харьківщи­ни, або як ка­жуть на цих - Сло­бо­жа­не, ина­че одя­га­ються й тро­хи ина­че го­во­рять, як нап­рик­лад Поліщу­ки (в лісовій час­тині Ук­раїни, в північній Київщині та Во­лині), а Поліщу­ки ина­че як Холм­ща­ки або По­до­ля­не, а ще ина­че Бой­ки, Лем­ки та Гу­цу­ли в Га­ли­чині, що жи­вуть в Кар­патських го­рах. А про­те се одні лю­де, з однією мо­вою, з од­на­ко­ви­ми зви­ча­ями, з тією са­мою культу­рою. Де-б не жив Ук­раїнець: чи то на Ку­бані, чи в Чер­ни­гові, чи на Бу­ко­вині на гра­ниці з Ру­мунією - скрізь у нього та­ка са­ма біла ха­та з са­доч­ком, од­на­кові пісні, зви­чаї та об­ряд (нап­рик­лад весільний), од­на­ко­во в хаті й ко­ло ха­ти, - од­но сло­во, вид­но, що то ті самі лю­де - Ук­раїнці, один на­род Ук­раїнський, а не Польський, не Мос­ковський, чи ин­ший який.

Серед Ук­раїнців на ук­раїнській землі жи­вуть і инші лю­де, тільки їх не ду­же ба­га­то. На Вкраїні Російській се­ред Ук­раїнців є Мос­калі, Біло­ру­си, Жи­ди, По­ля­ки, Німці, Че­хи, Мол­да­ва­ни, Вірме­ни, Гре­ки, Бол­га­ри, Ци­га­ни та инші лю­де, але є їх, як лічи­ти кру­гом, не більш 10 про­центів (10 на кож­ду сот­ню Ук­раїнців) в се­ре­дині Ук­раїни, і до 30 про­центів - по кра­ях. В Га­ли­чині поміж Ук­раїнським лю­дом найбільш По­ляків та Жидів, на Бу­ко­вині - Мол­да­ван (Во­лохів), на Угор­щині - Ма­дярів (Венгрів): чу­жих лю­дей на­бе­реться там з 30 про­центів (відсотків). Але й там по де-яких ок­ру­гах, а особ­ли­во в го­рах, Ук­раїнців налічу­ють 80 або й 90 про­центів. Найбільш ті инші лю­де на Ук­раїні або поміщи­ки (дідичі), або купці та про­мис­ловці, або уряд­ни­ки (чи­нов­ни­ки), а ко­ло землі по­рається ра­зом з Ук­раїнця­ми тільки тро­хи По­ляків, Німців, Чехів та Мол­да­ван (Во­лохів).

Українці не всі однієї віри. Найбільш між ни­ми пра­вос­лав­ної віри (на Вкраїні Російській та на Бу­ко­вині), а в Га­ли­чині ма­ло не всі гре­ко-ка­то­лицької, або ина­че - уніяцької. Є ще чи­ма­ло Ук­раїнців (в Подільщині на Вкраїні Російській та в Га­ли­чині) ка­то­лицької віри, тоб то та­ких, що хо­дять до польсько­го костьолу і ма­ють польських ксьондзів, але про­те го­во­рять по ук­раїнське­му і не вва­жа­ють се­бе за По­ляків, а за Ук­раїнців. Звуть їх: Ук­раїнці-ла­тин­ни­ки.

А по­ки так ста­ло­ся з Ук­раїною та Ук­раїнським на­ро­дом, як є во­но те­пер, то ба­га­то бу­ло пе­ремін, ба­га­то заз­нав і наш край і наш на­род тяж­ко­го ли­ха. Про сі пе­реміни, про всякі ми­нулі події рос­ка­же нам на­ша Історія.

Нашу Історію од часів най­давніших і аж до ос­танніх днів розділи­мо на кілька час­тин, або періодів. Пер­ший період - По­чат­ко­вий, най­давніший. В ньому бу­де мо­ва про те, які лю­де жи­ли на те­перішній ук­раїнській землі в не­па­мятні ча­си, по­ки не зя­вив­ся той на­род, що пізніш ста­ли зва­ти йо­го ук­раїнським; про те як наш на­род осе­лив­ся на те­перішній своїй землі; про сусідів на­шо­го на­ро­ду в най­давніші ча­си, про йо­го жит­тя-бут­тя. З тих часів ми не маємо своєї пи­са­ної історії, чи вза­галі пи­са­них до­ку­ментів, а знаємо найбільш про нього з то­го, що ви­ко­па­но в мо­ги­лах, в ста­рих містах, го­ро­ди­щах, ва­лах, та ще од чу­жих письмен­ників, що щось чу­ли або зна­ли про на­ших лю­дей в ті ча­си.

Другий період бу­де Са­мостійно-дер­жав­ний. В сі ча­си Ук­раїнський на­род вис­ту­пає нарівні з ин­ши­ми ве­ли­ки­ми дер­жа­ва­ми; має свою влас­ну дер­жа­ву, своїх князів, прий­має христіянство, ши­риться в на­роді освіта, нез­ви­чай­но збо­га­чується ук­раїнська культу­ра й тоді ж зяв­ляється впер­ше панст­во, купці, ши­риться тор­гов­ля, се­ля­не по­ряд­ку­ють самі со­бою в гро­ма­дах.

Третій період - Ли­товсько-польський. В сі ча­си зни­кає са­мостійне дер­жав­не жит­тя в ук­раїнських зем­лях, і сі землі підгор­ту­ють під се­бе сусідні дер­жа­ви: спо­чат­ку Ве­ли­ке Князівство Ли­товське, а тоді Ко­ролівство Польське. На Вкраїні роз­ве­ло­ся ба­га­то панст­ва, а се­лян поз­бав­ля­ють волі та обер­та­ють у кріпаків. Панст­во, з своїх та­ки, ук­раїнських лю­дей - цу­рається сво­го на­ро­ду й своєї віри, стає во­ро­гом свой­ому на­ро­до­ви. Ук­раїнський на­род, а перш за все ко­за­ки, бо­ряться за свої пра­ва й віру; за Хмельницько­го він пе­реміг панів-шлях­ту і ви­бо­ров був собі во­лю. Але тре­ба бу­ло по­мо­чи, то прис­тав, як рівний з рівним, до Мос­ков­щи­ни.

З сього ча­су по­чи­нається чет­вер­тий період: Польсько-Мос­ковський. В сі ча­си Мос­ков­щи­на вко­ро­чує пра­ва Ук­раїнсько­го на­ро­ду, за­во­дить на Ук­раїні свої по­ряд­ки. Ук­раїнці шу­ка­ють спо­собів виз­во­ли­ти­ся з під мос­ковської ру­ки та збе­рег­ти свою ав­то­номію (по­ряд­ко­ван­ня своїми спра­ва­ми са­мим). Мос­ков­щи­на по­ду­жа­ла, ни­щить ко­зач­чи­ну, ка­сує за­по­рожську Січ, за­во­дить кріпацт­во в ліво­бе­режній Ук­раїні (по ліво­му боці Дніпра). В пра­во­бе­режній Ук­раїні вби­лось в си­лу польське панст­во, за­во­дять унію (в Га­ли­чині ще раніш - у третьому періоді); в ліво­бе­режній Ук­раїні повс­тає панст­во з своїх же лю­дей, ко­заків, але мос­ков­щиться й цу­рається сво­го на­ро­ду. Освіче­ний, за часів Хмельни­щи­ни й раніш, на­род Ук­раїнський по­ма­лу знов стає тем­ним, убо­гим, не­вольни­ком панським. Тим ча­сом упа­ла Польська дер­жа­ва, і її поділе­но ра­зом з ук­раїнськи­ми зем­ля­ми. Га­ли­чи­на й Бу­ко­ви­на одійшли під Австрійську дер­жа­ву, а пра­вобічна й лівобічна Ук­раїна та Холм­щи­на опи­ни­ла­ся під Російською.

З сього ча­су по­чи­нається ос­танній період - Російсько-Австрійський. Ук­раїнський на­род, розділе­ний те­пер кор­до­ном (гра­ни­цею), про­ки­дається до но­во­го жит­тя. Ук­раїнська мо­ва, що за­дер­жа­лась тільки у се­лян та міщан та пот­ро­хи се­ред ду­хо­венст­ва й дрібно­го панст­ва, стає мо­вою письмен­ною, літе­ра­тур­ною, і те­пер нею вже го­во­рять та пи­шуть і вищі верст­ви ук­раїнсько­го на­ро­ду, чи як ка­жуть - інтелігенція; ук­раїнською мо­вою вчать (нап­рик­лад в Га­ли­чині та Бу­ко­вині) не тільки в сільських шко­лах, але й у ви­щих - в гімназіях, універ­си­те­тах, су­дять нею в су­дах, одп­рав­ля­ють служ­бу в церкві. За сі ча­си ска­со­ва­но пан­щи­ну скрізь на ук­раїнських зем­лях, се­ля­не по­ма­лу зрівню­ються в пра­вах з ин­ши­ми верст­ва­ми, обіра­ють послів у Дер­жав­ну Ду­му (в Росії) і в пар­ла­мент та в сей­ми (в Га­ли­чині та Бу­ко­вині). Ук­раїнські по­чут­тя та свідомість національна (тоб то, що ми Ук­раїнці, а не щось ин­ше) ши­риться між на­ро­дом че­рез книж­ки, га­зе­ти, віча (гро­мадські схо­ди­ни в Га­ли­чині, де про вся­чи­ну мож­на го­во­ри­ти). Ук­раїнський на­род відрод­жується до но­во­го, кра­що­го жит­тя й стає по­руч ин­ших культур­них, освіче­них на­родів.

Такий ко­ро­тенький пе­рег­ляд то­го, про що док­ладніше бу­де рос­ка­за­но в нашій „Історії".