Святополк Володимирович Окаянний 1015-1019

За жит­тя сво­го Во­ло­ди­мир найбільш лю­бив си­на сво­го Бо­ри­са; дер­жав йо­го біля се­бе й хотів після смер­ти зро­би­ти йо­го ве­ли­ким кня­зем у Київі, але са­ме пе­ред йо­го смертью Бо­ри­са не бу­ло у Київі, бо Во­ло­ди­мир пос­лав йо­го на Пе­ченігів у степ. Свя­то­полк, знав­ши про сі заміри батька й про те, що Ки­яне теж при­хильні до Бо­ри­са, - та по­чув­ши, що батько вмер, став за­доб­рю­ва­ти бо­яр та дру­жи­ну й сів на прес­толі київсько­му. Во­ло­ди­мир, за жит­тя, не лю­бив Свя­то­пол­ка за те, що він час­то су­пе­ре­чив йо­му, а до то­го намірив­ся був повс­та­ти на батька. На се підмо­ви­ла бу­ла йо­го жінка, донька польсько­го ко­ро­ля Бо­лес­ла­ва, та ка­то­лицький єпис­коп Рай­нберн, що був при ній. Довідав­шись про сі лихі заміри, Во­ло­ди­мир по­са­див Свя­то­пол­ка з жінкою і єпис­ко­па то­го у вяз­ни­цю, і во­ни та­ки дов­генько там сиділи. Став­ши ве­ли­ким кня­зем київським і бо­ячись, щоб Ки­яне, як по­вер­неться Бо­рис до-до­му, не пе­рей­шли на йо­го ру­ку, Свя­то­полк за­ду­мав уби­ти бра­та. Для сього, ко­ли Бо­рис вер­тав­ся до Київа й став та­бо­ром на р. Альті (ко­ло го­ро­да Пе­ре­яс­ла­ва), він най­няв у Виш­го­роді кілька чо­ловіка і ті ду­шо­гу­би підкра­ли­ся до на­ме­ту Бо­ри­со­во­го і там, са­ме тоді як він мо­лив­ся Бо­гу, про­ко­ло­ли йо­го спи­са­ми. Ко­ли убивці при­вез­ли йо­го в Київ до Свя­то­пол­ка, він ще ди­хав, але Свя­то­полк звелів доріза­ти бра­та. Скоїло­ся се на де­ся­тий день після смер­ти Во­ло­ди­ми­ра. Бо­ри­са по­хо­ва­ли у Виш­го­роді.

Тоді Свя­то­полк, бо­ячись за свій князівський прес­тол, за­ду­мав уби­ти й рідно­го по ма­тері бра­та Бо­ри­со­во­го - Гліба, кня­зя Му­ромсько­го й за­раз та­ки пос­лав до нього гонців своїх, щоб він скоріще їхав до Київа, бо батько, мов­ляв, по­ми­рає. Гліб, по­чув­ши се, ру­шив в до­ро­гу, прий­шов до Дніпра (у місті Смо­ленс­ку) і сів на чо­вен. Тим ча­сом Ярос­лав, одібрав­ши звістку од сест­ри своєї Предс­ла­ви про те, що батько їх по­мер, а Свя­то­полк вбив Бо­ри­са і сам си­дить те­пер за ве­ли­ко­го кня­зя у Київі, пос­лав ска­за­ти про се Глібові у Смо­ленс­ку. Гірко зап­ла­кав Гліб, по­чув­ши та­ку но­ви­ну, а тим ча­сом надійшли до чов­на най­ми­ти Свя­то­пол­ко­ви і вби­ли кня­зя, а тіло йо­го ви­ки­ну­ли на беріг поміж дво­ма ко­ло­да­ми. Вже не ско­ро, - як Ярос­лав зро­бив­ся ве­ли­ким кня­зем, то він звелів пе­ре­вез­ти тіло Гліба у Виш­го­род і по­хо­ва­ти по­руч із Бо­ри­сом. Бо­рис і Гліб, як діти христіянської царівни (бол­га­рині) та за те, що скінчи­ли жит­тя своє та­кою лю­тою смертью, по­чи­ту­ються за свя­тих.

Третій брат, Свя­тос­лав, що сидів у Де­рев­лян, про­чув­ши про те, що Свя­то­полк убив двох братів, зля­кав­ся, щоб і йо­го не спітка­ла та­ка нес­подіва­на смерть і втік в Угор­щи­ну, але біля Кар­патських гір наг­на­ли йо­го най­ми­ти Свя­то­пол­ко­ви і вби­ли.

Святополк заб­рав Де­рев­лянську зем­лю й при­лу­чив її на­завж­ди до Київської. Узяв­шись на такі спо­со­би, Свя­то­полк не­за­ба­ром мав в своїх ру­ках доб­ру по­ло­ви­ну батьківських зе­мель: мав Київ і всю Сівер­щи­ну (Чер­нигів та Пе­ре­яс­лав), мав землі Ту­ровську, Де­рев­лянську, східні во­лос­ти на ріках Оці та Волзі, Смо­ленську зем­лю, Во­ло­ди­мирську во­лость (Во­линь і Західні краї). Але більш не до­ве­ло­ся йо­му збіра­ти зе­мель, бо про­ти нього вис­ту­пив брат Ярос­лав Нов­го­родський.

Ярослав, схотівши пок­лас­ти край Свя­то­пол­ковій ро­боті, зібрав 40 ти­сяч війська (був з ним і полк Ва­рягів) - і ро­ку 1016 ру­шив на Київ. Про­ти йо­го вис­ту­пив Свя­то­полк з Ки­яна­ми та ще пок­ли­кав собі на поміч Пе­ченігів. Зійшли­ся во­ни ко­ло го­ро­да Лю­бе­ча, і дов­го, місяців зо два, чи й більше, обид­ва війська сто­яли по обид­ва бо­ки Дніпра од­не про­ти од­но­го. Ки­яне насміха­ли­ся з Нов­го­родців, взи­ва­ючи їх „тес­ля­ми", та ка­за­ли, що при­си­лу­ють їх собі ха­ти ста­ви­ти. Роз­лю­то­ва­ли­ся Нов­го­родці, і вночі Ярос­лав звелів свой­ому військові по­вя­за­ти го­ло­ви хуст­ка­ми, щоб по­ночі мож­на бу­ло розібра­ти, де свій, а де во­рог, пе­рей­шов Дніпро й на­пав на Ки­ян. Ба­га­то по­бив і по­то­пив він їх у озері, - поб­ли­зу йо­го бу­ла бит­ва - а спільни­ки їх, Пе­ченіги, не змог­ли до­по­мог­ти їм, бо сто­яли по той бік озе­ра. Свя­то­полк утік до сво­го тес­тя Бо­лес­ла­ва у Польщу, а Ярос­лав увійшов у Київ. Че­рез два ро­ки, у 1018 р. Бо­лес­лав Хо­роб­рий із зя­тем своїм Свя­то­пол­ком пішов на Київ, узяв­ши на поміч військо з Німців та Угрів. Ярос­лав вис­ту­пив про­ти йо­го, і над Бу­гом, ко­ло міста Во­ли­ня, во­ни стріли­ся. Бо­лес­лав пе­рей­шов пер­ший річку, бо ду­же роз­лю­ту­вав­ся на од­но­го з Ярос­ла­во­вих ва­тажків, на імя Бу­дий, що став­ши на бе­резі, гу­кав на йо­го: „А ну ли­шень, хо­ди сю­ди: ми прошт­рик­не­мо тобі твоє товс­те че­ре­во, то бу­де тобі лег­че" (Бо­лес­лав був та­кий глад­кий, що лед­ве дер­жав­ся на коні). Ки­нув­ся він на Ярос­ла­во­ве військо, роз­бив йо­го, і Ярос­лав мусів тіка­ти в Нов­го­род. Бо­лес­лав пішов з зя­тем у Київ, по­був там з місяць і дос­тав­ши од зя­тя щедрі да­ри та наб­рав­ши чи­ма­ло здо­би­чи й ве­ли­ке чис­ло ук­раїнських не­вольників, по­дав­ся до-до­му. Най­важніще те, що Свя­то­полк одс­ту­пив йо­му ук­раінсько-руські землі по ліво­му боці Бу­га, а за ни­ми Га­ли­чи­ну. Та не дов­го тішив­ся Свя­то­полк, бо Ярос­лав, пе­ре­чув­ши, що Бо­лес­лав по­ки­нув Київ, у 1020 році вис­ту­пив на Свя­то­пол­ка; стріли­ся во­ни на бе­резі р. Альти, і Ярос­лав у-пень по­бив Свя­то­пол­ка. - Свя­то­полк лед­ве втік, побіг на захід, до Бе­рес­тя і десь там за­ги­нув. За всі свої діла Свя­то­полк у літо­пи­сях здо­був собі приз­ви­ще: „Ока­ян­ний".