Роман Мстиславич 1195-1205

Галицько-волинська дер­жа­ва не бу­ла вже дер­жа­вою усієї Ук­раїни, як Київ, а обніма­ла тільки Західню Ук­раїну: Землі Га­лицькі та Во­линські. По­чат­ком її тре­ба вва­жа­ти той час, як Ро­ман Мстис­ла­вич вдру­ге осівся в Га­ли­чу, по смер­ти ос­таннього Рос­тис­ла­ви­ча Во­ло­ди­ми­ра (най­певніш у 1199 р.). Усівся він в Га­личі міцно. Се вид­но з то­го, що не­за­ба­ром по то­му він ост­ро узяв­ся до бо­ярст­ва - особ­ли­во дав­ся в зна­ки тим, що бу­ли про­тивні йо­го кня­зю­ван­ню в Га­ли­чині.

За сво­го кня­зю­ван­ня наг­нав він ве­ли­ко­го стра­ху По­лов­цям - сильно розг­ро­мив їх дво­ма по­хо­да­ми; тремтіла пе­ред ним і сусідня Польща, та й Лит­ва заз­на­ла од нього ли­ха. Він і Київську зем­лю при­гор­нув до се­бе: тоді в Київі сидів за кня­зя йо­го тесть Рю­рик Рос­тис­ла­вич. Ро­ман двічи ви­го­нив йо­го з Київа і на­ос­танці пост­риг йо­го си­ло­миць у ченці, а у Київі по­са­див си­на Рю­ри­ко­во­го Рос­тис­ла­ва; Рос­тис­лав при­сяг­нув йо­му на вірність і був од нього у всьому за­леж­ний.

Разом з тим Ро­ман зумів обійти й Ольго­вичів Чер­нигівських, і во­ни теж при­сяг­ли бу­ти з ним в со­юзі. З угорським ко­ро­лем Андрієм жив у при­язні.

Таким по­би­том, за ко­рот­кий час - кілька літ - він зро­бив Га­ли­чи­ну мо­гутньою дер­жа­вою, і літо­пи­сець не дур­но взи­ває йо­го „са­мо­держ­цем всеї Ру­си".

Оповідають, ніби римський па­па Іно­кен­тий III, ма­ючи на мислі на­вер­ну­ти че­рез Ро­ма­на Ру­синів на ла­тинст­во, пос­лав до Ро­ма­на своїх послів, і ті ка­за­ли йо­му так: „Па­па Римський - цар над ца­ря­ми, і як що ти, кня­же, прис­та­неш на ка­то­лицьку віру, то він зро­бить те­бе ко­ро­лем Руським". Мовч­ки слу­хав Ро­ман ті речі, а тоді, ви­тяг­ши меч свій із пох­ви, про­мо­вив: „Сього в па­пи ва­шо­го не­має, а по­ки се при міні - не тре­ба міні ніяко­го ко­ролівства. Батьки й діди мої здо­бу­ва­ли собі землі і го­ро­ди ме­чем, - здо­бу­ду і я; як був кня­зем, так і бу­ду, а ла­ма­ти свою віру, за-для ко­ролівської ко­ро­ни, не ста­ну!" Так і поїха­ли собі папські пос­ли, нічо­го не здо­був­ши. Так оповіда­ють давні письмен­ни­ки, але чи бу­ло та­ке по­сольство справді у Ро­ма­на, ска­за­ти на­пев­но не мож­на.

У 1205 році Ро­ман знай­шов собі смерть на війні з польським кня­зем Лєшком. Мерт­во­го при­ве­зе­но йо­го й по­хо­ва­но в Га­ли­чу. Після нього зос­та­ла­ся вдо­ва і двоє ма­лих синів йо­го: Да­ни­ло мав 3 ро­ки, а Ва­силько - ще не­мов­ля.

Роман по­ли­шив по собі гли­бо­кий слід в на­родній па­мя­ти - більш ще як Во­ло­ди­мир Ве­ли­кий та Мо­но­мах. Ще й досі на Ук­раїні є вес­ня­на гра „Во­ро­тар" і в ній зга­дується про „лю­дей кня­зя Ро­ма­на, на­шо­го па­на" та про „ми­зин­не ди­тят­ко, у сріблі, у злоті, на зо­лотім кріслі" (па­мять про Ро­ма­но­вих сиріт-кня­жат); зга­дується про нього й у ве­ли­ко­ро­сий­ських „билінах" - піснях. А давніше бу­ли ще пісні й про бо­ротьбу йо­го з По­лов­ця­ми, бу­ли якісь пе­ре­ка­зи про побіду над Лит­вою. Збе­рег­ла­ся при­каз­ка, ніби який­сь не­вольник Лит­вин, тяг­ну­чи плу­га, ска­зав: „Ой Ро­ма­не, Ро­ма­не, ли­хим жи­веш - Лит­вою ореш!" Од­но сло­во - Ро­ман скрізь вис­ту­пає сильним, грізним во­ло­да­рем, гост­рим, ча­сом не­ми­ло­серд­ним.

Зараз після смер­ти Ро­ма­на по­ча­ла­ся без­нас­тан­на ко­лот­не­ча за Га­лицький стіл між Рю­ри­ком Рос­тис­ла­ви­чем Київським, Ольго­ви­ча­ми Чер­нигівськи­ми і Іго­ро­ви­ча­ми Сіверськи­ми - ону­ка­ми Ярос­ла­ва Ос­мо­мис­ла з ма­те­ри­но­го бо­ку (во­ни теж до­би­ва­ли­ся Га­ли­ча), Га­лицьки­ми бо­яра­ми, польським кня­зем Лєшком і ко­ро­лем угорським Андрієм, що до­по­ма­гав Ро­ма­новій вдові. Ко­лот­не­ча та тяг­ла­ся цілих 40 літ. Рю­рик Рос­тис­ла­вич, по­чув­ши про смерть Ро­ма­на, за­раз розст­риг­ся з ченців і зно­ву зро­бив­ся Київським кня­зем і вкупі з Ольго­ви­ча­ми Чер­нигівськи­ми пішов на Га­лич, а вдо­ва Ро­ма­но­ва ки­ну­лась за поміччю до угорсько­го ко­ро­ля Андрія. Андрій до­поміг їй і не дав Рю­ри­ко­ви за­во­лодіти Га­ли­чем. Та бо­яре (при­най­мні во­ро­жа Ро­ма­но­ви партія) не хотіли Ро­ма­на і йо­го синів і та­ки виг­на­ли вдо­ву з дітьми та пок­ли­ка­ли Іго­ро­вичів, онуків Ярос­ла­ва Ос­мо­мис­ла. Стар­ший з них, Во­ло­ди­мир Іго­ро­вич, сів у Га­ли­чу, Ро­ман Іго­ре­вич - у Зве­ни­го­роді, а третього, Свя­тос­ла­ва Іго­ро­ви­ча, бра­ти по­са­ди­ли у Во­ло­ди­мирі-Во­линсько­му. Не дов­го кня­зю­ва­ли во­ни: че­рез пять літ, у 1211 році. Уг­ри та По­ля­ки, що обіця­ли небіжчи­ко­ви Ро­ма­но­ви ос­ту­па­ти­ся за йо­го сиріт, прог­на­ли їх. Іго­ро­вичі по­па­ли до рук Угрів, а бо­яре вип­ро­си­ли їх собі й учи­ни­ли не­чу­ва­ну річ: повіси­ли Ро­ма­на та Свя­тос­ла­ва, а кня­зем собі нас­та­но­ви­ли (теж не­бу­ва­ла річ!) бо­яри­на Во­ло­дис­ла­ва Кор­мильчи­ча. Про­ти сього вис­ту­пив угорський ко­роль Андрій, що вва­жав Га­ли­чи­ну підлег­лою собі і, змо­вив­шись з польським кня­зем Лєшком, зро­бив за­ру­чи­ни пя­тилітнього си­на сво­го Ко­ло­ма­на з двохлітньою доч­кою Леш­ка Со­ломією і нас­та­но­ви­ли во­ни Ко­ло­ма­на кня­зем Га­лицьким, а од йо­го імя пра­вив у Га­ли­чині угорський воєво­да Бе­не­дикт. Па­па Римський прис­лав мо­ло­до­му под­ружжі ко­ролівську ко­ро­ну, з та­кою умо­вою, щоб га­лицький на­род при­вер­ну­ти до римсько-ка­то­лицької віри. Се не по­до­ба­ло­ся Га­лицьким лю­дям, а до то­го ще й Андрій угорський пос­ва­рив­ся з Лєшком.