Князь і віче

 

Почавши від по­ло­ви­ни XI століття. Руська дер­жа­ва скла­да­ла­ся з низ­ки ав­то­ном­них (та­ких, що са­ми у се­бе усим по­ряд­ку­ють), не­за­леж­них зе­мель - князівств; во­ни ма­ли князів з од­но­го коліна та па­мя­та­ли, що на­ле­жать до од­ної, Руської дер­жа­ви, а за най­стар­шо­го вва­жа­ли київсько­го кня­зя. Ко­ли ж князівський рід ду­же розм­но­жив­ся, а землі под­ро­би­ли­ся (у XII віці), то та низ­ка не­за­леж­них князівств-зе­мель стає низ­кою не­за­леж­них князівств (по кілька в одній давнішій „землі"), що ува­жа­ють за най­стар­шо­го сво­го кня­зя.

Що по­ви­нен був ро­би­ти ко­жен князь? Од­но - „прав­дою суд су­ди­ти", то б то дба­ти про спра­вед­ливість в землі; дру­ге - обо­ро­ня­ти зем­лю од на­пас­ти; а „ліпші" лю­де, гро­ма­да з своїм „вічем" наг­ля­да­ли за тим, чи га­разд князь справ­ляється. Бо хоч як ви­со­ка бу­ла осо­ба кня­зя, але він не був па­ном чи влас­ни­ком землі, а тільки „пер­вим слу­гою" землі чи гро­ма­ди.

На Ук­раїні віче не дійшло до та­кої ве­ли­кої си­ли, як у Нов­го­роді; най­дуж­че бу­ло во­но в Київщині. Віче не бу­ло чимсь та­ким, що раз-у-раз пра­цює, як який­сь суд, або що - во­но да­ва­ло про се­бе зна­ти тільки тоді, ко­ли тре­ба бу­ло чо­мусь лад да­ти: от нап­рик­лад виб­ра­ти чи зап­ро­си­ти до се­бе кня­зя, пот­вер­ди­ти йо­го або ски­ну­ти, ко­ли він був не­го­дя­щий; ко­ли поч­неться бо­ротьба між їхнім, ба­жа­ним для них, кня­зем і якимсь ин­шим; ко­ли тре­ба бу­ло йти на ко­гось війною. Але вмішав­ши­ся в політичні спра­ви і поп­ра­вив­ши те, що тре­ба бу­ло поп­ра­ви­ти, гро­ма­да од­да­ва­ла зно­ву вдасть до рук ха­зяїна-кня­зя… Вся си­ла бу­ла в то­му, щоб князь був доб­рий і дба­лий для „землі", то тоді гро­ма­да до нього не чіпля­ла­ся.

Вдасть кня­зя бу­ла ду­же ши­ро­ка: він міг, що за­хо­че, ро­би­ти з своєю во­лостію: відсту­пи­ти її або проміня­ти, або й про­да­ти, роз­да­ва­ти в ній дрібнійші во­лос­ти; роз­по­ча­ти війну, виз­на­чи­ти похід, уло­жи­ти со­юз; він дбав про обо­ро­ну, дер­жав дру­жи­ну; ви­да­вав за­ко­ни, пра­вив всею зем­лею - чи сам, чи че­рез своїх уря­довців; су­див суд - сам, чи че­рез своїх зас­туп­ників; по­ряд­ку­вав до­хо­да­ми землі і виз­на­чав по­дат­ки, на­решті - брав участь у ви­борі ви­що­го ду­хо­венст­ва. Осо­ба кня­зя ма­ла ве­ли­ке по­ва­жан­ня, та про­те на ук­раїнсько­му грунті не прий­ня­ла­ся при­не­се­на з Візантії дум­ка про бо­го­ус­тав­ле­ну, свя­щен­ну власть кня­зя: князь, на дум­ку на­ших прадідів, - гро­мадський чо­ловік, і гро­ма­да завсігди мо­же йо­го пе­реміни­ти.

 

Боярська Рада

 

Князь мусів ра­ди­ти­ся у всіх важнійших спра­вах із своїми бо­яра­ми, що бу­ли під ру­кою, ина­че дру­жи­на, що вва­жа­ла се­бе за князівських спільників, мог­ла б погніва­ти­ся з ним. Ми ба­чи­ли, як мсти­ли­ся га­лицькі бо­яре на тих кня­зях своїх, що не лю­би­ли „ду­ми з му­жа­ми своїми". В важнійших спра­вах князі зак­ли­ка­ли важнійших бо­яр, особ­ли­во ти­сяцьких з дальших міст - найбільш в спра­вах воєнних. Бо­яре бра­ли участь і в князівських з'їздах і ма­ли го­лос нарівні з кня­зя­ми. На кня­жу ра­ду зап­ро­шу­ва­но ча­сом і ви­щих ду­хов­них особ та ви­датніщих лю­дей з гро­ма­ди, але се бу­ва­ло тільки вря­ди-го­ди, а зви­чай­на ра­да бу­ва­ла з стар­шо­го бо­ярст­ва.

 

Княжий Двір

 

Окрім кня­зя та бо­ярської ра­ди до уп­ра­ви зем­лею на­ле­жав ще й кня­жий двір: „дво­рецький" (зас­ту­пав кня­зя в суді і уп­раві, на­чальник кня­жої дру­жи­ни), „ключ­ни­ки" і „тіуни" - князівські слу­ги, але ча­сом князь по­си­лав їх су­ди­ти та да­ва­ти по­ря­док замість се­бе; „би­ричі", „дітські" і „отро­ки" - князь по­си­лав їх, ку­ди тре­ба бу­ло.

 

Адміністрація

 

Окрім то­го бу­ли ще місцеві влас­ти: „ти­сяцький" - спо­чат­ку се був воєнний на­чальник в цілім ок­рузі, а пізніш - се най­більша світська осо­ба, не­мов би намістник кня­зя у „ти­сячі" (го­род з го­родською око­ли­цею). Ти­сяцькі (в XI-XI­II в.) бу­ли в Київі, Чер­ни­гові, Пе­ре­яс­лаві, Во­ло­ди­мирі, Ту­рові, Пе­ре­мишлі, Га­ли­чу.

Людність в „ти­сячі" поділя­лась на сотні й де­сят­ки і на чолі їх сто­яли: соцькі та де­сяцькі. Сі уря­ди за­дер­жа­лись на­дов­го на Ук­раїні, навіть до сього ча­су (але вже для ин­ших справ, як в ста­ро­ви­ну).

 

Суд

 

Судів бу­ло в ті ча­си аж чо­ти­ри: суд гро­мадський, суд кня­жий, суд цер­ков­ний і суд панський (над своїми невільни­ка­ми). Про гро­мадський та цер­ков­ний суд не знаємо сли­ве нічо­го, а кня­жий суд су­див або сам князь, або по­си­лав своїх „отроків" чи „дітських" (з мо­лод­шої Дру­жи­ни). Су­ди­ти бу­ло не труд­но, бо в за­ко­нах („Руській Правді") док­лад­но виз­на­че­но бу­ло за все ка­ру. Нап­рик­лад, хто вкрав, то бу­ла не­ве­ли­ка ка­ра за крадіж з по­ля, а за те більш як 3 грив­ни (грив­на на наші гроші - 25 кар­бо­ванців, або 230 ринських) за крадіж з хліва; за відру­ба­ну ру­ку або но­гу 20 гри­вен йшло на кня­зя, а 10 гри­вен - по­каліче­но­му. Тяж­ко ка­ра­ли за крадіж ко­ней і підпал дво­ра - за се бу­ла ка­ра не гро­ше­ва, а ви­го­ни­ли навіки з рідно­го краю. Хто вбив чо­ловіка (вільно­го) пла­тив од 40 до 80 гри­вен. На суді ча­сом ро­би­ли „про­бу" во­дою або залізом: об­ви­ну­ва­че­но­го ки­да­ли у во­ду і ко­ли він по­то­пав, то вва­жав­ся за не­по­вин­но­го, ко­ли плив - ви­нен; залізом: чи ос­та­нуться че­рез який­сь час сліди на тілі, чи ні; як що ні - то не­ви­нен.