Володимир Великий 980-1015

 

За Во­ло­ди­ми­ра, а потім ще за си­на йо­го Ярос­ла­ва, дер­жа­ва Київська бу­ла най­славнійша й най­сильнійша за ввесь час. Став­ши київським кня­зем, Во­ло­ди­мир позбірав усі ук­раїнські землі та й инші, що до Київа на­ле­жа­ли, при­бор­кав нес­лух­няні землі, що не хотіли йо­му ко­ри­тись і при­лу­чив де-які нові, дальші. Так знаємо з літо­пи­си, що він хо­див по­хо­дом під Кар­па­ти, в те­перішню Га­ли­чи­ну, і заб­рав на­зад од По­ляків ук­раїнські міста Пе­ре­мишль, Чер­вень та инші на західньому пог­ра­нич­чю дер­жа­ви. За сі пог­ра­ничні міста завж­ди бу­ла ко­лот­не­ча Ру­синів з По­ля­ка­ми: По­ля­ки підгар­бу­ва­ли їх під се­бе, а київські князі йшли та од­би­ва­ли. Так са­мо мусів Во­ло­ди­мир заб­ра­ти на­зад свої землі і на По­бу­жу, що підби­ли бу­ли Ят­вя­ги (ли­товське пле­мя). Пев­но під час тих по­ходів заг­ля­нув Во­ло­ди­мир і на по­луд­не­ве згіря Кар­пат­тя, де те­пер угорські Ру­си­ни, бо во­но теж на­ле­жа­ло до Київської дер­жа­ви. З тих часів ото за­дер­жа­ло­ся у за­кар­патських Ру­синів най­мен­ня „Ру­син", „Рус­нак".

Приборкав Во­ло­ди­мир і Вя­тичів та Ра­ди­мичів, що бу­ли пе­рес­та­ли слу­ха­ти­ся йо­го, хо­див по­хо­дом на Волзських Бол­гарів, але ма­буть не мав ве­ли­ко­го там щас­тя. Літо­пись, зга­ду­ючи про сей похід, до­дає, що Доб­ри­ня (дядько Во­ло­ди­ми­ра) так ска­зав Во­ло­ди­ми­ру: „Я ог­ля­нув взя­тих в по­лон Бол­гарів - во­ни в чо­бо­тях (то б то ве­ликі па­ни, як на нас), да­ни нам да­ва­ти не бу­дуть - луч­че шу­кай­мо „ла­пот­ників" (та­ких, що в ли­ча­ках хо­дять). За кілька літ Во­ло­ди­мир мав уже ве­ли­чез­ну ук­раїнсько-руську дер­жа­ву, що ся­га­ла від гір Кар­патських до Кав­ка­зу, а на півно­чи до Вол­ги, до ве­ли­ких озер, що не­да­ле­ко те­перішнього Пе­тер­бур­га. На місце бо­яр і намісників по ве­ли­ких го­ро­дах по тих зем­лях Во­ло­ди­мир по­са­див своїх синів: він мав ба­га­то дітей, бо мав ба­га­то жінок. Так от в Нов­го­роді по­са­див Ви­шес­ла­ва (потім Ярос­ла­ва), в Пскові - Су­дис­ла­ва, в По­лоцьку - Ізяс­ла­ва, в Смо­ленську - Ста­нис­ла­ва, у Ту­рові (в Дре­го­вицькій землі) - Свя­то­пол­ка, в Во­ло­ди­мирі (на Во­лині, пев­но ра­зом з кар­патською Ру­сю й польським пог­ра­нич­чям) - Все­во­ло­да, в Тму­то­ро­ка­ни (По­ло­не, кримські та кав­казькі во­лос­ти) - Мстис­ла­ва, в Рос­то­ви (в землі давнішої Ме­ри) Ярос­ла­ва (потім Бо­ри­са), в Му­ромі (по Оці) - Гліба. Сам Во­ло­ди­мир мав в своїх ру­ках землі По­лян, Сіве­рян, Ра­ди­мичів та свіжо при­бор­ка­них Вя­тичів. Те­пер уже Київська дер­жа­ва бу­ла міцно звя­за­на, бо бу­ла в ру­ках од­ної князівської ро­ди­ни, хоч і тут бу­ва­ло не без то­го, що той або ин­ший син пе­рес­та­не слу­ха­ти­ся й повс­та­не про­ти батька. Се зро­бив нап­рик­лад Свя­то­полк, а пізніш Ярос­лав.

Але не тільки сим Во­ло­ди­мир звя­зав усю дер­жа­ву, що по­роз­са­жу­вав скрізь своїх синів - він за­хотів звя­за­ти її звя­зею ин­шою, доб­ровільною, щоб го­ро­ди та землі ко­ри­ли­ся київсько­му кня­зеві не тільки з стра­ху пе­ред йо­го дру­жи­ною, але щоб ба­чи­ли свою ко­ристь, свою ви­го­ду з то­го, що на­ле­жать до Київа. Для то­го він ста­рав­ся при­доб­ри­ти собі гро­ма­ду: зак­ли­кав на на­ра­ду гро­мадських „старців"- лю­дей стар­ших, по­важніших; крім то­го ро­бив ду­же час­то беньке­ти й на них скли­ка­ли лю­дей з ріжних го­родів, усих при­хо­жих го­ду­вав та поїв. Об­да­ро­ву­вав уся­чи­ною лю­дей бідних, калік, сиріт. А з то­го всього пішла скрізь про нього сла­ва, як про кня­зя „лас­ка­во­го", про­зи­ва­ли йо­го „ясним сон­цем".

Але най­важніщим ділом Во­ло­ди­ми­ра бу­ло те, що він завів на Ру­си христіянську віру. Прав­да, ще й пе­ред Во­ло­ди­ми­ром бу­ли на Ру­си христіяне; так от князь Ас­кольд був христіянин, за кня­зя Іго­ря бу­ла вже навіть у Київі церк­ва св. Ілії, баб­ка Во­ло­ди­ми­ра Ольга бу­ла христіянка. Але Во­ло­ди­мир за­ду­мав ох­рес­ти­ти всю дер­жа­ву. Він доб­ре ро­зумів, що для дер­жав­но­го жит­тя христіянство ма­ти­ме ве­ли­чез­ну ва­гу, бо сю віру за­во­дить сам князь, пра­ви­тельство; ду­хо­венст­во бу­де дер­жа­ти ру­ку кня­зя, на­уча­ти­ме лю­дей ко­ри­ти­ся кня­зе­ви та ша­ну­ва­ти йо­го. З христіянством прий­де на Русь освіта, на­ука і се ще дуж­че гур­ту­ва­ти­ме лю­дей ко­ло Київа, сто­лиці київської дер­жа­ви. Де-ж бу­ло по­зи­чи­ти то­го христіянства? А пев­но, що у Візантії. В ті ча­си Візантійська дер­жа­ва для усих дрібніших та менш культур­них на­родів зда­ва­ла­ся чимсь ве­личнім, якимсь не­мов світи­лом не­бес­ним і ко­ли во­но ки­не хоч проміньчик світла на який­сь „вар­варський" нарід, то то вже ве­ли­ка честь і сла­ва для нього. Усі хи­ли­ли­ся тоді пе­ред ве­личністю Візантії, бо й справді культу­ра в ній бу­ла тоді ви­со­ка. Ото-ж і Во­ло­ди­мир за­хотів пе­рей­ня­ти ба­га­то де­чо­го з Візантії, щоб підня­ти си­лу й по­ва­гу своєї дер­жа­ви. Але пе­рей­ма­ючи вся­чи­ну, не міг він не пе­рей­ня­ти звідти й христіянства. А тут як раз і доб­ра на­го­да тра­пи­лась: грецько­му імпе­ра­то­ро­ви Ва­силєви ста­ла­ся скру­та, бо збун­то­ва­лись про­ти нього йо­го-ж війська. Він удав­ся за поміччю до Во­ло­ди­ми­ра, а той од­ка­зує: доб­ре, по­мо­чи дам, тільки од­да­си за ме­не свою сест­ру Ан­ну. Се бу­ла тяж­ка умо­ва для імпе­ра­то­ра: де-ж та­ки, од­да­ти „пор­фи­ро­род­ну доньку пор­фи­ро­род­но­го імпе­ра­то­ра" за яко­гось північно­го вар­ва­ра! Але не бу­ло ин­шої ра­ди, і імпе­ра­тор зго­див­ся, тільки за­жа­дав, щоб Во­ло­ди­мир ох­рес­тив­ся. Во­ло­ди­мир теж зго­див­ся на се, пішов на поміч імпе­ра­то­ро­ви і вря­ту­вав йо­го. Але ко­ли ли­хо ми­ну­ло, імпе­ра­тор не до­дер­жав сло­ва: не од­дав за Во­ло­ди­ми­ра своєї сест­ри. Тоді Во­ло­ди­мир ви­ру­шив по­хо­дом у Таврію й там об­ло­жив грецький го­род Кор­сунь (не­да­ле­ко те­перішнього Се­вас­то­по­ля). Се бу­ло ро­ку 988.

Греки за­пер­ли­ся у го­роді і так доб­ре обо­ро­ня­ли­ся, що Во­ло­ди­мир, як не сил­ку­вавсь, нічо­го не міг їм за­подіяти. На той час який­сь кор­су­ня­нин Анас­тас чо­гось зра­див своїм і ки­нув до Во­ло­ди­ми­ро­во­го ста­ну стрілу із на­пи­сом: „На схід сон­ця од го­ро­да є кри­ни­ця, а з неї про­ве­де­на во­да у го­род: од­ве­ди во­ду, і здо­бу­деш місто". Так Во­ло­ди­мир і зро­бив. Че­рез зга­ту мусіли кор­сунці од­да­ти свій го­род, і Во­ло­ди­мир увійшов у нього.

Тоді візантійський імпе­ра­тор по­ба­чив, що тре­ба до­дер­жа­ти обіцян­ки. Він вбла­гав свою сест­ру поїха­ти у Кор­сунь і од­ру­жи­тись із Во­ло­ди­ми­ром, хоч во­на ду­же то­го не хотіла й ка­за­ла, що їй смерть кра­ща, ніж отой не­люб. Та про­те пос­лу­ха­лась бра­та й поїха­ла. Там у Кор­суні й відбу­ло­ся весілля її з Во­ло­ди­ми­ром, а Кор­сунь Во­ло­ди­мир вер­нув Гре­кам не­мов да­ру­нок за жінку. Де са­ме ох­рес­тив­ся Во­ло­ди­мир, на­пев­не не знаємо, але най­скоріш та­ки у Киіві, і то ще пе­ред по­хо­дом на Кор­сунь.

Незабаром після то­го Во­ло­ди­мир, пок­ли­кав­ши з Візантії мит­ро­по­ли­та та свя­ще­ників, став за­во­ди­ти христіянство в своій дер­жаві - перш за все у Київі. Літо­пи­сець оповідає, що грецький мит­ро­по­лит з свя­ще­ни­ка­ми пох­рес­ти­ли лю­дей у Дніпрі: ма­тері й батьки дер­жа­ли ма­лих дітей на ру­ках. Як скінчи­лась це­ре­монія, усім но­вох­ре­ще­ним по­надіва­ли хрес­ти. Після то­го пішли свя­ще­ни­ки по ин­ших го­ро­дах та де­яких се­лах хрес­ти­ти лю­дей.

Сам Во­ло­ди­мир тим ча­сом пішов на Во­линь, ку­ди приїхав до йо­го єпис­коп (архиєрей) і во­ни там теж за­во­ди­ли христіянство. На Во­лині князь збу­ду­вав го­род і наз­вав на своє імя Во­ло­ди­ми­ром (Во­линським), а в ньому пос­та­но­вив церк­ву прес­вя­тої Бо­го­ро­диці. Так ши­рив Во­ло­ди­мир но­ву віру, але ще дов­го, більш як 300 літ після нього, бу­ло ще ба­га­то в Київській дер­жаві лю­дей, що дер­жа­ли­ся своєї ста­рої прадідівської віри.

Багато мав кло­по­ту Во­ло­ди­мир з Пе­ченіга­ми. В кінці Х віку та на по­чат­ку XI во­ни без­нас­тан­но на­па­да­ли на По­лянську зем­лю й ро­би­ли ве­ли­чез­ну шко­ду. Про ті пе­ченізькі вой­ни чи­ма­ло оповідає най­давніща літо­пись так, як розс­ка­зу­ва­ли про те старі лю­де.

Одного ра­зу, го­во­рить літо­пись, Пе­ченіги прий­шли під Київ, і Во­ло­ди­мир вий­шов про­ти них з своєю дру­жи­ною; обид­ва війська зійшлись і ста­ли од­но про­ти од­но­го на річці Тру­бежі, але ніхто пер­ший не хотів пе­ре­хо­ди­ти її. Тоді пе­ченізький князь став на тім боці, на крутім бе­резі і по­чав гу­ка­ти на Во­ло­ди­ми­ра. Як Во­ло­ди­мир вий­шов, то пе­ченізький князь ска­зав йо­му: „як ми маємо во­юва­ти та вби­ва­ти лю­дей своїх, ви­си­лай кра­ще, ко­го хо­чеш, з дру­жи­ни своєї, - не­хай по­бо­реться із си­ла­чем моїм; як що твій по­бо­ре, то ми піде­мо собі у свої сте­пи й три ро­ки не зай­ма­ти­ме­мо вас; а як­що по­ду­жає мій, то ми три ро­ки бу­де­мо гра­бу­ва­ти землі ваші. Во­ло­ди­мир прис­тав на се і по­вер­нув­шись до сво­го та­бо­ру, зібрав ра­ду та по­чав пи­та­ти, чи не знає хто та­ко­го чо­ловіка, що зміг би по­ду­жа­ти Пе­ченіга. Вий­шов тоді до кня­зя дідок один та й ка­же: „у ме­не пя­те­ро синів, кня­зю; чо­тирі у твоїй дру­жині, а пя­тий, най­мен­ший - Ми­ки­та, чин­ба­рює до­ма, бо з йо­го вий­шов доб­рий ко­жу­мя­ка: той піде бо­ро­ти­ся, бо сильно ду­жий". Пок­ли­ка­ли до кня­зя то­го Ми­ки­ту ко­жу­мя­ку, і схотів князь упе­ред спро­бу­ва­ти йо­го си­лу. От при­ве­ли бу­гая, ду­же розд­ра­ту­ва­ли йо­го, і став той бу­гай рев­ти та га­ня­ти­ся за людьми; розігнав­шись, він був ки­нув­ся на кня­зя. Тоді підско­чив до нього Ми­ки­та, ухо­пив йо­го збо­ку за шку­ру та й спи­нив йо­го, аж вир­вав з мя­сом шма­ток шку­ри, скільки за­хо­пив у жме­ню. Князь був ду­же ра­дий, що знай­шов­ся та­кий си­лач, і на завт­ра звелів йо­му вий­ти бо­ро­ти­ся. З ран­ку зійшли­ся обид­ва війська, а на се­ре­ди­ну вий­шли борці. Пе­ченіг - ве­ли­ко­го зрос­ту чо­ловік, со­бою ду­же страш­ний, - засміявсь з Ми­ки­ти, бо то був рос­ту не­ве­лич­ко­го, але кре­мяз­ний чо­ло­вя­га. Сче­пи­ли­ся борці, й згріб Ми­ки­та то­го Пе­ченіга у обе­ре­мок, та так зда­вив йо­го, що той і по­мер у йо­го в обіймах. Тоді ки­нув ним мерт­вим об зем­лю, та й нас­ту­пив но­гою на­го­ло­ву. Зраділа й за­го­моніла Во­ло­ди­ми­ро­ва дру­жи­на, а Пе­ченіги, пе­ре­ля­кав­шись, ста­ли тіка­ти. На місці то­му, де во­ни бо­ро­ли­ся, пос­та­но­вив Во­ло­ди­мир го­род і най­ме­ну­вав йо­го Пе­ре­яс­лав, себ-то місце, де він пе­рей­няв сла­ву од Пе­ченігів. Та­ку ле­ген­ду пе­ре­ка­зує літо­пись.

Другого ра­зу ізнов Пе­ченіги прий­шли в По­лянську зем­лю і на­па­ли на го­род Ва­сильїв (те­пер Ва­сильків), що Во­ло­ди­мир наз­вав йо­го так на своє христіянське імя. У то­му Ва­сильїві раніш, як ще Во­ло­ди­мир був по­га­ни­ном, бу­ли йо­го те­ре­ми, а в них жи­ли йо­го жінки. Во­ло­ди­мир вий­шов про­ти Пе­ченігів з не­ве­ли­кою дру­жи­ною, але Пе­ченіги її роз­би­ли, а сам князь лед­ве втік.

Ще од­ну ле­ген­ду пе­ре­ка­зує літо­пись - про те, як Пе­ченіги не мог­ли взя­ти го­ро­да Білго­ро­да (не­да­ле­ко од Київа, те­пер се­ло Білго­го­род­ка). Він був доб­ре об­го­ро­же­ний, і од­ра­зу взя­ти йо­го бу­ло не лег­ко, то Пе­ченіги об­ляг­ли місто й хотіли взя­ти йо­го го­ло­дом. Дов­го так сиділи во­ни кру­гом го­ро­да, а місто усе не підда­ва­ло­ся. Об­рид­ло Пе­ченігам те сидіння й во­ни пос­ла­ли своїх послів ска­за­ти, щоб го­ро­дя­не підда­ли­ся їм, бо все од­но во­ни за­му­чать їх усіх го­ло­дом та зга­гою. Тоді Білго­родці од­ка­за­ли їм та­ке: „завт­ра ми приш­ле­мо до вас де­сять своїх чо­ловіка у зас­та­ву, а ви пришліть нам де­сять своїх, щоб во­ни по­ди­ви­ли­ся, чо­му ми вам не піддаємо­ся й ніко­ли не підда­мо міста". На раді-ж, що бу­ла пе­ред тим у Білго­родців, один дідок при­совіту­вав їм от що зро­би­ти: „зберіть, ка­же, із кож­ної ха­ти хоч по жмені вівса та пше­ниці, а в ко­го не­ма, то хоч висівок яких, та все те несіть до ме­не". Назбіра­ли - де хто що знай­шов, та й поп­ри­но­си­ли; із усього то­го на­ва­рив дід кисілю й звелів ви­ко­па­ти гли­бо­ку яму; у ямі на дні пос­та­вив він ве­ли­кий пе­реріз і вси­пав ту­ди той кисіль; звер­ху опо­ря­ди­ли ту яму, на­че кри­ни­цю, і пос­та­ви­ли жу­рав­ля з цеб­ром. Так са­мо зро­би­ли й дру­гу яму, тільки у пе­реріз вси­па­ли ме­ду, що знай­шли у княжім льоху й роз­ве­ли йо­го во­дою. Як прий­шли пе­ченіжські пос­ли, то Білго­родці по­ве­ли їх до тих кри­ниць і з однієї ви­тяг­ли кисілю, а з дру­гої - ме­ду, та й ка­жуть: „Дивіться самі: чо­го ми маємо підда­ва­ти вам місто, ко­ли зем­ля дає нам і харчі й пит­во!" Зди­ву­ва­ли­ся Пе­ченіги, на­си­па­ли то­го кисілю й ме­ду у кух­ли­ки тай по­нес­ли до сво­го кня­зя й роз­ка­за­ли йо­му, що ось яке ди­во є у сьому го­роді. Повірив князь, ви­пус­тив білго­родських за­руч­ників, зняв об­ло­гу з го­ро­да й по­давсь у степ.

Багато кло­по­ту мав Во­ло­ди­мир з си­ми Пе­ченіга­ми. Давніще По­лянська зем­ля з по­луд­ня ма­ла го­ро­ди по річці Ро­си, а те­пер до­ве­ло­ся Во­ло­ди­ми­ро­ви си­па­ти ва­ли та ста­ви­ти го­род­ки ближ­че до Київа - по річці Стугні та Ірпе­ню (на р. Ірпе­ню він зміцнив отой Білго­род, що про нього бу­ла мо­ва). Так са­мо й з ліво­го бо­ку Дніпра, щоб за­без­пе­чи­ти се­бе од Пе­ченігів, по­на­си­пав Во­ло­ди­мир валів і по­нас­тав­ляв го­родків три ря­ди - по річках Сулі, Тру­бе­жу й Сей­му. А щоб ті го­род­ки не сто­яли пуст­кою, то Во­ло­ди­мир са­жав там лю­дей з ин­ших північних ук­раїнських та біло­руських зе­мель.

Володимир, після то­го як ох­рес­тив­ся, не хо­див вже в да­лекі по­хо­ди, а дбав про спокій і по­ря­док в своїй дер­жаві та ще од­би­вав­ся до Пе­ченігів. Жив у зла­годі з ца­ря­ми візантійськи­ми, бо та­ки до­во­див­ся їм ро­ди­чем по жінці; так са­мо був у ми­ру із польським кня­зем Бо­лес­ла­вом Хо­роб­рим, з угорським Сте­фа­ном та чешським Ольдри­хом.

У Во­ло­ди­ми­ра од ріжних жінок бу­ло, крім до­чок, два­над­ця­те­ро синів. Од Рогніди був у нього син Ізяс­лав. Як вже бу­ла мо­ва по­пе­ре­ду, Рогніду Во­ло­ди­мир узяв собі си­ло­миць, убив­ши її батька і братів. Сього не мог­ла во­на йо­му по смерть свою за­бу­ти і все до­жи­да­ла­ся тільки на­го­ди, щоб помс­ти­тись за батька сво­го. Раз у-ночі - оповідає літо­пи­сець - як Во­ло­ди­мир спав, во­на ніби-то підійшла до йо­го ліжка й ме­чем хотіла за­ру­ба­ти йо­го, але він про­ки­нув­ся й вхо­пив її за ру­ку. На дру­гий день Во­ло­ди­мир звелів їй одяг­ти до­ро­ге уб­ран­ня й до­жи­да­ти­ся йо­го. Во­на до­га­да­ла­ся, що князь хо­че по­ка­ра­ти її на смерть і приб­рав­шись, ви­ве­ла із со­бою за руч­ку ма­ло­го си­на сво­го Ізяс­ла­ва, кот­рий дер­жав у ру­че­ня­тах меч. Ско­ро увійшов Во­ло­ди­мир, підсту­пив до йо­го ма­ленький Ізяс­лав і про­мо­вив: „Батьку, ти тут не один!" а Рогніда ска­за­ла, по­ка­зу­ючи на си­на: „хоч ти й вбєш ме­не, так за ме­не є ко­му помс­ти­тись!" Во­ло­ди­мир пішов і по­ра­див­шись з дру­жи­ною своєю, пус­тив Рогніду од се­бе й од­дав їй батьківщи­ну, го­род По­лоцьк, де во­на жи­ла із си­ном своїм до смер­ти. Ізяс­лав зос­тавсь у По­лоцьку і по­чав со­бою осібний рід По­лоцьких князів. Ин­ших синів своїх, ще за жит­тя, Во­ло­ди­мир по­роз­са­жу­вав по всій дер­жаві (де са­ме - бу­ла мо­ва раніш). Уми­ра­ючи, він по­ки­нув в ру­ках синів ве­ли­чез­ну київську дер­жа­ву.

Помер Во­ло­ди­мир 15 лип­ня (юля) 1015 ро­ку, у селі Бе­рес­тові, де те­пер стоїть Пе­чорська Лав­ра. По­хо­ва­ли йо­го у Де­ся­тинній церкві, по­руч з жінкою Ан­ною, що вмер­ла кілька літ раніш. Йо­го, так са­мо як і баб­ку йо­го, кня­ги­ню Ольгу, пра­вос­лав­на церк­ва по­чи­тує за свя­то­го.