Грудня 1918 р. – вступ до Києва військ Директорії. П.Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини.18 грудня 1918 р. – прибуття Директорії до Києва Внутрішня політика Директорії - 26 грудня 1918 р. – проголошення Декларації з програмою Директорії; Отаманщина – засилля різноманітних напівбандитських збройних формувань в умовах відсутності реальної державної влади. Соціально-економічний розвиток України за правління Директорії УНР - ліквідація приватної власності; Але в умовах громадянської війни соціально-економічні перетворення були відкладені. Головним завданням Директорії стала перемога у громадянській війні. Зовнішньополітична діяльність Директорії УНР - Наприкінці 1918 р. війська Антанти починають окупацію Півдня України. Після закінчення Першої світової війни Антанта (насамперед Англія та Франція) здійснює спробу втрутитися у внутрішні справи громадянської війни в Росії з метою встановлення свого контролю на Росією. Антанта виступила з підтримкою в російській громадянській війні колишнього царського генерала, лідера білогвардійського руху А. Денікіна. Антанта погоджується визнати Директорію УНР за умов підпорядкування її військ російському генералу А.Денікіну. Директорія не погоджується. Спроба Директорії витиснути війська Антанти з України зазнала поразки. - Відновлена в листопаді 1918 р. Польська держава на чолі з Ю.Пілсудським висуває територіальні претензії до України, західноукраїнські землі були окуповані поляками. - Радянська більшовицька Росія не визнала владу Директорії в Україні, що призвело до другої війни
39. Громадянська війна в Україні. Політика гіродрозверсток радянської влади. Національно- визвольні рухи. Махновщина. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В УКРАЇНІ 1917—1921 — одна з форм вияву характерних особливостей перебігу української революції 1917—1921. Була пов’язана насамперед зі специфічними військ. способами боротьби за владу в Україні та суперечливими діями з відстоювання влади різними внутр. та зовн. політ. силами. Її проявами були: заходи з організовування та протидія на тер. України ворожих армій, утворення й переміщення воєн. фронтів та пов’язані з цим численні зміни влади, а також безперервні мобілізації місц. екон. і людських ресурсів для ведення війни. Все це спричинило величезні втрати, насамперед серед цивільного нас., мало тотальний негативний вплив на всі сфери сусп. життя, в т. ч. матеріальне вир-во, к-ру, мист-во та побут. Однією з особливих ознак Г.в. в У. є те, що її початок збігся із закінченням Першої світової війни, сх. театр дій якої простягався через укр. територію. I світ. війна прискорила крах Рос. імперії та Австро-Угорщини, до яких входили укр. етнічні землі, та започаткувала творення принципово ін. політ. карти Центр. і Сх. Європи переважно на засадах права націй на самовизначення. Г.в. в У. була боротьбою українців за консолідацію своїх етнічних тер. в модерну нац. д-ву; відбувалася ця боротьба в гострій протидії рос. та польс. впливів, мобілізованих на реалізацію рос. і польс. держ. проектів. У цих проектах Україна чи певна її ч. розглядались як власна тер. відповідних країн. Рос. інтереси в Україні приховувалися під політ. та соціальними ідеологемами більшовизму або Білого руху. Хоча в Росії «червоні» та «білі» діяли як дві визначальні антагоністичні сили громадян. війни, в Україні вони обидві становили гол. загрозу укр. державності. Велика кількість етнічних росіян в Україні, зрусифікованість значної ч. укр. і єврейс. етносів, використання, особливо більшовиками, популістських соціальних гасел значно посилювали рос. вплив в Україні. Повстанський рух (Національно-визвольний) — це стрижневе явище Г.в. в У., її найістотніша риса, яскравий вияв укр. нац. стихії та анархохутірської ментальності. Він займає чільне місце в історії нац.-визвол. рухів 20 ст. Чергування політ. режимів, надзвичайно часта зміна влади свідчили не лише про запеклий та динамічний характер Г.в. в У., а й про відсутність у політ. сил масової соціальної бази або, ін. словами, про відстороненість осн. маси нас. від політ. діяльності та воєн. дій. Останнє підтверджується постійним впровадженням усіма владами військ. мобілізацій, а також гігантськими масштабами дезертирства з усіх без винятку воюючих армій, постійною міграцією рядового і командного складу з одного військ. табору до ін. На специфіці Г.в. в У. позначилася також присутність на укр. тер. та участь у воєн. діях армій Німеччини й Австро-Угорщини (див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918), а також обмеженого франц. військ. контингенту (груд. 1918 — квіт. 1919) (див. Антанти військова присутність на півдні України 1918—1919). У перебігу Г.в. в У. можна виділити кілька періодів та локальних конфліктів. Початок Г.в. в У. слід датувати війною Радянської України за підтримки РСФРР проти УНР 1917—1918. Помітне місце в громадян. війні займає протигетьманське повстання 1918, очолене Директорією УНР, проти режиму П.Скоропадського (листоп.—груд. 1918). Практично одразу ж після завершення повстання Директорії УНР довелося вступити у воєн. конфлікт із більшовицьким режимом (січ.—серп. 1919; див. Війна РСФРР і УНР 1918—1919), восени 1919 Армія УНР вела бої зі Збройними силами Півдня Росії ген.-лейтенанта А.Денікіна. Самостійне значення й вагомі політ. наслідки мало протистояння весною—літом 1919 на пд. Лівобережної України білих та червоних. Воно закінчилося падінням рад. влади в Україні у серп. 1919. Окреме місце в історії громадян. війни належить українсько-польській війні 1918—1919 на тер. Східної Галичини та Зх. Волині, в ході якої Українська Галицька армія намагалася відстояти Західноукраїнську Народну Республіку, але зазнала поразки. 1920 хід Г.в. в У. визначався двома військ. кампаніями: насамперед, спільним походом Армії УНР та армії 2-ї Речі Посполитої проти більшовиків (див. Польсько-радянська війна 1920) і спробою Рос. армії (команд. — ген.-лейтенант П.Врангель) продовжити опір більшовикам і переламати хід громадян. війни на тер. колиш. Рос. імперії (черв.—листоп. 1920). Затухання повстанського руху восени 1921 та мовчазний компроміс між селянством України й рад. владою (зовн. виявом останнього були, з одного боку, припинення масового сел. опору владі, з ін. — відмова більшовиків від політики «воєнного комунізму» й збереження укр. державності у формі «квазі-держави» — УСРР; див. Українська Радянська Соціалістична Республіка) можна розглядати як завершення Г.в. в У. Наприкінці 1921, коли між більшовизмом і селянством — принаймні зовні — зникла гострота протистояння, з’ясувалося, що обидві ці антагоністичні сили, хоч із різних ідеологічних міркувань, але вирішували спільне завдання: нищили ті нові бурж.-капіталіст. відносини, які повільно набирали сили в економіці Рос. імперії після 1861 (див. Селянська реформа 1861, Земська реформа 1864, Міська реформа 1870). Більшовики насамперед громили паростки демократ. політ. системи та великий капітал у містах. Селяни викорінювали капіталізм у с. госп-ві, віддавши перевагу зрівняльному поділові землі. Вони брали в облогу (і військ., і екон.) міста, оголосили справжню війну залізницям, спиртовим та цукровим з-дам, практично знищивши їх. У цьому сенсі Г.в. в У. може розглядатись як соціальний протест проти надзвичайно жорстких форм капіталіст. модернізації села. Тотальне заперечення капіталістичних реформ супроводжувалося руйнаціями, хвилями жорстокості та морального занепаду, на які 1921 наклався масовий голод (див. Голод 1921—1923 в УСРР). Завершення Г.в. в У. було тимчасовим вимушеним компромісом між укр. сусп-вом і більшовицькою владою, зумовленим їхнім крайнім знесиленням. Розв’язання суперечностей було відкладене: спочатку до 1929—33 (див. Колективізація сільського господарства), а потім до 1990-х років
Продрозверстка (скорочення від словосполучення продовольча розкладка) - в Росії система державних заходів, здійснена в періоди військового та економічної криз, спрямованих на виконання заготовок сільськогосподарської продукції. Принцип продрозкладки полягав в обов'язковій здачі виробниками державі встановленої ("розподілити") норми продуктів за встановленими державою цінами. Вперше продрозверстка була введена в Російській імперії 2 грудня 1916, в той же час зберігалася і раніше діяла система державних закупівель на вільному ринку. У зв'язку з низьким надходженням хліба за державними заготівлях і продрозверстки 25 березня 1917 Тимчасовий уряд ввело хлібну монополію, що передбачала передачу всього обсягу виробленого хліба за вирахуванням встановлених норм споживання на особисті та господарські потреби. "Хлібна монополія" була підтверджена владою Ради народних комісарів Декретом від 9 травня 1918 року. Повторно продрозверстка введена Радянською владою на початку січня 1919 року в критичних умовах громадянської війни і розрухи, а також діяла з 13 травня 1918 продовольчої диктатури. Продрозверстка стала частиною комплексу заходів, відомих як політика "воєнного комунізму". У заготівельну кампанію 1919-20 господарського року продрозкладка також поширилася на картоплю, м'ясо, а до кінця 1920 - майже всі сільгосппродукти. Методи, які застосовувалися при заготовках в період продовольчої диктатури, викликали зростання селянського невдоволення, який переходив у збройні виступи селян. 21 березня 1921 продрозверстка була замінена продподатком, що було основною мірою переходу до політики НЕПу. Махновський рух — збройна боротьба українських повстанських селянсько-анархістських формувань у 1918–1921 роках під час Громадянської війни під керівництвом Нестора Махна. Революційна повстанська армія України (махновців) (таку назву повстанська армія одержала 1 вересня 1919 року після переформування) вела збройну боротьбу проти австро-угорської та німецької окупаційних армій, Гетьманату, Директорії, білогвардійців, окупаційних військ Радянської Росії. 40. Встановлення радянської влади в Україні. Нова економічна політика. Україна у складі СРСР (1922 - 1939 рр.): українізація, колективізація, індустріалізація. Голодомор 1932- 1933 рр. Встановлення більшовицької радянської влади в Україні відбулося при зовнішньому збройному втручанні з боку комуністичної Росії. Після ультиматуму 4 грудня 1917 р. Центральній Раді більшовицькі війська наступного дня розпочали наступ на територію УНР і 8 грудня зайняли Харків. Там, під захистом московських багнетів, зібрався I Всеукраїнський з'їзд Рад, повністю контрольований Москвою, і 12 грудня 1917 р. резолюцією "Про організацію влади в Україні" проголосив в Українській Народній Республіці радянську владу. Одночасно обрано вищий розпорядчий і законодавчий орган влади на період між з'їздами Рад - Центральний виконавчий комітет (ЦВК) на чолі з Ю. Медведєвим. ЦВК 17 грудня сформував уряд - Народний Секретаріат у складі 11 секретарств, який очолив М. Скрипник. Місцевими органами радянської влади проголошувалися губернські, повітові, волосні, сільські та міські ради робітничих, селянських і солдатських депутатів та надзвичайні органи влади - ревкоми, реввійськревкоми, надзвичайні комісії. Перша радянська влада протрималася до березня 1918 р., коли більшовицьку армію витіснили з України німецько-австрійські війська, які відновили УНР. Вже в умовах кризи гетьманського режиму, 28 листопада 1918 р. більшовики створили в Курську Тимчасовий робітничо-селянський уряд України а чолі з Ю. П'ятаковим. За допомоги російських радянських військ цей уряд 6 січня 1918 р. захопив Харків, проголосив Україну соціалістичною радянською республікою - УСРР, декларувавши її федерацію з Росією. 29 січня ЦВК, який очолював В. Затонський, призначив новий уряд - Раду Народних Комісарів (Раднарком, РНК) і голову Раднаркому - X. Раковського. Місцевими органами влади залишилися ради, ревкоми та створені комітети бідноти (комбіди). Означену державну структуру закріпила Конституція УСРР, прийнята 14 березня 1919 р. В умовах денікінської окупації України, витіснені звідси більшовики створили в Москві 11 грудня 1919 р. Всеукраїнський революційний комітет, який перебрав на себе найвищу законодавчу та виконавчу владу в УСРР. Очолював Всеукрревком Г. Петровський. У кінці лютого 1920 p., після вигнання денікінців і чергового встановлення радянської влади, відновили діяльність ВУЦВК, Раднарком та місцеві органи більшовицької диктатури. В Україні остаточно встановилася радянська влада. Ключові поняття:більшовики, радянська влада, Народний Секретаріат, Раднарком, комбіди, ради, ревкоми. Історико-державна подія: 12 грудня 1917 р. - проголошення радянської влади в Україні.
У 1919 р. ще в умовах громадянської війни більшовики запроваджують нову політику, яка дістала назву “воєнний комунізм”. В основі цієї політики лежав насильницький злам економічної системи, яка досі ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах, приватній ініціативі, невтручанні держави у виробничу діяльність. В країні запроваджувався товарообмін без посередництва грошей. Основні напрямки політики “воєнного комунізму”: націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалась Українська Рада народного господарства; ліквідація великих поміщицьких, державних і церковних господарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі; встановлення державної монополії на найважливіші продовольчі товари. Політика “воєнного комунізму” загострила післявоєнну економічну розруху і викликала масове незадоволення населення. В Україні розгорталась повстанська боротьба селян. Лише в 1921 р. тут було вбито 1800 членів комітетів “незаможних селян”, які здійснювали продрозкладку. Останнім аргументом, який переконав більшовиків “відійти від Маркса”, було повстання військового гарнізону міста-фортеці Кронштадт і моряків Балтійського флоту в лютому—березні 1921 р. Для його придушення через те, що армійські частини виявилися ненадійними, направили делегатів X з'їзду РКП(б) і комуністів Петрограда. Нова економічна політика (Неп) З метою збереження влади більшовики вдалися до політичних методів подолання кризи. Вимушеною реакцією став відхід від спроб замінити ринковий механізм директивним управлінням. Цей відступ дістав назву “нова економічна політика” (Неп) і охоплює період з 1921 по 1928 рік. Поштовхом до запровадження цієї політики стали рішення X з'їзду РКП(б) у березні 1921 року. Причини переходу до непу: глибока соціально-економічна і політична криза влади; масові повстання в сільській місцевості, виступи в містах, армії та на флоті; неможливість реалізації ідеї побудови соціалізму і комунізму шляхом ліквідації ринкових відносин в умовах розореної війнами країни;
спад революційної хвилі на Заході. Необхідність відкладення “світової” революції на невизначений термін. Таблиця 9.1 – Основні заходи реалізації нової економічної політики
|
