Поширення ліберальних ідей в Україні

Можна вирізнити дві спроби рецепції ідей лібералізму в Україні: перша пов’язана з намаганнями Михайла Драгоманова перенести західноєвропейські ліберальні уявлення на український ґрунт у другій половині XIX століття та поєднати їх з соціальною та національною ідеями; друга — з діяльністю представників російської ліберальної течії в Україні на початку XX століття.

Перша спроба була невдалою але ліберальна модель в Україні ніколи не набувала закінченої форми.

Ліберальний напрям в українській суспільній думці накреслив, фактично, Михайло Драгоманов ². Перебуваючи під впливом декабристів та представників анґлійського лібералізму, він обстоював концепцію суспільства, що ґрунтується на ідеї об’єднання гармонійно розвинутих особистостей.

Ліберальні ідеї набули нового життя у період теоретичної дискусії доби першої російської революції (1905 р.), зокрема, у зв`язку з критикою більшовицької ідеології у збірнику «Вехи». Серед помітних українських громадських діячів-теоретиків лібералізму ключове місце посідає Богдан Кістяківський.

Фундатори Української Академії наук Володимир Вернадський, Михайло Туган-Барановський та Агатангел Кримський значною мірою сприяли поширенню ліберальної ідеї в Україні.

національний рух
У другій половині XIX ст. більша частина українських земель — Лівобережжя, Правобережжя й Південь — перебувала в складі Російської держави. Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття залишалися під владою Австро-Угорської монархії.
Посилювалося національне гноблення, переслідувалася українська культура, мова, освіта, література, преса. Заборонялося дітям у школах навчатися рідною мовою.

Національне питання й національні відносини в Україні загострювалися також тим, що тут трудящі, крім експлуатації й гніту царських урядовців, українських та російських поміщиків і буржуазії зазнавали визиску й гноблення польських поміщиків (головним чином на Правобережжі).
До того ж залишалася нерозв'язаною проблема національного возз'єднання українського народу, возз'єднання всіх українських земель в єдине ціле. Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття були відірвані від Наддніпрянської України.

Національне гноблення, якого зазнавала Україна з боку російського царизму й австро-угорської правлячої бюрократії, культурно-національне відродження й становлення української нації обумовили виникнення українського національного руху. Одним з перших його проявів було створення й діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (1846—1847).

З кінця 50-х років і протягом другої половини XIX ст. в національному русі в Україні діяли гуртки інтелігенції, які дістали назву громад.

Важливим завданням для учасників українського національного руху, передусім учених, у другій половині XIX ст. було утвердження в науці і суспільній свідомості положення про те, що українці — це окремий самобутній народ, не росіяни й не поляки, а їхня мова — це їхня національна мова, а не говірка іншої мови.
Важливе значення в національному русі в Україні мала діяльність громад-гуртків, до яких належали студенти, викладачі вузів, учителі, письменники, урядовці, ліберально настроєні поміщики та інші представники інтелігенції. Перша громада виникла в Києві в 1859 р. До неї входили переважно студенти Київського університету (В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, К. Михальчук, П. Житецький, Т. Рильський та ін.), всього в 1861—1862 pp. близько 200 чол. У Петербурзі члени громади групувалися навколо редакції журналу «Основа» (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, брати Лазаревські та ін.). Наприкінці 50-х — на початку 60-х років громади виникли в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах.

Члени громад вважали своїм покликанням і обов'язком ведення культурно-освітньої роботи, розгортання культурницької діяльності. Вони брали участь у створенні освітніх гуртків і недільних шкіл для неписьменних дорослих, працювали там учителями, готували і видавали підручники та популярні книжечки, зокрема українською мовою. За те, що члени громад заявляли про необхідність освічувати народ, в першу чергу селянство, рідною мовою і багато робили в цій справі, польські шляхтичі називали їх «хлопоманами» або «хохломанами», а самі вони себе іменували «українофілами».

Одночасно з активізацією національного руху на Наддніпрянській Україні, що перебувала в складі Російської імперії, розгортався український національно-визвольний рух і на західноукраїнських землях, які терпіли гніт від Австро-Угорської монархи та іноземних поміщиків і буржуазії У 60-х роках там у суспільному русі виникла течія, що. дістала назву народовства.

34. Українська культура другої половини XIX - початку XX ст.

Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 1860–1870-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи); по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин.

В освіті зміни стали відчутними вже на межі 1860-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх діяло понад 110. Викладання у багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі “Буквар” Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів було заарештовано.

Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 р., який загальмував розвиток української культури. Лише з початку 1870-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. У цей час значну підтримку шкільній освіті стали надавати земства. Вони збільшують асигнування на утримання і будівництво шкіл. З 1871-го по 1895 рр. асигнування зростають у 6 разів. Нового удару по розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. Але й після цього не зникають прогресивні тенденції в культурі. У 1865 р. з ініціативи М.Пирогова в Одесі засновано Новоросійський університет. Таким чином на українських землях діяло вже п’ять університетів. Було відкрито також Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний, Катеринославський гірничий інститути.

Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років.

Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-літописця. На Західній Україні 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т.Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). Визначний вклад у зміцнення наукового потенціалу товариства вніс М. Грушевський, який очолював його роботу з 1897-го по 1913 рр.

Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Визначний внесок у розвиток магнетизму електротехніки зробив М. Д. Пильчиков, який тривалий час працював у Харківському університеті. М. Бекетов, завідувач кафедри хімії цього університету, вперше в світі став викладати курс фізичної хімії. Талановитий біолог І. Мечников, працюючи в Одеському університеті, створив вчення про фагоцитоз та захисні властивості організму. 1886 р. І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію. У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувались праці М. Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень історії України періоду “Руїни” та Гетьманщини. Клопітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В. Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва та гайдамацького руху. У 1880–1890 роках почалась активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків – О. Я. Єфименко, Д. І. Багалія, Д. І. Яворницького, М. С. Грушевського. В галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П. Г. Житецький. Ряд важливих праць з проблем мовознавства належить О. О. Потебні.

У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що лише саме у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860–1870 роках. У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М. Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький. На Західній Україні український професійний театр був заснований 1864 р. О. Бачинським під назвою “Руська бесіда”.

У музичному мистецтві вирізнялася творчість С. С. Гулака-Артемовського. У 1862 р. він створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”.

Основоположником української класичної музики був М. В. Лисенко, який у цей період написав чудові опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Наталка Полтавка”, “Тарас Бульба”, оперету “Чорноморці”, опери для дітей “Пан Коцький”, “Коза-дереза’’ тощо. На Західній Україні слід відзначити творчість М. М. Вербицького.

В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О. В. Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), В.О.Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П. Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях).

Таким чином, друга половина XIX ст. була складним і суперечливим періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх провідних галузях.

На початку ХХ ст. у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції – збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовиразу (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала “нова школа” української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи та ін. з новітніми європейськими здобутками – символізмом та психоаналізмом.

В українській літературі першим модерністські гасла висунув у 1901 р. поет М. Вороний, який на сторінках “Літературно-наукового вісника” у програмному відкритому листі закликав повернутись до ідеї “справжньої запашної поезії”, тематично і жанрово розширити існуючі у тогочасній літературі рамки. Естафету у М. Вороного прийняла група галицьких письменників “Молода муза” (П. Карманський, В. Пачковський, О. Луцький та ін.), яка у 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції.

Наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що знайшло свій вияв у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форми. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.

Українська скульптура початку ХХ ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується ціла плеяда українських скульпторів-модерністів – М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм О. Архипенко збагатив мову пластики ХХ ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Руці цього майстра належать “Ступаюча жінка”, “Жінка, яка зачісується” та інші твори.

У живописі прихильниками модерністських експериментаторів були М.Жук, О.Новаківський, В. та Ф. Кричевські та ін.

Варто підкреслити, що український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. В силу того, що українські землі не мали власної державності, були роз’єднані і фактично перебувало в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, отже і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабо виражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури.

Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення в будь-яку добу. Своєрідність українського варіанта модернізму полягає в тім, що він із естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення – визначення свого місця і ролі у сучасному світі

35. Національний рух початку XX ст. Україна в роки першої російської революції 1905 - 1907 рр. та третьочервневої монархії 1907 - 1914 рр.

Національний рух:Наприкінці XIX — на початку XX ст. активізувався національний рух в Україні. Посилилася активність політичних сил, набрала сили тенденція до їх згуртування, розгорнувся процес самовизначення утворених політичних осередків.
У 1897 р. на нелегальному з´їзді представників громад Києві виникла Всеукраїнська загальна організація. її Почесними членами стали діячі «старої громади» В. Антонович, П. Житецький, М. Лисенко, дійсними членами — В. Беренштам, М. Кононенко, О. Лотоцький, Є. Чикаленко та ін. До складу цієї організації увійшло майже 20 українських громад і чимало студентських груп. Поява та функціонування Всеукраїнської загальної організації була своєрідним завершальним акордом громадівського руху, спробою організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил. Проте її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху, особливо молоді. Саме тому вже 1900 р. група представників студентських українофільських гуртків у Харкові створила першу на східноукраїнських землях українську політичну організацію — Революційну українську партію (РУП), до якої увійшли Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов. РУП органічно об´єднала «вільні громади», що функціонували у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Лубнах, Ніжині та інших містах.
Першим програмним документом цієї організації стала брошура «Самостійна Україна», автором якої був харківський адвокат М. Міхновський.
Міхновський Микола Іванович (1873—1924) — діяч національно-визвольного руху. Народився в с Турівка на Київщині. Навчався на правничому факультеті Київського університету. В студентські роки був одним з ініціаторів створення таємного «Братства тарасівців» (1891). Працюючи адвокатом, виступав на політичних процесах, брав активну участь в українському русі. Його брошура «Самостійна Україна» (1900) стала програмою Революційної української партії в перший період її діяльності. Був одним з організаторів та лідерів створеної в 1901—1902 pp. Української народної партії, для якої написав «Десять заповідей» та «Програму», що обстоювала ідею самостійності української держави. Після Лютневої революції 1917 р. — ініціатор створення українського національного війська. Під час Гетьманщини зблизився з Українською демократично-хліборобською партією, але після проголошення гетьманом П. Скоропадським федерації з Росією взяв активну участь у поваленні його режиму. Після встановлення більшовицької влади зазнав жорстоких переслідувань, а в квітні 1924 р. був знайдений повішеним у власному саду.
Базовими принципами цього твору, що побачив світ 1900 р. у Львові, були патріотизм, радикалізм та безкомпромісність. «Самостійна Україна» не є повноцінною програмою політичної партії, оскільки не дає відповіді на питання про основні напрями діяльності, соціальну базу тощо. Проте цей пристрасний маніфест містить принципово важливі орієнтири:
1) визначає мету партії — створення політично незалежної української держави. «Державна самостійність єсть головна умова існування націй, — зазначає М. Махновський, — а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин»;
2) вказує на нового лідера національного руху — інтелігенцію третьої хвилі, яка, на відміну від першої (Чарторийські, Вишневецькі, Тишкевичі та ін.) та другої (Безбородьки, Прокоповичі та ін.), служить своєму народові;
3) розкриває спосіб досягнення поставленої мети — «боротьба кривава і безпощадна». «Війна проводитиметься усіма засобами, — акцентує "Самостійна Україна", —...ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою»;
4) конкретизує основні принципи боротьби — «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас». «Україна для українців». «Поборемо або вмремо»;
5) закликає до розмежування з представниками поміркованого крила національного руху: «...українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною і українофілами немає ніяких зв´язків».
Брошура М. Міхновського недовго виконувала роль основного програмного документа РУП. Згодом вона стала своєрідним лакмусовим папірцем для політичного самовизначення та розмежування в цій організації. Більшій частині рупівців не імпонували нетолерантність, категоричність, радикалізм, ставка на силові методи вирішення національного питання, якими пройняті сторінки «Самостійної України». Проте М. Міхновський та його прибічники твердо стояли на платформі цього документа. Це призвело до першого розколу в РУП та утворення 1902 р. міхновцями Української національної партії (УНП). Невдовзі стався другий розкол — у 1903 р. від РУП відмежувалася група на чолі з Б. Ярошевським, яка утворила Українську соціалістичну партію (УСП). УНП і УСП не були численними організаціями і не мали значного впливу в народних масах, але їх виникнення фіксувало процес політичної диференціації у РУП, виділення з неї крайніх правих та лівих елементів.
На початку XX ст. РУП стала уособленням процесу політизації національного руху. Ця організація діяла досить активно. Вже за перші три роки її існування було створено мережу рупівських груп, що діяли у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Навіть на Кубані, де в Катеринодарі вчителював С Петлюра, деякий час функціонував осередок РУП. її діяльністю керували центральний комітет у Києві та закордонний комітет у Львові. Головними формами активності організації були пропаганда та агітація. Пропагандистський арсенал рупівців охоплював нелегальні періодичні видання (газета «Селянин», журнал «Гасло» тощо), численні брошури та прокламації. Основним об´єктом пропаганди стало селянство, яке, за переконанням рупівців, було основою української нації. Лівобережжя перетворилося на базовий регіон дії РУП, хоча її діяльність поширювалася і на Поділля та Волинь.
Рупівські пропаганда та агітація не пройшли безслідно. Саме в них поліція вбачала основну причину антипоміщицьких селянських виступів 1902 р. на Полтавщині та Харківщині, які підняли на боротьбу понад 150 тис. осіб. У ході визвольних змагань у РУП поширюються соціал-демократичні погляди та настрої. Врешті-решт це призводить до чергового розколу. У 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським віддала перевагу соціал-демократичним гаслам і утворила Українську соціал-демократичну спілку, яка невдовзі на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії. Спілчани були переконані, що вирішення національного питання є похідним від розв´язання на марксистській платформі соціально-економічних проблем.
У цей критичний для РУП період більшість її членів поступово схилялася до утворення української соціал-демократії. Очолювана М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою, ця частина партії стояла на позиціях органічного поєднання національної орієнтації з марксизмом. Це зумовило 1905 р. кардинальну реорганізацію та трансформацію РУП, її перетворення на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).
Наростання революційної кризи, інтенсивна діяльність РУП підштовхнули до активності та політичної самоорганізації помірковані кола українського національного руху. У 1904 р. із Всеукраїнської загальної організації 3 ініціативи Є. Чикаленка виділяється група, яка утворює Українську демократичну партію (УДП).
Чикаленко Євген Харламович (1861—1929) — громадський діяч, меценат, за фахом агроном. Народився в с. Перешори Херсонської губернії у багатій селянській сім´ї. Навчався в Харківському університеті, де вступив до української студентської громади, у 1884 р. заарештований за участь у гуртку «драгоманівців» В. Мальованого і висланий до Перешорів. У1894 р. переїхав до Одеси, в 1900 р. — до Києва. Один із провідних членів «Старої громади» (з 1900), Української демократичної партії (з 1904) та Української демократично-радикальної партії (з 1905), засновник і фактичний голова Товариства українських поступовців. У 1897 р. в Одесі та згодом у Санкт-Петербурзі вийшли його популярні «Розмови про сільське хазяйство: Фінансував видання словника М. Комарова, газети «Селянин» (Львів), діяльність Академічного Дому (Львів), був видавцем єдиної україномовної щоденної газети в Російській імперії — «Громадська думка» (потім «Рада»). Під час Першої світової війни жив у Фінляндії, Петрограді та Москві. Після Лютневої революції 1917 р. повернувся в Україну, але активної участі в політичному житті не брав. У січні 1919 р. виїхав до Галичини, де був інтернований поляками. 31920 р. мешкав у Австрії. У 1925 р. став головою Термінологічної комісії Української сільськогосподарської академії в Подебрадах (Чехословаччина). Автор «Спогадів» (1925—1926) та «Щоденника» (1931).
Ця організація стояла на ліберальних позиціях і обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Певні розходження в поглядах на принципові програмні положення призвели до розколу в УДП та утворення частиною демократів на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевським Української радикальної партії (УРП).
Єфремов Сергій Олександрович (1876—1939) — політичний діяч, публіцист, літературний критик та літературознавець. Походив із сім´ї священика. Закінчив Київський університет, з середини 90-х років займався літературною діяльністю. Належав до ліберального крила українського руху, був одним із лідерів ТУП, пізніше — головою УПСФ, заступником Голови Центральної Ради, редактором газети «Нова Рада», генеральним секретарем з міжнаціональних питань. Ідеолог і теоретик національного руху. Співробітничав з Українським Національним Союзом, проте був противником антигетьманського повстання. Під час Директорії працював в Українській Академії наук. У радянські часи — на науковій роботі, був обраний академіком, а згодом віце-президентом ВУАН. 2 липня 1929 року заарештований і в березні 1930 р. засуджений у «справі СВУ» (як нібито один з Ті керівників) до Ю років тюремного ув´язнення. Помер в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 року.
Згодом розкол вдалося подолати. У 1905 р. УДП та УРП об´єдналися в одну організацію — Українську демократично-радикальну партію (УДРП).
Отже, на рубежі XIX і XX ст. помітно активізується діяльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких форм роботи політичними, поглиблюється розкол між українською інтелігенцією старшого та молодшого поколінь, набирає сили тенденція до організаційного згуртування та політичного самовизначення активної частини суспільства, формуються політичні партії.
Напередодні революції політична палітра охоплювала широкий спектр національних політичних партій. Найрадикальніші з них висунули гасло державної незалежності України. Характерною ознакою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямів.

Третьочервневий виборчий закон, що надавав абсолютну перевагу поміщикам та великій буржуазії, фактично зводив нанівець проголошену 1905 р. демократію. Проте новий виборчий закон був лише першим кроком у масштабному наступі реакції. У багатьох районах Російської імперії було введено «воєнний» або «особливий» стан. Катеринославська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Чернігівська та Херсонська губернії тривалий час перебували в стані посиленої охорони. У цих регіонах заборонялися будь-які збори, наради, навіть не дозволялося збиратися декільком особам у приватних квартирах. Період реакції — це час «надзвичайних заходів» у боротьбі з революційним рухом, зростання кількості арештів, сваволі воєнних судів зі спрощеною формою судочинства, масових заслань без суду і слідства, погромів профспілок, заборони демократичних видань тощо.
Після революції активно запрацював репресивний апарат. За звинуваченням у «політичних злочинах» за пері°Д 1907—1909 pp. було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис винесено смертні вироки. У переповнених тюрмах країни 1909 р. перебувало майже 180 тис. осіб.
Досить відчутним був наступ реакції в культурній сфері. Невдовзі після третьочервневого виборчого закону цар затвердив постанову ради міністрів про студентські організації та правила скликання зборів у стінах навчальних закладів. Суть його полягала в забороні студентам брати участь у будь-яких зібраннях та ліквідації автономії вищих навчальних закладів.
Логічним наслідком наступу реакції було посилення національного гніту. Уряд заборонив викладання українською мовою в школах, де воно було самовільно запроваджене у роки революції. Було скасовано навіть циркуляр міністра освіти 1906 р., у якому свого часу вчителям дозволялось «використовувати малоросійську мову для роз´яснення того, що учні не розуміють». Натомість з´явився новий циркуляр, що забороняв вчителям розмовляти з учнями українською мовою навіть у позаурочний час за межами школи. Шовіністична освітянська політика не дозволяла у школах співати українських пісень, декламувати вірші українською мовою, виконувати національні мелодії.
Піднесення реакційної хвилі зумовило тотальне насильницьке закриття українських клубів, наукових товариств, культурно-освітніх організацій. Зокрема, під тиском властей перестали функціонувати київська, одеська, чернігівська, полтавська, ніжинська та інші «Просвіти». У 1910 р. побачив світ циркуляр П. Столипіна, у якому «інородцям» (до них належали українці та інші пригноблені народи) взагалі заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою. У цей час державний Комітет у справах друку заборонив вживати на сторінках періодичної преси та в будь-яких інших виданнях терміни «Україна», «український народ».
Столипін Петро Аркадійович (1862—1911) — російський державний діяч. У квітні 1906 р. призначений міністром внутрішніх справ, у липні — прем´єр-міністром. З ім´ям Столипіна пов´язані активна протидія революції 1905—1907 pp., розпуск II Державної думи і зміни положення про вибори до неї на користь заможних верств населення. Вершиною діяльності Столипіна стала аграрна реформа, яка розпочалася в 1906 р. і набула широкого розмаху, зокрема в Україні. Столипін негативно ставився до українства, вважаючи багатомільйонний народ «інородцями», всіляко підтримував діяльність великоросійських шовіністів в Україні. і вересня 1911 року під час перебування в Києві був смертельно поранений агентом охранки, колишнім анархістом М. Богровим. Похований на території Києво-Печерської лаври.
Придушення революційного руху, наведення порядку жорсткою рукою, наступ на демократичні завоювання революції, відверта асиміляторська політика щодо пригнічених народів — все це складові одного плану, за допомогою якого голова царської Ради міністрів П. Столипін хотів створити потужну, централізовану, монолітну імперію, повернути царизмові колишні владу та вплив. Важливе місце в стратегічних розрахунках прем´єр-міністра займала аграрна реформа.
Революція 1905—1907 pp. довела, що аграрне питання з питання економічного переросло в політичне. Його невирішеність поглиблювала конфронтацію в суспільстві, посилювала соціальне напруження та політичну нестабільність. Будучи залишком феодалізму, самодержавство тривалий час консервувало свою опору — два інших релікти часів кріпосництва: поміщицьке землеволодіння та селянську общину. На початку XX ст. деградація поміщицького землеволодіння стала цілком очевидною, а община показала свою нездатність не лише ефективно господарювати, а й належно контролювати настрої селян. Саме тому ще в ході революції прем´єр-міністром П. Столипіним було проголошено курс на реформування аграрного сектору. Комплекс реформ, розпочатих указом 9 листопада 1906 року, був логічним продовженням модернізаційних процесів у Росії середини XIX ст. У його основі лежало три головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю в приватну власність (хутір чи відруб), переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Стрижнем столипінської аграрної реформи була ставка на особисту ініціативу та конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності в бідності.
Аграрними перетвореннями П. Столипін хотів комплексно розв´язати низку важливих завдань: підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва і товарність селянського господарювання, зміцнити соціальну опору самодержавства на селі, вирішити проблему аграрного перенаселення. Хоча здійснення столипінських планів у перспективі обіцяло поліпшення ситуації в суспільстві, вони були зустрінуті значною мірою вороже. Характерно, що проти них виступили і праві, і ліві політичні сили. Правих не влаштовувало руйнування традиційного сільського укладу, а ліві не бажали послаблення протиріч на селі, які були збудниками революційної активності селянства. Цікаво, що і саме селянство імперії у своїй масі, якщо не вороже, то дуже насторожено поставилося до реформаторських ідей. Тут свою роль відіграв комплекс чинників: Природний консерватизм селян, зрівняльна психологія, сформована общинним землекористуванням, і зневіра у власних силах.
Найбільший успіх реформи Столипіна мали в Україні. Це пояснюється особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Протягом 1907—1915 pp. на Правобережжі з общини вийшло 48% селян, на Півдні — 42%, на Лівобережжі — 16,5%. На 1916 р. утворилося 440 тис. хуторів, що становило 14% селянських дворів. Ці показники були значно вищими, ніж у європейській Росії, де з общини виділилося 24% селянських господарств, а переселилось на хутори 10,3%.
Однак остаточно зруйнувати селянську общину не вдалося. Не змогла реформа ліквідувати і поміщицьке землеволодіння, хоча спроби перерозподілу поміщицьких земель шляхом купівлі-продажу через Селянський поземельний банк робилися владою досить енергійно. Певною мірою зазнала краху і переселенська політика Столипіна. Наднові землі протягом 1906—1912 pp. з України виїхало майже 1 млн. осіб. На жаль, погана організація процесу переселення призвела до того, що лише 1911 р. повернулося додому 68,5% переселенців.
Отже, після поразки революції 1905—1907 pp. розпочався широкомасштабний наступ реакції, складовими частинами якого були запровадження на значній території України стану посиленої охорони, масові арешти, свавільне судочинство, погроми прогресивних суспільних організацій, заборона демократичних видань, посилення національного гніту, різке звуження сфери вживання української мови тощо.
Російська революція
Початок ХХ ст. ознаменувався гострою кризою російського самодержавства. До затяжної економічної кризи (1899-1903) додалась поразка у російсько-японській війні (1904-1905). Країну охопили заворушення, які вилились у демонстрації, страйки, що носили здебільшого політичний характер.
Причини революції:
- невирішеність аграрного питання
- самодержавство, відсутність демократичних свобод;
- колоніальна політика по відношенню до неросійських народів.
9 січня 1905 р. за наказом царя було розстріляно робітничу демонстрацію у Санкт-Петербурзі. Загинуло близько тисячі чоловік. Петербурзький розстріл викликав обурення робітників, невдоволення поширилось на армію і село. У січні в імперії застрайкувало 440 тис. чол. (з них на Україні 70 тис. чол.). У червні 1905 р. починаються селянські виступи, які відбулися в 64 з 91 повітів 9 українських губерній.
У червні виступи населення перекинулись і на армію, останню опору режиму. 14 червня повстали матроси броненосця "Потьомкін". На кораблі було піднято червоний прапор. Повсталі, не маючи чіткої програми дій, 24 червня здались румунським властям.
На початку жовтня 1905 р. розпочався всеросійський політичний страйк. Прагнучи придушити його, уряд запровадив військовий стан у багатьох містах, в тому числі Києві і Харкові. Університети було закрито, на фабрики і заводи введено поліцію і війська. В Україні в страйку взяло участь 120 тис. чол.

Голова уряду граф С. Вітте наполіг на кардинальній реформі. 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, який "дарував" народу громадянські свободи – недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Декларувалось скликання законодавчої Державної думи (парламенту). Цей маніфест вніс розкол у революційний табір: прихильники ліберальних поглядів вважали революцію завершеною і закликали до розбудови демократичних завоювань революції. Радикально настроєні політичні сили закликали до подальшого поглиблення революції і повалення самодержавства.
Під час жовтневого політичного страйку постали політичні організації робітників – ради. Загалом по імперії їх виникло близько 50. В Україні перша рада з'явилась у Катеринославі (очолював Г. Петровський). Згодом ради виникли в Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієвому. Таким чином, у країні одночасно виникли зародки двох типів влади: парламентаризму (Державна дума) і народного самоврядування (ради). Крім рад, в Україні з'явились і профспілки, яких налічувалось близько 80. Вони об'єднували кілька десятків тисяч чоловік.
Революція 1905-1907 рр. сприяла короткочасному розк