Поділи Польщі І Їх Наслідки Для Українських Земель 9 страница

е) Видні політичні діячі-прихильники і противники реформ (Мілютін, Валуєв і ін)

Ліберальне дворянство висловлювало невдоволення вкрай обмеженою компетенцією земства і відсутністю конституційних перетворень, відмовою влади від співробітництва з «суспільством». Серед радикально налаштованої учнівської та студентської молоді зріло бажання діяти в ім'я дійсного звільнення селянства. Революційне підпілля, що виникло в 1860-х р., у всіх бідах і страждання народу звинувачувало царя-реформатора і будувало плани відплати. Важливим чинником розвитку політичної кризи приблизно з середини 1870-х р. став рух революційних народників.

За своїми поглядами народники - представники утопічного соціалізму, що розділяли висновки О. І. Герцена про особливе історичному шляху розвитку країни і про соціалістичну природу російської громади. Реформи, з їхньої точки зору, руйнували цю самобутність, тому слід було якомога швидше перервати просування країни по такому шляху розвитку за допомогою революції. Мета, таким чином, всіма розумілася однаково. У відношенні способів її досягнення єдності не було, і в першій половині 1870-х р. виявилися три течії. Прихильники П.Л. Лаврова вважали, що революції повинна передувати тривала пропаганда ідей соціалізму і соціального протесту серед селянства, так як до швидкого виступу воно не готове. Послідовники М.А. Бакуніна, що складали більшість, як і їхній лідер, вірили в те, що селяни в будь-який момент готові до бунту, необхідно лише його спровокувати, зіграти роль іскри, яка запалить пожежа. Тактика третьої течії в народництві була обгрунтована П.М. Ткачовим, який вважав, що народ до революції не готовий, а діяти між тим треба невідкладно, щоб припинити розвиток капіталізму в країні.

Влітку 1874 р. почалося так зване ходіння в народ, проте підняти селянський бунт народникам не вдалося: значне число агітаторів було заарештовано і піддано в 1877 р. суду. З осені 1879 замаху народовольців на царя слід було одне за іншим, сприяючи посиленню політичної кризи.

Криза політичного курсу усвідомлювався урядом. З одного боку, воно прагнуло посилити ефективність адміністративно-поліцейської та судової влади у боротьбі з революційним терором. Ідея створення хоча б законодорадчого органу за участю депутатів від різних суспільних верств виникала і в 1860-ті, і в 1870-ті р. З осені 1879 р. на розгляді царя знаходився новий проект, підготовлений спільними зусиллями Валуєва і великого князя Костянтина.

Двоїстість урядового курсу найбільш яскраво проявилася в період існування Верховної розпорядчої комісії - надзвичайного адміністративного органу, утвореного в 1880 р. На чолі комісії був поставлений бойовий генерал граф М.Т. Лоріс-Меліков. Незабаром він зайняв і посаду міністра внутрішніх справ, зосередивши в своїх руках по суті диктаторські повноваження. Його політична програма передбачала стабілізацію ситуації шляхом ряду ефективних поступок ліберальному громадської думки і переходу до адміністративних заходів боротьби з революціонерами. Він виявився єдиним з шести надзвичайних начальників, не засудженим народовольцями до страти.

До числа поступок Лоріс-Мелікова лібералам слід віднести видалення з посади міністра освіти ярого консерватора Д.А. Толстого, початок ряду сенатських ревізій у справах про зловживання чиновників. У надрах міністерства фінансів почалася підготовка до скасування подушного подати, списанню частини недоїмок і зниження викупу платежів до нечорноземних губерніях. Лоріс-Меліков підготував також проект утворення двох тимчасових законодавчих комісій при Державній раді. Вони повинні були включати в себе як чиновників, так і депутатів від громадських сил і зайнятися реформами місцевого самоврядування і селянського законодавства. Олександр II підписав проект урядового повідомлення про скликання комісій за кілька годин до своєї загибелі 1 березня 1881 р., призначивши обговорення його в Держраді на 4 березня. Смерть царя змінила співвідношення сил у верхівці бюрократичного апарату імперії, посиливши вплив консервативної його частини. Криза політики реформування став долатися не шляхом приведення політичного ладу країни в певну відповідність потребам розвитку громадянського суспільства, а коригуванням вже здійснених реформ на основі російської політичної традиції.

33. Суспільні течії та рухи в Україні в другій половині XIX ст. Народницький, соціал- демократичний, ліберальний та національний напрямки.