Поділи Польщі І Їх Наслідки Для Українських Земель 8 страница

Виходячи з цих та ряду інших обставин, керівники польського визвольного руху ще задовго до січневих подій 1863 р.у Варшаві створили у Правобережній Україні широку мережу повстанських організацій, очолених десяцькими, соцькими, тисяцькими и окружними начальниками, що підлягали керівникам повітової повстанської адміністрації, її очолював спочатку «Центральний комітет на Русі», а пізніше «Провінціальний комітет на Русі», утворений 22 серпня 1862 р. Керівниками комітету були А. Юр'євич, Е. Ружицький, С. Коперницький, Б. Жуковський та Я. Сирочинський. «Провінціальпий комітет на Русі» призначив керівників підготовки і проведення повстання в окремих губерніях. Ці обов'язки в Київській губернії поклали на штабс-капітана В. Рудннцького, в Подільській — на Яблоновського і у Волинській — на Е. Ружицького. Існували також повстанські організації в Петербурзі та військах, розташованих на території Польщі, які вели підготовчу роботу до повстання серед солдатів і офіцерів армії.

Польська агітація до правобережних селян[ред. • ред. код]

Взявши курс на підготовку збройного повстання, польські патріотичні організації розгорнули у Правобережній Україні діяльність, спрямовану насамперед на залучення до участі у визвольному русі місцевого польського населений. Вони розповсюджували у великій кількості патріотичну літературу, заборонену царською цензурою, вербували нових членів повстанських загонів, збирали кошти для придбання зброї й військового спорядження, організовували маніфестації протесту проти національного гноблення тощо. Значна увага приділялася розповсюдженню газет «Польські Вядомосці» й «Валка», а також «Колокола», журналу «Праця», випусків «Великоруса», листівок і прокламацій, що закликали населення до рішучої боротьби проти царського самодержавства, за відновлення суверенної польської держави. У серпні — вересні 1861 р. в Київській, Подільській і Волинській губерніях зареєстровано не менше 45 маніфестацій.

Учасники польського визвольного руху добре розуміли, що успіх майбутнього повстання у великій мірі залежатиме від тієї позиції, яку займуть місцеві селяни. Тому повстанці вживали заходів до залучення їх на свій бік і з цією метою поширювали серед них такі відозви, листівки і прокламації, як «До козаків, що тепер селяни», «Брати поляки, русини і литовці» та ін., а також відвідували сільські сходи, де відкрито закликали селян до спільної боротьби проти царизму. Доповідаючи начальнику III відділення про один з таких сходів, київський, подільський і волинський генерал-губернатор писав у березні 1863 р., що «відставний штабс-капітан Мазевський, Піотровський і Стефан Бігловський почали залучати до себе тимчасовозобов'язаних селян…, говорять їм про рівність усіх людей».

Загалом пропаганда проводилася широко, але її вплив на селянські маси був слабкий. Це пояснюється як соціальною і становою різнорідністю учасників руху, так і зв'язаною з цим відсутністю в ного середовищі єдності поглядів на аграрне, національне й деякі інші програмні питання. Зокрема, не тільки «білі», а й більша частина «червоних» відстоювала збереження поміщицького землеволодіння, тому вони в своїй агітації або зовсім обходили аграрне питання, або обмежувалися надто загальними обіцянками. Правда, 3. Сераковський, С. Бобровський та інші представники лівого крила «червоних» вимагали відібрати поміщицькі землі і безоплатно передати їх у володіння селян, але вони пе змогли добитися внесення цих революційно-демократичних вимог до програми Тимчасового революційного уряду. Вимоги «червоних», викладені в декреті Центрального національного комітету від 22 січня 1863 р., зводилися до передачі у власність селян лише тих земель, які перебували иа час повстання у їх користуванні й за які вони мали виплачувати належні податки. Поміщикам обіцяли виплатити відповідну винагороду з загальнодержавного фонду. Іншим декретом, прийнятим того ж дня, сповіщалося про намір уряду відразу ж після перемоги повстання наділити всіх бідних, безземельних селян, які брали участь у збройній боротьбі проти царизму, ділянками землі з державних земельних фондів в розмірі близько 3 моргів (1,7—1,8 десятини). У разі загибелі повстанця цей наділ передавався його сім'ї.

Отже, програма «червоних» була певним кроком уперед на шляху до поліпшення тяжкого становища, в якому перебували селяни. Та, зберігаючи дворянське землеволодіння і де в чому змінену систему викупу, аграрне законодавство «червоних» в основному прирікало селянські маси на ті самі злидні й економічну залежність від учорашніх кріпосників, які несла їм грабіжницька реформа 1861 р. Природно, що така програма аж ніяк не задовольняла віковічних прагнень селянських мас до землі і волі.

Українські громади і польський визвольний рух

Поряд з польським продовжував розвиватися український національний рух. Одним з істотних його проявів було утворення й діяльність українських ліберально-буржуазних громад, які виникли наприкінці 50-х — на початку 60-х років XIX ст. у Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові та ряді інших міст. Складаючись переважно з представників української дворянської і різночинної інтелігенції, громади, незважаючи на різнорідний склад, спочатку в цілому прихильно ставилися до польського визвольного руху. Цьому значною мірою сприяли, з одного боку, спільні прагнення і мета — боротьба проти національного гноблення з боку царизму і, з другого — різнонаціональний склад цих організацій (до них входили не лише українці, а й поляки, литовці та представники інших національностей). Громади спершу ставили своїм завданням всебічне вивчення природи, етнографії і культури України.

Розходження між українським та польським рухами

Дальший розвиток польського визвольного руху вніс істотні зміни у погляди громад на цей рух. Посилився процес національного і політичного розмежування. Українці почали виходити з польських патріотичних організацій, а поляки — з українських громад. Це розмежування зумовлювалося, по-перше, висуненням польськими повстанцями великодержавного лозунга про відновлення Польщі у кордонах 1772 р., який передбачав приєднання значної частини українських земель до Польської держави, і, по-друге, негативним ставленням більшості громадівців до виступів польських повстанців.

Відбулося дальше розмежування українських громад за політичними поглядами їх членів на два табори. Праве крило їх на чолі з В. В. Антоновичем являло собою ліберально-буржуазну націоналістичну течію, яка по відношенню до польського визвольного руху займала відверто ворожу позицію. Не зрозумів історичного значення польського повстання і М. П. Драгоманов, який виступав значно пізніше.

Діяльність лівого крила українського руху[ред. • ред. код]

Ліве крило громад, найактивнішими діячами якого були А. Красовський, В. Синьогуб та деякі інші, прихильно ставилося до польського визвольного руху і прагнуло організувати на його підтримку виступи українського селянства. Значну роботу в цьому напрямі, зокрема, проводив підполковник А. Красовський, який виїжджав до Корсуня, де в квітні 1862 р. відбулися масові селянські заворушення. Він проводив серед учасників виступів агітацію, поширював у Житомирському піхотному полку листівки із зверненням до солдатів відмовитися від участі в придушенні селянських заворушень, застосування зброї проти народу, брав участь у студентських зборах, закликаючи до організації народних виступів на підтримку польських повстанців.

Агітаційну роботу серед учнівської молоді проводив гурток Є. Моссаковського, створений у 1861 р. при Київському військовому училищі. Об'єднуючи в своїх лавах представників російської, української і польської молоді, цей гурток вивчав і поширював серед вихованців школи революційні ідеї Герцена, Чернишсвського, Шевченка, Некрасова, виховував у молоді любов до народу й ненависть до царизму. Гурток ставив своїм завданням підготувати виступи селян на допомогу польським повстанцям. Подібну програму мала і група української молоді на чолі з членом громади В. Синьогубом. Будучи послідовником А. Красовського і глибоко співчуваючи польському визвольному рухові, він у квітні 1863 р. з допомогою дрібномаєткових поміщиків братів Потоцьких і Пилипенка створив у с. Пилипчі Переяславського повіту Полтавської губернії таємне товариство «Громада», яке мало з прибуттям польських повстанців до села виступити разом з ними «на панів і …убивати тих, хто утискував і кривдив селян». Отже, ліві громадівці прихильно ставились до польських повстанців і намагались подати їм допомогу.

Збройні виступи польських повстанців

Події, що розгорнулися наприкінці 1862 — на початку 1863 р. у Польщі, примусили польських повстанців прискорити свій виступ. Розгадавши намір царизму проведенням рекрутського набору вилучити з районів, охоплених визвольним рухом, революційну молодь, Центральний національний комітет, щоб перешкодити цьому, призначив повстання у ніч з 22 на 23 січня 1863 р. і звернувся до народу Польщі з спеціальною відозвою. В ній, поряд з закликом до зброї, проголошувалася свобода і рівноправність усіх громадян країни незалежно від їх соціального походження, віросповідання і національної приналежності.

Виконуючи рішення Центрального національного комітету, польські повстанці в призначений час напали на гарнізони царської армії. Хоч подекуди вони і завдали дошкульних ударів невеликим військовим підрозділам, але досягти перемоги їм не вдалося. В ході перших боїв виявилася вкрай незадовільна підготовка повстанців. Нечисленність їх складу, розрізненість, нестача зброї і досвідчених командирів привели повстанців до поразки. У повстанській армії налічувалося лише близько 20 тис. погано озброєних бійців, тоді як царська армія, що протистояла їм, складалася із 125 тис. добре навчених і озброєних солдатів і офіцерів.

Підтримка повстанців народовольцями[ред. • ред. код]

Значну роботу, спрямовану на допомогу польським повстанцям, проводила створена восени 1861 р. революційно-демократичпа організація «Земля і воля». У прокламації «Ллється польська кров, ллється російська кров», написаній О. Слєпцовим у перші дні повстання, вказувалось: «Офіцери і солдати російської армії! Не плямуйте рук своїх польською кров'ю, не вкривайте ніколи незгладною ганьбою честі й правоти російського народу… Зрозумійте — зі звільненням Польщі міцно зв'язана свобода нашої страдницької батьківщини… Замість того, щоб ганьбити себе злочинним нищенням поляків,— поверніть свій меч на спільного ворога нашого…— імператорський уряд». Ця прокламація неодноразово видавалась і розповсюджувалась у багатьох примірниках у Польщі та Україні.

Розповсюджувались і такі землевольські прокламації, як «Всьому народу російському, селянському від людей, йому відданих, уклін і грамота», «Брати-солдати», "Офіцерам усіх військ від товариства «Земля і воля». В них роз'яснювалися причини тяжкого становища селянства, викривалась антинародна політика царського уряду щодо Польщі, народні маси закликалися до повстання проти царизму.

Офіцер-українець Андрій Потебня, який очолював військову організацію «Землі і волі», і ряд його сподвижників добровільно перейшли на бік повстанців. У бою під Піщаною Скалою (тепер у Польщі) Потебня загинув смертю героя. Глибоко схвильований звісткою про смерть А. О. Потебні, О. І. Герцен писав у «Колоколе»: «Не знала російська куля, що влучила в Потебшо, яке життя вона спинила на самому його початку. Чистішої, самовідданішої, щирішої жертви очищення Росія не могла принести на палаючому олтарі польського визволення». А тогочасний польський журнал «Хроніка» зазначав: «Будемо ж шанувати пам'ять благородного Андрія Потебні й ставити його як зразок найбільш високих ідей і честі».

Загалом у рядах польських повстанців за свободу Польщі билися 273 солдати, що перейшли з царської армії. Серед них: росіян — 186, українців — 51, білорусів — 16.

Повстання у Правобережній Україні

У Правобережній Україні повстанські загони складалися переважно з місцевого польського населення, головним чином дворянства і дрібної шляхти. Так, з 1341 репресованого учасника повстання після його придушення по Київській губернії понад 66% становили дворяни, близько 14% — селяни і міщани, 20% — однодворці та почесні громадяни; у Волинській губернії на 903 репресованих припадало: дворян — 569, селян і міщан — 140, однодворців 162 та представників інших станів — 32 чоловіка. Повстанці вирушали в села і, зібравши селян, закликали їх до боротьби проти царизму, за свободу. Вони поширювали «Золоті грамоти», в яких роз'яснювалася мета повстання і що воно дасть українському селянству в разі перемоги. В ряді місць українські селяни прихильно ставилися до повстанців. Так, у с. Насташка Васильківського повіту їх зустрічали хлібом-сіллю, а у с. Великополовецьке того ж повіту, Гуровець Бердичівського повіту та в деяких інших селах — вступали до повстанських загонів і разом з польськими патріотами мужньо билися з царськими військами. Проте сили були нерівні. На придушення повстання царизм кинув велику й добре озброєну армію.

Близько 20 повстанських загонів, що діяли у Правобережній Україні, були розгромлені, а частина з них перейшла на територію Галичини. Під час збройних сутичок було вбито 569 і поранено 109 повстанців, кілька тисяч обеззброєно і ув'язнено. Загальна ж кількість репресованих учасників повстання становила 4470 чоловік.

Поразка повстання у Правобережній Україпі полегшила боротьбу царизму з визвольним рухом у самій Польщі, Білорусії та Литві. У квітні 1864 р. повстання й у цих районах було повністю придушено.

За неповними даними, в повстанських загонах, що зі зброєю в руках боролися проти царських військ, взяло участь понад 500 росіян, українців і білорусів. Більшість же місцевого населення зайняла нейтральну позицію або навіть підтримала царський уряд в його боротьбі з польським визвольним рухом. Пояснюється це насамперед обмеженістю аграрної програми повстанців, яка но суті передбачала збереження поміщицького землеволодіння і дещо змінену систему викупу. Зрозуміло, що такі «перетворення» не могли задовольнити селянство. Розглядаючи польського шляхтича як свого споконвічного ворога, селянин ставився до нього з явпим недовір'ям, вважаючи його заклики і дії нещирими. Ще більше це недовір'я зросло, коли в квітні 1863 р. до керівництва польським визвольним рухом прийшли «білі», які виступали не лише проти тих половиичатих аграрних перетворень, що були проголошені в декретах «червоних», а й взагалі проти будь-якої спілки з селянством. Українсько селянство, яке віками боролося проти гніту польської шляхти, не могло підтримувати й політичну програму повстанців про відновлення Польщі в кордонах 1772 р., бо, це означало збереження класового гніту польських поміщиків і відновлення тяжкого національного гноблення. Все це, як і загальна темнота і відсталість селянства, зумовило байдуже, а в ряді місць явно негативне ставлення як українського і білоруського населення, так і польського селянства до визвольного руху й прирекло його на невдачу.

Та незважаючи на свій трагічний кінець, повстання 1863—1864 рр. мало позитивне історичне значення. Під його виливом у районах повстання загострилася класова боротьба на селі, і це змусило царизм прискорити проведення реформи, піти на деякі поступки, що певною мірою полегшували тяжке становище селянства, сприяли розвитку прогресивнішого, капіталістичного ладу.

Національне відродження у Наддніпрянській Україні в ХІХ ст.: причини та основні етапи.

 

Основні дати:

1791 – таємна місія В. Капніста до прусського короля в Берлін.

1798 – видання в Петербурзі трьох частин поеми Котляревського „Енеїда”.

Національна ідея – усвідомлення українцями себе як окремого народу з власною історією, культурою. Традиціями, мовою. Можливістю національного існування.

Національне відродження – процес пробудження самосвідомості народу.

Самосвідомість – ясне розуміння своєї суті, своїх особливостей. Своєї ролі у житті, в суспільстві.

Автономія (з грецької – самоуправління, незалежність) – надання деяким частинам держави (областям, департаментам, провінціям...) прав на самоврядування в адміністративній сфері.

Суспільно – політичний рух - своєрідна форма вияву політичної активності мас; спільна діяльність людей, що різняться своїми ідейними засадами, цілями та способами досягнення мети, кількістю та роллю в політичному житті.

У всесвітній історії ХІХ століття - це час розквіту різних прогресивних ідей. Далеко позаду залишились погляди, які пояснювали світ лише з точки зору Божої волі. Освічені європейці ствердились у можливостях людського розуму, що й породило безліч різних ідеологій, які проникали в Україну. Наприклад, ідеї Просвітництва та Французької революції.

Однією з таких ідеологій була ідея національної самосвідомості. І раніше народи усвідомлювали свої відмінності від інших народів, та соціально – економічні відмінності в середовищі одного народу вважалися більш значимими. А саме: українські, польські, російські феодали відчували, що мають більше спільного з феодалами інших країн, ніж з селянами своєї. На початку ХІХ століття починають формуватися інші погляди, нове розуміння суспільства, яке спирається на загальність мови й культури.

Україна не стала винятком.

Умови в яких розпочалося формування національної свідомості:

* Відсутність єдиної території;

* Тотальна русифікація українського населення;

* Зречення рядом представників українського дворянства національних інтересів;

* Засилля російського чиновництва на адміністративних посадах в українських губерніях та повітах Російської імперії;

* Збереження українськими патріотами культурних і державних традицій України.

Складові національного відродження:

* Поява певної верстви населення, яка впроваджує програму національного відродження в життя.

* Відродження історичного минулого

* Впровадження і захист української мови.

* Поява творів української літератури.

* Відродження національного мистецтва, традицій.

 

Основною формою національного відродження стало відродження української мови. Велику роль у формуванні сучасної української мови і літератури відіграв І.Котляревський. Його поема „Енеїда”, яка побачила світ 1798 року, написана народною мовою, стала першим таким твором в українській літературі. Основи нової української літератури заклали також письменники Є.Гребінка, П.Гулак – Артемовський і Т. Шевченко.

 

Процес національного відродження:

1)Академічний(фольклорно-етнографічний)

2)Літературний(культурно-освітній)

3)Політичний

1.кін 18-40рр. 19ст – “етап збирання спадщини”.

1818р.-вихід першої укр. граматики(Дмитро Бантиш-Каменський)

2.з”являються перші університети

1805-у Харкові.

1834-Київський університет.

Перша громад. організац. – Кирило-Мефодіївське братство. Засновуються культурно-освітні осередки.

32. Скасування кріпацтва та буржуазні реформи російського уряду 60-80-х рр. XIX ст. Соціально-економічний розвиток України у пореформений період.

Ліберальні реформи 1860-1870-х рр.. стали одним з переломних подій XIX ст., новим етапом європеїзації Росії, спробою подолати відрив від країн - лідерів розвитку. Олександр II, який вступив на престол після смерті Миколи I в 1855 р., зважився на їх проведення з урахуванням комплексу обставин. Перша заява про прийдешні реформи було викладено в царському маніфесті про Паризький світі (березень 1856 р). 1856 став початком ліберальної відлиги: оголошено про ліквідацію військових поселень і припинення на три роки рекрутських наборів, про політичну амністію декабристів і петрашевцям; почалися вільна видача закордонних паспортів, скорочення армії і пом'якшення цензури.

а) Скасування кріпосного права. Маніфест 19 лютого 1861 р. Значення скасування кріпосного права для розвитку капіталізму в сільському господарстві Росії

І влада і суспільство усвідомлювали, що головне перетворення - скасування кріпосного права. Його треба було провести за кріпосницькому більшості в дворянстві, побоюючись до того ж можливого вибуху селянського руху. У цих умовах влада вирішила відмовитися від традиційної практики розробки проектів звільнення в умовах секретності і лише силами бюрократії, надати справі гласність і залучити до нього представників дворянства. У 1858 р. в губерніях відкрилися дворянські комітети по селянському справі, в яких переважали противники реформ. Такий склад відбивав настрій маси поміщиків: у 1858 р. згоду на безземельное звільнення селян в 13 центральних губерніях підписали 27,5% душевладельцев.

Урядовий проект звільнення розробляв Головний комітет з селянської справи (на чолі стояв брат царя, великий князь Костянтин). Важливим моментом у його роботі стало рішення про звільнення селян з орної землею за умови її викупу громадами (1858 р). цей принцип став основним для редакційних комісій, утворених у 1859 р. з реформаторів-чиновників і ліберальних громадських діячів. Їм належало підготувати остаточний проект, погодивши урядову програму з пропозиціями губернських комітетів. Найбільш значимі з вимог дворянства увійшли в підсумковий варіант тексту. До осені 1860 робота над ним завершилася. Законопроект був обговорений в Головному комітеті, потім - у Державному Раді Росії і 19 лютого 1861 р. підписав Олександром II.

Скасування кріпосного права означало звільнення особистості селянина і відділення його господарства від поміщицького шляхом земельного облаштування громади. Маніфест 19 лютого 1861 р. селянам надавалася особиста свобода, свобода занять, майнові права; створювалося сільське самоврядування, звільнення від контролю з боку поміщика-душевладельца. Однак повного рівняння селян у правах з іншими станами не відбулося. Вони ставилися під невсипущий контроль громади, вихід з якої ускладнювався круговою порукою у виплаті податків і викупних платежів. Аж до 1882 г (а в Сибіру до 1898 г) виплачувався ними і становий податок - подушна подати. Серед заходів впливу станового селянського суду залишалися тілесні покарання. До викупної угоди селяни вважалися тимчасовозобов'язаними і платили оброк, що став основною повинністю.

Викуп відбувався на основі угоди поміщика і громади. Розмір його визначався не ринковою вартістю землі, а величиною оброку, який платила громада. Він капіталізувався з розрахунку 6% річних, тобто становив суму, яка при приміщенні її в банк як відсотки, призначеної вкладникам, приносила б поміщику щорічний дохід, рівний раніше оброку. Таким чином, селяни викуповували не тільки наділи, але й особисту свободу. Повертати кредит державі селяни повинні були протягом 49 років.

З точки зору селянства викуп був великою несправедливістю, ніж тривале кріпосне стан. У свідомості общинників земля як головна умова існування і другий не могла бути об'єктом приватної власності, подібно предметів особистого користування. Тому і взаємовідносини з поміщиком за кріпосного права визначали селяни за формулою: «Ми, пан, - ваші, а земля - наша». Оприлюднення умов реформи викликало вибух обурення і обурення звільняються. На весну - літо 1861 припав пік селянських заворушень кордону 1850 - 1860-х рр..

б) Реформи в галузі місцевого самоврядування

Формування громадянського суспільства та розвиток громадської самодіяльності вимагало створення системи місцевого самоврядування, в якому були б представлені різні верстви населення тієї чи іншої території, знали її господарські та культурні потреби краще, ніж царські чиновники. Такі органи були утворені у вигляді земського (1864) та міського (1870) самоврядування. Принципи їх формування, структура і компетенція, взаємовідносини з адміністрацією однотипні. Діяльність самоврядування обмежувалася питаннями охорони здоров'я, освіти, розвитком місцевих шляхів сполучення, промисловості і торгівлі, міським благоустроєм і т.п. і знаходилася під контролем губернського начальства і міністерства внутрішніх справ.

Земські зборів (розпорядчі органи) обиралися на місцях за трьома куріям: землевласницької, міської та селянської. Остання формувалася за становим принципом, в ній був відсутній, на відміну від двох перших, майновий ценз. Земськими зборами обиралися управи - ​​виконавчі органи. Земства виникли лише в 34 губерніях Європейської Росії, вони були відсутні в національних районах країни і губерніях з явним переважанням селянського населення.

Міське самоврядування було представлено міськими думами (розпорядчі органи) і управами на чолі з міськими головами, виконували їх вирішення. Склад голосних (депутатів) обирався раз на чотири роки на основі майнового цензу. Від виборів виявилися відсторонені наймані робітники, а також представники освіченої і заможної інтелігенції, які, не будучи домовласниками, знімали у містах квартири. Виборці поділялися на три чисельно нерівні групи, кожна з яких вносила до міської скарбниці 1 / 3 місцевих податків і обирала відповідно 1 / 3 голосних, що обмежило вплив на виборах дрібних підприємців і домовласників.

в) Реформи в галузі судочинства

Модернізація суспільного ладу країни передбачала створення умов для розвитку громадянського суспільства - ліберальні новації у сфері правопорядку, в освіті, розвиток органів місцевого самоврядування і т.д. Найбільш послідовна і значуща серед них - судова, яка відокремилася судову владу від адміністративної і створила нову систему замість станових судів кріпосницької епохи. Її основою стали окружні суди, що вирішували як кримінальні справи, так і складні цивільні спори і позови виходячи з принципу рівності перед законом усіх станів. Судді призначалися міністерством юстиції і були незамінні, що робило їх незалежними від місцевої адміністрації. Суд став голосним і змагальним, за участю прокурора і адвоката у кримінальних справах, або адвокатів сторін спору - у цивільних. У процесі брали участь присяжні засідателі - представники різних верств суспільства, які на основі доказів обвинувачення й захисту виносили обвинувальний або виправдувальний вердикт. Другим типом всесословних судових установ стала світова суд, склад якого обирався земськими зборами з числа повітових дворян-землевласників на основі майнового та освітнього цензів. Світові судді вирішували справи про незначні злочини і майнові претензії до 500 руб.

г) Реформи в галузі освіти

Реформами в сфері освіти створювалася спадкоємність між початковою, середньою і вищою освітою, відривався доступ в гімназії і вузи всіх станів за умови оплати навчання і допускалася приватна ініціатива у відкритті початкових і середніх шкіл. Останнє зумовило розмаїття форм навчальних закладів. Так, початкова школа виявилася представлена ​​широким спектром установ від церковно-парафіяльних до земських, вважалися найкращими у пореформеній Росії. Середні навчальні заклади за статутом 1864 р. - гімназії загальні (з викладанням одного латинської мови), класичні (з двома стародавніми мовами) і реальні (без вивчення древніх мов). Останні на початку 1870-х рр.. були перетворені в реальні училища, випускники яких могли надходити тільки до технічних вузів. Доступ до університетів відкривався лише випускникам класичних гімназій. Університетський статут 1863 р. відновив автономію університетів, що існувала на початку XIX ст., В організації навчального процесу, у розподілі бюджету, у виборах ректора і деканів, у присудженні наукових ступенів і т.п. Влада піклувальника обмежувалася спільним контролем.

д) Реформи військова та економічна

Створення нової системи військової освіти стало складовою частиною реформування армії, що походив поетапно. У 1860-х р. виникла військово-окружна структура управління, реформований військовий суд і пом'якшена система покарань солдатів, почалося переозброєння армії. Реформа військової освіти погоджувалася із новаціями в комплектуванні офіцерського корпусу. У військових округах з'явилися юнкерські училища, які давали базову дворічну підготовку тим, хто поступав на військову службу, маючи необхідну загальну освіту. Кадетські корпуси перетворювалися на чотирирічні військові училища, куди могли вступати діти гімназій. Виникли і військові гімназії з широким вивченням загальноосвітніх дисциплін. Завершила перетворення реформа комплектування збройних сил. У 1874 р. новий статут про військову службу ввів всесословную військову повинність, зменшив терміни дійсної служби при створенні системи перебування в запасі. Термін служби в сухопутних військах був встановлений в 6 років і 9 років перебування у запасі, у флоті відповідно - 7 років і 3 роки. Існували пільги призовникам за освітою, за станом здоров'я, для єдиних синів - годувальників у сім'ї і т.п.

Лібералізація економічної діяльності, звільнення кріпаків і відділення їх господарства від поміщицького у реформі 1861 р. сприяли структурній перебудові в економіці. Головним змістом її стало формування ринкової системи господарства, яке відбувалося в 1860 - 1880-х р. До кінця цього періоду, приблизно з 1885 р., почався стійкий приріст виробництва в основних галузях господарства країни, що тривав аж до Першої світової війни.

Саме в ці роки відбувалося формування всіх підрозділів ринку, необхідних для того, щоб він став справжнім регулятором економічного розвитку. До реформ розвивався в основному ринок споживчих товарів. Звільнення кріпаків поклало початок інтенсивному зростанню ринку робочої сили. Промисловий переворот, що охопив всі галузі, стимулював формування ринку основних засобів виробництва; установа приватних комерційних банків на початку 1860-х р. призвело до виникнення ринку позичкового капіталу. Епоха реформ призвела до більш інтенсивного розвитку земельного ринку, а в 1880-х р. став складатися ринок акцій та інших цінних паперів.

У 1860 - 1870 р. збільшилося вплив світового ринку на розвиток господарства країни. Це були роки посиленого попиту на російський хліб і швидкого збільшення його експорту. Російський уряд стало на шлях форсованої індустріалізації країни. У ці роки довелося спорудження основної мережі залізниць в Європейській Росії, час промислового перевороту, технічної реконструкції старих і виникнення нових галузей і нових промислових районів (фабрики приходили на зміну мануфактурам).