Поділи Польщі І Їх Наслідки Для Українських Земель 4 страница

Польський уряд не відразу усвідомив усю масштабність повстання, що розпочиналося, — наприклад, практично не привернула увагу втеча Б. Хмельницького на Січ наприкінці 1647 р. Загалом початок антиурядового виступу сприймався сучасниками як чергове козацьке повстання, низка яких відбулася починаючи з кінця XVI ст. Усвідомлення розвитку подій виникало поступово і не лише з боку засліплених самовпевненістю урядових кіл Речі Посполитої, а й з боку козацтва. Б. Хмельницький вимагав лише відновлення справедливості — скасування принизливих для козаків обмежень 1638 р., дозволу морських походів, виведення коронного війська з України. Тому на початковому етапі повстання польсько-українські відносини не мали характеру двосторонніх міждержавних стосунків.

Формально про такі відносини не можна говорити навіть після укладення Зборівського договору 8 (18) серпня 1649 р., за яким польський уряд був змушений визнати козацьку автономію. У цьому випадку козаки далі виступали як піддані короля. Умови цього документу були не надто вигідними для козацтва через нещасливий фінал Зборівської битви, в якій початковий військовий успіх козаків був перекреслений фактичною зрадою з боку кримського хана Іслама-Гірея III. Сам договір опублікувала польська сторона як односторонній акт із назвою "Декларація ласки короля на пункти прохання Запорозького війська". Договір у зміненому вигляді був ратифікований сеймом 1660 р., однак навіть у такій формі польська сторона не мала на меті його виконувати.

Натомість суб'єктивне бачення незалежності українських земель прийшло до гетьмана дещо раніше. Зміни у сприйнятті повстання як визвольної війни відбулися у Б. Хмельницького під впливом низки перемог 1648 р., коли гетьман дійшов аж до Замостя. Перед ним лежала фактично безборонна Польща, але Б. Хмельницький не мав на меті руйнувати Річ Посполиту як державу, а лише прагнув установити там владу, яка б виконала вимоги козаків. Гетьман підтримав кандидатуру Яна Казимира на польського короля (Владислав IV помер у травні 1648 р.), на якого покладав певні сподівання у вирішенні польсько-українського конфлікту. Ян Казимир був відносно поміркованим політиком, однак це не завадило йому надалі вдаватися до жорстких дій щодо козаків. Козацький полковник та дипломат Силуян Мужиловський повідомляв, що Ян Казимир до обрання королем обіцяв Б. Хмельницькому титул "руського короля" і мав підтвердити за козаками "усе, що через шаблю взяли". Після обрання Яна Казимира королем гетьман вирушив із Замостя назад, що виявилося фатальною помилкою, оскільки поляки знову почали контролювати західноукраїнські землі.

У грудні 1648 р. Б. Хмельницький здійснив урочистий в'їзд у Київ, де був зустрітий єрусалимським патріархом Паїсієм і українським духовенством. Патріарх разом із київським митрополитом Сильвестром Косовим виїхав назустріч гетьману і привітав його промовою, в якій назвав Б. Хмельницького "пресвітлим господарем". Тоді ж гетьмана назвали "новим Мойсеєм", який має визволити українців із польської неволі. Також патріарх порівнював Б. Хмельницького з римським імператором Костянтином Великим і називав "князем Русі". Перебування Паїсія в Києві не обмежилося лише публічними похвалами Б. Хмельницького — патріарх і гетьман часто усамітнювалися для бесід, які, ймовірно, стосувалися і майбутнього держави. Численні почесті, прихильне ставлення усього народу, похвали духовенства та викладачів Києво-Могилянської колегії суттєво вплинули на сприйняття Б. Хмельницьким власної історичної місії.

Уже в лютому 1649 р., коли Б. Хмельницький приймав у себе послів від короля Яна Казимира, його погляди на війну та подальшу долю України суттєво відрізнялися від торішніх. Перед польськими послами гетьман сформулював свою зовнішньополітичну програму: "Виб'ю з лядської неволі руський народ увесь! Перше я за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру... За границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підійму. Досить маю в Україні, Поділлі і Волині тепер... у князівстві моїм по Львів, по Холм і Галич". У цій промові привертає увагу релігійна мотивація війни, що, напевне, було наслідком впливів духовенства на формування політичної думки гетьмана. Б. Хмельницький називає українські землі князівством, тобто на цей момент він уже бачив незалежною козацьку державу.

Незважаючи на те, що упродовж першого року війни гетьман та старшина поволі дозрівали до розуміння необхідності утворення власної держави, від початку бойових дій Б. Хмельницький провадив активну зовнішню політику. І першим серйозним кроком у цьому напрямку був союз із Кримським ханством. Уже в лютому 1648 р. гетьман вислав посольство до хана Ісла- ма-Гірея III з проханням надати військову допомогу (козаки потребували татарської кінноти). Ймовірно, серед козацьких послів був Тиміш Хмельницький, котрий мав би залишитися як заручник у Бахчисараї. Хан, перебуваючи на той час у складній ситуації через міжусобну боротьбу кримських феодалів (та й міжнародне становище Криму на той час погіршилося — Річ Посполита і Московія ігнорували регулярну сплату данини татарам), вирішив, що участь у війні проти Польщі на боці козаків • покращить політичну ситуацію у ханстві. Те, що козаки обрали татар як союзників, не повинно дивувати — тривале тісне співжиття легко може зробити ворогів товаришами і навпаки. Крім того, доки козацька держава лише формувалася, із татарами (як, зрештою, і з іншими невеликими васальними державами — Молдавією чи Семигороддям) — легше було знайти спільну мову, оскільки поважніші сусіди — повноцінні та незалежні держави, не поспішали вступати у спілку з козацтвом.

Після укладення козацько-татарського договору до України було відправлено чотиритисячний загін під проводом впливового перекопського мурзи Тугай-бея^*32, котрий надалі брав участь у всіх значних битвах 1648 р. (крім Пилявецької, де козаків підтримували буджацькі татари на чолі з Аутемір- мурзою), в облозі Львова та в поході під Замостя. У Зборівській битві вперше взяв участь сам хан Іслам-Гірей разом із візиром. Інколи козацько-татарські відносини набули ідилічних форм — наприклад, коли Б. Хмельницький перед польськими посланцями в Переяславі дуже красномовно та розчулено розповідав про Тугай-бея, називав його братом і обіцяв, що світ не розірве їхньої дружби. В офіційному листуванні хан та гетьман називали себе навзаєм "приятелями". Між козаками і татарами існувала домовленість щодо розподілу здобичі (полонені — татарам, майно — козакам, коні — порівну). Татари не повинні були брати ясиру серед православних, однак насправді татари цього не дотримувалися.

*32: {Є припущення, що Тугай-бей потоваришував із Б. Хмельницьким ще в часи його татарського полону (1620—1622 рр.).}

На початках татарська допомога справді була корисною, і Б. Хмельницький покладав на неї великі сподівання. Однак згодом стало зрозуміло, що татари, котрі мали власні інтереси, є ненадійними спільниками — у вирішальний момент татари несподівано могли зрадити козаків, як це і трапилося під Зборовом (1649), Берестечком (1651) чи Жванцем (1653). Під час Берестецької битви татари взяли у фактичний полон гетьмана, коли той кинувся навздогін відступаючому татарському війську, щоб його завернути на поле бою. Наслідком берестецької катастрофи став невигідний Білоцерківський договір, який обмежив чисельність українського війська, територіальні межі козацької держави та, зрештою, передбачав розірвання коза- цько-татарського союзу. Зрадницькі дії хана пояснювалися цинічною політикою, відповідно до якої татари намагалися не допустити до переваги однієї з воюючих сторін, а навпаки, максимально виснажити їх обох. Натомість татарська допомога козакам була далеко не безкорисливою — за це татари отримували значні суми (як наприклад, великий викуп з обложеного Львова) чи безліч невільників, які зганялися з українських земель. Збирання ясиру наводило жах на місцеве населення і не додавало популярності В. Хмельницькому. Зрештою, додатковим аргументом для негативного сприйняття козацько- татарського союзу був релігійний чинник, який для тогочасної свідомості значив багато.

Тим не менше, Б. Хмельницький всерйоз розглядав перспективу зближення з іншим мусульманським сусідом України і зверхником татар — Туреччиною. Серед сусідів України були держави, котрі перебували у васальній залежності від Туреччини — те ж Кримське ханство, Молдавія, Валахія та Семи- городдя. За винятком татар, це були християнські держави. Турецький чинник у них не завжди відігравав негативну роль — наприклад, Габор Бетлен (семигородський князь у 1613— 1629 рр.) зміцнив та збільшив свою державу, власне опираючись на турецьку підтримку.

Переговори з турками розпочалися в жовтні 1648 р., коли було відправлене посольство до Стамбула, однак про нього не збереглося детальнішої інформації. Наступне козацьке посольство повезло до султана прохання про протекцію над Руссю "аж до Вісли". Під час перебування козаків у Стамбулі відбулося повстання яничарів, які спільно з вищим духовенством скинули султана Ібрагіма (був задушений). Новим султаном став малолітній Мехмед IV (на той час мав лише 6 років, а його мати була українською полонянкою)^*33. При ньому великі впливи здобув "названий батько" нового султана (і організатор вбивства попереднього) візир Бектеш-ага, котрий приятелював з Б. Хмельницьким і листувався з ним. Гетьман, з одного боку, активно шукав порозуміння. з Туреччиною, а з іншого — не поспішав брати на себе чітких політичних зобов'язань.

*33: {3 огляду на це, польський мемуарист Мартин Голінський описав "цікаву" історію про те, як гетьман, проігнорований султаном Ібрагімом, звернувся до яничарів і організував повстання в Стамбулі. Ця історія сповнена абсурдних деталей, однак деякі дослідники вважають, що вже сам факт складання таких оповідань засвідчив великі можливості козацької агептури в Стамбулі.}

Туреччина сама була зацікавлена в добрих стосунках із козаками, особливо після того, як стало відомо, що Чигирин відвідав венеційський посол, який запропонував гетьману організувати антитурецький союз. Як наслідок, улітку 1650 р.

до Б. Хмельницького прибув чауш Осман-ага^*34 з листами від Бектеш-аги та іпших візирів. Натомість гетьман відіслав до Стамбула козацьке посольство на чолі з полковником Антоном Ждановичсм та своїм кузеном Павлом Яненком-Хмельни- цьким. Послів прийняли з великою шаною й обдарували дорожчим, ніж це звично було на придворних прийомах, одягом. Це спричинило низку чуток, породжених європейськими дипломатами, що перебували в Стамбулі, про те, що Б. Хмельницький підкорився волі султана, одержав султанський прапор та звання "сторожа Оттомапської Порти". Посли, ймовірно, отримали обіцянку, що султан надішле козакам на допомогу румелійські^*35 частини турецького війська, а також молдавські та мунтянські війська. Крім того, було запропоновано гетьману тримати у Стамбулі постійного представника, а такої честі удостоювалися лише великі держави.

*34: { Чауш — чиповпик для спеціальних доручень. Ага — почесний титул придворних слуг і війська.}

*35: { Румелія — давня назва європейської (бал кепської) частини Туреччини. Походить від арабського слова "Рум" (Рим).}

У жовтні чауш Осман-ага прибув до Чигирина, де пробув понад місяць. Це свідчило про важливість справи, з якою він прибув, оскільки, за турецькими дипломатичними звичаями, посла потрібно було відпускати якомога швидше. Попри поточні справи, обговорювалася можливість прийняття Б. Хмельницьким турецького протекторату. Відомо, що Б. Хмельницький вимагав від султана "договору такого, який дано іншим християнським королям".

Усередині турецького уряду теж не було єдності у ставленні до козаків, але перемогла позиція прихильників зближення з ними. Тому на початку 1651 р. до Чигирина знову вирушив Осман-ага. Султан погоджувався на укладення такого договору, який вимагав Б. Хмельницький. Туреччина пропонувала гетьману досить вигідні умови: визнати його князем, шанувати послів на рівні з королівськими, не вимагати данини. Основна вимога — надання допомоги Туреччині козацьким військом і відмова від морських походів.

Попри тісні контакти між Туреччиною й Україною, гетьман удавався до заходів, які обурювали турецьку сторону — походів на Молдавію (1650 і 1652 рр.). Однак невдоволення обмежувалося лише словесною формою і до реальних дій не доходило (цього тогочасна Туреччина собі не могла дозволити), а відносини швидко поліпшувалися. Не останню роль у цьому відігравала висока оцінка могутності козацтва (можливо, навіть у дечому перебільшена). Про це повідомляв і австрійський агент Джірардіні, і папський нунцій Петро Відоні, і московський агент у Стамбулі грек Фома Іванов.

У 1653 р. нове посольство привезло для гетьмана булаву, шаблю, бунчук і кафтан — клей по ди султапського васала. Б. Хмельницькому обіцяли навіть більші привілеї, ніж ті, що їх мав кримський хан. Пропозиції були привабливими, і гетьман передав їх на розгляд старшинської ради. Старшина поділилася за зовнішньополітичною орієнтацією. На чолі прихильників протурецької лінії стояв кропивнянський полковник Филон Джалалій, котрий був татарського походження. Однак чимало козацтва різко виступили проти об'єднання з Туреччиною. До того ж, знову охолодила українсько-турсцькі відносини молдавська політика Б. Хмельницького — гстьманич Тиміш підтримав свого тестя Василя Лупула у боротьбі за молдавський троп проти турецького ставленика Стефана Гсоргіцу. Крім того, активізувалося зближення з Московією, і цс завадило реалізації плану переходу гетьмана під протекцію султана. Б. Хмельницький затримав турецького посла чауша Мехмсд-агу, очікуючи на результат переговорів із московитами. Коли ж козацьке посольство повернулося з відомостями про готовність Московії виступити проти Польщі за умови переходу гетьмана під протекторат царя, Б. Хмельницький відправив Мсхмед-агу навіть без традиційної прощальної аудієнції.

Так стали неактуальними плани гетьмана опертися на турецьку допомогу в боротьбі проти Польщі. Можемо тільки припустити, що турецька протекція була б непоганим виходом із ситуації, з огляду на вигідні стартові пропозиції з боку султана, на географічну віддаленість України від Туреччини, між якими лежало Чорне море, тощо. Однак історія не знає умовного способу, і як розвивалися б події у такому випадку, годі передбачити. Варто пам'ятати, що й перспектива спілки з московським царем, на яку згодом було стільки нарікань, початково видавалася досить привабливою.

Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького набула достатнього розголосу в Європі, що породило зацікавлення і козацтвом не лише у безпосередніх сусідів України, а й у де- І яких віддалених країнах Європи, кожна з яких намагалася по-своєму використати козацький фактор. Швеція, котра після закінчення Тридцятилітньої війни (1618—1648 рр.), попри економічне виснаження та серйозні внутрішні протиріччя, все- таки досягла значних зовнішньополітичних і військових успіхів та стала могутньою європейською країною з великими амбіціями. Від 1632 р. Швецією правила королева Христина Ваза, донька славного короля Густава II Адольфа. Однак уже 1649 р. її кузен Карл-Густав Пфальцький був проголошений спадкоємцем трону, а в червні 1654 р. Христина остаточно зреклася корони на його користь. До того часу Б. Хмельницький адресував свої листи на ім'я Христини, і є згадки, що до неї було відправлено кілька посольств. Від 1651 р. польський під канцлер Ієронім Радзєйовський, котрий потрапив у немилість через підозру в таємних зносинах із козаками, втік до Швеції та почав переконувати шведський уряд у необхідності розпочати війну з Польщею. Хоча козацько-іпведські взаємини налагодилися щойно 1652 р. (після Батозької битви), вже 1650 р. Б. Хмельницький розраховував на шведську допомогу, розробивши план, за яким Швеція мала напасти на Прусію, залежну від Польщі, Юрій II Ракоці мав вдарити на Малопольщу, а Росія — на Велике князівство Литовське. Однак гетьман не врахував того, що ці держави мають суперечливі інтереси. Так, Росія з тривогою поглядала на зростання могутності Швеції і її владу над Балтійським морем. Тому не дивно, що коли 1653 р. Б. Хмельницький намагався відправити посольство на чолі з полковником Кіндратом Бурляєм через територію Мос- ковії до Швеції, то царський уряд не пустив його. Схожа ситуація повторилася й пізніше — 1655 р.

У 1649—1651 рр. були поширені чутки, що бранденбурзький курфюрст Фрідріх-Вільгельм, який вороже ставився до Польщі, досягнув порозуміння з Б. Хмельницьким (за посередництвом Юрія II Ракоці). Курфюрст ці чутки заперечував і, ймовірно, реальні відносини між Бранденбургією та Україною були започатковані щойно в часи війни Швеції проти Польщі.

Ще однією державою, котра активно (і не вперше) виявляла зацікавлення Україною, стала Венеція. Встановлення стосунків із козаками, на відміну від згаданих країн-сусідів, у випадку Венеції не передбачало завдання шкоди Польщі, а мало на меті скеровувати войовничу енергію козацтва проти Туреччини. Після аналізу інформації про козаків рада Венеційської республіки вирішила нав'язати відносини із Б. Хмельницьким. Підготовкою до встановлення контактів зайнявся венеційський посол у Відні Ніколо Саґредо. Йому папський нунцій у Варшаві Йоан (Джованні) де Торрес (який, правда, особливих симпатій до козаків не мав) для цієї справи порекомендував кандидатуру священика Альберто Віміни да Ченеда (справжні ім'я та прізвище — Мікеле Б'янкі)^*39, що перебував при нунції у столиці Польщі від 1647 р. і непогано знав слов'янські мови. Н. Саґредо у квітні 1650 р. видав А. Віміні інструкцію для посольства та листи для Б. Хмельницького. Місія венеційського священика була погоджена з Яном II Казимиром і канцлером Єжи Оссолінським. У Варшаві ширилися чутки, що кримські татари та козаки буцімто мають намір спільно атакувати Туреччину (що насправді було вигадкою частини придворних кіл) і Віміна мав з'ясувати достовірність цієї інформації. Якщо б це виявилося правдою, то цей намір він повинен був усіляко підтримати і прозондувати можливість залучення до такої акції ще й Валахії та Молдавії. Якби ж чутки виявилися неправдою, то Б. Хмельницького потрібно було запалити ідеєю антитурецького виступу, всіляко акцентуючи на могутності Венеції (яка впродовж 22 місяців змогла тримати Дарданелли закритими для турків) і слабкості Туреччини, котру очолює малолітній султан за постійних придворних чвар.

"39 звичаїв козаків", видані вже після смерті автора — відповідно у 1671 та 1800 рр.

[1] Черкеси — народ, який проживає на Північно-Західпому Кавказі. Віддавна існують версії про спорідненість козаків ("черкасів") із кавказькими черкесами (правда, самоназва останніх — "адигс", що не дуже вписується у таку гіпотезу). Черкеси до XIV—XV ст. були християнами, а пізніше прийняли мусульманство сунітського толку.}

У травні 1650 р. А. Віміна вирушив з Варшави через Львів до прикордонного міста Паволочі, де мусив указати справжню ціль візиту, інакше не був би пропущений далі. Місцеві козаки висловили підтримку ідеї походу на Туреччину та прихильність до Венеції. Звідти А. Віміна швидко дістався до Чигирина, де наступного дня після прибуття потрапив на аудієнцію до Б. Хмельницького. Гетьман справив на посланця позитивне враження і з розмови виплило, що чутки, поширені у Варшаві, не мають нічого спільного з дійсністю. А. Віміна мав інформацію, що козаки збираються йти на допомогу ханові та поцікавився, чи, бува, це не проти Туреччини. Однак виявилося, що насправді вони мали допомагати татарам у поході на кавказьких черкесів1, які відмовлялися платити данину Криму.

Б. Хмельницький під час першого прийому схвалив ідею антитурецького виступу, але водночас зауважив, що, з огляду на складне внутрішнє становище козаків, їхня участь у такому проекті неможлива. На другій аудієнції гетьман радив не полишати спроб прихилити до ідеї антитурецького походу кримського хана, а також Валахію та Молдавію. А. Віміна зробив висновок, що гетьман керується власною вигодою —г- якби татари були б утягнуті у протистояння з турками, то це було б дуже корисно для козаків з огляду на зближення між Польщею та Кримом.

Відпроваджуючи А. Віміну, Б. Хмельницький дав йому листа до Н. Саґредо, перепустку на дорогу і назначив трьох супровідників. У листі гетьман чітко заперечив можливість надання козаками допомоги Венеції у такий складний час, але ця відмова була дуже вдало прикрашена приємними зворотами. Взагалі лист був написапий доброю латиною і складений на досить високому рівні, отож гідно представив козацьку державу в очах вимогливої венеційської дипломатії. На майбутнє, Б. Хмельницький наголошував, що для організації козацького походу проти Туреччини він вимагає згоди кримського хана (про що необхідно подбати венеційцям), а також польського короля.

У Львові А. Віміна паписав від себе додаткові листи до своїх зверхпиків, де висловлював думку, що наступного разу треба, аби до Б. Хмельницького був скерований лист від самої Венеційської республіки — річ утім, що генеральний секретар Іван Виговський запитав його, чому такі справи робляться через послів у Відні (ідеться про Н. Саґредо) і Віміна не знав, що йому на це відповісти. Також венеційський посланець зробив висновок, що навіть малий козацький напад може багато чого змінити (особливо, якщо розповсюдити перебільшені чутки), і тому варто досягти того, щоб він відбувся і, відповідно, його профінансувати (вснеційці традиційно для більшої переконливості як аргумент використовували обіцянку грошової підтримки своїх проектів).

Тим часом Б. Хмельницький провів нараду зі своїм оточенням з приводу "венеційської справи". Учасники наради висловилися за похід на море, однак сам гетьман не захотів вживати жодних заходів, доки справа не буде погоджена з Кримом.

Венеційський уряд надіслав на початку серпня 1650р. до Варшави посла Джироламо Кавацу для укладення спілки з Польщею проти Туреччини. Дж. Каваца мав нараду з А. Вімі- ною щодо нового посольства до Б. Хмельницького. У Відні на Кавацу уже чекали подарунки для гетьмана і його старшини (серед якої Віміна особливо відзначав І. Виговського). Справа видавалася досить перспективною. Щоправда, у серпні помер палкий прихильник венеційських планів Є. Оссолінський, котрий перед смертю вже збирався виїжджати до Італії. Однак не це спричинило невдачу в залученні козаків до походу проти турків, а зміна планів самого Б. Хмельницького, котрий після чергового зближення Московії та Речі Посполитої почав активно шукати зближення з Туреччиною і, відповідно, війна з нею ставала нереальною.

Перея́славська рáда 1654 року — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою.

Наслідки:Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували і врешті решт широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець.

300-у річницю Переяславської Ради широко відзначали в СРСР 1954 року, до цього ювілею було приурочено, зокрема, передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР.

 

21. гетьманування Івана Виговського. Концепція «Великого князівства Руського» у складі Речі Посполитої. Феномен Руїни в історії України: суть явища та його характеристика.

Виговський та його державницька політика.

Постать Івана Остаповича Виговського в історії України посідає особливе місце. Він фактично перейняв гетьманську булаву з рук Богдана Хмельницького. Очолюючи канцелярію Хмельницького, Виговський мав не одну нагоду довести свою вірність українській справі. Він знав багато державних таємниць, був знайомий із іноземними політичними діячами, брав участь у всіх походах гетьмана. За походженням та освітою теж відповідав вимогам державця високого рангу: зі шляхетного роду, освіту здобував у Києво-Могилянському колегіумі, мав військовий і політичний досвід.

За уявленнями гетьмана Україна мала пролягти від Дону Д9 Вісли, а також увібрати в себе Білорусію — аж до прусського кордону. Іван Виговський почав налагоджувати дипломатичні відносини зі Швецією, Польщею, Кримом. Політику щодо Московії сформулював лаконічно: «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна — Україною, ми є військо непереможне». Розривати зв'язків з Росією не поспішав, але виразно дав зрозуміти, що відтепер він — гетьман України, і всі державні справи вирішуватимуться тільки з його згоди. Звичайно, таке ставлення і така політика не могли сподобатись Москві. В Україну, майже в усі великі міста Лівобережжя, були введені російські війська. Гетьман сприйняв це як окупацію і наполегливо повів переговори з Польщею, які завершились укладенням Гадяцької угоди 6 вересня 1658 р. Згідно з цією угодою Польща, Литва, Україна (Велике князівство Руське) утворювали федерацію трьох самостійних держав, об'єднаних під владою спільно обраного короля. Кожна держава повинна була мати власну судову й фінансову системи, армію. Церковна унія мала бути скасована. Передбачалось заснування двох університетів та інших навчальних закладів.

Гетьман Виговський чудово розумів, що розбудувати нову державу майже неможливо без національної інтелігенції, національної правлячої еліти. Такою елітою мала стати військова старшина й адміністративно-полкове керівництво, професура, духовенство, купці та промисловці. У своїй політиці він усіляко сприяв її формуванню.

Проте зближення з Польщею і невдоволення частини старшини політикою Виговського призвели до розгортання антигетьманського руху. Так, полтавський полковник Мартин Пушкар, зібравши військо, переважно з сіроми, підбуривши демагогічними заявами, рушив проти законно обраного гетьмана. Всі заклики Виговського не допустити братовбивства залишились не почутими. Тоді гетьман рушив на Полтаву, де вщент розбив військо Пушкаря. Невдачею закінчився також антигетьманський виступ Івана Іскри. Тим часом Москва, скориставшись міжусобицею, звернулась до українського народу з закликом не підкорятися гетьману. На початку весни 1659 р. 100 тис. московських вояків під командуванням князя О. Трубецького рушили на Київ. Виговський заявив про розрив з Москвою і, зібравши війська (60 тис. козаків та 40 тис. татар), рушив назустріч росіянам. Під Конотопом 28-29 червня 1659 р. відбулась вирішальна битва, в якій росіяни зазнали нищівної поразки.

Здавалось, Виговський мав би опанувати становище в країні, але сталося все навпаки. Проти гетьмана виступив Юрій Хмельницький. У вересні 1659 р. відбулася «чорна рада», на якій Виговський зрікся булави на користь Ю. Хмельницького, але за умови, що той у своїй політиці буде триматися Польщі. Новий гетьман не довго тримав дане слово і схилився до московського царя. За наполяганням Москви І. Виговського було оголошено зрадником.

Втративши булаву, Виговський не зійшов з політичної арени. Його в 1660 і 1663 рр. намагалися обрати гетьманом, проте різні сили виступили проти цього. Зрештою, він потрапив у полон до поляків і був страчений.

Руїна: причини, суть, наслідки.

По смерті Б. Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обраний гетьманом, за рішенням старшинської ради був замінений І. Виговським і посланий у Київ завершувати навчання. Тим самим династію Хмельницьких було відсторонено від влади. Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшини спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з основних причин руйнації тодішньої української державності.У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я. Барабаша та полтавського полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. 16 вересня 1658 р. підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна входила на правах формально рівного суб'єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися права католицької та православної церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії.Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання — під проводом І. Богуна та І. Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі.

У вересні 1659 р. на Білоцерківській раді гетьманом знову проголошується Ю. Хмельницький. Він підписує з царським урядом нові Переяславські статті 1659 р., які, на відміну від Березневих статей 1654 р., фактично визнавали статус украй обмеженої автономії України у складі Росії. Це викликало крайнє невдоволення правобережної старшини, що врешті-решт і зумовило розкол України за територіальною ознакою. Ю. Хмельницький розриває спілку з Москвою і підписує з Польщею Слободищенський трактат, який майже повторював Гадяцький договір, тобто Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах, позбавляючись політичної незалежності. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу, і Україна фактично розділилася на дві частини — Правобережну під протекторатом Польщі та Лівобережну під протекторатом Росії.