Поділи Польщі І Їх Наслідки Для Українських Земель 2 страница
Причини та наслідки розпаду Русі. Смерть Мстислава в 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відіграв роль основного центру руських земель, і поклала початок періодові політичної роздробленості, розпаду Київської Русі на окремі князівства та землі. Зокрема, на землях України сформувалися князівства Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке. У першій половині XII ст. відокремлюються Новгородська земля, а трохи пізніше Суздальська та Ростовська. Спочатку їх було 12, а згодом — сотні. (50 на початку ХІІІст.) Причини роздробленості: • Величезні території і етнічна неоднорідність населення; • Зростання великого землеволодіння(укріплення місцевих князів) • Відсутність чіткого механізму місцевого престолонаслідування; • Зміна торгівельної кон’юнктури, частковий занепад Києв; • Відсутність спільного ворога. Наслідки: • Захоплення земель Русі Золотою Ордою, що значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Після розпаду Київської Русі естафета державності перейшла до Галицько-Волинського князівства. Монгольська навала Наприкінці 1237 р. розпочався наступ монголо-татарських військ під проводом хана Батия на руські землі. Протягом 1237- 1238 рр. Північно-Східна Русь була завойована і спустошена. Весною 1239 р. монголо-татари захопили Переяслав, зруйнували і спалили його. Того ж року така ж доля спіткала й Чернігів - "місто взяте й спалене вогнем", як сказано в літописі. Восени 1240 р. монголи підступили до Києва і взяли його в облогу. Понад 10 тижнів тривав штурм укріплень міста. Нарешті впала остання твердиня киян - град Володимира, монголо-татари вдерлися в київський дитинець, останні захисники трималися в Десятинній церкві. Від ударів стіни храму завалилися, поховавши під руїнами останніх воїнів-захисників Києва. 6 грудня 1240 р. монголо-татари остаточно захопили місто і повністю зруйнували його, а "люди от мала до велика все убеша мечем", - зазначив суздальський літописець. Після взяття Києва монголо-татари вирушили на Галицько-Волинську "землю". Незважаючи на героїзм воїнів, волинські міста Кам'янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк, Володимир були взяті і поруйновані. Під Галич монголо-татарські орди підійшли з'єднаними силами і після триденної облоги взяли його штурмом. У 1241р. монголо-татари вийшли на західні рубежі Русі, вдерлися на територію Польщі і Угорщини. Зустрівши опір на чеських і польських землях, ослаблені війська хана Батия у 1242 р. повернулися на схід. У пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу - Золоту Орду (із столицею у м. Сарай). Руські землі не входили до складу заснованої монгольськими ханами у пониззі Волги держави, а перебували у васальній залежності від неї. Ясна річ, ця обставина мала вплив на економічний, політичний, культурний розвиток об'єднаних раніше у складі Київської Русі земель. Київський період в історії України завершився.
Монгольська держава утворилася наприкінці XII — на початку XIII ст. внаслідок активної об'єднавчої політики монгольського хана Темучіна (Чингісхана). Країна перетворилася на воєнний табір і розпочала активне завоювання сусідніх територій та народів. У 1223 р. на річці Калці відбулася перша битва монголо-татарських військ з руськими дружинами. Об'єднані русько-половецькі сили зазнали страшної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається 1237 p., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося багатотисячне військо онука Чингісхана — Батия. Серією рішучих ударів, завойовники перетворили на попелище Рязань, Володимир, Ярославль, Переяслав, Чернігів та інші міста і підійшли до Києва. Мужньо боролися кияни на чолі із хоробрим галицьким воєводою Дмитром. Останнім оплотом була Десятинна церква, за кам'яними стінами якої загинуло багато захисників міста. Сама ж церква, переповнена людьми обвалилася від ударів стінопробивних знарядь. 6 грудня (за іншими джерелами (9 листопада) 1240 р. Київ було взято, а всі люди, від малого до великого вбиті мечем. Падіння центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники засновують нову державу в складі Монгольської імперії — Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестає існувати. На Русі встановлюється іноземне іго на довгих 238 років. Успіх загарбників пояснюється насамперед відсутністю єдності руських князів в умовах феодальної роздробленості, а також тим, що ворог мав переважаючі сили, використовував при облозі пристосування для ламання фортечних стін, метання каміння, перекидання через фортечні стіни посудин із нафтою, що призводило до пожеж. Останнє часто викликало паніку серед захисників міст-фортець. Основним озброєнням монголо-татарів були лук, стріли і сокири. Для перетягування стінобитних знарядь використовувались канати. Важливим видом озброєння були списи, часто з гачком для стягування вершника з коня. Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов'янських земель: 1.Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII—XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села. У перші 50 років панування завойовників на Русі не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня кам'яного будівництва було досягнуто лише через 100 років після навали Батия. 2.Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило зане пад торгівлі. 3.Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на півдні Русі. 4. Знищення значної частини феодальної еліти. Загибель у боротьбі з завойовниками багатьох професійних воїнів-феодалів — князів та дружинників не тільки помітно послабила протидію загарбникам з боку місцевого населення в початковий період встановлення іга, а й суттєво загальмувала і деформувала розвиток феодального землеволодіння та всієї системи феодальних відносин. 5. Послаблення обороноздатності Русі призвело до того, що в XIV—XV cm. південні та західні руські землі опиняються в складі Литовського князівства та Польського королівства, а Північно-Східна та Новгородська землі залишаються під владою Орди. Внаслідок цього землі, що колись входили до складу Київської Русі, потрапили під вплив різних держав та культурних традицій, які суттєво змінили характер та динаміку їх суспільного розвитку. Етнічна диференціація східного слов'янства поглиблюється, і дедалі активніше починають формуватися українська, білоруська та російська народності. Золотоординське іго виявилося насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей — данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов'язок слов'янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях — баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців. Встановлення золотоординського іга на Русі мало свої особливості: 1)руські землі не увійшли безпосередньо до складу Золотої Орди; 2)на території Русі не було створено постійно діючого адміністративного апарату завойовників. Навіть інститут баскаків на початку XIV ст. фактично ліквідується; 3)толерантне ставлення золотоординців до християнства та православного духовенства (відповідно до монгольських стереотипів поведінки хан міг і мусив вимагати від завойованих народів покірності, виконання наказів, але не відмови від віри, традицій та звичаїв). Саме ці особливості золотоординського панування значною мірою дали змогу східним слов'янам не тільки зберегти власну етнічну самобутність, а й накопичити державотворчі сили. Монгольське завоювання зумовило появу тривалих тенденцій, які помітно вплинули на історичний розвиток 14. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського Перервана традиція літописання зумовила низку білих плям в історії польсько-литовської доби. Через це частина істориків період існування Великого князівства Литовського до Люблінської унії 1569 р. вважає часом існування Литовсько-Руської держави, а решта переконана, що цієї доби йшов процес перетворення українських земель на литовську провінцію. Така розбіжність поглядів пов'язана з тим, що час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція. І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінальне вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь. Скориставшись у 50-х роках XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочинається хвиля міжусобиць, протягом 1359—1361 pp. у золотоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345—1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля. Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м’якішою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв'язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням». II етап (1362—1385) — «ослов'янений» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 p., H. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії — державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населении становили русини, тобто білоруси та українці». Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов'янському етнічному масиві. Про започаткування аналогічного процесу — «ослов'янення» литовських правителів у другій половині XIV ст. свідчить факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо. Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель. III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії.Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоличити литовців та «навік приєднати псі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської». Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392 —1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель. Виношуючи плани «великого княжіння на всій Руській землі», Вітовт постійно розбудовував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звенигороді, Жванці, Черкасах та інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід було припинено, в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі загинули найкращі військові формування Литви та Русі. Водночас воєнний потенціал князівства був ще значним, про що свідчить перемога об'єднаних сил слов'ян і литовців над Тевтонським орденом 1410 р. під Грюнвальдом. Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі стала свідченням зростаючої дискримінації православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам'янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає антилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452— 1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви. IV етап (1480—1569) — посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489р. Іван III вперше зауважує великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит». Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно — 1500—1503, 1507— 1508, 1512—1522 pp. Під час невщухаючої боротьби російська сторона неухильно намагалася довести, що саме цар і є справжнім «государем усієї Русі». За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення н умовах ліквідації залишків автономії в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Бєлєвські, Воротинські, Новосильські, Одосвські, Шемячич); в організації змов і повстань (1481 р. невдала змова Олельковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства короля Казимира, 1507 р. анти-литовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та переселенні селян до Російської держави та ін. Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їхнього розвитку. Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду 15. Польсько-литовські унії XIV - XVI сг. та їх роль в історії України. Литовські Польсько-литовська унія — зв'язок Королівства Польського і Великого Князівства Литовського. Розпочався союз цих двох країн з Кревської унії 14 серпня 1385 року. До 1569 року це була персональна унія. Найсильнішою була Люблінська унія 1569 року. У 80-х рр. ХІV ст. внаслідок експансії Тевтонського ордену помітно погіршилося зовнішньополітичне становище Польського королівства. Вихід з такої ситуації поляки бачили в унії з Литвою. Вони сподівалися при підтримці Литви не тільки зупинити експансію німецьких лицарів і відвоювати у них Балтійське Помор’я, а й примножити у майбутньому свої володіння за рахунок захоплення українських і білоруських земель. Католицька церква була також зацікавлена в цьому об’єднанні, тому що прагнула розширити свій вплив на сході Європи. Литва, яка знаходилася під тиском Тевтонського ордену та Московського князівства також прагнула союзу з послабленою Польщею. Свою зацікавленість виявляв молодий литовський князь Ягайло, який зайняв престол після смерті свого батька великого литовського князя Ольгерда у 1377 р. Він не мав широкої підтримки ані у русифікованих старших братів, ані в етнічних литовців. Останнє пояснюються тим, що укріплюючи свою владу, Ягайло наказав вбити свого дядю та опікуна Кейстута. Отже, бажання зміцнити свою владу і підштовхувало Ягайло укласти союз з Польщею. 14 серпня 1385 р. у місті Крево між польськими послами і великим литовським князем Ягайлом відбулося оформлення державно-політичного союзу. Ягайло взамін за руку Ядвіги – спадкоємиці польського престолу, і польську корону зобов’язувався прийняти католицтво, охрестити все литовське населення за католицьким обрядом, передати на користь Польщі свою казну і навіки приєднати до Польщі всі литовські, українські й білоруські землі. Це була спроба об’єднати два мало схожі між собою державних організми. Тому Кревська унія стала реальною загрозою державній самостійності Великого князівства Литовського й збурила гостру протидію литовсько-українсько-білоруської знаті, яку очолив Вітовт – син вбитого Кейстута (1392-1430). Усобиця закінчилася укладанням Островської угоди (1392 р.), яка визнавала за Литвою певну політичну автономію. Нова унія, укладена між великим князем литовським Вітовтом та польським королем Ягайло була підписана у місті Городло (на Західному Бузі) 2 жовтня 1413 р. Фактично вона поновлювала Кревську унію, тому що передбачала об’єднання Польщі та Литви в одну державу. Зокрема, йшла уніфікація адміністративно-територіального устрою, в Литві запроваджувався сейм та посадові особи, подібні до польських. Говорилося про перехід права на єдиновладдя одному із співправителів у разі смерті другого. Водночас унія гарантувала політичну самостійність Литви у складі державного союзу. Традиційно Городельську унію вважають початком оформлення станових прав литовської шляхти. Так, литовська шляхта католицького віросповідання одержала гарантії прав власності і політичний пріоритет у порівнянні з православною. На початку ХVІ ст. становище Великого князівства Литовського значно ускладнилося: з півдня на нього постійно нападали кримські татари; з північного сходу – Московська держава. Це були основні причини, які підштовхнули литовських феодалів до тіснішого союзу із Польщею, однак вони виступали проти інкорпорації литовських земель до складу Польського королівства. Змінити їхнє відношення до об’єднавчих процесів змусила Лівонська війна з Московським царством (1558-1583 рр.), що виснажувала ресурси країни. Ідею унії у Литві активно підтримувала шляхта, яка бажала припинення прикордонних конфліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отримання широких прав, як у польській шляхті. Відсутність спадкоємців у польського короля Сигізмунда ІІ Августа змушувала поляків прискорити укладання унії. У січні 1569 р. в Любліні розпочав роботу польсько-литовський сейм, який повинен був вирішити питання про унію двох держав. Однак литовські, українські та білоруські магнати не бажали інкорпорації, їх відлякувала сама перспектива втрати свого політичного всевладдя. Тому після місячних переговорів с поляками в ніч на 1 березня вони таємно покинули Люблін. У відповідь польський король Сигізмунд ІІ Август видав універсал про приєднання до Польщі Підляшшя та Волині. Місцева шляхта згідно з універсалом урівнювалася в правах з польською. Король проголосив загальну мобілізацію та збір усього шляхетського війська та пригрозив відібрати посади й землі у магнатів, які не складуть присягу на вірність Короні Польській. Магнати під тиском обставин, як внутрішніх, так і зовнішніх змушені були підкоритися й скласти присягу 24 травня 1569 р. Після цього Сигізмунд ІІ Август проголосив про приєднання до Польщі Київщини та Брацлавщини. 1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського підписали у Любліні унію. Згідно з нею обидві держави об’єднувалися в єдину федеративну державу Річ Посполиту. Її очолював виборний король (обіймав два престоли – польський королівський та литовський великокняжий), загальний сейм і сенат, угоди з іноземними державами повинні укладатися від імені Речі Посполитої. Інтереси трьох українських воєводств – Київського, Брацлавського та Волинського – офіційно на сеймі представляли понад 30 осіб. Українська шляхта зрівнювалася в правах з польською та литовською. Магнати та шляхта обох держав мали право отримувати землі на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідувалися, запроваджувалася єдина грошова одиниця – польський злотий. За Литвою зберігалася автономія у вигляді власного права, судочинства, війська, скарбниці, державної (давньоруської) мови. Щодо українських земель, то усі вони, за винятком Пінщини й Берестейщини, переходили під юрисдикцію Польщі. Люблінська унія мала для України, як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, її підписання сприяло об’єднанню етнічних українських земель в межах сильної та стабільної Речі Посполитої. З іншого боку, унія мала трагічні наслідки для нашої історії – Україна переходила під повне володіння Польщі, яка посилила соціальне, національне і релігійне гноблення українського народу. Після укладення Люблінської унії встало питання про об'єднання двох церков – православної і католицької. Щоб зміцнити й увічнити своє панування на Україні, польський король і католицьке духовенство вирішили прихилити на свій бік православних. Як не дивно, ініціаторами укладення церковної унії стали православні ієрархи. Причинами цього було бажання вийти з-під контролю Константинопольського патріарха, позбавитися втручання у церковні справи братств, зрівнятися в правах з католицькими ієрархами. Останнє, на їхню думку, давало можливість засідати в Сенаті та позбутися дискримінації при розподілі службових посад. Православні єпископи Ігнатій Потій та Кирило Терлецький відвідали папу Клемента VІІІ і домовилися про унію. Таке рішення викликало обурення у православної громади. Князь К. Острозький закликав віруючих до протесту. Православна знать гнівно засудила унію. Щоб розв’язати конфлікт, 8-9 жовтня 1596 р. у місті Бресті (Бересті) у церкві Святого Миколая був скликаний церковний собор. Противників унії представляли єпископи Гедеон Балабан та Захарій Копистенський, православні ієрархи з-за кордону, виборні представники знаті, понад 200 священників та чисельні миряни. У таборі прихильників унії було чотири православних єпископи, королівські урядовці та католицькі сановники. Переговори відразу зайшли у глухий кут. Прибічники унії публічно погодилися на підписання унії. Таким чином, відбулася злука католицької (Вселенської) церкви та православних єпископів України на умовах визначення католицької догматики, додержання візантійського обряду та юліанського календаря. Як наслідок утворилася нова греко-католицька церква, підпорядкована папі римському. В Україні стався великий розкол. Протилежні сторони ухвалили взаємне засудження та прокляття. Після собору унію прийняли Ужгородська (1646 р.), Перемишльська (1692 р.), Львівська (1700 р.), Луцька (1702 р.) єпархії. Водночас багато православних не прийняло її, зокрема, братства і особливо козацтво, що зароджувалося, непохитно стали на захист православ’я. Отже, укладення уній для Польщі було зручною формою посилення своєї влади в українських землях. Литовські статути – кодекс феодального права Великого Князівства Литовського у 3 редакціях: 1529, 1566, 1588 рр. Поєднано норми правових традицій: Руського права, польського права, німецького права, римського права, звичаєвого (неписаного) права. В основу лягла «Руська правда» Ярослава Мудрого. 1 литовський статут 1529 р.: Провідною думкою цього кодексу була охорона інтересів держави і, зокрема, шляхти, а особливо магнатів. Так, мисливський собака оцінювався в 2 рази дорожче за “мужика тяглого”. Шляхта отримала вільне право виїжджати за кордон. 2 литовський статут 1566 р (Волинська шляхта брала участь у складанні): здійснив адміністративно-політичну реформу держави (поділ на повіти), а також поширив привілеї рядової шляхти. Позбавляв селян права на власні землі. 3 литовський статут 1588 р.: Остаточно закріпачив селян (згідно зі статутом, селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками). Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого. За навмисне вбивство злочинець карався смертю. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого годовщину. Враховувався вік людини (неповнолітні особи не несли кримінальної відповідальності). Кримінальне право розрізняло ступінь злочинства. Злочин шляхтича карався простіше за злочин простої людини. Пропагував віротерпимість. Злочини проти особи і майнових прав – карались особливо. Регулювались штрафи. І т.к. 16. Походження українського козацтва. Організаційне оформлення та правове забезпечення. За лекцією: козак – за тюрською традицією називали козаками людей, які були поза законом. (а «не вільна людина»). Це люди з певним невизначеним станом – раніми (козаки). Козацтво було з недостойно мінливим статусом. козацтво завжди прагнуло узаконити свій статус, щоб брати участь у військових справах, щоб їх брали в армію. Саме польська сторона дала поштовх для надання ордену козакам. Ярема Вишневецький пропонував в Лубені виділити територію, саме він започаткував полково-сотенну систему, яку підхопили інші гетьмани, починаючи з Хмельницького.
|
