Колективізація сільського господарства
Колективізація — це відчуження селян від власності, яке створювало економічний фундамент під тоталітарним радянським режимом. Вона проводилась для того, щоб забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, тобто полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет, ліквідувати на селі приватну власність, перетворити селянина на найманого працівника на державній землі. Оскільки більшовики були щиро переконані, що соціалізм несумісний з приватною власністю і будь-який власник є потенційним ворогом пролетарської держави, ліквідація приватної власності селянина на землю перетворювалася на важливе ідеологічне завдання партії.
Етапи колективізації в УСРР (УРСР) 1929—1930 рр. – час прискореної колективізації, яка перетворилася, по суті, в комунізацію. Село поринуло у вир самознищення, селянство почало продавати або забивати худобу, ховати або псувати реманент. У 1928—1929рр. в Україні було знищено до 50 % поголів'я худоби. 1930 р. - маневр сталінського керівництва з перекладенням відпо-відальності на місцеві партійні й радянські органи (стаття Й. Сталіна на початку березня 1930 р. “Запаморочення від успіхів”, постанова ЦК ВКП(б) від 14 березня 1930 р. “Про боротьбу з викривленнями партійної лінії у колгоспному русі”). Почався масовий вихід з колгоспів. 1931—1933 рр. - новий етап суцільної колективізації, прискорення її темпів, закінчення, в основному, колективізації в Україні (було об'єднано в колгоспи 70% селянських господарств). 1934—1937 рр. - завершальний етап колективізації. У 1937 р. кол-госпи об'єднували 96,1% посівних площ.
ГОЛОДОМОР В УКРАЇНІ 1932-1933 рр. Організовуючи штучний голодомор, сталінське керівництво переслідувало подвійну мету: покарати селянство як клас за опір колективізації; послабити саме українське селянство як соціальну базу національно-визвольного руху. На думку С.Кульчицького, прямі втрати від голодомору 1933 р. становлять від 3 до 3,5 млн. осіб. Повні втрати (з урахуванням зниження народжуваності) від 4,3 до 5 млн. У листопаді 2006 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні”, в якому Голодомор “визнається актом геноциду Українського народу...як наслідок...зумисних дій тоталітарного репресивного сталінського режиму, спрямованих на масове знищення частини українського та інших народів колишнього СРСР”. Ця трагедія залишила глибокий слід у психології людей. У їхніх душах надовго поселився страх, а страх перед владою – невід’ємна ознака тоталітарного режиму. На створення атмосфери страху та абсолютної покори був спрямований і масовий терор 30-х років. Починаючи з 1929 р., репресії трьома хвилями прокотилися по Україні: 1929 – 1931 рр. – примусова колективізація, розкуркулення, лік-відація Української автокефальної православної церкви, сфабрикований процес “Спілки визволення України”. 1932 – 1934 рр. – голодомор, постишевський терор, так звана, “кіровська” хвиля. 1936 – 1938 рр. – “єжовщина”, або “Великий терор”. Тоталітарна централізація держави супроводжувалася знищенням будь-якої національної самобутності та фактичним відродженням русифікаторської політики в Україні. Усунення М.Скрипника з посади наркома освіти ознаменувало кінець політики українізації. Пошуки “націоналістів”, “ворогів народу” призвели до загибелі багатьох діячів української культури. У 30-ті рр., по суті, були ліквідовані всі паростки незалежності України як національної держави. В новому варіанті російської імперії під назвою СРСР Українська РСР стала, фактично, безправною провінцією, позбавленою навіть тієї крихти самостійності, яку мала в перші роки радянської влади. Отже, розчленовані між трьома державами, західноукраїнські землі відчули всі труднощі дискримінаційної та асиміляторської політики урядів Польщі та Румунії. Чехословаччина була єдиною державою, уряд якої виявив деяку турботу про своїх українських підданих. Загалом протягом перебування у складі інших держав західноукраїнські землі зберігали аграрний характер своєї економіки. Оскільки природу взаємин українців з урядами держав, до складу яких входили українські землі, у міжвоєнні роки здебільшого формували самі ці уряди, то діяльність українців у цей період, по суті, була відповіддю на урядові ініціативи. Українці, в основному, лишалися в опозиції до уряду, виражаючи це або легальними засобами, що не становили загрози для їхнього становища, або насильницькими революційними методами, без огляду на наслідки. Перший із цих двох підходів набув куди більшого поширення. Хоч “легальники” ніколи не відступали від своєї мети — рано чи пізно об'єднати всіх українців у незалежній державі, вони зосередили зусилля на збереженні тих здобутків, які завоювали українці під владою Австрії. Вони брали участь у політичній системі через легальні українські партії, перебудовували й поширювали кооперативний рух і намагалися захистити українське шкільництво. Розвиваючи цей “органічний сектор” українського суспільства, “легальники” сподівалися, що українці будуть краще підготовленими до здобуття незалежності, коли для цього виникне нагода. У міжвоєнний період з'явився також якісно новий різновид українського націоналізму – інтегральний націоналізм. Ще перед тим, як була остаточно сформульована ідеологія інтегрального націоналізму, в Галичині й, особливо, серед емігрантів у Чехословаччині виникли розпорошені групи майбутніх учасників руху. В 1920 р. невелика група офіцерів підпільно заснувала у Празі Українську військову організацію (УВО), що прагнула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації. Згодом її командиром було обрано полковника Євгена Коновальця — галичанина, котрий очолював загони січових стрільців у східних українських арміях. Прекрасний організатор і тонкий політик, Коновалець швидко став незаперечним лідером інтегральних націоналістів у міжвоєнний час. У 1929р. на основі УВО була створена Організація Українських Націоналістів.
41. Україна Другій світовій війні. Радянський та національний партизанський та підпільний рухи. Військові операції на українських теренах. РАДЯНСЬКИЙ ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ У відповідь на нацистський "новий порядок" український народ піднімався на боротьбу в тилу окупантів. Існували дві течії руху Опору: підпільні комуністичні організації, а також націоналістичне підпілля (ОУН і УПА). До кінця 1941 р. німцями була окупована вся Україна, окрім Криму. Відбувся новий адміністративно-територіальний поділ України. Вона була поділена на три частини — Дистрикт Галичина, Рейхе комісаріат Україна і Трансністрія. Велику частину України Гітлер віддав своїму союзникові І. Антонеску. З Одеської, південних районів Вінницької і західних Миколаївської області було сформовано нову румунську провінцію під назвою "Трансністрія". Чернівецьку та Ізмаїльську області також передали Румунії. Таким чином, радянська влада не могла чинити опір окупантам, бо втекла разом з армією на схід. Народ України був залишений напризволяще. Реальною силою, що протистояла німецьким загарбникам, були радянські партизани і підпільні організації, а також політична організація ОУН. Правда, перед війною радянське керівництво стверджувало, що війна буде вестись на чужій території і "малою кров'ю", тому приготування до партизанської і підпільної боротьби вважало недоцільним і шкідливим. Підпільні організації створювали поспіхом, не мали необхідної кількості кадрів. Відсутність досвіду конспіративної роботи, діяльність фашистських провокаторів, зрада частини залишених для підпільної роботи партійних працівників призвели до значних втрат радянського підпілля протягом першого року війни. Щоб підірвати тили ворога, треба було налагоджувати диверсійно-партизанську боротьбу за допомогою місцевого населення. Хоч і з запізненням, партапарат організував розгалужену мережу органів для керівництва партизанським рухом. В Україні в червні-вересні 1941 р. було створено 23 підпільних обкоми КПРС, сотні міськкомів і тисячі партійних осередків. В тилових містах України почали працювати школи з підготовки диверсантів і радистів, які потім сотнями засилалися в тил ворога і зразу ж попадали до рук професіоналів з абверу або гестапо. Про дальшу долю багатьох з них невідомо й по сьогодні. Побудована на бюрократичних засадах мережа управління ще не існуючим партизанським рухом виявилася недієвою. Багато які з керівних структур так і не розпочали активних дій. На середину 1942 р. ЦК КП(б)У мав відомості про 766 загонів чисельністю близько 26 тис. бійців. Активно діючими були лише кілька десятків. Найбільш активно діяли партизанські з'єднання С. Ковпака і С. Руднєва у Спадщанському лісі на Сумщині. На Чернігівщині діяв загін під командуванням О. Федорова, який з часом перетворився на партизанське з'єднання. На Сумщині і в Брянській області Росії міцним партизанським формуванням став і загін під командуванням О. Сабурова. У середині 1942 р. був створений Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з генералом Т. Строкачем. Штаб керував рейдами великих партизанських з'єднань по тилах ворога, зокрема, С. Ковпак — від Путивля до Карпат. О. Сабурова — на Житомирщину, О. Федорова — на Волинь. За відомостями УШПР, на окупованій території України діяло понад 330 тис. партизанів, у тому числі 29 з'єднань і 83 загони, у складі яких налічувалось 43,5 тис. бійців. Німецьке командування володіло даними про наявність лише до 50 тис. бійців. У 1943 р. на окупованій території України підпільний і партизанський рух досяг найвищого розмаху. Саме в цьому році були проведені вже названі партизанські рейди. Під час Курської битви партизани здійснювали "рейкову війну". У партизанських загонах діяли десятки професійних розвідників і диверсантів. Найбільш відомий серед них — М. Кузнецов. Координація дій партизанів та підрозділів Червоної армії стала важливим чинником у досягненні перемоги над німецько-фашистськими окупантами. У 1944 р. було сформовано І Українську партизанську дивізію, яка під командуванням П. Вершигори здійснила рейд на Сян і Віслу. Попри всі прорахунки і недоліки партизанський рух мав дуже велике значення у боротьбі проти німецько-фашистських окупантів. За підрахунками німецького командування, 10% сил вермахту на Східному фронті було кинуто на боротьбу з партизанами. Як нам здається, долю України у війні об'єктивно оцінює французький історик проф. Володимир Косик у своїй монографії "Україна і Німеччина у Другій світовій війні". (Львів, 1993). Завдяки безлічі нових документів, у свій час недоступних для радянських істориків і використаних В. Косиком, йому вдалося сказати багато нового і невідомого для нас про перебіг подій війни, зокрема на території України. Так, в новому світлі виглядає діяльність ОУН, про що мова йтиме далі. Вагомий вклад у вивчення долі України та її народу в роки Другої світової війни зробив проф.М.В.Коваль у праці "Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії". (К., 1995). Зокрема, він приводить маловідомі дані про перебіг воєнних дій на території України: "Війна на території України не припинялася ні на годину протягом 40 місяців — з 22 червня 1941 до 28 жовтня 1944 року, 35 з них припадають на активні бойові дії. Дії регулярних військ поєднувалися зі збройною підпільно-партизанською боротьбою, що з 1943 року активно поширилася на грунті масового несприйняття українським народом ідеології фашизму". Найбільш запеклі бої та битви радянських військ відбувалися майже в 200 населених пунктах України. Найчастіше вони супроводжувалися підтримкою сотень тисяч партизанів та підпільників. В Україні була здійснена майже половина стратегічних операцій, проведених на радянсько-німецькому фронті взагалі. Особливо запеклими і кровопролитними були бої в 1943-1944 роках. Той же М.В. Коваль пише, що в одній оборонній, 11 стратегічних і 23 фронтових наступальних операціях цього періоду на території України, загинуло й поранено 3,5 млн. воїнів Червоної армії. В цих боях за Україну з обох сторін брали участь понад 6 млн. солдат, 85 тис. гармат і мінометів, 11 тисяч танків, самохідних артилерійських установок та штурмових гармат; 10 500 літаків. З Україною пов'язувалися основні події всього радянсько-німецького фронту (6 000 км), який був найважливішим серед фронтів Другої світової війни. 42. Післявоєнна відбудова народнрго_господарства, -соціально-економічний та культурний розвиток України у другій половині 40 - першій половині 60-х рр. XX ст. “Хрущовська” відлига. Відли́га — неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна (друга половина 1950-х р. — початок 1960-х р.). Його характерними рисами були певний відхід від жорсткої Сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в напрямку лібералізації, відносна демократизація, гуманізація політичного та громадського життя. Вислів «хрущовська відлига» пов'язано з назвою повісті Іллі Еренбурга «Відлига». Пізніше Микита Хрущов прокоментував цю назву: «Поняття про якусь „відлигу“ — це спритно цей шахрай підкинув, Еренбург» Ознаки Початок відлиги пов'язують зі смертю Сталіна 1953 р. До періоду «відлиги» також відносять нетривалий період, коли фактичним керівником країни був Георгій Малєнков. Саме він на першому ж закритому засіданні Президії ЦК КПРС висловився про необхідність припинення політики культу особистості і переходу до колективного керівництва країною. Із відлигою пов'язують перш за все засудження «культу особи» Сталіна. На ХХ з'їзді КПРС Микита Хрущов засудив сталінські репресії. Багато політичних ув'язнених в СРСР і країнах соціалістичного табору було звільнено й реабілітовано. Було дозволено повернення на батьківщину для багатьох народів, яких було репресовано у 1930-х — 1940-х роках. Додому було відправлено десятки тисяч німецьких і японських військовополонених. У деяких країнах до влади прийшли порівняно ліберальні керівники, такі як Імре Надь в Угорщині. Було досягнуто домовленості з західними державами про державний нейтралітет Австрії й виведення звідти всіх окупаційних військ. 1955 року Хрущов зустрівся в Женеві з президентом США Двайтом Ейзенгавером і головами урядів Великобританії та Франції. У зовнішній політиці було проголошено курс на «мирне співіснування» з капіталістичним світом. Було помітно послаблено цензуру, перш за все у літературі, кіно, інших видах мистецтв. Але межі дозволеного виявилися досить чіткими. Придушення радянськими військами Угорської революції 1956 року, засудження Бориса Пастернака, якого 1958 року було нагороджено Нобелівською премією з літератури, придушення заворушень серед населення (зокрема, у Грозному 1958 року, Новочеркаську 1962) тощо. Остаточним завершенням відлиги вважають відсторонення Хрущова[2] і прихід до влади Брежнєва (1964). Десталінізацію було зупинено, а у зв'язку зі святкуванням 20-ї річниці перемоги у Вітчизняній війні почалося звеличення ролі Сталіна як організатора перемоги радянського народу. Лібералізація суспільно-політичного життя 5 березня 1953 року помер Йосиф Сталін. Після його смерті розпочався новий період радянської історії. Гостро постало питання про нового голову держави. Спочатку провідні позиції обійняв Георгій Маленков, якого було призначено головою Ради Міністрів СРСР. Однак до влади рвався керівник органів безпеки Лаврентій Берія. Вирішальним аргументом у сутичці за владу була військова сила. Військові на чолі з маршалом Георгієм Жуковим, який після смерті Сталіна одразу повернувся до Москви, заарештували Берію. Його звинуватили у спробі заколоту, шпигунстві та інших, зокрема, і надуманих злочинах і розстріляли. Після цього на провідні позиції у керівній верхівці висунувся Микита Хрущов. У вересні 1953 року він став першим секретарем ЦК КПРС. На початку 1955 року Георгія Маленкова було усунуто з посади голови уряду й замінено Миколою Булганіним, який не претендував на головну роль у керівництві. Наступники Сталіна розуміли, що продовження політики «закручування гайок», терору й репресій безперспективне й приховує небезпеку могутніх соціальних вибухів. Попереджувальним дзвінком стали повстання в'язнів Воркути (1953) та інших таборів ГУЛАГу. Нове керівництво згодилося на деяку лібералізацію суспільно-політичного життя. Почався період хрущовської відлиги. Після смерті Сталіна нові радянські лідери оголосили амністію ув'язненим на термін до п'яти років. На волю вийшли здебільшого кримінальні злочинці, оскільки політичні в'язні мали триваліші терміни ув'язнення. Це спровокувало вибух злочинності в країні. Виправні трудові табори реорганізовувалися в колонії, скасовувались одіозні укази, серед них «Про судову відповідальність робітників і службовців за самовільний відхід з підприємств та установ і прогул без поважної причини». Після арешту Л. Берії розпочався перегляд справ політв'язнів. Десятки тисяч виправданих потягнулися з сибірських таборів, несучи правду про ГУЛАГ. Було ухвалено рішення про реабілітацію репресованих у роки війни народів та відновлення їхньої національно-територіальної автономії. Повернулися до рідних місць чеченці, інгуші, карачаївці, балкарці, калмики. Однак у праві на реабілітацію було відмовлено поволзьким німцям, кримським татарам та деяким іншим народам. Кульмінаційним моментом «відлиги» став XX з'їзд КПРС у лютому 1956 року. У доповіді на закритому засіданні М. Хрущов вперше розкрив страхітливі злочини, скоєні Сталіним та його оточенням. Однак нове партійно-державне керівництво, розвінчуючи «культ особи», прагнуло переконати, що сталінські злочини були лише «деформацією» соціалізму. М. Хрущов закликав відкинути сталінізм і повернутися до ідей Леніна, замовчуючи при цьому, що перший практик комуністичного будівництва започаткував масовий терор проти мирних людей, що саме за його наказом було створено перші табори та організовано ЧК — інструмент для придушення всякого інакодумства і невдоволення режимом. Переважна більшість радянського суспільства вітала критику сталінізму, незважаючи на її обмеженість і непослідовність. Натомість консервативні кола, а також чимало людей, запаморочених багаторічною більшовицькою пропагандою, розвінчання «великого вождя» сприйняли вороже. У жовтні 1956 р. у Тбілісі відбулася демонстрація протесту проти нового керівництва СРСР на захист Сталіна, яку було розстріляно військами МВС. Антисталінський курс М. Хрущова зустрів опір більшості президії ЦК КПРС. Георгій Маленков, В'ячеслав Молотов, Лазар Каганович, Дмитро Шепілов та інші сталіністи вступили у змову, щоб позбавити М. Хрущова посади. У вирішальний момент М. Хрущову вдалося скликати партійний пленум (червень 1957 р.). На ньому більшістю голосів було схвалено пропозицію М. Хрущова про виведення зі складу ЦК «антипартійної групи» (так було названо вищезгаданих змовників). На відміну від часів Сталіна, опозиціонерів не розстріляли; їм було дозволено працювати на керівних посадах у нижчих ланках управління. Це стало помітною прикметою пом'якшення комуністичного режиму. Перемога на пленумі зміцнила позиції М. Хрущова. У березні 1958 р. він обійняв ще й посаду голови Ради Міністрів. Зосередження влади й перетворення її на особисту не рятували від свавілля нового вождя і підлеглого йому апарату. М. Хрущов, як і попередні вожді, прагнув ощасливити народ, крокуючи чимдуж до комунізму. На початку 60-х років він проголосив курс на будівництво комуністичного суспільства першочерговим завданням, розрахованим на двадцятирічний період. У дусі цього рішення було розроблено й ухвалено нову програму партії (XXII з'їзд КПРС 1961 р.), у якій проголошувалося: «Нинішнє покоління радянських людей житиме за комунізму». Економічні реформи Спроба економічних та суспільних реформ була спрямована на виконання завдання у короткий строк наздогнати та перегнати найрозвиненіші західні країни за виробництвом продукції на особу. Один із авторів програми «Наздогнати й перегнати Америку» професор О. Алексєєв згадував: «Розрахунок показав, що наш тогочасний рівень життя становив 50—60% від американського. А оскільки, за нашою статистикою, ми розвивалися у декілька разів швидше, то висновок напрошувався сам собою: розрив з кожним роком буде скорочуватися… Для мене прозріння настало лише через три роки після XXII з'їзду. Я зрозумів, що статистичні дані, якими ми послуговувалися, нічого спільного не мають зі справжнім станом справ». Для того, щоб прискорити темпи економічного розвитку, робилися спроби часткової реорганізації управління господарством. Вони, однак, не зачіпали основ командно-адміністративної системи. Так, було організовано територіальні органи управління — ради народного господарства (раднаргоспи), які об'єднували одну або декілька областей. Створення раднаргоспів спочатку дало позитивний ефект. Скоротилися бездумні зустрічні перевезення вантажів з одного кінця країни в інший, з'явилися додаткові стимули розвитку для підприємств місцевого підпорядкування, зросла ініціатива на місцях. Реформа прискорила технічну реконструкцію багатьох підприємств: за 1956–1960 рр. стало до ладу втричі більше нових типів машин, агрегатів, установок, ніж за попередню п'ятирічку. З іншого боку, реорганізація збила ритм виконання п'ятирічних завдань. Щоб приховати ці збої, керівництво країни змінило п'ятирічний термін виконання господарських планів і запровадило на 1959–1965 рр. новий доопрацьований семирічний план. У ньому значна увага відводилася подальшому піднесенню оборонної промисловості. Реформи військово-промислового комплексу Уже з перших повоєнних років великих зусиль було докладено для розбудови військово-промислового комплексу, зокрема, для виробництва нових видів зброї. 1953 року Радянський Союз вперше випробував водневу зброю. Головним конструктором термоядерної зброї в СРСР був академік Андрій Сахаров, який згодом збагнув усю небезпеку виникнення термоядерної війни й став активним борцем за мир. Організатором дослідницької роботи в галузі ядерної науки та техніки у СРСР був академік Ігор Курчатов. Під його керівництвом 1954 року вперше в світі було збудовано атомну електростанцію в Обнінську (Калузька область Росії). Вражаючих успіхів було досягнуто в дослідженні та освоєнні космосу. 4 жовтня 1957 р. Радянський Союз вперше у світі здійснив запуск штучного супутника Землі. 12 квітня 1961 р. у космос полетіла радянська людина — Юрій Гагарін. Освоюючи виробництво найновішого озброєння та випробовуючи нові технології, урядовці не зважали на головне — як все це позначається на довкіллі, а отже, — на здоров'ї людини і всього живого. Так ядерна зброя стала джерелом отруєння радіонуклідами територій навколо полігонів. Аварія, що трапилася 1957 року на ядерному військовому об'єкті поблизу Челябінська, спричинила масові радіоактивні враження населення, екологічне забруднення. Цю катастрофу й її шкідливі наслідки було приховано від громадськості, люди продовжували мешкати в небезпечній зоні. 1960 року під час випробувань вибухнула міжконтинентальна балістична ракета. Загинуло багато військових. Незважаючи на окремі невдачі, військово-промисловий комплекс СРСР набирав сил. М. Хрущов похвалявся, що ракети виходять із заводів, як «ковбаси з автоматів». Майже на кожному великому підприємстві створювали таємні цехи для випуску військової продукції Аграрні реформи Далекою від розв'язання залишалася проблема забезпечення продуктами харчування, що спонукало кремлівське керівництво приділяти значну увагу сільському господарству. Вишукувалися різні способи швидкого збільшення виробництва, особливо зернових культур. 1954 року розпочалося освоєння цілинних земель у Казахстані, Сибіру, на Уралі та Північному Кавказі. Цілинна кампанія стала загальнонародною. За два роки на цілинні землі прибуло понад 360 тис. поселенців. Завдяки освоєнню цілини площа орних земель у країні зросла на 27%. 1955 року валовий збір зерна становив майже 104 млн т (проти 81 млн т 1950 року). Однак згодом далися взнаки непередбачені негативні наслідки суто екстенсивного розвитку сільського господарства, зокрема, ерозія грунтів, яка призвела до зменшення врожайності зернових культур. 1959 року було ухвалено рішення про ліквідацію машинно-тракторних станцій (МТС). Їх машинний парк передали колгоспам, сподіваючись на ефективніше використання. Однак відсутність у колгоспах гаражів, ремонтної бази, фахівців негативно позначилася на використанні й збереженні техніки. Наступною ідеєю, якою захопився М. Хрущов, було широке впровадження посівів кукурудзи. За його задумом, це мало значно підвищити ефективність сільського господарства, насамперед, тваринництва. За наказом М. Хрущова в усій країні, навіть на півночі, за рахунок скорочення посівів інших культур почали висівати кукурудзу. Цю культуру було проголошено «королевою полів». Керівник радгоспу чи колгоспу, який відмовлявся впроваджувати її, ризикував своєю посадою. Однак і кукурудза не дала очікуваних результатів. Партійна верхівка звинуватила селянство у недостатньо відданій праці на колгоспних ланах і взяла курс на ліквідацію особистих присадибних господарств. Мовляв, коли селян позбавити власного господарства, то у вивільнений час вони сумлінніше працюватимуть у колгоспах. Посилився податковий тиск на селян, знову вдалися до обтинання городів, обмеження кількості худоби. З 1958 по 1962 р. поголів'я корів на селянських подвір'ях скоротилося з 22 до 10 млн голів. Утиски селянських господарств, відверта експлуатація праці колгоспників призвели до масової втечі селян до міст. Дешеві робочі руки потрібні були для розширення промислового виробництва, будівельного комплексу. О. Лук'яненко визначив наступні періоди так званої «аграризації» побуту та світогляду громадян країни, досліджуючи повсякдення освітян УРСР часів «відлиги» · початковий (кризовий) (1953–1954 рр.). · основний (формуючий) (1955–1957 рр.). · пристосувальний (оновлювальний) (1958–1964 рр.). У початковий (кризовий) період (1953–1954) перебіг процесу «аграризацію» повсякдення визначали: · відсутність реакції педагогів на сільськогосподарську політику уряду Г. Маленкова, що було властиве селянам, сільським учителям, охарактеризованих М. Брегедою · першими формами зближення освіти з аграрним сектором було встановлення шефства вишів над колгоспами · відзначене часом насильницьке залучення молоді до роботи у ботанічних садах, які перебували у стані післявоєнної кризи. Їх характеризувала низька урожайність та майже нульова рентабельність дослідних ділянок; · траплялися випадки спекуляції урожаєм · надання переваги теоретичним дослідженням проблем сільського господарства та промисловості, а не практичному застосуванням розробок. Основний (формуючий) період аграрних реформ (1955–1957 рр.) зрушив багато справ з мертвої точки · поліпшення матеріально-технічної бази сільськогосподарського навчання. · залучення працівників АПК до навчального процесу, · кампанія з самообслуговування у вишах, · вихід інститутської науки з кабінетів на поля, · частими у роботі освітян стали звернення до закордонного досвіду ведення сільського господарства, що втілювалось у практиці створених на базі ботанічних садів агробіостанцій. · активний творчий підйом у колективах у зв'язку з реформами Хрущова. · непоодинокими були випадки суперечливості якісних та кількісних показників сільськогосподарської діяльності Пристосувальний (оновлювальний) період (1958–1964 рр.) позначено: · посилення матеріального стимулу роботи на землі, · зростанням ініціативи молоді у вивченні та популяризації аграрної політики держави, · виїздом на цілину студентів вишів · накопиченням позитивного професійного досвіду молоді на агробіостанціях · отриманням перших високих показників наукових експериментів викладачів та студентів на полях областей. · кампанією озеленення міст та передмість республіки. · повною угодницькою позицією щодо дій влади, яка помітна хоча б у відсутності реакції на скорочення присадибних ділянок та в підтримці «кукурудзяного буму» в практиці та побуті. Вголос заговорили про порушення балансу між навчанням та сільськогосподарською діяльністю лише в останній рік «відлиги» Освітні реформи За часів «відлиги» було розпочато не одну реформу освітнього простору. У потугах до змін зачіпалися різні сфери життя дитсадків, шкіл та вищих і середніх навчальних закладів країни. Проте, з усіх реформ найбільш вагомою була політехнізація навчання. Ця проблема залишила по собі найбільшу кількість відгуків, вона викликала більше змін у навчальному процесі, ніж будь-яка інша інновація уряду. Тому її вважають основоположною освітньою реформою тієї доби, яка знайшла своє відображення у Законі про освіту 1959 року[9]. З метою наблизити навчання до виробництва 1958 року розпочато реформу середньої школи. Термін навчання збільшився з 10 до 11 років. Починаючи з 9-го класу, учні два дні на тиждень мали опановувати виробничі спеціальності безпосередньо на фабриках, заводах, у радгоспах. Реформу проводили нашвидкуруч, без глибокого вивчення справи, без достатнього фінансування. Своєї мети — підняти престиж робітничих професій та збільшити кількість кваліфікованих робітників — вона не досягла. Окреме місце у переліку освітніх реформ мало питання «мовної реформи» часів Хрущова. Згідно з історичними розвідками О. Лук'яненка[10], процес «українізації» часів десталінізації пройшов декілька періодів: · початковий (кризовий) період акумуляції проблеми (січень — червень 1953 р.). · основний (формуючий) (1953–1958 рр.), що мав два підперіоди: період шукань (червень 1953 — грудень 1955) та період відродження (1956 — вересень 1958 р.) · період спротиву (вересень 1958–1964 рр.). Під час першого періоду розвитку проблеми (січень-червень 1953 р.) мали місце[11]: · зниження мовної грамотності як студентів, так і співробітників вишів не стільки як результат русифікаторської політики, скільки як складова загальної неграмотності. · властиві часті явища «перемикання мовного коду»: вживання суржику та переходу на мову співбесідника. · політика подвійних стандартів із боку центральної влади, яка одночасно визнавала засміченість української мови та просувала сталінські ідеї схрещення мов і культур. · Освітяни ставали активними пропагандистами значущості російської мови у лекційних курсах, пропагандистській роботі та у публікаціях у пресі. · у вищій школі траплялись періодичні спалахи занепокоєння статусом української мови у школах республіки. · якщо якась «боротьба» за мову і була, то вона була скоріше демагогічною: починання залишалися лише на папері чи у коментарях, до активних дій справа так і не доходила. У наступний період (червень 1953 — грудень 1955 рр.) помічені: · наявність у державі та у колективі педагогів вишів двох орієнтирів: до розширення вжитку української мови та до збереження позицій російської у повсякденному спілкуванні. · Посиленню інтересу до рідної мови сприяло залучення викладачів до загальнодержавних проектів вивчення та відродження діалектів, говорів української мови. · запровадження єдиного мовного режиму у вишах з часом агресивною апробацією технологій подібної українізації колективів. · поява перших центрів спротиву українізації навчального процесу. · конфлікт ентузіазму «українізаторів» і матеріально-методична незабезпеченість української школи. Період «відродження» (1956 — вересень 1958 рр.) позначено: · початком відкритого висловлювання позиції з приводу українізації вищої школи. · розширенням простору мовного конфлікту: мовна проблема вийшла з мікрорівня (рівня замкненої групи, колективів педінститутів) на мезорівень (рівень міст та областей). · появою так званої «просторово-часової відчуженості» російськомовних (вони не створювали проблеми, допоки не створювали проблем їм самим). · Стійкість «українізації» забезпечувалась наявністю міністерського контролю за процесом та створенням паритетності української та російської мов без ескалації їх протистояння як на рівні вишів, так і у владних колах. Останній період (вересень 1958–1964 рр.) попри помітні плоди українізації вищої школи у підвищенні рівня української мови фізико-математичних, природничих та ідеологічних дисциплін, розпочався з реверсним ходом держави у мовній сфері: · почалася прихована русифікація освіти, · переростання державної політики «єдиного мовного режиму» у політику «єдиної перспективної мови». · відновлення проблеми україномовних шкіл та класів міст для баз практики студентів. · мав місце процес апробації на міцність «мовної стійкості» українців. Йому були властиві виступи педагогів проти ініціатив уряду зі зросійщення школи, прилаштування педагогічними колективами державних ініціатив з політехнізації навчання для поширення ідеї української вищої школи. · поява «мовного екстремізму» до російськомовних текстів у підручниках та лекціях з боку частини викладачів вишів · поодинокі акції демонстрації протидії українській вищій школі з боку молоді[12]. Культурні реформи[ред. • ред. код] Під час періоду десталінізації помітно ослабла цензура, насамперед у літературі, кіно й інших видах мистецтва, де стало можливим критичніше висвітлення дійсності. «Першим поетичним бестселером» відлиги стала збірка віршів Леоніда Мартинова (Стіхі. М., Молода гвардія, 1955). Головною платформою прихильників «відлиги» став літературний журнал «Новий світ». Деякі твори цього періоду отримали популярність і за кордоном, у тому числі роман Володимира Дудінцева «Не хлібом єдиним» і повість Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича». Іншими значущими представниками періоду відлиги були письменники й поети: Віктор Астаф'єв, Володимир Тендряков, Белла Ахмадуліна, Роберт Рождественський, Андрій Вознесенський, Євген Євтушенко. Було різко збільшено виробництво фільмів. Основні кінорежисери відл
|
