Філософські спори

Аналітична теорія припускає, що, кажучи словами А. Р. Рад-клифф-Брауна, "природна наука про суспільство" можлива [57]. Це переконання дуже сильно виражене у титулованого основате-ля соціології Огюста Конта, який доводив, що соціологія може бути "позитивною наукою". Тому аналітична теорія і позитивізм тісно пов'язані, але природа цього зв'язку затемнена тим, що позитивізм зображують дуже по-різному. На відміну від некото-рых сучасних представлень, що асоціюють позитивізм з "грубим емпіризмом", Конт наполягав, що "ніяке істинне на-блюдение явищ будь-якого роду неможливо, окрім як у разі, коли його спочатку направляє, а врешті-решт і інтерпретує деяка теорія" [19 (Vol. 1. Р. 242); 2]. Фактично Конт вважав "серь-езной перешкодою" науковому прогресу "емпіризм, впроваджений [в по-зитивизм] тими, хто в ім'я безсторонності хотів би взагалі заборонити користування якою-небудь теорією" [19 (Vol. I. P. 242)]. Таким чином, позитивізм означає використання теорії для ин-терпретации емпіричних подій і, навпаки, опору на дані спостережень для оцінки правдоподібності теорії. Але яка природа теорії в позитивізмі Конта? Початкові сторінки його "Позитив-ной філософії" говорять нам про це: "Основний характер пози-тивной філософії виражається у визнанні усіх явищ подчи-ненными незмінним, природним законам, відкриття і зведення числа яких до мінімуму і складає мету усіх наших зусиль, причому ми вважаємо, безумовно, марними розшуки так называ-емых причин - як первинних, так і кінцевих. Спекулятивними роздумами про причини ми не змогли б вирішити жодного важкого питання про походження і мету чого б то не було. Наше справжнє завдання полягає в тому, щоб ретельно анализи-ровать умови, в яких відбуваються явища, і зв'язати їх один з одним природними стосунками послідовності і подо-бия. Найкращий приклад подібного пояснення - вчення об всемир-ном тяжінні" [19 (Vol. 1. Р. 5-6); см також: 3; 8].

У цих висловлюваннях міститься ряд важливих положень. Во-пер-вых, соціологічна теорія включає пошуки абстрактних естествен-ных законів, яких має бути відносне небагато. А головна мета теоретичної діяльності - по можливості зменшити число законів настільки, щоб предметом теоретичного аналізу залишилися інваріантні, базисні, опорні властивості цього універсуму.

По-друге, причинний і функціональний аналіз непридатні. Тут Конт, мабуть, приймає виводи Д. Юма, згідно з якими визначити причини явищ неможливо, але додає схоже застереження і проти аналізу в категоріях намірів, конеч-ных цілей або потреб, яким ці явища служать. Печаль-но, що соціологія проігнорувала застереження Конта. Еміль Дюркгейм воістину повинен був "поставити Конта з ніг на голову", щоб захищати і причинний, і функціональний аналіз у своїх "Правилах соціологічного методу" 1895 р. [2]. Я думаю, що було б набагато мудріше у рамках нашої теоретичної дисципліни сле-довать контовским "старим правилам соціологічного методу", а не пропозиціям Дюркгейма і, як я покажу незабаром, ясно не рекомендаціям Гидденса і інших відносно "Нових правил" соціологічного методу [28]. На жаль, соціологічна тео-рия більше наслідувала ради Дюркгейма, ніж Конта, а ближче до нашого часу схильна була довіряти безлічі антипозитивист-ских трактатів. Загальний підсумок цього - відвернення на другорядне і розмивання суворості теоретизування в соціології.

По-третє, соціологічні закони, згідно Конту, слід було моделювати за зразком фізики його часу, але форма цих зако-нов залишилася дуже неясною. Терміни на зразок "природних отно-шений послідовності і подібності" неточні, особливо після того, як проблема пошуку причин була элиминирована. Борючись з цією неясністю, сучасніші трактування позитивізму у філософії не зовсім вірно представили контовекую програму і висунули строгі критерії для формулювання "естествен-ных стосунків" між явищами (см, напр.: [15; 35]). Цей новий позитивізм часто передує визначенням "логичес-кий" і набуває наступної форми: абстрактні закони выра-жают існування деяких регулярностей в універсумі; такі закони "пояснюють" події, коли передбачають, що буде в конкретному емпіричному випадку; рушійна сила цього объясне-ния - "логічні дедукції" від закону (explanans) до деякої груп-пе емпіричних явищ (explicandum)[38]. Ці "логічні дедукції" набувають форми використання законів як по-сылки, що дозволяє ввести в обіг висловлювання, які "свя-зывают" або "зближують" закон з деяким загальним класом эмпиричес-ких явищ, і потім зробити прогноз про те, чого слід чекати для одного конкретного емпіричного випадку усередині цього об-щего класу явищ. Якщо прогноз не підтверджується даним емпіричним випадком, теорію піддають переоцінці, хоча тут існує розбіжність, чи рахувати теорію з цього момен-та "фальсифікованою" [7; 56], або ж невдача в її "подтверж-дении" просто вимагає серйозного перегляду теорії [43].

Така форма позитивізму "заповнює" неясні місця у Конта надмірно строгими критеріями, яким більшість аналити-ческих теоретиків не в змозі слідувати і не слідує. Правда, вони часто віддають цим критеріям словесну данину у своїх фило-софско-методологических роздумах, але в реальній роботі мало керуються ними. Для цієї нездатності залишатися в гамівній сорочці логічного позитивізму є вагомі при-чины, і вони дуже важливі для розуміння аналітичного теорети-зирования. Зупинимося на них детальніше.

По-перше, критерій пророцтва нереалістичний. Коли уче-ные вимушені працювати в природних емпіричних системах, прогноз завжди ускладнений, оскільки неможливо контролювати вплив сторонніх змінних. Ці сторонні сили можуть бути невідомими або непіддатливими виміру за допомогою існуючих методик, і навіть якщо вони відомі або измеримы, можуть виникнути моральні і політичні міркування, удержи-вающие нас від контролю. У цій ситуації опиняються не лише суспільствознавці, але і природники. Визнаючи труднощі предска-зания, я, проте, не пропоную, щоб соціологія припинила по-пытки стати природною наукою, подібно до того, як геологія і біологія не переглядають своє наукове значення всякий раз, коли не можуть передбачити відповідно землетрусів або ви-дообразования.

По-друге, заперечення причинності - це дуже слабке місце в деяких формах позитивізму, будь то версія Конта або більше со-временных філософів. Таке заперечення прийнятне, коли логиче-ские дедукції від посилок до ув'язнення можуть вважатися мірилом пояснення, але аналітична теорія повинна також займатися дей-ствующими процесами, здатними зв'язувати явища. Тобто нам важливо знать, чому, як і якими шляхами виробляють опреде-ленный результат інваріантні властивості цього універсуму. От-веты на такі питання зажадають аналізу засадничих соци-альных процесів і, безумовно, причинності. Залежно від позиції теоретика причинність може бути або не бути формаль-ной частиною законів, але її не можна ігнорувати [38].

По-третє, логічний позитивізм допускає, що числення, по яких здійснюються "дедукції" від посилок до ув'язнень, або від explanans до explicandum, недвозначні і ясні. У действи-тельности це не так. Багато що з того, що складає "дедуктивну систему" у всякій науковій теорії, виявляється "фольклорними" і дуже непослідовними міркуваннями. Наприклад, синтетиче-ская теорія еволюції непослідовна, хоча деякі її частини (як генетика) можуть досягти відомої точності. Але коли цю теорію використовують для пояснення якихось подій, то руко-водствуются не принципами строгого наслідування деякого ло-гическому числення, а швидше за узгодження з тим, що "здається розумним" співтовариству учених. Але затверджуючи це, я зовсім не виправдовую втечу до якої-небудь новомодної версії герменев-тики або релятивізму.

Усі ці міркування вимагають від соціологічної теорії смяг-чить вимоги логічного позитивізму. Ми повинні бачити свою мету у виділенні і розумінні інваріантних і засадничих рис соціального універсуму, а не бути інтелектуальними деспо-тами. Крім того, аналітичну теорію повинні цікавити не регулярності per se, а питання "чому" і "як" стосовно інваріантних регулярностям. Тому моє бачення теорії, разде-ляемое більшістю аналітичних теоретиків, таке: ми спо-собны розкрити абстрактні закони інваріантних властивостей универ-сума, але такі закони потребуватимуть доповнення сценаріями (моделями, описами, аналогіями) процесів, що лежать в осно-ве цих властивостей. Найчастіше в пояснення не вдається навіть вклю-чить точні пророцтва і дедукції, головним чином тому, що при перевірці більшості теорій неможливий эксперимен-тальный контроль. Замість цього пояснення буде більше дискурсивним застосуванням абстрактних суджень і моделей, що дозволяють зрозуміти конкретні події. Дедукція бу-дет нестрогої і навіть метафоричної, ставши, звичайно, предметом аргументації і обговорення. Але соціологія тут зовсім не уни-кальна - більшість наук йдуть тим же шляхом. Хоча аналіз науки Томасом Куном далекий від досконалості, він притягнув увагу до соціально-політичних характеристик будь-яких теорій [4]. І тому соціологам потрібно відмовлятися від пошуків инвариант-ных властивостей анітрохи не більше, ніж фізикам після визнання, що багато що в їх науці сформульоване, щонайменше спочатку, дуже неточно і що на них самих впливають "політичні переговори" усередині наукового співтовариства.

Укладемо цей розділ про філософські спори коротким коммента-рием до критики позитивізму і дуже вільним нарисом її догматів. Один з критичних аргументів такий, що теоретичні высказыва-ния суть не стільки опису або аналіз незалежної, зовнішньої реальності, скільки побудови і продукти творчості ученого. Теорія говорить не про дійсність поза нами, але швидше про эсте-тическом чуття учених або про їх інтереси. Є і такий варіант критики: теорії не проверяемы "твердо встановленими фактами" зовнішнього світу, тому що самі "факти" теж пов'язані з интере-сами учених і з такими "дослідницькими протоколами", кото-рые політично прийнятні для наукового співтовариства. На додаток факти будуть інтерпретовані або проігноровані у світлі цих інтересів учених. Загальний підсумок, доводять критики, такий, що передбачувана самокоррекция в процесі наукової перевірки тео-рии і гіпотез з неї - ілюзія.

По моєму відчуттю, в цій критиці щось є, але все таки її ско-рее драматично перебільшують. У відомому сенсі усі поняття тяжіють до реификации, усі "факти" спотворені нашими методами і до деякої міри піддані інтерпретації. Але незважаючи на це, накопичується знання про світ. Воно не може бути цілком субъектив-ным або спотвореним: інакше ядерні бомби не вибухнули б, термо-метры не працювали, літаки не злітали і т. д. Якщо ми підійдемо до побудови теорії в соціології серйозно, знання про соціальний світ накопичуватиметься, хоч би таким же звивистим шляхом, як в "точ-ных науках". Дуже поступово зовнішній світ нав'язує себе у вигляді поправок до теоретичного знання.

Друга загальна лінія критики аналітичного підходу, защища-емого мною, більше специфічна для соціальних наук і зачіпає змістовну природу соціального універсуму. Існують численні варіанти цієї аргументації, але головне в ній - ідея, що сама природа цього універсуму неміцна і дуже плас-тична внаслідок здатності людських істот до мислення, саморефлексии і дії. Закони, що відносяться до незмінного світу, в суспільствознавстві непридатні або, щонайменше, діють тимчасово, оскільки соціальний універсум постійно переструктурується завдяки актам рефлексій людей. Більше того, люди можуть скористатися теоріями соціальної науки для переструктурирования його так, щоб усунути усло-вия, при яких діють подібні закони [30]. Тому зако-ны і інші теоретичні інструменти на зразок моделювання в луч-шем випадку скороминущі і годяться для певного історичного періоду, а в гіршому - вони не приносять користі, оскільки суть, базові риси соціального універсуму постійно міняються.

Багато хто з тих, хто давав такі рекомендації (від Маркса до Гид-денса), порушував їх у своїх власних роботах. Приміром, було б абсолютно немає чого корпіти над Марксом, як увійшло в привыч-ку у сучасних теоретиків, якби ми не чули, що він відкрив щось фундаментальне, загальне і інваріантне в динаміці влади. Чи навіщо Гидденсу [29; 30] піклуватися про розвиток "теорії структу-рации", яка постулювала відомі стосунки між инвари-антными властивостями соціуму, якби він не вважав, що тим самим проникає під поверхню історичних змін до самої серд-цевине людської дії, взаємодії і організації?

Багато таких критиків аналітичного теоретизування пу-тают закон і емпіричне узагальнення. Зрозуміло, реальні со-циальные системи змінюються, як змінюються сонячна, био-логическая, геологічні і хімічні системи у емпіричному світі. Але ці зміни не міняють відповідно законів тяготе-ния, видообразования, ентропії, поширення сили або пери-одической таблиці елементів. Фактично зміни відбуваються у згоді з цими законами. Люди завжди діяли, взаимо-действовали, диференціювали і координували свої соци-альные стосунки; і це вже дає деякі з інваріантних властивостей людських організацій і той матеріал, до якого сле-дует застосовувати наші надзвичайно абстрактні закони. Капита-лизм, нуклеарні сім'ї, кастові системи, урбанізація і інші історичні явища - це, звичайно, змінні, але вони - не предмет теорії, як переконує багато хто. Таким чином, хоча струк-тура соціального універсуму постійно змінюється, головні дви-жущие сили, що лежать в її основі, не міняються.

Третій напрям критики аналітичного теоретизування представляють прибічники так званої "критичної теорії" (см, наприклад, [33]). Вони доводять, що позитивізм рассматри-вает існуючі умови як що визначають те, яким має бути соціальний світ. В результаті позитивізм не може запропонувати ніяких альтернатив існуючому стану речей. Займаючись закономірностями, що відносяться до того, як структурований соціум нині, позитивісти ідеологічно підтримують суще-ствующие умови панування людини над людиною. "Вільна від цінностей" наука стає, таким чином, інструментом под-держки інтересів тих, кому найбільш сприяють существу-ющие соціальні порядки.

Ця критика не позбавлена деяких достоїнств, але як альтерна-тива позитивізму "критична теорія" схильна породжувати фор-мулировки, що часто не мають опори в реальних діючих силах універсуму. Багато що в "критичній теорії" є або песимістичною критикою, або безнадійно утопиче-ские побудови, або те і інше (см, напр., [34]).

Більше того, я думаю, що ця критика заснована на неповноцінному ви-дении позитивізму. Теорія повинна не просто описувати существу-ющие структури, але розкривати глибинну динаміку цих струк-тур. Замість теорій капіталізму, бюрократії, урбанізації і інших комплексів емпіричних подій нам потрібні, відповідно, те-ории виробництва, цільової організації, руйнування экологическо-го простору і інших загальних процесів. Історичні випадки і емпіричні прояви - це не зміст законів, а брусок для перевірки їх правдоподібності. Наприклад, описи регулярних процесів в капіталістичних економіках суть дані (не теорія) для перевірки виводів з абстрактних законів виробництва.

Можна, звичайно, доводити, що такі "закони виробництва" некритично приймають status quo, але я вважаю за краще думати, що форми людської організації вимагають безперестанного поддер-жания виробництва і, отже, представляють родову її властивість, а не сліпе схвалення існуючого стану справ. Багатьом "критичним теоріям" бракує розуміння, що суще-ствуют інваріантні властивості, які теоретики не можуть "уб-рать за бажанням" своїми утопіями. Карл Маркс зробив подоб-ную помилку в 1848 р., припустивши, що централізована влада "відімре" в складних, диференційованих системах [5]; не так давно Юрген Хабермас [32; 34] висунув утопічну концепцію "комунікативної дії", яка недооцінює міру ис-кажения всякої взаємодії в складних системах.

Я хочу підкреслити два аспекти. По-перше, пошук інваріантних властивостей навіть зменшує вірогідність появи тверджень в под-держку status quo. По-друге, допущення, що взагалі немає ніяких інваріантних властивостей, провокує появу теорій, усе менш здатних зрозуміти, що світ нелегко, а іноді і зовсім неможливо підпорядкувати ідеологічним примхам і фантазіям теоретика.

Було б нерозумне і далі поглиблюватися в ці філософські воп-росы. Позиція аналітичного теоретизування по них ясна. Ре-альный спор усередині цього напряму ведеться про вибір кращої стратегії для розробки системи теоретичних висловлювань про основні властивості соціального світу.