Релігійне життя в Україні

Утвердження християнства в Україні – дуже складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть. Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією судилося князю Володимиру. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти у двовірному Києві, Володимир задля їхніх інтересів запровадив язичницьких пантеон богів. Але вони не змогли ідеологічно закріпити реформаторську діяльність Володимира.

Після офіційного хрещення киян 988 р. християнство стало державною релігією Київської Русі. Однак подальше утвердження християнського віровчення в країні засвідчує ігнорування князем Володимиром зовнішніх ініціатив у християнізації населення, а саме, Володимир намагається не підпорядковуватися ні константинопольському патріарху, ні римській курії, а продовжує розпочатий в Моравії Кирилом і Мефодієм процес розбудови слов’янського варіанта християнства. Це не могло не вплинути на подальший хід розвитку християнства на Русі.

1051 року, вже за одноосібного правління великого князя Ярослава Мудрого (1036 - 1054) собор єпископів у Києві зробив першу спробу обрати на митрополичу кафедру русича Іларіона, незважаючи на те, що константинопольський патріарх загрозив карою. Стосунки української і константинопольської церкви в цей період, тобто в той час, коли Рим і Константинополь розірвали церковну єдність (1054р.), були перервані.

Повторна спроба проголосити автокефалію Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава у 1147 р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру князівському ставленику Клименту Смолятичу.

Проте як перша, так і друга спроби добитися автокефалії були невдалими. Насамперед тому, що митрополити Іларіон і Климент були провідниками теорії християнського універсалізму з чітко означеним змістом. Універсалізм київського християнства формується на основі толерантного відкритого відношення до Сходу і Заходу.

1458 року відбувається фактичний поділ Київської митрополії на дві: Литовську (Київську) і Московську. Ще до цього розподілу 1448 р. на Київську митрополію було вибрано, без згоди Константинополя, Іону. То був останній з ієрократів, який мав титул «митрополита Київського і всієї Русі». Ця дата вважається початком автокефалії Руської православної церкви. 1589 р. на Русі встановлюється патріаршество.

Коли ж більшість ієрархів православної церкви в Білорусії і Україні переходять в уніатство (1596 р.), польський уряд офіційно визнає Брестську унію, а православну церкву на українських і білоруських землях фактично ставив поза законом.

1620 року православну ієрархію в Україні було відновлено Єрусалимським патріархом за допомогою братств і запорізького козацтва. Митрополитом Київським обраної ігумена Києво-Михайлівського монастиря Іова Борецького. У 1686 р. в Москві Луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський був призначений митрополитом Київським і прийняв присягу на вірність Московському патріархові. Константинопольський патріарх дав згоду на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріарха – з цього часу бере початок рух за автокефалію православної церкви в Україні. Неабияку роль у цьому відіграла різниця між українською церквою XVI – XVII ст. та московською. Влада єпископа в Україні обмежувалася колегіальним управлінням. Богослужбовою мовою була українська говірка церковнослов’янської мови. У церковному будівництві існував власний архітектурний стиль, що одержав назву українського бароко. Прибічники автокефалії пишуть про цей період (XVI — XVII ст.) як про зразковий, до відновлення якого вони йдуть.

У середині XIX ст. національно-демократична громадськість України знову починає ставити питання стосовно автокефалії православної церкви в Україні. Йдеться насамперед про діячів Кирило-Мефодіївського товариства, програма яких передбачала «знесення папської церкви», «домовини України» й утворення «нової творчої живої братської церкви».

Цей рух проявився і в роки першої російської революції, коли Руська православна церква вже перебувала у стані внутрішньої кризи.

Щодо руху за автокефалію православної церкви в Україні як реальну силу можна говорити тільки після Лютневої революції 1917 р. Серед віруючих на той час набувають популярності гасла демократизації та національного оновлення церковного життя.

На сьогодні Україна – багатоконфесійна держава, де офіційно (на 1.01.95 р.) діє майже 16,5 тис. релігійних громад, 67 конфесій та напрямків. Найпомітнішими серед них є: Українська православна церква (УПЦ), Українська православна церква – Київський патріархат (УШД-КП), Українська автокефальна православна церква» (УАПЦ), Українська греко-католицька церква (УГКВД» Римсько-католицька церква (РКЦ), євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської (ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Ієгови, а також мусульманська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1 % всієї релігійної мережі України.

Найвпливовішою складовою релігійного життя залишається православ’я. Загалом воно об’єднує 8500 громад, що становить 51,6 % загальної кількості релігійних об’єднань.