Охарактеризуйте розвиток української культури у 1917-1921 рр.

Поразка національних сил у державницьких змаганнях 1917—1921 рр. на Наддніпрянщині призвела до ліквідації незалежної Української Народної Республіки і встановлення радянської влади в маріонетковій Українській Соціалістичній Радянській Республіці (УСРР), яка формально була проголошена 10 березня 1919 р. на ІІІ- му Всеукраїнському з’їзді рад. Більшовики, здобувши перемогу, опинилися сам на сам з суспільством, яке являло собою не найкращий матеріал для побудови комунізму. Завершення воєнних дій та початок мирного будівництва радянської влади ускладнили відносини між партійно-радянським керівництвом та мистецькою, науковою і освітянською елітою. їхній певний світоглядний та естетичний плюралізм викликав особливе занепокоєння нової влади, яка прагнула встановити командні механізми управління в усіх сферах життя суспільства. Оскільки культура вважалася простором ідеології, тому й методи боротьби проти «ворожих впливів» були такими ж, як і в ідеологічній боротьбі - переслідування, цензура, репресії тощо. Це обмежувало свободу творчості й викликало незадоволення серед освітян, науковців, літераторів, театралів, художників та ін.

Почала домінувати позиція, згідно з якою все українське асоціювалось з націоналізмом, петлюрівщиною та контрреволюцією. Питання про українську інтелігенцію розглядалося в партійних колах лише в контексті ставлення до буржуазних і дрібнобуржуазних партій. Давалося взнаки і те, що на початок 1920-х рр. серед членів Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У) українці становили тільки 24 % загальної чисельності республіканської парторганізації.

На цьому тлі, ті, хто зовсім не сприймали нової влади, емігрували за кордон: Олександр Олесь, С. Черкасенко, В. Самійленко, В. Винниченко, Д. Дорошенко, І. Огієнко та інші. Були такі, що виїхали, а пізніше повернулись: М. Грушевський, М. Садовський та інші.

Багато митців, вбачаючи в діях більшовиків ворожість до всього українського, тимчасово відійшли від творчої діяльності (літератори Г. Григоренко, О. Пчілка, композитор М. Радзієвський та інші).

 

Втім більшість представників науки, освіти та мистецтва з довірою поставилася до ідеологічних постулатів більшовиків і з великою надією на відродження національної культури сприйняли встановлення радянської влади. Були і такі, що погодилися на співробітництво, але вважали це тимчасовим, вимушеним заходом. Серед них літератори В. Поліщук, М. Семенко, П. Тичина, Остап Вишня; художники М. Бойчук, М. Бурачек, Федір та Володимир Кричевські; театральні діячі Лесь Курбас, Г. Юра, Ф. Левицький та інші. Однак, як показав час, не всі з них йшли на повний конформізм і в результаті стали об’єктом терору, фізичних і моральних репресій.

Культуру більшовики розглядали як один з інструментів ідеологічного перевиховання мас у комуністичному дусі. Для цього необхідно було створити нову культуру, основою якої повинен стати марксизм у світогляді, диктатура в політиці, колективізм в етиці. Тому проблема залучення української інтелігенції до формування так званої соціалістичної культури набула першочергового значення для партійно-радянських органів.

З огляду на це, інтелігенція зазнавала особливих переслідувань через притаманний їй дух опозиції. У 1921 р. за участь у повстанській боротьбі було розстріляно поета Г. Чупринку. Того ж року підступно вбили видатного українського композитора М. Леонтовича. Переслідування з боку нової влади призвело до передчасної смерті композиторів Я. Степового (1921 р.) та К. Стеценка (1922 р.).

Хоча загальна ситуація вимагала від партійного керівництва йти на компроміс для того, щоб остаточне встановлення більшовицької влади в Україні не виглядало в очах українського народу черговою окупацією. Для далекоглядного партійного керівництва компроміс розглядався не як відступ, а як стратегічний крок, який невдовзі міг би забезпечити ширший фронт наступу. Якщо в народному господарстві таким компромісом стало проголошення в березні

1921 р. «Нової економічної політики» (НЕП), то в сфері культури в квітні 1923 р. політики «коренізації», яка в Україні отримала назву «українізації». Адже утворення 30 грудня 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік, однією з яких стала УСРР, не применшило гостроти національного питання, оскільки українці в союзі відігравали особливу роль. У 1926 р. з 69 млн. неросіян, які проживали у СРСР, українське населення становило 31 млн. (44 %).

Важливим кроком для проведення українізації стало усунення від влади відвертих російських шовіністів. Серед них, перший секретар КП(б)У Емануїл Квірінг (1921-1925) та другий секретар Дмитро Лебедь не приховували свого ворожого ставлення до політики українізації. Д. Лебедь навесні 1923 р. проголосив теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура була революційною, прогресивною і міською, а українська - контрреволюційною, відсталою і сільською. У їхньому протистоянні українській культурі належало відступити і загинути.

Цю теорію засудило центральне керівництво як прояв російського шовінізму. Д. Лебедя разом з іншими вороже налаштованими до українізації високопоставленими партійними чиновниками в 1924 р. відкликали з України. Його заступив виходець з української селянської сім’ї І. Клименко. У квітні 1925 р. на посаду першого секретаря КП(б)У призначили Лазаря Кагановича (1893-1991). Як дисциплінований виконавець розпоряджень Й. Сталіна Л. Каганович, перебуваючи на посаді до 1928 р., твердо повів лінію на «українізацію» партійно-державного апарату та встановлення повного контролю над нею

 

 

37.Охарактеризуйте розвиток освіти в Україні доби барокко.

Українське бароко XVII-XVIII ст. - це духовний образ нації, втілений у її матеріальних і духовних надбаннях. XVII-XVIII ст. в Україні знаменувалися підйомом національного інтелекту, що був спричинений насамперед досягненнями в розвитку національної системи освіти. Вона складалася з початкової, середньої та вищої ланки. Початкову освіту можна було отримати в досить розвинутій мережі братських, церковних, монастирських, січових (при полкових козацьких канцеляріях) шкіл. За свідченнями чужоземних мандрівників, усі діти, навіть сироти, навчалися грамоті, були писемними.

Середня ланка освітніх закладів була представлена народними училищами, семінаріями, колегіумами. Центром вищої освіти й науки в Україні стала Києво-Могилянська академія. Усі типи навчальних закладів сприяли підвищенню освітнього рівня населення. За неповними даними, у Слобідській Україні в 1732 р. діяло 129 шкіл, у 1740-1748 pp. у семи з десяти полків Гетьманщини налічувалося 866 шкіл.

У західноукраїнських землях через зменшення чисельності православної шляхти та втрату міщанством свого соціально-економічного значення православні братські школи, що виникли при церквах у ХІ-ХП ст., занепадають. На їх місці створюються уніатські школи, підпорядковані ордену Василіан. Однак за своїм характером вони відрізнялися від братських. У XVII ст. василіанські школи були призначені лише для шляхетської молоді й виховували її в католицькому дусі.

На Лівобережжі, Слобожанщині та в Києві існували тільки православні школи. Перші спроби запровадити в Україні обов´язкову початкову освіту було здійснено в Гетьманщині. У 1760-1762 pp. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням усіх козацьких синів, здібних до науки, посилати до парафіяльних шкіл, а нездібних, у літах перерослих навчати військовій справі. Проте початкові школи в Україні не здобули сталої організації і з кінця XVIII ст. початкова сільська освіта почала занепадати, що насамперед було пов´язано з закріпаченням селян та ворожим ставленням влади до заснованих не нею навчальних закладів.

Центром освітнього, наукового і культурного життя в Україні була Києво-Могилянська школа, заснована в 1632 р. митрополитом Петром Могилою (1596-1647). У 1633 р. дістала назву Києво-Могилянська колегія.За змістом навчальних програм і рівнем викладання академія відповідала вимогам європейської вищої освіти. Повний курс навчання тривав 12 років і поділявся на вісім класів. Вищим ступенем навчання були "школи риторики і поетики" (тут вивчалися науки гуманітарного циклу), дворічна "школа філософії" (гуманітарні й природничі науки), чотирирічна "школа богослов´я". В академії навчали граматиці, риториці, філософії й богослов´ю; мовам - слов´яно-руській (тодішній українській літературній), грецькій, латині, польській; літературі - класичній грецькій і римській, частково - середньовічній; поетичному і риторичному мистецтву; історії, географії. Лекції викладалися переважно латиною. З першої половини XVIII ст. в Києво-Могилянській академії систематично викладалися лише іноземні мови. З поглибленням дипломатичних, економічних і культурних зв’язків з Західною Європою виникла потреба вивчати німецьку, французьку, староєврейську мови, і академія достойно виконала це завдання.

Києво-Могилянська академія була не лише освітнім, а й науковим центром. Професори не обмежувались викладанням загальноприйнятих теоретичних курсів, а самостійно розробляли проблеми логіки, семіотики, психології та інших наук.Велика увага в академії приділялась вихованню студентів на принципах гуманізму і рівності. Це сприяло розвиткові демократичних ідеалів, плеканню у вихованців почуття гідності й взаємної поваги.

Велике значення для забезпечення високого рівня навчального процесу в Києво-Могилянській академії мала бібліотека, до якої надходили книги з Рима, Парижа, Венеції, Лейпціга, Амстердама, Кракова, Відня та інших книго-видавничих центрів Європи.У XVIII ст. налічувала 12 тис. томів і безліч рукописної літератури та документів, що визначало її як важливий науковий осередок. Однак до нашого часу вона не збереглася. Пожежі 1780 р. і 1811 р. знищили унікальні джерела з історії та культури України.

Києво-Могилянська академія - заклад європейського рівня. їй належить визначне місце в історії культурних зв´язків України із слов´янськими народами.

Академія заснувала колегіуми в Ніжині, Білгороді, Вінниці, Гощі, Кременці, Чернігові, Переяславі і постійно допомагала їм. У1727 р. єпископ Є. Тихорський заснував Харківський колегіум, що став центром освіти Слобідської України.У 1779 р. в Полтаві відкрилась слов´янська семінарія (1786 р. переведена до Катеринослава), в 1780-1789 pp. у Полтавській семінарії навчався І. Котляревський. Тут розпочав свою педагогічну діяльність Г. Сковорода. У колегіумах, крім слов´янських, вивчали французьку, німецьку та італійську мови, історію, географію, малювання. Після закінчення колегіуму студенти могли продовжувати навчання в Києво-Могилянській академії та навчальних закладах Росії.

У Правобережній Україні та в західноукраїнських землях національна освіта була на значно нижчому рівні, ніж у Східній. Саме в цей час припиняють своє існування більшість церковних братств у Галичині, що призводить до занепаду шкільництва. Після шкільної реформи 1776-1783 pp. у західноукраїнських землях були організовані початкові (тривіальні) та неповні середні (головні) школи, де, як правило, навчання велося німецькою мовою.

На Правобережжі більшістю колегіумів - Львівським, Кам´янським, Луцьким, Перемишльським, Ужгородським - керував єзуїтський орден. Львівському колегіуму польський король у II половині XVII ст. надав права академії. Після скасування в 1773 р. єзуїтського ордену частина його шкіл перейшла до членів чернечого чину св. Василія - василіян, які раніше мали кілька колегіумів у Володимирі, Барі, Умані. Крім колегіумів, при монастирях діяли внутрішні школи (студії). У більшості василіянських шкіл вищим курсом вважались риторика і лише в деяких викладалась і філософія.