Українське мистецтво другої половини XVI- першої половини XVII

В художній культурі України кінець XVI — початок XVII ст. е своєрідною межею, яка відділяв попередній період з його збиранням творчих сил та консолідацією суспільних елементів від нового періоду, в якому на тлі бурхливих історичних подій, ідейно-класових битв інтенсивніше проходив розвиток мистецтва.

У першій половині XVII ст. порівняно з XVI ст. з'явився значно видозмінений тип художника. Живописці, беручи активну участь у суспільному житті і будучи емансиповані від ремісничого середовища, хоч не всюди однаковою мірою, жили всіма інтересами часу. Вони стають людьми не лише грамотними, а й по-справжньому освіченими, поповнюючи свої знання подорожами, під час яких знайомляться з різноманітними культурними надбаннями. Це сприяє тому, що та-лановиті майстри стоять на рівні високих наукових і культурних досягнень. Федір Сенькович вважався визнаним авторитетом у Львові з питань мистецтва. Його порадами користувався Мартин Кампіан під час будівництва нової вежі ратуші. З часом славу Сеньковича перейняв Микола Петрахнович. Чимало художників були членами братств, де часто виконували відповідальні суспільні доручення. Так, Лаврентій Пилипович Пухала, член братства при церкві св. Миколи, в 1599 р. з групою братчиків-послів їздив до Варшави, вірогідно, до урядових установ. Живописців посилали на засідання сеймиків для захисту інтересів братств від посягань шляхти та міських властей. З такою метою в 1607 р. був направлений у Судову Вишню Федір, очевидно, Сенькович. Неодноразово їздив «до двору» у Варшаву маляр Іван Корунка.

Сенькович здійснював нагляд за будівництвом і оздобленням Успенcької церкви.

Українські живописці розгорнули активну творчу діяльність на противагу всім обмеженням. їх покровителями та захисниками стають братства. Перша половина XVII ст. характеризується бурхливим розквітом саме живопису, тому що тільки в живопису, а не в архітектурі і скульптурі, з'являється можливість інтерпретації численних явищ дійсності. Увага тепер дедалі більше приділяється розкриттю людського життя в усьому багатстві його виявів.

У першій половині XVII ст. на Україні з'являється спроба теоретичного узагальнення поглядів на прекрасне, в основу яких покладені переконання в реальній цінності природи. Уже в декреті львівської ради про затвердження живописного цеху проходила думка проте, що благородне живописне мистецтво, яке є швидше справою духа, ніж рук людських, служить релігійному культу через наслідування природи 53. Глибше й змістовніше ці думки викладені в творах Кирила Транквіліона Ставровецького «Зерцало богословія» (1618 р.), Захарія Копистенського «Палінодія» (1622 р.). У центрі нових естетичних принципів перебуває людина, здібна оцінити як своє власне творіння, так і красу природи 5І. Реальний світ стає важливим фактором, стимулючим художню творчість,— і творчість дедалі щільніше пов'язувалась з дійсністю і керувалась не стільки догматичними ідеями, скільки більш широкою програмою, наповненою живо-трепетними сучасними проблемами. Виконуючи замовлення церкви, яка в той час була знаменом не лише православ'я, а й національного престижу і національної свободи, мистецтво виражало демократичні ідеали, зрозумілі народу. Але в живопису XVII ст. проходить червоною ниткою лінія більш поглибленого «відкриття світу й людини» (Й. Мішле). Це відкриття супроводить прагнення об'єктивності й гармонії, поєднані з ідеями високої моралі, зрозумілої в дусі християнської моралі, та життєствердження, стимулом якому служило могутнє піднесення гуманізму, що при цьому залишався спрямовуючою й надихаю- чою силою.

Український живопис цього періоду відзначається величавим пафосом і душевною теплотою, на противагу історичній дійсності, сповненій кровопролитною боротьбою, політичними розбратами, ідеологічними диверсіями, що впроваджувались з нечуваною жорстокістю і зневажанням людської гідності. Але якраз глибокий гуманізм, духовна велич народу, відбиті в художніх образах, були викликані до життя історичною дійсністю.