Глава 1.

Передумови конфліктологічних ідей Джерела конфліктологічних знаньЗ'явившись з першими людськими спільнотами, конфлікти представляли собою повсякденні явища і тривалий час не були об'єктом наукового дослідження, хоча окремі геніальні думки про них є в самих древніх джерелах, що дійшли до нас. З часом змінювались умови життя, видозмінювалися і конфлікти. Не залишалося незмінним і ставлення до них громадської думки. Антична епоха залишила нам детальний опис воєн і перші оцінки конфліктів подібного роду.

У Середні століття й у Новий час були зроблені спроби осмислити сутність цього явища. Ціла плеяда мислителів-гуманістів висловлювала свої уявлення про конфлікти, згубності їхньої ролі в розвитку людства, про усунення війни з життя суспільства і встановленні вічного миру. Проблему ставлення до світу і війні, згоди і насильству не могли не ставити різні релігійні вчення. Питання про ставлення християнства до проблеми насильства складний, а в деяких аспектах недозволено, оскільки в різних християнських культах позиції з даного питання виявилися протилежними. Іслам, при всій своїй опорі на концепцію багатоваріантності світового устрою, яка обумовлена ​​всемогутньою волею Аллаха, також не виключає насильства, в тому числі і між одновірцями. Найбільш послідовними в оцінці силових і ненасильницьких засобів в світогляді і політиці є буддизм та індуїзм. Грунтуються на всезагальної любові людей, вони не сприймають насильство, особливо війну, в той же час тут стирається протиставлення добра і зла.

Конфлікт як явище, яке відіграє ключову роль в житті людини і суспільства, у всі часи знаходив своє місце в художньо-образних формах відображення дійсності. Література, живопис, скульптура, музика, танець, кіно, театр і інші види мистецтва завжди відображали конфлікти за допомогою відповідних художніх засобів, впливали на формування ставлення до них у глядачів, читачів, слухачів. З моменту своєї появи мистецтво стало служити потужним чинником духовно-практичного освоєння людьми конфліктів, впливати на їх визначення своєї поведінки. Художнє осмислення реальності не протистоїть, а доповнює, підсилює і полегшує науковий аналіз проблеми конфліктів. Очевидно, що використання мистецтва, літератури, засобів масової інформації є одним із дуже перспективних напрямків підвищення конфліктологічної культури російського суспільства. Включення даної проблематики у сферу інтересів конфліктології набагато підвищує практичні можливості науки з вивчення і регулювання, перш за все, соціальних конфліктів.

Ще одним з важливих джерел конфліктологічних ідей є практичні знання. Практичні конфліктологічні знання містяться в індивідуальному життєвому досвіді кожної людини. Саме вони, як правило, визначають, яку стратегію поведінки вибере людина в конкретному конфлікті. Ці знання являють собою накопичуються в процесі життя дослідним шляхом і частково передаються від покоління до покоління відомості про принципи, способи і прийоми поведінки в передконфліктних і конфліктних ситуаціях. Індивідуальний і колективний життєвий досвід, що дає рецепти оптимальної поведінки в конфліктах, безумовно повинен бути об'єктом вивчення конфліктологічної науки.

Зарубіжна психологія має значні традиції у вивченні внутрішньоособистісних і соціальних конфліктів. Можна умовно виділити два етапи в історії вивчення конфліктів: початок XX в. - 1950-ті рр.. (Конфлікт розглядався як складова частина більш широких концепцій) і кінець 1950-x рр.. - Даний час (безпосереднє дослідження конфлікту як такого).

Серед напрямків зарубіжних психологічних досліджень конфлікту в першій половині XX в. виділяються:

· психоаналітичне (З. Фрейд, А. Адлер, К. Хорні, Е. Фромм);

· соціотропний (У. Мак-Дугалл, С. Сигеле та ін);

· етологічне (К. Лоренц, Н. Тінберген);

· теорія групової динаміки (К. Левін, Д. Креч, Л. Ліндсей);

· фрустраційно-агресивне (Д. Доллард, Л. Берковітц, Н. Міллер);

· поведінкове (А. Басс, А. Бандура, Р. Сірс);

· соціометричне (Д. Морено, Е. Дженігс, С. Додд, Г. Гурвич);

· інтеракціоністской (Д. Мід, Т. Шибутані, Д. Шпігель).

Сучасні підходи:

· теоретико-ігровий (М. Дойч);

· теорія організаційних систем (Р. Блейк, Дж. Мутон);

· теорія і практика переговорного процесу (Д. Прюітт, Д. Рубін, Р. Фішер, У. Юрі).

В історії вивчення конфлікту в західній соціології виділяються три етапи:

1. друга половина XIX ст. - Соціал-дарвінізм (Г.Спенсер та ін), що описав прояви соціальної боротьби при зіткненні інтересів, успадкованих норм і нових ідей, привернули увагу до проблеми конфлікту, і теорія Маркса, де класовий конфлікт розглядався без теоретичного аналізу його різноманітних поведінкових форм;

2. перша половина XX в. - Функціональна теорія конфлікту (Г. Зіммель) і структурний функціоналізм (Т. Парсонс), який ставив задачу знайти ефективні методики вирішення конфліктних ситуацій в організаціях, на виробництві. При цьому конфлікти оцінювалися як негативні процеси, які стримують розвиток суспільства;

3. друга половина XX ст. - Теорія позитивно-функціонального конфлікту (Л. Козер), конфліктна модель суспільства (Р. Дарендорф), загальна теорія конфлікту (К. Боулдінг), що розглядала конфлікт у вигляді загальної категорії, властивої всьому живому і неживому світу, що служить базою для аналізу будь-яких процесів.

На відміну від психології та соціології, де концепції конфлікту стали вже класичними, в політології власне конфліктологічні теорії виділити складно. Правомірніше говорити про погляди політологів на роль конфліктів у суспільстві, управління політичними конфліктами.

Політологічні дослідження конфлікту пов'язані з напрямками: теорії політичних груп (В. Парето і Г. Моска, Ж. Сорель, Ф. Оппенгеймер, А. Бент-ли), теорії політичної стабільності (Дж. Блондел, Д. Істон, С. Ліпсет, Д. Сандерс) та етнополітичні теорії (І. Гектер, Т. Нейрн, Дж. Ротшильд).