Культурний застійПісля здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи. Головною особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний характер. Ми можемо говорити про те, що в суспільстві склалася нова соціокультурна ситуація, яка характеризується іншими соціально-економічними умовами, формами власності, характером стосунків між людьми, соціальною структурою, системою цінностей. Принципово новий статус в наші дні отримала національна культура. У той же час серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна кри Одним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову. У 1989 р. Верховною Радою був ухвалений «Закон про мови в Українській РСР». Статус української мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських книг, комерційна література в основному привозиться з Росії. Тобто очевидно, що для успішного розв'язання проблеми не досить адміністративних заходів, а потрібна культурно-просвітницька робота, державна економічна підтримка. Скорочуються тиражі книг. Оптимальним показником вважається, коли на душу населення друкується 12—14 книг на рік. Якщо в 1991 р. в Україні цей показник становив 3,6, то в кінці 90-х — 0,99. Населення значною мірою позбавлене можливості читати періодику (зараз в Україні тільки близько 8 % сімей передплачують газети або журнали). У 1999 р. в більш ніж 60 % середніх навчальних закладів викладання здійснювалося державною мовою, за винятком декількох регіонів. У системі середньої освіти зникла одноманітність. З'являються авторські школи. Особливий розвиток отримали нові види середніх навчальних закладів з ранньою профілізацією — гімназії, ліцеї. Масово закрилися дитячі садки. Реформується система вищої освіти. Для підвищення її рівня введена система акредитації. Найбільші навчальні заклади отримують статус Національних. Наприклад, Національний Київський університет імені Тараса Шевченка, Національний університет «Києво-Могилянська академія». Крім державних, з'являється велика кількість комерційних вузів. Внаслідок цього кількість різного роду інститутів, академій, університетів зросла майже вдвічі.
Культурний занепад
Культурний занепад частіше за все пов'язаний з ослабленням значущості високих сфер культури, її примітивізацією, зростанням прагматичної спрямованості суспільної свідомості, тобто з набором чинників, викликаних стандартизацією життя в умовах масового суспільства. Занепад також може виражати себе або як втома, реакція розслаблення на попередній бурхливий період розвитку культури, або як незадоволення його результатами. Культурна криза
Культурна криза супроводжується різким ослабленням традиційних зв'язків між найважливішими елементами і інститутами культури. Внаслідок цього система зазнає розпаду. Криза може бути остаточною, але може також дати початок формуванню інших, більш актуальних елементів та їх зв'язків, ставши зародком нової культури. Культурний застій
Про культурний застій кажуть, коли зміни не відбуваються протягом тривалого часу. Суспільство виявляє прихильність до традицій, орієнтується на повторюваність норм, цінностей, смислів, знань, розповсюджує заборону на нововведення. У таких соціокультурних середовищах переважає циклічний тип динаміки, випрямити який у лінію поступального прогресивного розвитку не в змозі навіть великі відкриття.
7.Первісна епоха та її місце в історії людства Первісна епоха – це найбільший період в історії людства – від виникнення людини (близько млн. років тому) і до появи державності. У різних народів цей період тривав неоднаково, деякі навіть зараз живуть за умов первісності. Тому сучасна наука розрізняє власне первісну культуру – що існувала до виникнення перших цивілізацій на Землі (кінець IV – початок III тисячоліття до н.е.), і традиційну первісну культуру.
Протягом первісної епохи відбувалися такі процеси:
– антропогенез – біологічна еволюція людини, що завершилася приблизно 40 тисяч років тому виникненням виду “людина розумна” (Homo sapiens), а також основних людських рас;
– формування мислення (або інтелекту) людини, її мови;
– розселення людства по всіх континентах;
– перехід людей від привласнюючого господарювання (мисливство, збиральництво) до відтворюючого (землеробство і скотарство);
– соціогенез – формування суспільних форм життя у вигляді родової, а потім родоплемінної організації;
– поява перших світоглядних, релігійних уявлень, міфологічних систем.
Серед цих найважливіших процесів, що заклали фундамент історії людства, своє місце займає формування культури як особливої сфери людського суспільства. Причому для ранніх етапів історії різних народів характерна єдність закономірностей, спільність проявів становлення культури.
Специфічною рисою первісної культури є синкретизм (нерозділеність), коли форми свідомості, господарчі заняття, суспільне життя, мистецтво не відокремлювалися і не протиставлялися один одному. Будь–який вид діяльності містив у собі інші. Наприклад, у полюванні були з'єднані: технологічні прийоми виготовлення зброї, стихійні наукові знання про звички тварин, соціальні зв'язки, які виражалися в організації полювання (індивідуальне, колективне), релігійні уявлення – магічні дії по забезпеченню успіху, які, в свою чергу, включали елементи художньої культури – пісні, танці, живопис. Саме внаслідок такого синкретизму характеристика первісної культури передбачає цілісний розгляд матеріальної і духовної культури, чітке усвідомлення умовності такого розподілу.
Первісну історію людства традиційно поділяють на палеоліт, мезоліт і неоліт – 2 млн. р. тому – межа III тисячоліття до н.е.; епоху бронзи – II тисячоліття до н.е.; ранній залізний вік – I тисячоліття до н.е. Використовуючи цю періодизацію, дамо загальну характеристику еволюції матеріальної культури і мистецтва первісного суспільства.
8. Основні риси архаїчної культури Среди всего многообразия этнических культур ученые выделяют тип традиционной (архаической) культуры, распространенной в обществах, где изменения незаметны для жизни одного поколения. В этом типе культуры господствуют обычаи и передаваемые из поколения в поколение традиции. Традиционная культура органично со-\ чстает в себе составляющие элементы, она едина с природой, орисн- \ тирована на сохранение самобытности, своего своеобразия, внутри ' нее человек не испытывает разлада с обществом. Традиционная. культура, как правило, допндустрпальна, бесписьменна, основной | род занятий — сельское ХОЗЯЙСТВО. В мире сохранились традиционные культуры, до сих пор находящиеся на стадии охоты и собирательства. В Ареальной картотеке человеческих отношений зафиксировано более 600 традиционных (архаических) культур. В этиологии не существует единого мнения относительно рзделе-:MI.I архаических и традиционных культур. Несмотря на то что они часто, как уже отмечалось, используются как синонимы, мы считаем целесообразным рассмотреть каждое понятие отдельно (см. с. 204).
Важнейше свойство архаической культуры — синкретизм, вы-ражающийся прежде всего в целостное ти, пер.к члененноели трех форм бытия: культуры, общества и человека. Каждый член родоплеменного коллектива равен целому— у всех одно имя, одна раскраска i ела, одни украшения, одни мифы, обряды, песни. Иначе говоря, «я» полностью растворено в «мы». Не отделяет себя человек и от природы, считая себя такой же ее частью, наделенной душой, как и растения, животные, горы, реки и т.д. Синкретизм проявляется и в структуре самой культуры, перасчлененной еще на отдельные сферы с выработанными самостоятельными функциями.
9.Зародження мистецтва у добу первісного суспільства. Функції мистецтва в архаїчній культурі Верхній палеоліт — це час народження мистецтва. Його поява була величезним прогресом у пізнавальній діяльності людей, осмисленні навколишнього світу. Мистецтво зміцнювало соціальні зв'язки, допомагало формуванню первісної общини, ставало засобом передачі досвіду. Види образотворчого мистецтва палеоліту досить різноманітні: петрогліфи (зображення тварин і людей, виконані на камені), гравюри на кістках і рогах, рельєфи, малюнки, глиняні і кам'яні скульптури.
Більшість вчених пов'язує появу у людини потреби передати навколишній світ художніми засобами з релігійними магічними уявленнями, виникнення яких належить до того самого часу. Етнографія знає безліч прикладів, коли заклинання, танці навколо зображень вважалися засобом впливу на реальних тварин. Так, австралійські аборигени і сьогодні вірять: якщо чоловіки намалюють або «освіжать» новим розфарбуванням зображення тварин або рослин на стінах священної печери, то справжні тварини і рослини будуть добре розмножуватися. Серед малюнків палеоліту рідко, але зустрічаються зображення людей у масках. Широко відомий так званий «Чаклун» з печери Трьох братів у Франції — напіволень-напівлюдина. Мистецтво танцю, ймовірно, також розвивається з імітації поведінки тварин, мисливських і військових вправ.
Питання про шляхи становлення образотворчого мистецтва є складною науковою проблемою. Одні дослідники першим прагненням зобразити щось вважають смуги на наносному шарі глини на стінах печер (їх називають «макарони») і «відбитки» рук. Інші ж доводять, що найдавнішим було «натуральне» мистецтво — виготовлення опудал тварин, на цій основі виникла скульптура, а вже потім — рельєф, гравюра, малюнок.
Працювали давні художники при світлі смолоскипів або світильників з мохом. Рукою чи примітивними пензлями (жмут вовни, пучок трави) наносилися сажа, мінеральні фарби. Широко застосовували охру — природну червону фарбу різних відтінків — від жовтуватого до пурпурного, її компонентами є глина і сполуки заліза або марганцю. Охру спочатку знаходили в натуральному вигляді, а пізніше стали виготовляти, перепалюючи залізняк.
Художники палеоліту зображували переважно тварин: зубрів, коней, оленів, мамутів. Перші малюнки недосконалі, але згодом майстерність досягла вражаючого рівня. Фігури тварин стали малювати упевненою лінією, дотримувалися пропорції. З'явилася штриховка, суцільне розфарбування, застосування різних кольорів, що допомагало відображенню об'єму. Шедеври печерного живопису з печер Альтаміра (Іспанія), Ласко, Фон-де-Гом (Франція) передають тварин майже в натуральний зріст з великою життєвою переконливістю. Особливістю цих розписів є те, що між реалістично зображеними фігурами окремих тварин немає композиційного зв'язку, іноді вони навіть «находять» одне на одне.
10. Найдавніші релігійні вірування Одним із найбільш розповсюджених вірувань первісної людини був анімізм (від лат. anima - душа), що виявлявся у вірі в різноманітних духів, душу як двійника тіла, носія життя людини, а також тварин і рослин. Матеріали про ці вірування зібрав і описав англійський етнолог і релігієзнавець Е.Тайлор у книзі "Первісна культура". За Тайлором, теорія анімізму розпадається на два головних догмати, що складають частини одного цільного вчення. Перший з них стосується душі окремих істот, здатної продовжувати існування після смерті. Іншої - решти духів. Аніміст визнає, що духовні істоти керують явищами матеріального світу і життям людини та впливають на них у цьому і потойбічному житті. Оскільки анімісти вважають, що духи спілкуються з людьми і що вчинки останніх приносять їм радість чи невдоволення, то рано чи пізно віра в їхнє існування повинна привести природно і, можна навіть сказати, неминуче до дійсного вшановування їх чи бажання їх умилостивити. Таким чином, анімізм у його повному розвитку включає вірування в "керівні" божества і підлеглих їм духів, у душу й майбутнє життя, вірування, що переходять на практиці в дійсне поклоніння.
Анімізм слід розглядати у тому сенсі, наскільки він складає древню і нову філософію, що у теорії виражається у формі віри, а на практиці у формі вшановування. Ще одним розповсюдженим віруванням первісної людини є фетишизм (від португальського feti?o - чарівний, чудодійний), що полягає у мисленно-фантазійному наділенні деяких предметів і явищ неживої природи надчуттєвими якостями. На нижчих ступенях культури часто зустрічається соціальний інститут, відомий під ім'ям тотемізму (мовою індіанців-оджибве ot-totem означає - його рід) - віра в існування родинного зв'язку між групою людей і визначеним видом тварин чи рослин. Тоді ж, у ранньородовому суспільстві, виникає й інша форма чуттєво-надчуттєвого типу вірувань, що дістала назву шаманізму (евенкійською мовою шаман означає несамовитий) - це віра в особливо могутні надприродні можливості стародавніх професійних служителів культу (шаманів). № 11 Понятие «народ», «этнос».. Особое место среди них как по значимости в культуре, так и но устойчивости в истории занимают общности, именуемые в повседневном русском языке народами, а в научной литературе — этносами. Сам по себе термин «этнос» используется в этнологической литературе уже довольно давно, однако научное осмысление его как специального понятия для обозначения особой общности людей произошло, по существу, лишь в последние десятилетия. Это понятие в современной этнологии неразрывно связано с понятием этничности. Основные условия возникновения этноса — общность территории и языка — впоследствии выступают в качестве её главных признаков. При этом этнос может формироваться и из разноязычных элементов, складываться и закрепляться на разных территориях в процессе миграций (цыгане и т. п.). В условиях ранних дальних миграций «хомо сапиенс» из Африки и современной глобализации все большее значение приобретают этносы как культурно-языковые общности, свободно перемещающиеся на всей территории планеты. Обязательным и четким признаком этноса является этническое самосознание, т.е. представление некоторой группы людей о себе как о народе. Этническое самосознание (самоопределение, самоидентификация) народа состоит в следующем: народ считает себя общностью людей, которая отличается от других народов и иных человеческих общностей (сословий, партий, союзов, государств). Этническое самосознание входит в обыденное сознание людей. Оно складывается наследственно, в процессе семейного воспитания.
№12 Особенности этногенеза украинского народа Складывание этнической культуры неразрывно связано с формированием самого народа (этногенезом). Поэтому, рассматривая украинскую культуру, нельзя не остановиться на проблемах этногенеза украинцев. В последнее время также все больше подчеркивается, что Киевская Русь была полиэтническим, т.е. многонациональным государством, в котором не доминировала единая древнерусская народность. В основном же все-таки в современной литературе началом нациогенезиса украинцев считается период Киевской Руси, хотя он и не достиг тогда завершения. Затем в силу неблагоприятных исторических обстоятельств этот процесс был прерван и возобновился в полную силу в ХV-ХVП столетиях. В этом и состоит специфика этногенеза украинцев. Украинский этнос окончательно сформировался на рубеже XVI-XVII вв., причем катализаторами этого процесса стали угроза физического уничтожения со стороны Степи (образование Крымского ханства — вассала Османской империи), национальный гнет польской шляхты и внутренняя измена элиты — переход аристократии в католичество и заключение церковной унии. На волне национальной борьбы росло национальное самосознание. Последнее проявилось на обыденном уровне в осознании своей принадлежности к «руському народу», а на высшем, идеологическом, уровне — в борьбе за национальные права, за православие, за создание национальных государственных институтов и атрибутов. Сложность этнической истории украинцев отразилась и в разнообразии самоназваний (этнонимов), названий со стороны других народов, а также названий страны и государства. С момента зарождения украинского этноса ключевым являлось понятие Русь. Причем в разные периоды доминировали следующие его варианты: VI-ХI вв. — Русь; с 1395 г. — Малая Русь; в ХVII-ХVШ вв. — Малороссия; XIX — начало XX вв. — Украина-Русь. Признание наименование «Украина» (впервые упомянуто в 1187 г.) приобрело в XVII столетии, но тогда оно сосуществовало с другим — «Малороссия», которое получило широкое распространение после вхождения в состав Московского государства. Только с начала XX в. этноним «Украина» стал ведущим. Что касается самоназвания «украинец», то оно долго было мало -распространенным. Это во многом можно объяснить сложностями этносоциального развития. Синонимами выступали термины «казак», «казацкий народ», одновременно продолжали существовать и старые самоназвания «руськи», «русины». Только в условиях национального возрождения во второй половине XIX в. окончательно утвердилось самоназвание «украинец». Таким образом, в этнической истории украинцев можно выделить три ключевых этнообъединяющих самоназвания: 1) славяне (словены); 2) русы (руськи, росы, русичи); 3) украинцы (казаки).
№13 Теории происхождения украинцев Украинцы принадлежат.к славянской группе индоевропейской этнолингвистической семьи. Украинский этнос состоит из 1) основного этнического массива украинского народа, который в основном совпадает с территорией его формирования и государственными границами Украины; 2) этнических групп украинцев за рубежами основного этнического массива в ближнем и дальнем зарубежьи -диаспора; 3) субэтнических групп, т.е. общностей в среде украинцев, отличающихся специфическими чертами культуры (гуцулы, лемки, бойки, полищуки и т.д.). основные теории происхождения а также основные точки зрения: 1) теория «изначальности» — украинцы существуют столько, сколько вообще человек современного типа, т.е. от 30-40 тыс. до 2-3 млн. лет; 2) теория автохтонности (М. Грушевский), согласно которой этническую основу украинцев составляло население позднего палеолита, которое проживало на территории Украины, а русские и белорусы имели свою этническую основу и территорию проживания; 3) теория «единой колыбели» (которая была общепринятой в СССР в 30-80-е гг.): зарождение и развитие трех родственных славянских народов из единой древнерусской народности; 4) получившая распространение в последнее время теория «независимого развития отдельных восточнославянских народов», т.е. украинцев, русских, белорусов.
№14 Дославянская культурная традиция на украине трипольская, скифо-сарматская и античная культура Трипольская цивилизация – условное название общности племён, живших на землях современной Украины, Молдовы и части Румынии с 5.400 по 2.750 г. до н.э. С одной стороны, казалось бы, несусветно давно. А с другой, если считать, что длительность поколения составляет 25 лет, это всего лишь 300 – 180 поколений назад! Трипольская цивилизация являлась одним из наиболее ранних центров развития планеты. Было бы опрометчиво утверждать, что трипольцы опередили мировой цивилизационный процесс (хотя многие именно это и утверждают), однако бесспорно то, что они находились на передовых его рубежах. Относительно Триполья существует множество противоречивых точек зрения. Но когда речь заходит о культуре этих племён, даже самые отъявленные скептики вынуждены признать, что трипольская культура, в первую очередь керамика, несомненный мировой феномен. В любом трипольском жилище археологи находят от 30 до 200 высокохудожественных керамических изделий – блюдечек, тарелочек, кувшинчиков, кубков, амфор, кратероподобных фруктовниц. Качество посуды бесподобное – она тонкая, гладкая, мастерски раскрашенная белой, чёрной, красной и тёмно-каштановой красками. Ритмика орнамента совершенна, он насыщен символами и какими-то знаками. Вероятно, эти знаки – первичная магия, обращение к потусторонним силам, просьба о покровительстве, защите и попытка этими силами руководить. Не исключено, что эгейско-трипольская художественная керамика дала толчок к возникновению античной керамики, появившейся в 2000 – 1850-х годах до н.э. В каждом трипольском доме стоял ткацкий станок, иногда даже два. Трипольские хозяйки были большими мастерицами в изготовлении рубах, платьев, свиток. Они украшали свои изделия цветным орнаментом с оригинальным, неповторимым узором. Сверху платья трипольские модницы надевали бусы из медных, каменных, стеклянных (да-да, уже в то время – стеклянных!) бусинок, морских и речных ракушек. Они так же знали толк в украшениях из золота и серебра.
|
