ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ РОЛІ РЕЛІГІЙНОГО ЧИННИКА В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ І СВІТОВІЙ ПОЛІТИЦІ

Як зазначалося вище, на сучасному етапі спостерігається зростання ролі релігійного чинника у міжнародних відносинах. Це пов'язано з підвищенням значення культурних факторів у формуванні світової політики через виникнення повного ідеологічного вакууму після кризи комунізму. Якщо за часів "холодної війни" світ був розподілений на ідеологічні групи, то у постбіполярну добу розв'язання проблеми ідентифікації відбувається з урахуванням інших важливих цінностей: історичного минулого, релігії, мови, належності до певної культурної групи, нації, цивілізації.

Релігійні доктрини, які панують у нашу епоху, є важливим чинником, що обумовлює як специфіку політичного процесу окремої держави, так і тенденції міжнародного життя. Останнє дає дослідникам підстави стверджувати, що відбувається процес модернізації релігії, і в ХХІ столітті вона продовжуватиме визначати характер міжнародних відносин.

Релігійна ситуація у світі, що супроводжується зростанням політичної активності на тлі релігійного фундаменталізму, являє собою складний і суперечливий феномен, який потребує ретельного вивчення. Особливу роль у дослідженні релігійного чинника у світовій політиці виконує цивілізаційний підхід. Рівень впливу релігій на міжнародні відносини він визначає з урахуванням типу цивілізацій, цивілізаційних ойкумен, окремих культурно-цивілізаційних блоків, певних етапів розвитку локальних цивілізацій. З урахуванням релігійного чинника виокремлюються наступні цивілізаційні ойкумени: макрохристиянський світ із трьома основними компонентами – західноєвропейсько-північноамериканським (католицько-протестантським), латиноамериканським (католицьким) і східноєвропейсько-євразійським (православним з анклавами ісламу та буддизму), мусульманський, індійсько-південноазійський, китайсько-далекосхідний світи [Див. докл.: Коппель О. А., Пархомчук О. С. Міжнародні системи та глобальний розвиток: Навч.
посібник. – К., 2004. – С. 86]. Запропонована концепція макрохристиянського світу у складі західноєвропейсько-північноамериканського, латиноамериканського та східноєвропейсько-євразійського цивілізаційних блоків дає можливість розв'язати суперечності між традиційно західним і традиційно східноєвропейським підходами до цивілізаційної ідентичності східноєвропейсько-євразійського регіону.

Серед цивілізаційних ойкумен сформувалися соціокультурні системи зі своїми специфічними релігійно-світоглядними особливостями. Так, в Азії можна виділити декілька культурно-цивілізаційних блоків: китайсько-конфуціанський (Китай, Японія, В'єтнам, Корея, Тайвань, Ґонконґ); індо-буддистсько-мусульманський (Індія, Пакистан, Південно-Східна Азія); арабо-мусульманський (Центральна та Південна Азія). Для китайсько-конфуціанського блоку характерним є акцент на соціальну етику та адміністративно регламентовану поведінку, ідеї добробуту, рівноправ'я. Конфуціанство, виконуючи роль державної ідеології і політики, виступало як регулятор у взаємовідносинах країни з Небом і від імені Неба – з різними племенами й народами, що населяли світ. Піднебесна держава розглядалася як центр Всесвіту, вершина світової цивілізації. Весь світ поділявся на цивілізований Китай і варварів, які заселяли його околиці. Цей світ наприкінці епохи середньовіччя був цілком самодостатнім і мав зовсім не злиденний, як деколи уявляють, життєвий рівень. У даному регіоні зосереджено три релігії – конфуціанство, буддизм, даосизм. Для індо-буддистсько-мусульманського блоку характерним є акцент на релігійно детерміновану індивідуальну поведінку людей. Матеріальний добробут, соціальна гармонія і рівноправ'я людей цінності в ньому практично не мають. Арабо-мусульманському блоку притаманний акцент на релігійно обумовлену поведінку, турбота про добробут соціуму, соціальне страхування. У країнах, де поширений іслам, низка дослідників вважають за необхідне виділити арабо-мусульманський та ірано-мусульманський блоки, а можливо, і "османську цивілізацію" (як це робив, наприклад, А. Тойнбі).

Науковці аналізують роль релігійного чинника у міжнародних взаєминах як складну систему, що постає у трьох вимірах: змістовому, часовому і просторовому. Змістовий вимір полягає у тлумаченні релігійного чинника як ієрархічної системи, що складається з видових підсистем – конкретних релігій, релігійних течій, напрямків, сект, кожна з яких посідає своє місце в ієрархізованій структурі [Див.: Павлов С., Мезенцев К., Любіцева О. Географія релігій. – К.: АртЕк, 1999].

Часовий вимір дозволяє проаналізувати вплив релігійного чинника на світові політичні процеси в історичній динаміці, виявити генетичні риси релігій, простежити рівень впливу релігійних концепцій на державотворчі процеси та міжнародний політичний простір в окремі історичні періоди. Загальновідомо, що історично вплив релігії на міжнародні відносини був неоднаковим. Особливо помітним і безпосереднім він був у стародавньому світі та в період середньовіччя. Однак починаючи з XVIII ст. роль релігійних цінностей у політичному житті суттєво зменшується у зв'язку з піднесенням наукового знання, що дало змогу висунути привабливі альтернативні концепції світобудови. У ХХ ст. в основу протистояння двох наддержав формально було покладено конкуренцію між комунізмом і капіталізмом, хоча не можна не відзначити, що комунізм за своїм духом є антихристиянською псевдорелігією. Зокрема, маніпулюючи гаслами "рівності, братерства, справедливості" та "пролетарського інтернаціоналізму", він узяв курс на побудову "раю на Землі" під егідою комуністичної Москви. Після розпаду останньої у світовій історії Російської імперії, яка маскувалася під абревіатурою СССР, релігію знову було взято на озброєння у конкурентній боротьбі між країнами світу, результатом чого стало зростання кількості так званих локальних "конфліктів ідентичності". У цьому плані доцільно навести результати досліджень шведських фахівців
М. Солленберг та П. Валлентин, котрі зазначають, що серед 94 конфліктів, які нараховувалися у світі в період 1989-1994 рр., лише чотири можна вважати міждержавними [Лебедева М. М. Мировая политика. – М.: Аспект Пресс,
2004. – С. 190]. За оцінками експертів-міжнародників, у 1999 р. лише два із 27 конфліктів не були "конфліктами цінностей".

Отже, наприкінці ХХ - на початку ХХІ століть все частіше простежується масове повернення до традиційних етнічних та релігійних цінностей, до релігійно-цивілізаційної єдності окремих груп населення світу як до свого нового універсуму. Хоча серед фахівців-міжнародників немає єдиної позиції щодо пояснення "релігійного ренесансу" в сучасній світовій політиці, проте більшість сходиться на тому, що даний феномен слід розглядати як відповідь традиційних суспільств на виклики глобалізації, яка ігнорує специфіку духовної культури народів.

Щодо просторового виміру, дослідження вчених проводяться передусім у контексті взаємодії глобальних і регіональних територіальних релігійних систем. Глобальні релігійні системи утворюють три світові релігії – християнство, іслам, буддизм. Кожна з них є самодостатньою ідеологічною системою, що розвивається за внутрішньою логікою, є чітко структурованою територіально та організаційно, має досить чітку ієрархію елементів.

У межах глобальних територіальних релігійних систем виділяються регіональні. Вони визначаються в межах частин світу, утворюючи релігійні зони – форми територіальної організації релігійного життя послідовників певної регіональної релігії, які мають надетнічний характер та охоплюють значну територію континенту. У християнстві до них належать католицизм, протестантизм, православ'я. Католицизм переважає в Латинській Америці, де сконцентровано більше половини католиків світу; понад третини католиків припадає на Європу; по одній десятій частині – на Азію та Африку. Протестантизм поширений у Північній Америці, на яку припадає 2/5 від загальної кількості протестантів світу. В Австралії протестанти становлять дві третини населення, в Європі – одну третину, концентруючись переважно на півночі. Православ'я поширене серед народів Південно-Східної та Східної Європи, у країнах СНД та Північно-Східної Африки (Єгипет, Ефіопія). У рамках ісламу виділяється шиїзм, котрий поширений в Ірані, Іраку, на півдні Аравійського півострова.

Сучасній міжнародно-політичній науці властивий поділ світу на релігійні макрорегіони. Виділяють 20 таких макрорегіонів. Характер міжконфесійних відносин в їхніх межах має свою специфіку [Коппель О. А., Пархомчук О. С. Міжнародні системи та глобальний розвиток. – К., 2004. – С. 94-99].

У деяких частинах світу, наприклад, в Америці, релігійна ситуація здається порівняно нескладною. Там існують три релігійні макрорегіони – Північний, Вест-Індійський та Латиноамериканський, відокремлені один від одного як політично, так і географічно. Кордони цих регіонів не розділяють собою території будь-яких держав. Це пояснюється тим, що історичний розвиток конфесій усередині країн проходив переважно природним ненасильницьким шляхом, якщо не брати до уваги діяльності місіонерів у далекі часи. Окрім того, макрорегіони відділені (за винятком мексикансько-американського кордону на території Суринаму та Гайани) ще й природними об'єктами, переважно морем. Це значною мірою виключає можливості виникнення прикордонних етнорелігійних конфліктів.

У Північному макрорегіоні (США і Канада) переважають протестанти. Католики становлять абсолютну більшість тільки у двох провінціях Канади. У Вест-Індському макрорегіоні (Вест-Індія, Суринам, Гайана) релігійна ситуація досить строката. Острівні держави басейну Карибського моря умовно поділяються на країни з переважно протестантським і переважно католицьким населенням. У деяких країнах, де проживають вихідці з Південної та Східної Азії, значне поширення мають індуїзм, буддизм та конфуціанство. На Гаїті серед нащадків африканських рабів поширена вуду – релігія африкансько-тубільського типу. Латиноамериканський макрорегіон включає всі країни Центральної та Південної Америки. Більшість із них були іспанськими та португальськими колоніями, тому там домінує католицизм.

Немає підстав для виникнення конфліктів на релігійному підґрунті в Австралійсько-Океанійському макрорегіоні. Своєрідна структура міжконфесійних відносин із домінуванням християнських вірувань робить цей регіон одним із найсприятливіших у плані релігійних конфліктів. Конфесійна структура макрорегіону характеризується переважанням протестантів, значну кількість населення становлять католики, досить незначна кількість населення дотримується православ'я.

Подальше дослідження релігійної ситуації у світі дає підстави дійти висновку про те, що, порівняно з уже згаданими макрорегіонами, інші майже без винятку мають підґрунтя для визрівання кризових явищ етнорелігійного змісту.

Європа поділяється на шість макрорегіонів – Північний, Західний, Середній, Центральний, Південно-Східний та Східний. Хоча християнство помітно переважає, Європа є ареною ідеологічної боротьби (яка інколи переходить у збройну) між представниками різних християнських течій. Це може бути добре проілюстровано на прикладі північно-ірландського конфлікту, ворогуючими сторонами в якому є католики і протестанти. Приклад гострих міжконфесійних суперечностей являє собою конфлікт на теренах колишньої Югославії.

Північний макрорегіон (Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія, Велика Британія, Естонія, Латвія) характеризується різким переважанням протестантів (лютеран, англікан, пресвітеріан). У більшості країн протестантські церкви мають статус державних. В той же час підвищується кількість послідовників традиційних східних і нових релігій.

У Західному макрорегіоні (Ірландія, Бельгія, Люксембург, Франція, Монако, Іспанія, Андорра, Португалія, Гібралтар, Італія, Сан-Марино, Ватикан, Мальта, Австрія) переважають католики. Серед нехристиянських релігій домінують іудаїзм та іслам.

У Середньому макрорегіоні (Нідерланди, Німеччина, Швейцарія, Ліхтенштейн) конфесійна структура населення характеризується співвідношенням приблизно рівних за чисельністю груп католиків і протестантів. Простежується тенденція до підвищення питомої ваги католицького населення внаслідок більш високих темпів природного приросту населення та значної імміграції, особливо в Німеччину з Польщі, Чехії, Хорватії та інших країн.

У Центральному макрорегіоні (Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Хорватія) найбільшим впливом користується Римська католицька церква. Найголовнішими релігійними меншинами є лютерани, реформати і православні. Конфесійна ситуація характеризується певною напруженістю між православними та греко-католиками в Польщі, Чехії, Словаччині.

Країни Південно-Східного макрорегіону (Румунія, Молдова, Болгарія, Греція, Сербія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Чорногорія, Албанія) мають поліконфесійну структуру населення. Християни переважають над послідовниками інших релігій, але поділяються на дві великі групи – православних і католиків. Православні переважають в усіх країнах макрорегіону. Найбільшими релігійними меншинами є мусульмани й католики. Особливо складна релігійна ситуація склалася на теренах колишньої Югославії. Переважна більшість етнічних сербів і чорногорців – православні християни. Католицизму дотримуються більшість хорватів та угорців Сербії, які мешкають в автономному краї Воєводина, а також етнічні албанці Чорногорії. В Македонії етнічні македонці та серби переважно дотримуються православ'я. Боснія і Герцеговина має поліконфесійну структуру населення. Православ'я дотримуються серби, які становлять приблизно третину населення. Католицизм сповідує хорватське населення. Мусульмани становлять 2/5 частини населення Боснії і Герцеговини й утворюють мусульманський адміністративний район Сараєва. Фактично, всі мусульмани дотримуються сунізму. В Албанії 70% населення сповідують іслам, серед них дві третини – суніти, одна третина – шиїти. Дві третини християн – православні.

Східний макрорегіон включає народи України, Білорусі, Росії. Домінуючим релігійним напрямом макрорегіону є православ'я. В Росії проживають також мусульмани і буддисти. Більшість мусульман дотримуються сунізму, азербайджанці в Дагестані – шиїзму. Буддизм сповідують буряти, тувинці й калмики.

На особливу увагу заслуговують міжрелігійні відносини в Азії та Африці. Там гостро постає проблема конфліктів, яким властивий релігійний чинник.

Азія поділяється на п'ять макрорегіонів – Південно-Західний, Центральний, Південний, Східний та Південно-Східний. Складна ситуація склалася у Південно-Західному макрорегіоні (Кіпр, Туреччина, Вірменія, Грузія, Азербайджан, Іран, Афганістан, Пакистан, Ірак, Сирія, Йорданія, Ізраїль, Ліван, Саудівська Аравія, Ємен, Оман, Об'єднані Арабські Емірати, Катар, Кувейт, Бахрейн). Він є ареною багатьох конфліктів, в яких важливу роль відіграє релігійний чинник, це, зокрема, арабо-ізраїльський, кіпрський, курдський, лівійський, єгипетський, сирійський, афганський, ліванський конфлікти. Конфесійна структура населення цього макрорегіону характеризується різким переважанням мусульман, Кіпр, Вірменія та Грузія дотримуються християнства, Ізраїль – іудаїзму. Цей макрорегіон являє собою основний ареал розселення шиїтів. Більшість мусульман Азербайджану є шиїтами, в Ірані шиїти становлять 95% населення. В Іраку іслам сповідують загалом 95% мешканців, з них 56% – шиїти. У Лівані 54% населення – мусульмани, з них шиїти становлять 29%, суніти – 18%. В Ємені 50% мешканців дотримуються сунізму, 46% – шиїти, переважно на півночі. Шиїти становлять більшість населення в Омані та Бахрейні. У Туреччині 90% мусульман – суніти, в Пакистані також більшість мусульман дотримуються сунізму. Його сповідують 85% населення Афганістану. Шиїтське населення переважає в західних провінціях, на півночі та в центрі. Це представники національних меншин – іранці, гірські таджики. У Сирії сунізм є державною релігією, його сповідують 82% мусульман. В Йорданії 90% населення дотримуються сунізму. В Саудівській Аравії іслам сповідують 98% населення, з них сунізм – 94%. Найбільш впливова течія – ваххабізм.

У Центральному макрорегіоні (Кирґизстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Казахстан) переважає іслам сунітського напряму. Значними релігійними меншинами є православні слов'яни та німці-лютерани, кількість яких скорочується внаслідок еміграції.

Південний макрорегіон (Індія, Бутан, Непал, Бангладеш, Мальдівська Республіка, Шрі-Ланка) є зоною поширення індуїзму та буддизму. Значними релігійними меншинами є мусульмани та християни. Іслам сповідують 87% населення Бангладеш, більша частина населення Мальдівських островів.

Особливістю Східного макрорегіону (Китай, Монголія, Північна і Південна Корея, Японія) є паралельне сповідування двох або більше релігій – буддизму, конфуціанства, даосизму, синтоїзму. Наприклад, населення Японії поєднує сповідування кількох релігій, зокрема синтоїзму та буддизму.

У Південно-Східному макрорегіоні (М'янма, Таїланд, Лаос, Камбоджа, В'єтнам, Малайзія, Сінгапур, Бруней, Індонезія, Східний Тимор, Філіппіни) домінують буддизм та іслам сунітського напряму. Так, іслам сповідують 87% населення Індонезії, значна частина населення Сінгапура, 62% населення Брунею, 53% мешканців Малайзії. Більшу частину населення Філіппін (90%) та Східного Тимору (80%) становлять християни. Найвпливовішою конфесією є католицизм.

Африка поділяється на п'ять макрорегіонів – Північний, Західний, Центральний, Південний та Східний. Північний макрорегіон – це арабські країни Північної Африки та північна мусульманська частина Судану. Іслам у цих країнах є державною релігією, переважну більшість мусульман становлять суніти. У деяких північно-африканських країнах (Лівія, Єгипет) під релігійними гаслами відбулися кровопролитні революції (так звана "арабська весна"). Західний макрорегіон є зоною поширення ісламу, але при пересуванні на південь питома вага мусульман поступово зменшується. У Центральному макрорегіоні переважають християни, найчисленнішими є католики. В той же час значно розповсюджені традиційні вірування паралельно зі сповідуванням католицизму. У Південному макрорегіоні також значного розповсюдження набули традиційні вірування паралельно з християнством, а серед християн є реформати, лютерани, англікани, католики. Помітну роль у релігійному житті відіграють християнсько-африканські церкви. У Східному макрорегіоні переважають християни, більшість із них – православні і католики. Водночас іслам є державною релігією в Джібуті, Сомалі, мусульмани становлять 64% населення Судану. Значною є питома вага традиційних культів і вірувань – їх дотримуються 49% населення Руанди, 48% – Кенії, 37% – Танзанії, 30% – Бурунді, 24% – Уганди, 22% – населення Судану.

Важливим методом дослідження ролі релігійного чинника у світовій політиці є також соціологічний. Він дозволяє з'ясувати специфіку взаємодії релігії та суспільства, вплив конфесійної приналежності на соціальну та політичну практику. За допомогою соціологічного методу здійснюється аналіз впливу релігійної поведінки і релігійних організацій на соціальну групу, життя в суспільстві.

Підсумовуючи викладений у межах даного розділу матеріал, варто зазначити, що кожен науковий напрям, в рамках якого здійснюється аналіз впливу релігійного чинника на міжнародні відносини, надає дослідженням нових імпульсів, дозволяє відкрити принципово нові виміри об'єкта пізнання, тим самим збагачуючи методологічні надбання міжнародно-політичної науки.