ПРАВОВА ДЕРЖАВА

Ідея правової держави пов'язана з утвердженням суверен­ності народу, підпорядкуванням держави суспільству.

Правова держава — це система органів та інститутів, які гарантують й охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства. Це держава, в якій панує закон, стосовно якого в однаковому відношенні перебувають влади усіх рівнів, партії та громадські організації, посадові особи й окремі громадяни.

До недавнього часу вчені намагалися виводити правову державу лише із взаємодії права і держави. Через це правовою вважалася будь-яка держава, тому що не існує держави без права, без правової системи і навіть тією чи іншою мірою без самообмеження правом. Нічого не міняє в цій ситуації проголошення основною ознакою правової держави верховенства закону. Таке верховенство можливе і в тоталітарній державі. В цьому випадку воно повернене проти народу, який перетворюється в сукупність безправних підданих. А тому очевидно, що для правової держави, тобто для такої, де панує право, треба йти не від закону і навіть не від права взагалі, а від громадянського суспільства, сучасне розуміння якого складалося паралельно з удоскона­ленням уявлень про демократичну правову державу.

Політична теорія правової держави бере початок з ан­тичності. Давньогрецький філософ Платон писав, що дер­жавність можлива там, де панують справедливі закони, "де закон володар над правителями, а вони його раби". Почи­наючи з нового часу вона була суттєво доповнена завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Передові мислителі XVII—XVIII ст. сформулювали принцип розподілу єдиної всеохоплюючої державної влади на три види: зако­нодавчу, виконавчу, судову. Кожна з них повинна бути, по-перше, відносно самостійною, по-друге, врівноважувати інші. Принцип розподілу влади послужив заділом для теорії правової держави. Так, Кант (а саме з його іменем насамперед пов'язують цю теорію) вважав, що держава забезпечує торжество права, вимогам якого сама підпо­рядковується. Громадянський правовий стан, на думку Канта, грунтується на таких апріорних принципах: свобода кожного члена суспільства як людини; рівність його з кожним іншим як підданого; самостійність кожного члена суспільства як громадянина.

Згідно із вченням Фіхте, між державою та індивідом укладається своєрідний договір, за яким індивід погоджується на певне обмеження своєї свободи і зобов'язується підпо­рядковуватися загальним настановам держави, а держава відповідно гарантує безпеку індивідові та його власності. Держава як надсила, що переважає силу кожного окремого індивіда, може і повинна здійснювати примус стосовно будь-якого члена суспільства, якщо він порушив узяті на себе зобов'язання. Але, підкреслював Фіхте, цей примус повинен бути правомірним, тобто влада повинна діяти лише відповідно до цивільних і кримінальних законів.

Процес формування правової держави характеризується спільною ознакою — рухом людства до свободи, усвідом­леним намаганням обмежити державу, змусити її поважати закони та захищати честь і гідність людини як найвищу цінність. Загальна Декларація прав людини 1948 р. прого­лосила, що кожен громадянин повинен наділятися всіма правами і свободами. їх здійснення обмежується тільки законом з метою забезпечення прав і свобод інших громадян.

Теорія правової держави у марксистській літературі була офіційно засуджена як буржуазна й опортуністична. Ствер­джувалося, що "якщо людина претендує на звання марксиста і говорить серйозно про правову державу, а тим більше застосовує поняття "правова" до радянської держави, то цс означає, що вона відходить від марксистсько-ленінського вчення про державу". Теоретики марксизму і практики побудови радянського суспільства не ставили питання про можливий наступний зв'язок між соціалістичною і поперед­ньою буржуазною державою. У життя було втілене сталінське розуміння держави, згідно з яким діяльність правлячої (і єдиної) партії накладалася на діяльність держави, її органів. Громадські організації, такі, як кооперація, професійні, молодіжні, творчі спілки, які за інших умов могли б стати основою розвитку громадянського суспільства й правової держави, були позбавлені самостійності, увійшли до офі­ційних структур як важелі чи "приводні ремені". А людина, індивід вмонтовувалася в ці структури як "гвинтик". Статус громадянина з визначеним у Конституції обсягом прав мало що означав у реальному житті. Насильство над людиною стало суттю державної політики. Держава утвердила прин­цип: "Заборонено все, крім дозволеного". Право держави перетворилося в команди і накази. Не випадково самі способи (методи) управління дістали назву адміністративно-команд­них.

Реформування колишнього радянського суспільства та інтеграційні процеси на міжнародній арені зробили об'єк­тивно необхідним формування правової держави в Україні.

Розглянемо конкретніше суть правової держави, її прин­ципи. У словосполученні "правова держава" на першому місці стоїть право, на другому — держава. Це означає верховенство права у суспільстві. Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи і колективів, для всіх громадян країни. Така фор­мальна рівність є властивістю права, виражає таку його специфіку, як справедливість. Право у суспільному житті виступає насамперед у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни й організації можуть бути юридично рівними й вільними тільки як учасники конкретних пра­вовідносин, тобто таких відносин, які врегульовані законом, нормативними актами.

Отже, верховенство права (закону) у суспільстві — основний принцип правової держави. Він зумовлює й інші його принципи, зокрема підпорядкуванні законові самої держави та її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян. Правова держава характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим, гуманним, за­кріплювати невід'ємні природні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканість. Але свобода не є абсолютною. Вона допускає обмеження, тобто має певну міру. Ця міра повинна бути рівною для всіх.

У правах людини виражаються можливості її дій у різних сферах: економічній, політичній, культурній, особистій. От­же, держава визнає автономію особи щодо себе, захищає, охороняє від свавілля права людини, які стають ядром усієї правової системи. Закони й інші нормативні акти, які видає держава, узгоджуються з правами людини, підпорядковані принципу їх непорушності. Саме тому непорушність прав людини, її честі і гідності, її інтересів, їх охорона і гарантування — один із принципів правової держави.

Самообмеження держави правом, що закріплює свободу особи, означає також те, що й особа погоджується на певні обмеження і зобов'язується підпорядковуватися законам, а держава несе відповідальність за дотримання прав особи, гарантує їй гідні умови життєдіяльності. Отже, у правовій державі утверджується принцип взаємної відповідальності держави та особи.

Важливим принципом правової держави є розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову та розмежування їхніх завдань і функцій. Це означає, що державна влада не може належати у повному обсязі жодному державному органу. Кожна влада здійснює власну функцію і не має права підміняти діяльність іншої. Такс розмежування спрямоване на те, щоб не допустити можливих зловживань з боку влади.

Здійснення принципу розподілу влади — це гарантія прав громадянина, оскільки йому протистоїть не монолітний, наділений великими повноваженнями, а внутрішньо розчле­нований державний апарат. Громадянин, отже, має змогу захистити себе від утисків будь-якої влади. Цей принцип, урівноважуючи між собою всі гілки влади, забезпечує стабільний розвиток суспільства.

Кожна із влад посідає особливе місце у загальній системі державно організованої влади.

Законодавча влада — це представницька установа, най­вища із трьох влад. Це верховенство не є абсолютним, воно перебуває під контролем народу через систему демократич­ного представництва і демократичні вибори. Вся діяльність законодавчої влади "інспектується" від імені Конституції особливими органами (Конституційний нагляд, Конституцій­ний суд).

Виконавча влада формується законодавчими представ­ницькими органами, вона підконтрольна й підзвітна їм, повинна діяти на основі закону.

Судова влада здійснюється незалежним від усіх влад судом. Суд — це орган захисту права, охорони закону. Основні принципи правосуддя: публічність і гласність розг­ляду справ, право звинуваченого на захист, оскарження вироку чи іншого судового рішення.

Розподіл влади — це не тільки юридичний та ор­ганізаційний, а й соціально-політичний принцип. Він дає змогу поєднати такі суперечливі аспекти соціального життя, як держава і суспільство, влада і свобода, закон і права громадян.

Отже, будуючи сьогодні правову, демократичну державу, громадянам недостатньо мати права. Вони повинні вміти і бажати ними користуватися. Ідея правової держави може утвердитися тільки тоді, коли в цієї держави буде рівно­правний партнер — громадянське суспільство.