ВЧЕННЯ ПРОКОПОВИЧА

Життєдіяльність мислителя можна розділити на 2 періоди: Київський – він виступав ученим. Петербурз. – політичний і церковний діяч. Прагнув звільнити природознавство, історії, літ-ру від схоластичних канонів. Виступав за право кожного пізнавати і захищати істину, прагнув зблизити філософію з точними науками. Практична діяльність політика і богослова наклала на його погляди. Прагнув примірити віру з наукою, створити таку богословську систему яка б не тільки допускала можливість розвитку науки, а й обґрунтовувала пріоритет світського начала над церквою. Онтологічну основу поглядів П. Становило вчення про створення світу Богом. Бог у процесі створення мав 2 мети: не творити нічого даремно і зберегти створене раніше. Визначаючи Бога як творця, П. Вказував що світ матеріальний за своєю природою, а саме матерія не створена і не знищувана, вона розвивається за своїми власними законами. Виникнення і знищення, активність можливості речей відбувається завдяки рухові. З матерією і рухом П. пов’язує простір і час.

У світобудові, вчення про планети, небесні тіла орієнт-ся на досягнення науки і філософії Нового часу. Висловлює думку про множеність світів. П. Наполягав, щоб технічні досягнення ставали надбанням усього світу, радив не боятися нового, не соромитися брати у інших народів краще. Виступав проти схоластики Підтримуючи розвиток науки, торгівлв, мистецтва П. не наважувався заперечувати божеств. Творення людини.

Вчення П. про державу базувалося на уявленні про їх природнє походження, центральною була ідея одноосібного правління царем (освідчений вихований монарх, мати владу) Доводив правомірність дворянства правомірності кріпацтва.

Визнаючи важливу роль чут­тєвого досвіду в пізнанні істини, він не меншого значення в її осяг­ненні надавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, на які той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання. У курсі філософії Т.Прокоповича, на відміну від курсу І.Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного піз­нання Т.Прокопович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб винайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу пізнання має займати­ся логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, оче­видне й вірогідне.

Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спря­мованій на власне й на громадське добро. При цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєд­нання задоволення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілес­них і духовних. Так, на думку Т.Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, поза як бід ність і нестатки із щастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов'язує з сумлінною працею, яку вважає обов'язком щодо себе, сім'ї, суспільства й держави. В основі праці, на думку вченого, лежить вигода, користь. Останню він зближує з доброчесністю і в такий спосіб дає їй позитивну моральну оцінку.

Феофан Прокопович визнавав об'єктивність матерії, гово­рив про її вічність і нестворюваність. Єдине, що створив Бог, стверджував він, – це розумну душу людини. Все, що існує, зок­рема людина, «походить з матерії». Матерія – первинна, арістотелівська форма – вторинна: «матерія є первиннішою, ніж фор­ма». Він визнавав релігійну істину – «святе письмо» і природознавчу – «природу й науку». Прокопович твердив, що можна довести як те, що Бог існував одвічно й створив мате­рію, так і те, що матерія вічна і ніким не створена.

У курсі філософії Прокоповича є й елементи діалектики. Він визнавав рух однією з корінних властивостей усіх форм існу­вання матерії і твердив, що без усвідомлення цього не можна як слід зрозуміти і всього іншого, що вивчається в природі. Одним із видів руху, за Прокоповичем, є рух живого тіла, а причиною руху (внутрішнього) тіла – душа.

В епоху зрілого Просвітництва розвивається ідея про позастанову цінність людини, пробуджується самосвідомість і гідність особи, а також почуття патріотизму і вболівання за долю Вітчизни. Ці риси свідчать про те, що у добу зрілого Про­світництва проблеми науки поступаються перед проблемою людини. Підтвердженням цього є хоча б той факт, що у першій половині XVIII ст. серед курсів філософії Києво-Могилянської академії з'являються спеціальні курси етики. Гуманістичні ідеї розкріпачення особи, ствердження гідності людини стали підґрунтям прийнятого етикою обов'язку вести людину до мо­ральної досконалості та земного блага. Знання стає вищим етич­ним принципом, що визначає призначення людини.

64 ПРОБЛЕМА ВІДНОСИН ЛЮДИНИ І БОГА У КОНИСЬКОГО.

Укр.. і білорус церковний діяч. К. чітко проводив межу між наукою і релігією, розумом і вірою, висловлював існування 2 істин: філософ. І богословську. Професор Києво-Могилянської академії

Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів. Так, Г.Кониський вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів, яка відбувається або в результаті без­посередньої дії об'єктів, або спричиняється субстанціональними потоками. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття. В логіці, етиці, натурфілософії вчений звертався до земних природних речей, людських потреб, виносячи все надприродне у сферу теології і метафізики, тлумачучи філософію як науку про земні речі, людину та її щастя.

Світогляд К. – можна визначити як об’єктивно - ідеалістичний, однак він все ж таки займає позицію науки і філософію Нового часу, особливо раціон. Декарта. К. пояснював різні зміни в світі, процеси явища природи без втручання потойбічних сил. Згідно з поглядами К. – світ матеріальний. Матерія є першим принципом природ. тіл, вона однорідна і все речі складаються з тієї ж самої матерії. Сама матерія не піддається відчуттям. Матерія в собі має все форми. Основним атрибутом матерії речей вважав рух, кількість, простір, час.. Перше місце – рух він відокремлює природні речі серед усіх неприродних. Поняття простору – він пов’язує з тілом. Час – як міра руху. Еталоном часу постав рух небесних тіл. У гносеології К. – про можливість пізнання людиною світу, законів природи. Бог створив світ і більше в цей розвиток не втручався, людина має можливість сама пізнавати світ. Доводив що пізнання починається з відчуттів. Тільки у процесі життєвих спостережень у людини виникають прості®складні уявлення, на їх основі складаються наукові поняття. Основою пізнання – виступали досвід, практика, де діяльність інтелекта не можлива без чуттєвого сприйняття. Відчуття розглядаються як тілесні, матеріальні, пізнавальні здатності. К. висловлював думку про незалежність свободи волі людини від волі бога. Людина постає як особистість керована разумом, здатна до цілеспрямованої діяльності. Моральні норми для К. як історичні, а не вічні категорії, які не допускаються богом, а встановл-ся людьми в процесі спілкування

68. ТВОРЧІСТЬ Г.С. СКОВОРОДИ.

Вихованцем Києво-Могилянської академії укр філ У. С. Сковорода (1722— 1794). Звертаючи увагу на проблеми, яких торкався Г.Сковорода, ми доходимо висновку - їхнє основне спрямування зводиться до дослідження людини, її існування, про людину та її щастя Сковорода вва­жав найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно філософській характер, вони невідривне пов'язані із звернення­ми до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності

Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє — на Істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Принцип "Пізнай себе", не вперше з'являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування — віри, надії, любові

Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони роблять душу людини приреченою на розслаблення, по збавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі — її радість, кураж. На ґрунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя".Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир. спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. (Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості.) Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування люди­ни з природою. Особливістю філософії Сковороди є поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Переважного значення філософ надає Вічному, нетлінному началу. |Для нього людина — це маленький світ, мікрокосм зі своїм устроєм, зі своїми законами існування. Людину Сковорода поділяв на дві частини: на внутрішню та зовнішню. Всі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існування — земним буттям. Іноді людина допускається помилки. Сковорода спрямовує свою філософію на очищення від таких помилок.

Процес цього очищення визначається самопізнанням. Процес самопізнання, на думку Ско­вороди, триступеневий. Перший ступінь — це пізнання себе як само-сущого, як самовласного буття.. Другий ступінь — це пізнання себе як суспільної істоти. Третій ступінь — це пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Божою, найбільш відпові­дальний. Своєю творчістю і життям Г.Сковорода продемонстрував можли­вість здійснення глибинних перетворень.

69. КОНЦЕПЦІЯ "СРОДНОЇ" ПРАЦІ У Г.С. СКОВОРОДИ.

Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, гідності і порядності; вона є своє­рідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.

Видатним філософом-просвітителем, сучасником Г.Сковороди був Я.П.Козельський. Свою основну працю Я.П.Козельський створив у 1768 р. Козельський був противником схоластики, теології. Філософію розглядав як особливу галузь науки, яка охоплює одні тільки генеральні пізнання про речі і справи людства, як визначальну роль соціального середовища у формуванні моральності людини. Він вказував, що просвіта і моральне вдоскона­лення народу можуть бути тільки результатом (а не передумовою, як вважали видатні представники французької філософії XVIII ст.) звіль­нення народу від соціального пригнічення, "полегшення його труд­нощів".

Його ідеалом було суспільство, в якому нема ані розкоші, ні злиднів, а приватна власність обмежена особис­тою працею і заслугами перед співвітчизниками; це суспільство за­сноване на обов'язковій для всіх суспільне корисній праці, на взає­модопомозі і повазі гідності людини; праця в цьому суспільстві — обов'язок людини.

дею «сродної» праці Сковорода проводить у байках «Орел и Черепаха», «Собака и Кобила», «Жаворонки», «Кукушка и Косик». Серед них особливо виділяється твір «Пчела и Шершень». Помітна непропорційність між основним змістом байки і «силою». Мораль втричі більша за фабулу. Шершень кепкуе з бджоли, які постійно і сумлінно трудиться, збираючи мед. А сам він хвалиться своїм станови щем, яке дозволяє йому жити за рахунок чужої праці. Бджола ж відповідає йомуі що її покликання - збирати мед. А без роботи вона не мислить свого життя. Пропагуючи ідею «сродної праці», Сковорода прагне довести, що такі люди як Шершень - паразити. Вони живуть крадіжкою чужого для того, щоб «їсти, пити». В образі Шершня засуджуються представники панівних кіл. А бджола - це образ мудрої, трудящої людини, яку прикрашає її «сродна» праця. Байкар вшановує Бджіл як символ чесності та працелюбства і поганить Шершнів як нетрудових елементів суспільства. У «силі» на кількох прикладах Сковорода розкриває благородство людей, житі тя яких проходить у «сродній праці». Взяти б, наприклад, пише байкар, студента. Багато людей на зразок Шершня твердять - для чого цей студент так багата вчився, коли не здобув для себе ніякого багатства. Сковорода відповідає, що такі люди забувають, що студент прагне не багатства, а має іншу мету - працювати ц покликанням, яке дасть йому велике моральне задоволення для душі й буде ко риспим для суспільства.

 

70 МІСЦЕ НІМЕЦ. КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇЇ В ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ

Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії, що охоплює напружений дуже яскравий за своїми результатами важливий за впливом на духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку; вона представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто років такими оригінальними мислителями як Кант, Фіхте, Шелінг, Гегель, Фейєрбах.

В конце XVIII и начале XIX в. Германия, преодолевая экономическую и политическую отсталость, приближалась к буржуазной революции.Важную роль в формировании немецкой философии сыграли достижения естествознания и общественных наук: стали развиваться физика и химия, органическая природа. Открытия в области математики, поз­волившие понять процессы в их точном количественном выражении, учение Ламарка об обусловленности развития организма окружающей средой, астрономические, геологичес­кие, эмбриологические теории, а также теории развития чело­веческого общества — это выдвигало на первый план идею развития как теорию и метод познания действительности.

Основні проблеми цього періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т.д. Для побудови своїх філософських систем мислителі німецької кла­сики виходили з таких принципів: принципу розрізнення закономір­ностей розвитку природи і культури, принципу активності суб'єкта, принципу історизму. Німецька класична філософія.є високо професійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності, німецька класична філософія розробила цілісну концепцію розвитку; розглядала проблеми історич­ного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретич­ними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності; розглядаючи проблему людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей.

Одним из основоположни­ком классического немецкого идеализма, возродившим идеи диалектики, был И. Кант. Немецкая классическая философия после Канта разраба­тывалась такими выдающимися философами, как И. Г. Фихте, Ф. Шеллинг (1775—1854).

Высшим достижением немецкой классической философии явилась диалектика Гегеля (1770—1831). На объективно-идеа­листической основе он развил учение о законах и категориях диалектики, впервые в систематизированном виде разработал основные принципы диалектической логики и подверг критике метафизический метод мышления, господствовавший как в идеалистических, так и в материалистических учениях того времени. Философские взгляды Гегеля проникнуты идеей развития.

Иным направлением в развитии немецкой философии яви­лось учение Л. Фейербаха (1804 — 1872) — крупнейшего мате­риалиста домарксистской эпохи, последнего представителя не­мецкой классической философии. Критикуя объективный идеализм Гегеля, Фейербах отстаивал материалистический взгляд на природу. Хотя Фейербах и отмечал, что политические, эконо­мические, этические и другие общественные факторы наклады­вают свой отпечаток на содержание религии, однако подлин­ные ее социальные корни остались нераскрытыми им.

Представители Беркли (основатель агностицизма – отрицание знаний), Юм

71. "НОУМЕНИ" І "ФЕНОМЕНИ" І. КАНТА.

В молодости занимался естествознанием Одним из основоположни­ком классического немецкого идеализма, возродившим идеи диалектики, был И. Кант (1724 — 1804). Кант основоположник философии новейшего времени, науки. Разработанная им концепция проис­хождения Солнечной системы из гигантской газовой туман­ности до сих пор является одной из фундаментальных науч­ных идей в астрономии.(комогоническая гипотеза) Он выдвинул идею распределения животных по порядку их возможного происхождения, а также идею о естест­венном происхождении человеческих рас. Признает существование Бога, который приводит в действие силы природы – идеалистическая позиция.

Кант считал, что решению таких проблем философии, как проблемы бытия, морали и религии, должно предшествовать исследование возможностей человеческого познания и установ­ление его границ. Необходимые условия познания заложены, согласно Канту, в самом разуме и составляют основу зна­ния. Кант различал воспринимаемые человеком явле­ния вещей (феномены) и вещи как они существуют сами по себе (ноумены). Мы познаем мир не так, как он есть на самом деле, а только так, как он нам является. Нашему знанию доступны только явле­ния вещей (феномены), составляющие содержание нашего опыта. В результате воздействия «вещей самих по себе» на органы чувств возникает хаос ощущений. Приводим мы этот хаос в единство и порядок силами нашего разума. То, что мы считаем законами природы, на самом деле есть связь, вносимая разумом.в мир явлений, то есть наш разум пред­писывает законы природе. Но миру явлений соответствует не­зависимая от человеческого сознания сущность вещей — «вещи сами по себе». Познание – начинается з того, что «вещи в себе» воздействуют на органы чувствии вызывают у нас ощущения. Абсолютное познание их невозможно. В философии Канта «ноумены» («вещи в себе») выступает в различном значении как синоним понятия «вещи в себе» причем в двух ее интерпретациях - объективной реальности «ноумен» субъекта. «Феномен» - явление постигаемое только в чувств. опыте.. Кант признавал объективность сущности «вещи в себе». Они для нас только ноумены, то есть умопостигаемая, но не данная в опыте сущность. Кант не разделял безграничной веры в силы человеческого разума, называя эту веру догматизмом. В прин­ципиальной ограниченности человеческого познания он видел определенный нравственный смысл: если бы человек был на­делен абсолютным знанием, то для него не было бы ни риска, ни борьбы при выполнении нравственного долга.

Кант был убежден, что идеи пространства и времени чело­веку известны прежде восприятий. Чувственные впечатления связываются между собой посредством суждений, в основе которых лежат категории, то есть общие понятия, которые, по Канту, суть «чисто логические» формы, характеризующие только «чистое мышление», а не его предмет. Категории даны человеку до всякого опыта, то есть априори. В своем учении о познании Кант большое место отводил диалектике: противоречие рас­сматривалось как необходимый момент познания. Но диалек­тика для него — лишь гносеологический принцип, она субъек­тивна, так как не отражает противоречий самих вещей, а толь­ко противоречия мыслительной деятельности.

Философия Канта не свободна от компромисса с идеализ­мом. Стремясь примирить науку и религию, он говорил, что должен был ограничить область знания, чтобы дать место вере.

Феномен і ноумен

У загальну картину повністю детермінованого світу входив і людина,як істота природна. Детермінанти людських вчинків іменувалисямотивами, прагненнями, імпульсами і т. п., причому вважалося, що цідетермінанти визначають всі вчинки людей з такою необхідністю, з якою,наприклад, траєкторія польоту кинутого каменя визначається тяжінням земліі опором повітря. Ось як висловився в трактаті «Про свободу волі»
Артур Шопенгауер, захищаючи закон причинності, безроздільно панує, за йогодумку, в природі: "Зовсім не метафора і не гіпербола, а цілком твереза ібуквальна істина: що подібно до того, як кулю на більярді не може прийти врух, перш ніж отримає поштовх, точно так само і людина не може встатизі свого стільця, поки його не відкличе або не зжене з місця будь-якоїмотив, а тоді він піднімається з такою ж необхідністю і неминучістю,як покотиться куля після поштовху. І чекати, що людина зробить що-небудь, дочому його не спонукає рішуче ніякої інтерес, це все одно, щочекати, щоб до мене почав рухатися шматок дерева, хоча я не притягаютьйого ніякої мотузкою. "[3] А в кантовської«Критиці практичного розуму»написано: "... якщо б ми були в стані настільки глибоко проникнути в образдумок людини, як він проявляється через внутрішні і зовнішні дії,що нам стало б відомо кожне навіть щонайменше спонукання до них, а такожвсі зовнішні приводи, що впливають на нього, то поведінка людини в майбутньому можнабуло б передбачити з такою ж точністю, як місячне або сонячнезатемнення..."[ 4] І проте Кант зовсім не хоче опинитися у владіабсолютного детермінізму. Незважаючи на повну підпорядкованість людини законамприроди, можна, на думку філософа, "проте стверджувати при цьому, щолюдина вільна. "[5] Як це можливо? За рахунок чого Канту вдається вирватилюдську свободу з пазурів природного необхідності? Спекулятивної,теоретичної, основою такої можливості є прославило його авторавчення про те, що простір і час не існують об'єктивно, самі пособі, і не являють собою властивостей або об'єктивних визначень речей усобі, а суть не що інше, як суб'єктивні умови і чисто людськіформи почуттєвих споглядань. За допомогою відчуттів ми сприймаємо не саміречі в собі, а лише їх явища нам. Як такі, вони можуть бути сприйнятітільки за допомогою розуму, але людський спекулятивний розум влаштований так,що здатний, функціонуючи як розум, лише впорядковувати почуттєвідані, а безпосередньо доступу до речей в собі не має. Таким чином,все те, що ми пізнаємо категоріальному, тобто те і тільки те, що існуєв часі і просторі, являє собою світ явищ, світ феноменів.
Отже, вся природа з її суворої причинністю чисто феноменальна;вона не є світ речей у собі, або ноуменов. Згідно з Кантом, світ ноуменовзмістовно непізнаванне для людського теоретичного розуму: намагаючисьйого пізнати, він заплутується в паралогізми і антиномії. Щодо світуречей в собі нам відомо тільки те, що він існує, але, що він таке,нам знати не дано. Він не даний нам прямо, він лише непрямим чиномсвідчить про своє існування. Адже феномени не можуть існуватисамостійно: вони є лише явища нам чогось іншого, ноуменальний,незалежно від нас сущого. Ноумен, по Канту, суть об'єктивні,внепріродние, трансцендентні по відношенню до неї «причини» природнихфеноменів. Крім того, сама наявність у нас розуму є свідчення нашоїпричетності до ноуменальний світу і існування його самого.

Звичайно, Кант не втомлюється підкреслювати, що ноумен не можуть бутимислимі ассерторіческі. "Поняття ноумен, тобто речі, яку слідмислити не як предмет почуттів, а як річ в собі (виключно за допомогоючистого розуму) "[6], він відносить до числа проблематичним, тобто таких,кожне з яких "не містить в собі ніякої суперечності і знаходиться взв'язки з іншими знаннями як обмеження даних понять, але об'єктивнуререальності якого аж ніяк не можна пізнати ". [7] Це означає, щорозум "не може пізнати речі в собі за допомогою категорій, отже,може мислити їх тільки як невідоме щось ". [8] Проте це«щось»не так вже невідомо: штудіюючи кантівське тексти, можна набрати чималовідомостей про нього. У першу чергу, це важливі негативні дані про мирноуменов. Кант, говорячи про відсутність у нас знань про ноуменах, мав на увазілише позитивні знання і забороняв ті ассерторіческіе судження проноуменах, які зроблені в позитивному сенсі. Негативні думки про нихвін дозволяв: "... те, що ми назвали ноуменамі, ми повинні розумітивиключно лише в негативному сенсі ". [9] Так що такі суттєвінегативні відомості про світ ноуменов, як те, що в ньому немає ні часу, ніпростору, ні природного причинності, ми, напевно, можемо сприйматицілком ассерторіческі. Та й деякі позитивні дані про ноуменах Кантнам повідомляє всупереч власним забороні. Сюди відноситься, наприклад, тефундаментальне положення, що будь-яка суща в часі і просторі річє не що інше, як явище відповідної речі в собі. Інакше кажучи:всякому феномену відповідає свій ноумен, і, отже, по крайнеймірою деякі ноумен проявляють себе у вигляді феноменів.

Якщо будь-яка річ, що має феноменальну бік, має і ноуменальний,то і людина - це не просто природне явище: він вкорінений також і в світіречей в собі. Кожен з нас причетний ноуменальний світу. Однак у цьомуяк ми собі безпосередньо не дані; ми сприймаємо самих себе тількияк феноменів, як природних істот, що функціонують учасі і просторі. Інтроспективним ми теж сприймаємо себе тільки якявища: Кант пише, що "душа споглядає себе... не так, як вона є, атак, як вона є себе ". [10] Проте та обставина, щолюдина не є цілком і повністю приналежність природи,але є також і ноумен, має для Канта вирішальне значення в питанні просвободі. Адже якщо, згідно з його вченням, в природі людина не має ніякоїсвободи, будучи беззастережно підпорядкований природної необхідності, тоєдиним шансом не втратити надію на те, що людина все-такивільний, є припущення про те, що його свобода корениться в йогоноуменальний глибині. І Кант починає шукати її там.

72. ДУАЛІЗМ І.КАНТА.

Дуалізм — доктрина, яка твердить, що фізичні предмети є незалежними у своєму існуванні і природі від розумового акту пізнання і знання. Дуалізм теж вважає, що існує різниця між "ментальними" (розумовими) та "реальними" предметами і подіями, так що останні існують незалежно від того чи вони є пізнаними чи непізнаними спостерігачем.

Іншими словами, дуалізм це - будь яка філософська теорія яка стверджує або що всесвіт складається з двох незмінних і незалежних речовин або вчення, або що він базується на двох фундаментальних принципах (наприклад, добро і зло). Цим дуалізм відзначається від монізму - вірування лише в одну речовину чи принцип а також від плюралізму, який дотримується погляду що таких перших початків є багато. Одною з найбільш поширених дуалістичних теорій у філософії з часів Декарта, є думка що світ складається з ментальної субстанції (розум чи свідомість) і фізичної субстанції (тіло чи матерія).

Кант был дуалистом, т.е. стремился соединить материализм и дуалізм Родоначальником німецької класичної філософії вважається Кант, в його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблема­тикою. А другий період, протягом якого власне і розвивається кан­тівська філософська система, присвячений вивченню походження пі­знавальної діяльності, її закономірностей та меж. Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом має бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення способу пізнання та конструювання предмета знання є суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності.

Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що Я маю робити?". Розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосування, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну. Практична філософія містить принципи апріорі, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання.

Познание – начинается з того, что «вещи в себе» воздействуют на органы чувствии вызывают у нас ощущения. В этой предпосылке своего учения Кант – материалист. Но в учениях о формах и границах познания Кант – идеалист. Он утверждает, будто ни ощущения, ни понятия и суждения нашего рассудка не могут дать достоверного знания «о вещах в себе»

73. ПОНЯТТЯ "Я" ТА НЕ "Я" Й.Г. ФІХТЕ.

Немецкая классическая философия после Канта разраба­тывалась такими выдающимися философами, как И. Г. Фих­те (1762—1814) и Ф. Шеллинг (1775—1854). Оба стремились преодолеть кантовское противопоставление феномена и ноу­мена, обосновав познавательную активность в некотором еди­ном принципе — в абсолютном Я (Фихте) и в абсолютном тождестве бытия и мышления (Шеллинг).

Фіхте, Шеллінг, Гегель бачать філософію чітко систематизованою наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору, філосо­фія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості.

Всякая реальность, согл. Фихте, есть продукт деятельности «Я» и задача наукоучения – показать как и почему деятельность с необходимостью принимает предмет. форму. Недопуская существование независимой от сознания «вещи в себе» Фихте вынужден ввести по существу 2 разных «я»: одно из них тождественно индивд.сознанию;другое не тождественно ему (абсолютное «я»). Индивид.»я» и абсолютное»я» у Фихте то совпадают, то совершенно распадаются: ядро диалектики Фихтэ как движущего принципа мышления. Вместе с самосознанием («Я есть») полагается и его противоположность «не Я» - существование этих противоположностей в одном «Я» возможно путем ограничения ими друг друга, т.е. частичного взаимоуничтожения. Если «Я» определяется через «не Я», то субъект выступает теоретический, если наоборот – как практический. Абсолютное «Я» - это бесконечная деятельность.

74. СУБ'ЄКТИВНА ДІАЛЕКТИКА Й.Г. ФІХТЕ.

С одной стороны «Я», которое человек отрывает в акте самосознания – индивидуальное (эмпирическое). С др.стороны – это некая абсолютная реальность никогда полностью недопустимая нашему сознанию, есть божественное «абсолют.Я». «Абсол.Я» - это бесконечная деятельность, которая становится достоянием индивид-го сознания только в тот момент, когда она наталкивается на некоторые препятствия и этим последним ограничуется натолкнувшись на границу _= «не Я» деятельность устремляется за пределы этой границы затем снова наталкивается на новое препятствие. Эта пульсация деятельности составляет саму природу «я», которе так образуется не бесконечно и не конечно, а есть единство противоположностей конечного и бесконечного, человеческого и божественного, индивид и абсолют. «Я». В этом и состоит исходное противоречие «Я». Индивид. и абсолют»Я» у Фихте то совпадает и отождествляется – эта пульсация совпадений распадений – ядро диалектики Фихтэ – движущие принципы его системы. Система Фихтэ имеет структуру круга – начало уже содержит в себе конец и движение к завершению есть в тоже время возвращение к истоку.. Весь диалектичный процесс имеет целью достижение такой же точки, в которй противоречие было бы разрешено. Тупиу учения Фихтэ – недостижимость тождества противоположностей. Полное достижение этого идеала невозможно, ибо привело бы к прекращению деят-ти, которая по Фихтэ, абсолютна бесконечна.