ИДЕИ ГУМАНИЗМА В УКРАИНСКОМ РЕНЕСАНСЕ

К ранним украинським гуманистамв принадлежат Юрий Дрогобыч, Павел Русин, Лукаш, Станислав Ореховський и др. Ю.Дрогобыч в своих взглядах на человека, мир, историю преувеличивал силу знания и человеческого разума. Он считал, что человек способен познать мир, и эта способность обусловлена наличием в природе нерушимых законов. Ю.Дрогобыч твердил, что История не реализует Божьего помысла, а главное место пренадлежит природным си­лам Бога.

Философия украинских гуманистов имела ярко ви­раженные черты антропоцентризма. Так, С.Ореховский, считал, что каждый человек имеет самодостаточную ценность, и от него зависит, станет он достоин высокого предназначення, или превратится в животного. Одной из основных черт человека он считал самопознание, что помогает человеку достигнуть внутреннего, духовного очищения, морального совершенства. Путь к бессмертной жизни нужно прокладывать, живя честно и набожно на земле. Он считал, что мир, согласие и спокойствие в государстве будут тогда, когда человек будет жить в согласии с законами природы. Мыслители-гуманисты проявляли живой интерес к световой истории и исторического прошлого украинского народа. Они считали историю учительницей жизни и ра­довались учению на исторических примерах, особенно на деяниях великих личностей.

Ідея людини, звернення до людського життя, обстоювання гідності людської особистості були не новими ^\я філософських роздумів в Україні, починаючи з праць книжників князівської доби і відбившись повною мірою в «Повчанні Володимира Мономаха». Вони знайшли свій відбиток і в наступні періоди розвитку філософської думки, особливо в XV ст. Однак тут можна говорити лише про елементи гуманізму як такого. Систематичне звернення до ідей і концепцій гуманізму як ідеологічної течії третього стану все-таки найповніше проявилося саме в ХМ — першій половині XVII ст., набуваючи залежно від конкретних умов і звернень до своїх витоків певного зміст) та форми.

 

Звичайно, наведена періодизація розвитку гуманізму в Україні має умовний характер, оскільки розчленування цілісного процесу не завжди піддається проведення чіткої межі завершення одного і початку іншого періоду То використовуючи таку періодизацію, не варто перетворювати в абстрактну схему, підганяти під неї всю багатоманітність цілісного процесу, що може призвести до втрати його якісної визначеності і змісту.

 

2) Зачинателями гуманістичної культури в Україні, її найвизначнішими діячами після Юрія Дрогобича не без підстав вважають Павла Русина, Лукаша з Нового Міста, Станіслава Оріховського-Роксолана, діяльність яких припадає на перший період, збігаючись з тими рисами, на які звертає увагу Я. Стратій. У межах доступного фактичного Сріалу зупинимося на поглядах цих мислителів.

 

46. П. РУСИН ПРО ЛЮДСЬКУ ОСОБИСТІСТЬ

ПАВЛ0 РУСИН. Один з перших українських поетів - гуманістів, культурно-освітніх діячів, Павло Русин народився близько р. в м. Кросно (тепер Польща). Навчався в Грейфсвальдському університеті (Померанія), отримавши там ступінь бакалавра. У 1506—1516 рр. — професор Краківського університету, де викладав римську літературу, був керівником гуртка краківських гуманістів, що започаткував польську гуманістичну поезію. Павло Русин займався видавничою діяльністю У 1512 р. видав твори відомого хорватсько-угорського латиномовного поета Я. Панноня. Добре знав твори античних мислителів, істориків, видатних державних діячів та полководців, які були для гуманістів того часу зразком для наслідування. Особливо виділяв твори Вергілія, Овідія, Горація, Персія, які він коментував студентам Краківського університету, популяризуючи античну спадщину. П. Русин видав трагедії Сенеки, вибрані твори Овідія, залишивши після себе цінну і добре підібрану бібліотеку античних творів. Помер у 1517 р.

П. Русин (1470-1517) – перший укр. поет – гуманіст. В творчості Русина на передній план виступає реальне життя, людська особистість. На його думку людина повинна мати право на повноцінне життя, на свободу совісті, слова і віри. Найвищими якостями людської особистості повинні бути не багатство, посади і титули, а її розум, доблесть, чесноти. Проблеми держави, державного управління вирішуються Русином крізь призму піклування про людину, повагу до неї, бо саме людина є справжнім творцем історії, в якій процеси зумовлюються не Божим промислом, а діяльністю людей. У дусі гуманізму та античної спадщини П. Русин звертав увагу на реальне земне життя, людську особистість. Прибічник природного права, він вважав, що в цивілізованій державі людина повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слідувати велінням власного розуму. Стосовно самої людини, то її треба шанувати не за її багатства і титули, а за розум та інші чесноти. Обстоюючи необхідність розвитку освіти і науки як головних сил історичного поступу, прославляв книгу як скарбницю мудрості, образ правди святої, що є дорожчою за всілякі коштовності. Останнє свідчить про те, що ідеї раннього західноєвропейського гуманізму в його орієнтації на античну спадщину П. Русин доповнює певними елементами української культури князівської доби. Звертаючись до проблем держави і державного правління, наголошував на тому, що правитель повинен бути мудрою людиною, мати світлий розум, стверджувати всі права і чесноти, дбати про повагу громадян. В історії вбачав учительку життя та свободи людини, яка і є творцем історії, де історичний процес зумовлюється не Божим промислом, а постає діяльністю людей, які беруть безпосередню участь в історичних подіях.

Творчість П. Русина, яка ще не зовсім вивчена у філософському аспекті, сприяла поширенню гуманістичних ідей у Польщі і в Україні, формуванню патріотизму та почуття національної свідомості з повагою до інших народів. П. Русин, як і інші українські гуманісти, постійно підкреслював, що він є українцем, русином, свідченням чого є його прізвище — Павло Русин із Кросно.

47. Ю. ДРОГОБИЧ ПРО МОЖЛИВОСТІ НАУКИ

Родоначальником укр. гуманізму став Ю. Дрогобич (Котермак)(1450-1494) у м. Дрогобич (серед українців єдиний доктор медицини). Найбільш відомі праці ”Прогмістична оцінка поточного” (1483р.), „Трактат про сонячні затемнення 20 липня 1478”, „Трактат з шести розділів про затемнення” (1490). В цих працях викладені проблеми філософії і географії. Найбільш цікавила дослідника доля свого народу і доля людини взагалі. Звеличуючи силу науки, знання людського розуму, Дрогобич стверджував, що людина здатна без Божого одкровення пізнати світ, його закони, а пізнаючи природу використовувати її в своїх цілях. Він вважав, що людина здатна пі­знати світ, і ця здатність зумовлюється наявністю в природі непохит­них законів. Аналізуючи людину й історію, Ю.Дрогобич твердив, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить природним силам безвідносно до велінь Бога.

48. РОЗУМІННЯ БОГА І ЛЮДИНИ У С. ЗИЗАНІЯ

Серед діячів братств, що виступали проти церкви, виділяється радикалізмом і демократичністю С. Зизаній (бл. 1570-1600) – один із засновників Львівської братської школи, її ректор, письменник, мислитель, гуманіст, просвітник.

Присвятив свою творчість боротьбі за незалежність своєї Батьківщини, духовно-релігійну самостійність укр.. народу. Його основні праці: „Катехізис”, „Ізложеніє о вірі”, „Казаньє св. Кирила” присвячені викриттю зловживань церковної верхівки, закликають до боротьби з наступом католицизму. Щодо його філософських поглядів, то він відкидав вчення про Страшний суд, не погоджувався з висновком церкви про безсмертя душі, наявність пекла і раю. Думка Зизанія про те, що душа не може окремо існувати від тіла, привела його до заперечення догмата про посмертне блаженство та особливу близькість Бога до різних святих. З реформаторських позицій він розглядає місце священнослужителів, функції, які може виконувати кожна людина, якщо вона вірить вченню Христа. С. Зизаній в «Катехізисі» прагнув довести, що добро міститься саме в тому написаному, яке йде від Святого письма і творів отців і вчителів східної церкви. А нове — це вигадки католиків, єретиків, людського тілесного розуму. Справжня, священна істина повністю викладена в Біблії і витлумачена апостолами і отцями церкви.

49. ОСНОВНІ ІДЕЇ С. ОРІХОВСЬКОГО

С.Оріховський – Роксолан (1513 - 1566) найвизначніша постать серед укр. гуманістів. Він публіцист, оратор і філософ. Найбільш значні твори: „Про турецьку загрозу”, „Слово перше та друге”, ”Про целібат”, „Про природне право”, „Літопис”, „Відступництво Риму” він вважав, що кожна людина має самодостатню цінність, і від неї самої залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на тварину. Оріховський, замислюючись над вічним питанням про сенс людського життя, зазначав, що до безсмертного життя шлях треба торувати, живучи розважно, чесно й побожно на землі. А однією з основних чеснот людини він вважав самопізнання, що допомагає людині досягнути внутрішнього, духовного оновлення, морального вдосконалення. Оригінальною є позиція С.Оріховського в поглядах на державу Він одним з перших у європейській філософській думці став запере чувати божественне походження влади й держави, виступав проти підкорення світської влади релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом, виникла внаслідок договору між людьми.

С.Оріховський пропагував і розвивав ідеї природного права. Він вважав, що природне право стоїть вище від людських законів, тому останні в разі необхідності можна змінювати. Мир, злагода й спокій у державі будуть тоді, коли люди житимуть у згоді з законами природи. Мислителі-гуманісти проявляли живий інтерес до світової історії та історичного минулого українського народу. Вони вважали історію вчителькою життя і радили вчитися на історичних прикладах, особливо на діяннях великих особистостей, діячів, полководців.

50. „НАПУЧЕННЯ ПОЛЬСЬКОМУ КОРОЛЕВІ СИГІЗМУНДУ АВГУСТУ” ОРІХОВСЬКОГО.

В своїх напученнях Оріховський заявляв, що не держава призначена для короля, а король для держави. Найкращою формою правління вважав станову монархію, за якою влада короля обмежена законом, застерігав короля, щоб той стояв на сторожі законів і дотримався їх. Для нього право поставало гарантією розвитку та існування держави. Дбав про те, щоб „посполите право” у Польщі служило всім однаково, щоб ні хто супроти права не діяв, щоб усі громадяни були рівними перед законом.

Великої ваги надавав С.Оріховський також вихованню в молодому поколінні таких рис, як доброчесність і доблесть (в латиномовних текстах – “virtus”), особливо наголошуючи на важливості плекання її у людях. Зокрема, у своєму “Напученні” він переконує короля, що доброчесність поєднає його “із підлеглими й зробить улюбленцем усіх”, попри його молодий вік; наставляє, щоб той до свого почту добирав завжди мужів доброчесних і вчених, таких, які заслуговують на довіру, незалежно від того, свій це чи чужинець. Тільки доброчесність, на думку мислителя, може зробити людину щасливою. Цю саму чесноту вихваляє Оріховський і в посланні до римського Папи, де скаржиться, що його карають саме за “надмірну” доброчесність, якої він не зречеться, навіть якщо за наказом римського понтифіка доведеться покинути любу вітчизну [3, 52].

Водночас виховання доброчесності мислитель дуже часто поєднував із набуттям мудрості. Мудра людина, на його думку, – передусім мислитель, філософ, людина високоморальна, обдарована великим розумом, досвідом і глибокими знаннями. У житті вона чинить завжди розумно й розважливо. Для С.Оріховського доброчесність і мудрість – взаємопов'язані. Данину мудрості й обґрунтуванню її користі він віддав у творі “Напучення польському королю...”, де закликає правителя примножувати славу мудрості, шанувати мудрих людей, жити з ними, слухати їхні поради. Загалом мудрість Оріховський ставить на третє почесне місце після Бога й Провидіння. До неї, на його думку, можна прийти трьома шляхами: 1) коли сам перевищуватимеш усіх і мудро правитимеш; 2) коли з мудрими житимеш; 3) коли робитимеш мудрими своїх підлеглих. Шанувальників мудрості він радить королеві прихиляти до себе з найбільшим старанням і найбільшим бажанням: “Я хочу бачити, що ти не лише полюбляєш мудрих людей, але й живеш із ними і їм відданий, настанови їхні слухаєш, читаєш і їх дотримуєшся, а також у згоді з ними правиш” [1, 176, 177].

У творах “Напучення польському королю Сигізмунду Августу” та “Похорон Сигізмунда Старшого” С.Оріховський не тільки прославляє людський розум, але й показує його користь у суспільному житті. Звертаючись до короля, він пише: “Люди діють, покладаючись на розум, а не на випадок. І коли щось діється не добре, або не до ладу, знай, то винна в тому не воля Божа й не випадок, але брак справжнього розуму” [1, 114]. Наскільки бракує розуму, настільки ж є людина зухваліша й більш удатна до війни. Останні слова перегукуються з міркуванням Еразма Роттердамського про те, що на війні потрібні люди, “в яких чим менш розуму, тим більше відваги” [13, 39]. С.Оріховський радить не тільки самому королеві керуватися у всіх справах більше розумом, ніж афектами, але й добирати собі розумних дорадників, а дітям – вихователів видатного розуму.

51 ТВОРЧІСТЬ ВИШЕНСЬКИЙ

Твори І. Вишенського (бл.1538-1620) показували, що осягнення Божественної істини в процесі здобуття І навичок розрізнення численних смислових відтінків слів, проникнення в їхню приховану духовну сутність є одночасно й процесом становлення людини як особистості, її самотворенням. Крізь усю творчість Вишенського проходить ідея протиставлення Бога і світу, Бога і людини. З точки зору онтологічного поділу буття на божественне і матеріальне він розглядав бога як творця всього сущого, вищу волю, якій підпорядковується все в світі як об’єктивному законові буття. Він є творцем і людини, ідеал мудрості, чесності, добра...Цьому божественному світові протиставляється „гріховний”, тимчасовий, земний світ зла. Значне місце серед цих проблем займає проблема співвідношення матерії і духу. На думку Вишен. матерія і дух це різні сфери буття. Духовне - є вічним, а матеріальне належить часові. Оскільки людина це єдність духу й тіла, то вона поєднує в собі вічне й часове. Для Вишенського вічна істина перебуває не поза людиною, а в ній самій і може бути відкрита нею, тим паче, що бог не примушує людину йти шляхом досягнення вищої духовності, а тільки дає можливість самостійно обрати спосіб життя. Соціальним ідеалом були стосунки між людьми в ранньохристиянських общинах. Сам відстоював ідею рівності всіх людей від природи і перед богом

Іван Вишенський вважав, що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям. Унаслідок цього, осяяний небесним світлом, людський розум проникає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії, а сама людина перетворюється із істоти, яка прив'язана до земних бажань і пристрастей, в духовну людину. На основі ідеї протиставлення Бога і світу, Бога й людини острозькі книжники формують уявлення про нікчемність, гріховність людської природи, граничне приниження й нівелювання її пізнавальних здібностей. Однак при цьому вірив в силу людського пізнання, яка, залежала від щирості, наполегливості й волі кожної людини..

52. ОСОБЛИВОСТІ НОВОГО ЧАСУ

Визначальною особливістю Нового часу (ХУІІ-ХУІІІ ст) є буржуазія, який висуває і обґрунтовує нові цінності і засади людського буття у порівнянні з феодалізмом. В центрі нового світогляду була вже не віра, а розум - Основні парадигми Нового часу: "Знання - то сила!" (в основі ставлення людини до світу лежить знання; перевага надається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що базуються на науці й експерименті); друга парадигма - опануй природою в ім'я користі й успіху самого життя (виробляється на основі впровадження науки в виробництво).

Машинне виробництво, яке поступово витісняє ремесло, потребувало розвитку точних знань про закономірності природи. Внаслідок цього перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. Саме тому проблема методу є однією із центральних в філософії Нового часу.

Приходить експериментальне природознавство, виробляються кількісні критерії для оцінки природних явищ. Важливого значення набувають спостереження, вимірювання, порівняння, аналіз, експерименти і основані на них індуктивні умовисновки. Біля джерел такого розуміння наукової творчості стоїть Ф. Бекон.

Прагнення до систематизації, кількісний ріст і диференціація знання викликають розвиток теоретичного мислення. Тому поряд з розвитком чуттєвого, емпіричного, пізнання світу розвивається і раціональне, математичне мислення. Ці два типи пізнання і формують основні напрямки філософського мислення Нового часу: емпіризм та раціоналізм, найбільш яскравими виразниками яких були відповідно англійський філософ Ф. Бекон і французький філософ Р. Декарт. Емпіризм. (від грец. "емпірія" - досвід) - вважає чуттєвий досвід єдиним істинним джерелом знань. Раціоналізм (від лат. "раціо" - розум) вважає розум, думку вищим ступенем в системі філософських цінностей, основою пізнання та діяння людини. Достовірне знання не може бути виведеним з досвіду. Воно може бути виведене тільки із самого розуму. Таким чином можна окреслити основні риси філософії Нового часу.

Гносеологізм – світоглядна настанова, яка виходить з того, що теоретичне пізнання є вищим, сенсом життя людини (основна риса ф/с Нового часу) (на перше місце виходить наука про пізнання світу. На перший план матеріалістична спрямованість філософії, це обумовлюється орієнтацією на науку).

Деїзм – Бог дає перший поштовх, а потім усувається від справ. Всесвіт розвивається відповідно до природних законів.

Механіцизм – розуміння природних процесів і людини, різноманітні форми розвитку зведені до механічного руху. «Людина – машина» – крайнє вираження механіцизму Нового часу. Перетворення світу на основі зведення його до простих механізмів.

Матеріалізм – який спирається на великі відкриття природних наук розповсюджених на явища природи.

В теорії пізнання виявляються взаємообумовлені напрями: емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм (грец. еmpeiria – досвід) - філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання.

Емпіризм ХVІІ – ХVІІІ ст. – матеріалістичний емпіризм, такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображує навколишній світ. (Пізніше з’являється об’єктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає єдиною реальністю суб’єктивний досвід / 5 ерклі, Юм).

Раціоналізм (лат. rationalis – розум) – філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (інтуїтивізм) так і емпіризму. Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт. Продовжили – голандський філософ Б. Спіноза, німецький філософ Лейбніц.