Індивід, особистість, суб’єкт, індивідуальність - спільне та своєрідне в психології

Для розуміння природи особистості потрібно з'ясувати співвідношення

цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній,

так і в сучасній психології. Це насамперед поняття індивіда, людини,

особистості, індивідуальності, суб'єкта.

 

Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними

можливостями стати саме людиною. Не слід вважати, що немовля — це «чиста

дошка» (tabula rasa), на якій під впливом соціуму «пишуться» ознаки

людяності. Немовляті притаманні анатомічні та фізіологічні властивості

тіла й мозку, що належать тільки людині. Вони забезпечують у перспективі

оволодіння прямоходінням, знаряддями праці та мовою, розвиток інтелекту,

самосвідомості тощо. Але система біологічних, генетичних, анатомічних,

фізіологічних чинників передбачає становлення людини лише в певних

соціальних, культурно-історичних умовах цивілізації. Щоб підкреслити

біологічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої людини

саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують

поняття індивіда як протилежне поняттю особини тварини.

 

Тільки індивідні якості, тобто притаманні людині задатки,

анатомо-фізіологічні передумови, закладають підвалини створення

особистості. Індивід — це людська біологічна основа розвитку особистості

у певних соціальних умовах.

 

Якщо уявити, услід за П. Жане, неймовірне: що внаслідок якихось

драматичних подій зникли створені людством культура, мистецтво, наука,

техніка, різноманітний предметний світ, інститути людської соціалізації,

а маленькі діти залишилися в цих умовах без дорослих, які втілюють у

своїй спільній діяльності суспільні стосунки, то розвиток індивіда за

антропологічним типом припинився би, став неможливим, а в кращому разі

пішов шляхом, характерним для тваринного світу. Зрозуміло, що про

розвиток особистості в цих умовах зайве говорити.

 

Про це свідчать факти з життя дітей, які змалку потрапили до тваринних

(вовчих) зграй. Такі діти хоч і народились індивідами, але їхній

розвиток був деформований у середовищі тварин. Тому ці діти не стали

людьми, їх так і не вдалося повернути на шлях людського розвитку. Ці

факти доводять вирішальну роль соціального оточення,

культурно-історичного середовища та властивих людині засобів

соціалізації індивіда, творення особистості.

 

У стосунках з батьками, іншими людьми психіка дитини розвивається саме

як психіка людини. На певному етапі постає особистість із притаманними

їй соціальне зумовленими ознаками — вищими психічними функціями,

свідомістю і самосвідомістю, здатністю до активного пізнання та

перетворення довкілля та себе.