ТЕОРЕТИКО-СОЦІОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

Автор аналізує адаптацію трансформаційного суспільства до нових умов існування, пошуки адекватних шляхів подальшого розвитку та інтеграції у світові соціально-економічні, політичні та інші процеси.

Важко знайти країну в світі, яка б не переживала перехідного стану, що дістав назву транзиту, а відповідний напрям дослідження суспільних процесів – транзитології. Названий стан є глобальним, він охоплює величезну кількість країн.

Для соціальної структури суспільства, яке перебуває в стані трансформації, характерними є нестабільність, аморфність, відсутність сталих масових соціальних верств з усвідомленими інтересами, політико-ідеологічною орієнтацією, загальноприйнятими стандартами поведінки. Автори монографії “Суспільна трансформація і державне управління в Україні: політично-правові детермінанти”, зазначають, що “цей понятійний набір (трансформація, транзит, перехідний період і т.ін.) прийнято застосовувати лише до тих країн, які покінчили з тоталітарним комуністичним минулим і стали на шлях розбудови ліберальної демократії та ринкової економіки [1, с.18]. Відтак, до цієї категорії країн потрапляють як Польща й Угорщина, так і Молдова і Таджикистан та ін. Враховуючи явища рецесії, “відкатів”, неоавторитарні й неототалітарні тенденції, неможливо визначити єдині критерії оцінки суспільних процесів у цих країнах, виміру їхньої “демократичності”. Наприклад, Гжегож Колодко зауважує: “цілком очевидно, що глибоку трансформаційну депресію 90-х років ХХ століття не можна пояснити виключно спадщиною минулого чи впливом зовнішніх шоків. Ці причини, без сумніву, відіграють значну роль, але не вирішальну. Ключова роль належить політиці, яка нерідко була, а подекуди і залишається помилковою” [2, с.66].

Інший підхід запропонувала відома російська дослідниця Т.Заславська, яка вводить поняття трансформаційної структури суспільства, котре, власне, є проекцією його соціальної структури, що безпосередньо віддзеркалює момент єдності минулого і майбутнього [3, с.4]. Слід також звернути увагу на те, що трансформаційний період, як засвідчує досвід реформ у країнах Західної, Центральної та Південно-Східної Європи, має неоднакову тривалість. Соціально-історичний час перебування суспільства в процесі трансформації значною мірою залежить від накопиченого ним соцієтально-структурного й соцієтально-функціонального досвіду, простіше кажучи, “від історичного віку” суспільства. Нагромаджений соцієтальний досвід відтворюється від однієї генерації до іншої, зазнаючи певних змін, спричинюваних процесами адаптації генерацій до нової соціальної реальності.

Отже, як ми з’ясували, перехід будь-якого суспільства у нову якість завжди породжує багато проблем, однією з яких є адаптація його громадян до нових умов існування, а з боку владних структур – пошуки адекватних шляхів подальшого розвитку країни та інтеграція у світові соціально-економічні, політичні та інші процеси. Особливо загострюються названі проблеми у країнах, котрі тривалий час знаходяться у кризовому стані. Однією з них є нинішня Україна, яка по сьогодні не подолала багатьох кризових явиш, а її державне керівництво стоїть перед складним інтеграційним вибором, наразі схиляючись (у відповідності з побажанням більшості населення) до євроінтеграції.

Окреслена в статті проблема є актуальною як у теоретичному, так і в життєво-практичному плані. Складність задачі визначення поняття “адаптація” полягає в тому, що в процесі розмежування та розгляду кожної із сторін самого явища адаптації буває важко провести синтез і сформулювати таке визначення поняття, із якого можна було би вивести все багатство його форм.

За визнанням закордонних науковців, адаптація, так само як і інші близькі у науковому плані терміни, такі як пристосування та акомодація, вже багато років вживаються у мові соціології, але не належать до її головних понять. Наприклад, намагаючись більш глибоко осмислити проблему соціальної адаптації, російський науковець Л.Корель стикнулась із недостатнім опрацюванням в соціологічній літературі теоретико-методологічних основ соціології адаптацій, в першу чергу тих її розділів, що торкаються питань адаптації соціальних систем у кризових умовах. “Білі плями” у понятійному каркасі, відсутність інформації про закони адаптації соціальних систем в умовах кризи стимулювали пошук підходів до відповідей на питання, що виникли у інших наукових дисциплінах: соціальної психології, біології, медицині, геології, філософії та ін. [4, с.4].

Слід зазначити, що світова соціологічна наука вивченням питань адаптації почала займатися лише на початку ХХ ст.. (на відміну від біології та медицини, які мають давні традиції її дослідження). Основи теорії соціальної адаптації були закладені працями Дж.Томсона, М.Торпа, Ф.Знавецького, Г.Четтертона-Хілла, Л.Брістола. До нашого часу в західній науці накопичений суттєвий досвід і є велика кількість конкретних досліджень адаптації особистості та соціальних груп до різних соціальних обставин. Щодо теоретико-методологічних підходів, то у вивчення адаптації великий внесок зробили Д.Мід, Д.Морено, Р.Лінтон, Т.Парсонс, Р.Мертон Т.Ньюкомб, Т.Сарбін, розглядаючи її переважно з позиції теорії ролей як процес пристосування індивіда до існуючих норм та соціальних ролей. Наприклад, в концепції Т.Парсонса адаптація є однією із основних функціональних категорій (поряд із досягненням мети, інтеграцією та підтримкою ціннісного образу). За Парсонсом, адаптація виникає у зовнішній орієнтації системи і може використовуватись для змалювання на будь-якому рівні соціальної взаємодії. В соціальній системі функцію адаптації забезпечує економічна підсистема [5].

У марксистській соціології соціальну адаптацію розглядали як такий соціальний процес, у якому і особистість, і соціальне середовище є адаптивно-адаптуючими системами, тобто такими, що активно впливають одна на одну. Безпосередньо процес соціальної адаптації починається із встановлення особистістю чи групою того факту, що засвоєні в попередній соціальній діяльності поведінкові зразки не сприяють досягненню успіху, і необхідно перебудовувати свою поведінку згідно з вимогами нового соціального середовища. В ході цієї перебудови особистість виступає як активний суб’єкт, вона одночасно засвоює та змінює соціальне середовище. Звичайно, не слід забувати, що в радянській соціальній філософії (історичному матеріалізмі) проблема соціальної адаптації особистості, як правило, розглядалася з природничонаукових позицій, а якості та ознаки біоадаптації переносилися на адаптацію соціальну. Звичайно, що таке перенесення не можна виправдати, оскільки воно не є методологічно коректним. А механічне зведення біологічної та соціальної компоненти адаптації до спільного знаменника означає лише непродуктивне перенесення засобів, прийомів та закономірностей, що характерні для біоадаптації, на вищі рівні адаптивних процесів у суспільстві [7; 8].

Серед відомих загальнонаукових підходів до проблеми адаптації найбільш розробленими є культурологічний, системний, інформаційний та діяльнісний. Якщо до середини 60-х років у радянських суспільних науках соціальна адаптація майже не вивчалась (зустрічаються лише поодинокі згадки та короткі публікації), то в більш пізні роки побачили світ праці таких авторів, як К.Хайлов, В.Шубкін, С.Артемов, ще пізніше – Б.Ядова, Т.Вершиніна, Л.Шпака, І.Мілославова та інших. В останні роки, судячи з періодичних видань, до цієї проблематики звернулися багато дослідників. Хотілося б відзначити праці В.Артемова, П.Бабаєвої, П.Великого, Л.Гордона, Б.Рукавішнікова, З.Калугіної, Є.Ясіна, М.Шабанової та ін. Зокрема, Л.Корель працюючи над створенням науки “соціології адаптацій” в центр уваги поставила загальні закономірності, а також характер, зміст, типи, форми, види взаємного пристосування суб’єкта (індивіда, соціальної групи, організації, інституту) до зовнішнього середовища. Важливе місце в предметному полі даної науки займають питання про соціальні регулятори та соціальні механізми, а також про критерії адаптації [4, с.17-18].

На часі побачила світ монографія М.Ромма “Адаптация личности в социуме: Теоретико-методологический аспект”. Аналізуючи проблему соціальної адаптації автор зазначає, що в літературі домінує структурно-функціональне розуміння сутності названого процесу стосовно особистості як об’єкта соціально-філософського аналізу, а його вивчення здійснюється з позицій нормативного (структурно-функціонального) підходу. Він також звертає увагу на те, що немає ясності стосовно відповідних парадигмальних, теоретико-методологічних основ аналізу соціальної адаптації особистості в соціумі, її соціальної та інформаційної специфіки, змісту, структури та місця адаптаційних процесів у життєдіяльності індивіда. Не визначені також субординація та характер взаємодії процесів соціальної адаптації та соціалізації, проглядається розмитість у розумінні різнорівневих стратегій та бар’єрів адаптації особистості в соціумі. Водночас автор впевнений у тому, що пізнання різних аспектів соціальної адаптації особистості вимагає застосування інтегрованого, міждисциплінарного наукового підходу, здатного забезпечити цілісне, системне обрахування усього комплексу соціокультурних, економічних, політичних, та психологічних факторів і впливів на статику і динаміку соціальної адаптації особистості [9].

Обговорення проблем соціальної адаптації в пострадянський період пов’язане з такою важливою особливістю взаємодії особистості і суспільства, як несинхронний характер суспільних та індивідуальних адаптивних реакцій. Основною причиною своєрідного адаптивного непорозуміння останніх виявляється необхідність витрачати деякий час на подолання різнобічних, різнорівневих адаптивних бар’єрів, які здатні зробити процес більш важким, а у деяких випадках – завадити здійсненню соціальних пристосовницьких процесів.

Якщо говорити про перешкоди, що унеможливлюють адаптацію, то М.Ромм поділяє їх за місцем в адаптивній взаємодії у системі “особистість – суспільство” на індивідуальні (що характеризують особливості особистості, яка адаптується), інформаційно-адаптивні (ті, що торкаються адаптивної інфовзаємодії), та ситуативні (які пов’язані з якісною специфікою адаптивної взаємодії соціального середовища) [10, с.18-19].

Нині все більше уваги у соціологічній науці приділяється емпіричному вивченню процесу адаптації людини до суспільства, що змінюється. Якщо говорити про Україну, то й сьогодні у нас не припиняються теоретичні суперечки про шляхи трансформації нашого соціального простору, про напрямки та мету цієї трансформації. І на тлі усього вищезазначеного не новим звучить питання: “Що в дійсності діється з людьми у рамках кардинальних соціоекономічних та політичних перетворень?” У дослідженнях даного напрямку реалізується потреба суспільства у самопізнанні, причому нагальність цієї потреби особливо чітко відчувається у кризових ситуаціях. З іншого боку, керуючись показниками рівня адаптації населення до дійсності, що невпинно змінюється, можна зробити висновок про напруженість у суспільстві, яка може перерости у відкрите незадоволення та ненависть.

Сучасну суспільну ситуацію в Україні можна охарактеризувати, по-перше, колосальною інверсією базових принципів соціальної організації суспільства, яка втягнула майже всі шари населення в адаптивний та дезадаптивний процеси. Отже, доля реформ, які відбуваються в Україні, буде визначатися швидкістю, механізмами та характером протікання (конфліктний – безконфліктний) цих процесів, а також тим, якою мірою правлячі структури будуть враховувати адаптивні можливості населення. На жаль, роки реформування показали, що владні структури не зважають на вищезазначені фактори. Криза адаптації великих груп населення породила у правлячих колах нову стратегічну ідею, яка далека від цінностей цивілізованого суспільства: схоже на те, що ставка робиться на “природну зміну поколінь”, що має вирішити проблеми неадаптованості населення до реформ що проходять в Україні.

За словами українських дослідників, ми маємо констатувати, “що більшість населення не включилась у нові умови життя. На запитання, “Якою мірою Ви пристосувалися до теперішньої життєвої ситуації?”, отримано такі відповіді:

– активно включився в нове життя, ринкові відносини здаються мені природним способом життєдіяльності – 8,3 %;

– перебуваю в постійному пошуку себе в теперішньому житті – 30,6 %;

– не маю бажання пристосовуватися до теперішньої ситуації, живу як прийдеться, чекаю змін на краще – 36,1 %;

– важко сказати – 25,0 %.

За словами І.Бурова, основна маса громадян або не має бажання пристосовуватися до теперішньої ситуації, або перебуває в постійному пошуку себе. Хто ці люди? З якими якостями? Дослідження засвідчило, що до цієї групи належать переважно люди працьовиті, які не бояться братися за будь-яку роботу (57,7 %), терплячі (52,2 %). Але їхні потенційні можливості не реалізовані повною мірою, і така ситуація призводить до того, що більшість громадян України (61,7 %) не задоволена загалом своїм становищем у суспільстві [11, с.213].

На завершення, автор хотів би наголосити на недостатній вивченості в українській соціології та соціальній філософії питання про різні способи адаптації громадян України до нових умов існування та їх участі у здійснюваних трансформаційних процесах, а також (що особливо важливо) про особливості адаптації мільйонів наших співвітчизників до соціальних умов інших країн, куди вони вже тривалий час направляються в пошуках заробітку.

Вивчення гострих соціальних проблем українського суспільства та внутрішнього дискомфорту індивіда дало б можливість подивитись на життя людини як на самостійну проблему, від успішного вирішення якої залежить майбутнє.

Підсумовуючи можна сказати, що адаптаційний період у суспільстві транзитного типу характеризується, як правило, економічною та політичною нестабільністю, значним зниженням рівня життя переважної частини населення країни, що опинилася в такому стані (прикладом може бути сучасна Україна). Це позначається на свідомості і психологічному стані людей, негативно впливає на їх поведінку і діяльність, призводить до стану розгубленості та деморалізованості серед населення. Для виходу із подібного стану необхідно збалансувати й узгодити діяльність усіх владних структур, досягти підвищення життєвого рівня населення, позбутися пасивних очікувань “кращого майбутнього” і сформувати індивідну активність в усіх сферах суспільного життя.