І ПЕРСПЕКТИВ КОНСОЛІДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

У статті аналізуються онтологічні засади лібералізму, розглядаються ліберально-християнські цінності в контексті проблем консолідації сучасного українського суспільства.

Мета цієї статті двояка: 1) виявити онтологічні підстави лібералізму, що призвів до істотної переоцінки цінностей, незавершеної і понині; 2) показати амбівалентність ліберально-християнських цінностей в контексті проблем і перспектив консолідації сучасного українського суспільства.

Якщо з першого питання склалася більш ніж 100-річна дослідницька традиція, представлена працями М.О. і В.М. Лоських, К.Леонтьєва, П.Флоренського, М.Бердяєва, то з другого питання поки можна говорити лише про ряд програмних публікацій, спільний знаменник яких полягає в пошуку шляхів, чинників, механізмів, алгоритмів, цінностей, здатних консолідувати сучасне вельми гетерогенне українське суспільство [1, 2, 3].

Базовою цінністю лібералізму є індивідуальна свобода, опора на самого себе і щастя, яке розуміється як досягнення матеріального добробуту, достатку. “Самотня свобода без перешкод примножить “славу Господню!” Права ж інших людей гарантуються раціональним договором про взаємовигідні відносини” [4, с.544-545]. Тим самим будується та система цінностей, характеристика якої була надана в праці М.Вебера “Протестантська етика і дух капіталізму”.

Аналіз питань, заявлених нами, вимагає звернення до вельми неоднозначного Ренесансу. Культура останнього, по-перше, розкрила нові горизонти в християнському розумінні онтологічного характеру краси, її символічного єства. По-друге, Ренесанс спробував реалізувати боголюдські можливості у сфері творчості. По-третє, в самому Ренесансі переважала секулярна лінія, яка призвела до його розмежування з історичним християнством. По-четверте, “Весь Ренесанс був заснований на бурхливому зіткненні вічних, іманентних і трансцендентних, язичницьких і християнських засад людської природи” [5, с.104-105]. Дітищем тих духовних віянь, котрі спершу привели до Реформації, а потім до Просвітництва, виявився лібералізм, духовна складова якого — протестантизм — вів “до безбожжя через безцерковність” [6, с.101].

Протипоставивши віру і справи, протестантизм вніс непоправний розкол в християнську цілісність, для якої віра без діл безсила, а справа без віри мертва. Раціоналізація протестантизмом теології і релігійного мислення привели до того, що віруючий став єдиним інтерпретатором Священного Писання, і в цій найважчій справі силою, що спрямовує на шлях істини, був тільки його автономний розум. Раціоналістично осмисливши християнські таїнства, протестантизм перемкнувся з одкровення на перетлумачування християнських ідей у дусі нових історичних реалій, що привели до “реформування” християнства.

Найістотніший розрив відбувся з догматом особистої віри. Християнство сповідає комюнотарний порятунок, відповідно до якого всі відповідальні за всіх. Це глибоко християнська ідея. Особа, що піклується тільки про власний порятунок і егоїстично байдужа до всього іншого, дуже далека від Царства Божого. Особисте спасіння у відриві від інших – самообман. Про це тонко міркував, наприклад, М.Лоський: “Життя людини в Богові не може бути ізольованою творчістю, відособленою від творчості інших істот: досконала любов до Бога, який з любов'ю створив світ, необхідно включає в себе також і любов до всіх створених Богом істот. Звідси витікає, що творчість всіх істот, що живуть в Богові, повинна бути соборною, цілком одностайною. Кожний член одностайного цілого повинен вносити в соборну творчість індивідуальний внесок, тобто єдиний, неповторний і незамінний зміст: тільки у такому разі вони можуть своєю діяльністю заповнювати один одного і створити єдине прекрасне ціле” [7, с.57-58].

Відкинувши коммюнотарність й абсолютизувавши індивідуальне спасіння, засноване на вірі, протестантизм скасував Церкву, як єднальну ланку між людиною і Богом. Церква ототожнювалася протестантизмом із зовнішніми формами свого прояву — як правило, з організаційними структурами — і сприймалася тільки в цій своїй іпостасі, що призвело до вихолощення істинного її змісту, її сокровенного єства, яке і складало її глибинне Божественне визначення. Але зовнішня сторона Церкви не може адекватно відтворювати її внутрішнє єство. Зовнішня сторона Церкви може бути далека від досконалості й схильна до тих змін, які відбуваються в суспільстві і в тій або іншій формі міняють якусь частину функцій її життєдіяльності. Внутрішня ж сторона Церкви ідеальна, вічна й абсолютна, вона є Божественний Промисел і соборний прояв самого Бога. Церква є містичне Тіло Христове, бо в Її основу покладена соборність, що вільно об'єднує осіб на основі спільної любові до Бога і Його Сина Боголюдини Ісуса Христа. Звівши нанівець принцип соборності, протестантизм невпізнаванно змінив християнство, бо християнство без соборності — це, зрештою, відмова від Христа. Природно, що протестантизм, який різко порвав з католицизмом і з ідеєю загального спасіння як абсолютною істиною християнства, секуляризувався: відмовившися від принципу церковності. Секуляризувавши духовну діяльність, протестантизм істотно десакралізував релігійне мислення і тим самим зумовив схильний до матеріалізму раціоналізм XVIII століття.

Протестантизм знайшов благодатний грунт для свого розвитку спочатку в Німеччині, звідки він почав розповсюджуватися по всій Європі, і вже в XVI сторіччі став загальноєвропейським феноменом. Своє право на існування він утверджував 200 років в кривавих баталіях з католицизмом, з яких 136 років припало на громадянські і релігійні війни, конфлікти, зіткнення і повстання.

В Німеччині протестантизм виник як релігійний протест проти кричущих порушень Рима. У Франції – як заклик релігійної совісті, яка прокинулася. В Англії він був буквально сприйнятий як можливість “більш дешевої меси”, що з'явилася, і саме завдяки цій країні, виявивши прихильність традиціям матеріалізму, емпіризму, сенсуалізму, а пізніше — позитивізму і прагматизму, отримавши своє виправдання в протестантській ідеї “ліберального християнства”, набув світової значущості. Трансформувавши християнську свідомість, англізований протестантизм перетворився на космополітичний.

Протестантизм як духовний феномен англосаксонського світу породив лібералізм. Останній поступово докорінно змінив духовне й економічне життя людства. Знищивши ідеї християнської соборності і коммюнотарності та заклавши основи індивідуалізму, що був споконвічно чужий християнству і безпосередньо торував шлях секуляризму, лібералізм пристосував економічний устрій суспільства до своїх світоглядних настанов. Останнім більше всього відповідав породжений ним капіталізм, при якому створення і споживання матеріальних продуктів стало головним чинником людської життєдіяльності.

Така катастрофічна аберація релігійної свідомості безпосередньо позначилася на всій системі стосунків між людьми. Відмова від соборності, загального спасіння й загальної відповідальності перед Богом та один перед одним призвела до появи духовно чужого християнству феномена індивідуалізму, завдяки якому окремо взятий індивід вже не бачить в оточуючих його людях “братів по Христу”. Буття індивіда втратило свій колишній духовний вимір, його взаємини з Богом поза Церквою, десакралізували його свідомість і сформували у нього суто секулярні світоглядні уявлення про “автономність” особи, а потім і про самодостатню “вільну особу та її права”.

Лібералізм стояв біля витоків сучасного капіталізму, для якого створення і примноження матеріального багатства перейшло зі сфери чисто виробничої в світ духовний і десакралізувало його. Антихристиянський характер капіталізму виявився в тому, що цінність людини як образа і подоби Божої замінилася цінністю капіталу. Іншими словами, місце позбавленої своїх духовних коренів людини посів онтологізований в своїй абсолютній значущості капітал.

Спочатку протестантизм обмежився боротьбою з католицизмом як з “недосконалою” формою віджилого історичного християнства. Проте чим більше протестантизм десакралізувався, тим більше з'являлося підстав для подальшої секуляризації духовного життя на його ґрунті. Лібералізм виявився закономірним результатом секуляризованого протестантизму. Впровадження у свідомість ідеології індивідуалізму дехристианізувало розуміння індивіда й актуалізувало в суспільстві обґрунтування “прав громадянина і вільної особи”. Піднесення лібералізму стало можливим в результаті превалюючого економічного, а потім вже і духовного впливу англосаксонських країн спершу на Заході, а пізніше, до кінця XIX ст. і протягом всього XX ст., і у всьому світі.

Процес історичного становлення лібералізму якісно відрізнявся від того, що відбувалося на слов'янському сході Європи і православному Сході. Разом з тим духовне і матеріальне життя Заходу, з точки зору культурно-історичного типу, виступало як єдине цивілізаційне ціле, для розуміння якого необхідно розглянути ті три обставини, з якими був зв'язаний лібералізм.

Перше. “Римське право” дисциплінувало свідомість західноєвропейських народів, що не могло не позначитися позитивно на їх духовності. Разом з тим суто язичницьке по генезису і змісту “римське право” спотворило сакральні відносини людини і Бога, перевівши їх в площину суто розсудкового сприйняття, що виразилося, наприклад, в проникненні юриспруденції в сферу релігійної свідомості. За рахунок поступового посилення індивідуалістичних настанов ідея соборності в католицтві була порушена, що з часом призвело до декатолизації самої західної Церкви.

Друге. Лібералізм генетично пов'язаний з духовними настановами Ренесансу, які проклали шлях секулярній культурі, а саме, Ренесанс: 1) трансформувався в секуляризований гуманізм з чуттєво-естетичним змістом; 2) почав з історичним християнством боротьбу за розкріпачення натуральної природи й емансипацію чуттєвого єства людини. В ренесансній культурі мова йшла про розділ сфер автономного існування чуттєво-природно-естетичного і теолого-метафізично-духовного. А втім, секуляризований Ренесанс не міг довго перебувати на висоті духовного переживання язичницької божественності й призвів до епохи Просвітництва, з її культом розуму, що оголосив себе єдиним мірилом всіх цінностей, початком і кінцем всіх речей. В століття Просвітництва, Богу не залишилося місця в десакралізованому світі, з якого Він був витиснений всесильним і всезамінюючим розумом. Таким чином, в західно-християнській цивілізації відбулася трансформація, в результаті якої чуттєво-естетичний Ренесанс перейшов в емпірико-раціоналістичне Просвітництво. І саме в цей проміжок історичного часу з'явився лібералізм.

Третє. Навіть після епохи Реформації і розколу в самому західному християнстві, коли від католицтва відколовся протестантизм, будівля єдиної романо-германської цивілізації порушена не була. Цим фактом зумовлено, зокрема, те, що лібералізм, становлення якого збіглося за часом з ново-європейською історією, зробив істотний вплив на духовну ситуацію в Західній Європі. Він проклав шлях індивідуалізму, що став з часом доленосним чинником західної цивілізації. Прогрес лібералізму ознаменував перетворення західноєвропейської цивілізації на все більш і більш космополітизовану. Англо-американський чинник перетворився на визначальну духовну силу Заходу. Подібно тому, як римська Церква об'єднала романо-германський Захід в єдине цивілізаційне ціле, східна Церква звела в цивілізаційне ціле народи Передньої Азії (історичного Близького Сходу) і Східної Європи, тим самим створивши візантійський культурно-історичний тип. По суті, це були абсолютно різні процеси. Якщо реформація в західному християнстві, яка почалася в ХVІ ст., призвела його до релігійного розпаду, то розколи, що потрясли православну Церкву в V—VIII століттях привели більшу частину православного Сходу до відпадання від грецького православ'я. Але при цьому сакральна єдність православної Церкви була збережена. Велич православної Церкви як єдиної при всьому зовнішньому розпаді і розколі апостольської спадкоємиці Стародавньої Церкви не було втрачено.

Мав рацію В.Лосський, стверджуючи, що “антропологічна і культурна відмінність — від Греції до Далекого Сходу, від Єгипту до Північного Льодовитого океану — не порушує однорідного характеру цієї духовної сімейності, вельми відмінної від духовної сім'ї християнського Заходу...” [9, с.104].

Те, що православ'ю вдалося зберегти єдність східного християнства як Вселенську Кафолічну Церкву, явно свідчить про те, що саме православ'я виявилося найжиттєздатнішим із всіх трьох форм історичного християнства. Попри численні заборони, переслідування і гоніння за час свого історичного існування православний світ зберіг внутрішню, сутнісну сторону християнської духовності в її одвічній чистоті. І хоча зовнішня сторона церковного життя часто виявлялася далекою від цих високих ідеалів, вона не змогла піддати сумніву ту безмірну глибину православного богослов'я, духовна потужність якого зупиняла тотальний наступ матеріалістичної цивілізації, що йде із Заходу. Там жива духовна віра замінилася схоластикою, що призвело до формалізації духовного життя і посилення впливу римського права в західній теології. Папська курія політизувала і профанувала західне християнство. В результаті процес секуляризації релігійної свідомості на Заході не був зупинений, а експорт лібералізму на православний Схід, де була вироблена абсолютно інша система онтологічних цінностей, принципово інша форма стосунків людини з Богом, – однозначно не вдався. Це стало можливим завдяки колосальній духовності, що йде від ісихазму, православного енергетизму і східно-християнського дискурсу. Найвища східна аскеза призвела до принципово іншого бачення всесвіту, що виключає появу Ренесансу як необхідного етапу розвитку.

У сфері суспільних відносин православний ідеал полягав в здійсненні максимального досяжного в земному житті добра. Звідси необхідність розгляду суспільства в його цілісності, в єдності духовної і світської властей, без чого немислиме досягнення повноти християнських ідеалів в земній історії людства. Православ'я в ідеалі припускає принципову єдність в розумінні Христових заповідей “Царство Моє не від миру сього” і “та буде воля Твоя, яко на небі і на землі”. “Для вірмен, болгар, греків і росіян народність невідокремлена від церковності, так що “православний” і “російський” стають синонімами, позначають одне й те саме. Сюди ж примикає ще одна обставина: в східній Церкві, поняття царя отримало значення священне і тісно злите з поняттям Церква” [10, с.641-642].

Історичному християнству на Сході вдалося зберегти духовну, сакральну єдність православ'я на основі принципу греко-сірійсько-єгипетської церковності, що, у свою чергу, зіграло вирішальну роль в становленні Росії, яка з часом стала провідною силою православного Сходу. “Візантинізм постав серед російських слов'ян величезною силою, перш за все тому, що він підтримувався владою; по-друге, він сам по собі був силою організованою; по-третє, він ніс з собою науку, цивільне і церковне право, просвітництво. Він був джерелом, звідки російський народ пив століттями, майже не маючи нічого іншого” [10, с.642]. Таке поєднання візантійських засад церковного і державного будівництва, суто православного прагнення до обожнення всієї тварі, реалізації споконвічно християнських ідеалів соціальної справедливості, братства всіх людей і єднання всіх народів знайшло найблагодатніший ґрунт в слов'янській свідомості. Останнє спочатку, ще з дохристиянських часів мало стійку тягу до громадського світосприймання, до колективізму і не було зачеплено впливом “римського права”.

В Новий час лібералізм і візантизм співіснували, але взагалі вони є антагоністами. Лібералізм, історичне буття якого нерозривно пов'язане з капіталізмом, десакралізував культуру і дехристиянізував духовні цінності. На відміну від лібералізму, що виявився продуктом секулярної культури, візантизм був породжений історичним християнством. Будучи адекватною формою останнього, візантизм запобіг десакралізації християнства, надавши йому можливість виступити альтернативою лібералізму. Необхідність такої альтернативи обумовлена тим, що сучасний лібералізм не тільки остаточно випав з християнства, але і профанував саму секулярну культуру, тобто звів нанівець ті відносно високі духовні імпульси і цінності, в ім'я яких остання в свій час відпала від Церкви. Істинним же значенням візантизму є облаштування всіх сфер життєдіяльності суспільства таким чином, щоб людина дійсно стала образом і подобою Бога на землі, в чому й полягає істинне призначення історичного християнства.

Чи може це істинне призначення історичного християнства актуалізуватися на просторі сучасної України? Для відповіді на це питання важливо розуміти не тільки все вищесказане, але і те, зокрема, що зріє сьогодні на релігійному полі українського суспільства, що розглядається в контексті проблем і перспектив його консолідації.

Згідно з офіційними даними Департаменту у справах релігій при Мінюсті України, на 1.01.06. на території України зареєстровано 30507 релігійних організацій, з яких 53% складають православні (з них 11019 — УПЦ МП, 3804 — УПЦ КП, 1199 — УАПЦ). На другому місці перебувають різні протестантські громади, що становлять близько 1/4 частини всіх релігійних організацій. Католицькі конфесії складають приблизно 15% всіх релігійних організацій. Таким чином, 93% всіх релігійних організацій в Україні є християнськими.

З другого боку, дослідження, проведені, наприклад, Фондом “Демократичні ініціативи”, показали, що тільки 17% українців релігійно активні, тобто регулярно відвідують Богослужіння. Ще 40% населення, хоча і вважають себе християнами, але не мають чіткої конфесійної ідентичності. 25% наших співвітчизників декларують свою байдужість до питань релігії. Більша частина віруючих – це люди старшого покоління.

З третьої боку, наукова, художня, владна еліти охоче використовують в своїх цілях різні сегменти релігійного поля. За відсутності чіткої і єдиної для нації державної ідеї, влада шукає опору в ідеї створення єдиної помісної Православної Церкви, яка 1000 років виконує свою духовну місію на нашій землі.

З четвертого боку, розкол в УПЦ залишається сумним історичним фактом, який, безумовно, не сприяє консолідації суспільства. Розкол – це внутрішня справа Церкви, і долатися він повинен методами церковними, про що сказано в заяві Священного Синоду УПЦ і в липневому 2006 р. зверненні ієрархів більшості православних церков світу до Президента України.

На жаль, наше суспільство, як і за радянських часів, продовжує жити не за законами, а з політичній доцільності. Тому сьогодні, коли Церква, наприклад, намагається прийти людині на допомогу в сферах, які вона опікала споконвіку (сім'я, діти, молодь, притулки, дитячі будинки, в'язниці, лікарні, армія, освіта), Церква не рідко зустрічає перешкоди з боку суспільства і державної влади. Остання багато що могла б зробити для єдності Православ'я в Україні, якби просто виконувала закони і зобов'язання, прийняті перед європейськими структурами по поверненню репресованій Церкві експроприйованого майна, зняття всіляких перепон для соціального служіння Церкві, поверненню їй статусу юридичної особи і т.д.

Православ'я – це наша історія і тисячолітня традиція, один з потужних духовних чинників національного згуртування. Загальноєвропейську оселя, в якому наша країна об'єктивно перебуває, ми можемо й повинні збагачувати своєю неповторною культурою і традиціями, нерозривно пов'язаними з православ'ям. яке є одним із стовпів національної ідеї України. Ментальне єство останньої складають: православ'я, громадська свідомість, терпимість, неприйняття протестантської етики (кожний сам за себе), особливе ставлення до духовності, у фундаменті якої цінності моралі, моральності, етики. В цьому і полягають ті передові і прогресивні ідеї, носієм яких є народ України. Їх і слід в першу чергу зберігати і культивувати. Україні необхідне повернення до витоків, якими було істинне християнство, не деформоване і не спотворене негативними і руйнівними чинниками, пов'язаними з Брестською Унією, західниками і більшовиками. Нині ці витоки продовжують деформуватися і спотворюватися розколом в УПЦ. Тому найближча задача – подолати цей розкол, без чого духовне відродження нації стає проблематичним.

Через вищезгадані причини і обставини, українському суспільству слід в першу чергу прагнути не до секуляризованого Заходу, а до самобутності, заснованої на православних цінностях і традиціях. В цьому ж контексті слід розглядати і євроінтеграційні прагнення України. Останні, безумовно, доцільні, за умови, що вони не приведуть до тотальної секуляризації релігійної свідомості українського народу і не зведуться до агресивного експорту лібералізму.

Наївними видаються утопічні проекти про те, що наші проблеми вирішаться, коли ми по справжньому станемо жити за європейськими стандартами. Український шлях консолідації – це, перш за все, виняткова самобутність, що спирається на православ'я і самодостатність в подоланні маргінальності культури, освіти, медицини і науки. Фундаментом цієї самодостатності є наші багаті, насичені глибоким значенням, історичні і культурні традиції – двомовності, сімейного виховання дітей, щирості почуттів (соромливості, відвертості, безкорисливості, дружелюбності і веселощів), не консервативності і доброї навчальності, незадоволеності своїм становищем у світі і небайдужості до політичних перипетій в країні, не бажання жити під будь-чиє диктування, вміння господарювати і прагнути бути “не гірше від інших”, самоіронія і гідність.

Для включення фундаментальних духовних цінностей в процес об'єднання суспільства важливо розуміти, що: 1) релігійна складова є невід'ємною частиною національної ідеї; 2) якщо при активній участі православної Церкви формувалася протягом століть українська нація, підтримувався цілісний каркас її культури, зберігався баланс традицій і новацій, розгорталися соціальні зміни, то конфесійний плюралізм, що нині формується, – створює сучасну українську політичну націю. Місія останньої виключно відповідальна – консолідувати суспільство, зробити його духовно цілісним і здоровим, організованим і цивілізованим. Здорова (не фанатична) релігійність більшої частини суспільства – це безумовне благо і гарантія соціальної стабільності.