ЗМІСТУ ГОМЕРІВСЬКОЇ “ОДІСЕЇ” В ЛІТЕРАТУРІ ХХ СТОЛІТТЯ

Стаття аналізує сучасні бачення гомерівської “Одісеї”,пов’язані з можливістю вираження універсальних онтологічних проблем: тиранії, влади, особистості тощо.

Характеризуючи явище “реміфологізації” в літературі XX ст., слід відзначити, що вона є відповіддю на нові процеси, які відбувалися в культурі на початку століття: розчарування в позитивістському раціоналізмі та еволюціонізмі; вплив на літературні процеси неокласичних теорій, нових ідей у психології та етнології; незадоволення межами реалізму XIX ст. [7, с.3]. XX століття – століття катастроф, військових конфліктів і глобальних соціополітичних змін – відзначається таким само суперечливим і складним ставленням до міфологічного спадку. Міфологізм XX ст. поєднує фантазію і реальність, об’єктивне, раціональне та суб’єктивне.

Завдяки “відкритості” [6, c.49] змістової системи, та наявності універсальних “морально-психологічних домінант” [6, с.73] гомерівська “Одіссея” продовжує своє літературне існування, зазнаючи істотних переосмислень у різні культурно-історичні епохи. Здатність епосу перетворюватися й актуалізуватися у відповідний період пояснюється еволюцією суспільства та переоцінкою його певних моральних засад. Однією з основних причин, що уможливлює перетлумачення образів гомерівських поем, як вказує І.Шталь, є виділення в них “вселюдської” сюжетної схеми [8, c.16], котра відображає величезний культурно-історичного матеріал, використаний Гомером, та вміння аеда торкатися тих проявів життя, які становлять саме життя.

У міфах модерністів цікавлять ані фабули, ані самі символи, а певна засаднича структура переконань [10, с.133], не сама ситуація, а її проекція у людській свідомості та реакція на неї. Так, у драмі “Повернення Одіссея” С.Виспянського “сюжет із мети оповіді стає лише приводом для опосередкованого відображення узагальнених на рівні філософії абстракції конкретних явищ і фактів соціальної інтелектуально-психологічної реальності...” [4, с.397]. Тобто сам сюжет перетворюється на параболу для розгортання боротьби індивідуума з визначеним. Звільнення людини від фатуму уособлює образ Одіссея у творах Й.Бехера “Одіссей”, Г.Маурера “Повернення додому Одіссея” та ін. Особливої уваги заслуговує епічна поема Н.Казандзакіса “Одіссей”. Автор продовжує гомерівський міф новою подорожжю ітакійця, який викрадає Гелену та засновує на Криті комуністичне місто-країну. Письменник дає стоїко-алегоричну інтерпретацію міфу про Одіссея, який зазнає невдачі у своїх починаннях і помирає, досягнувши внутрішньої свободи і своєрідної святості.

Є.Мелетинський відзначає тенденцію до деструктивності в міфологічних творах цього періоду – “заміни світовпорядкування космосу хаосом” [5, с.47], що яскраво демонструє роман Дж.Джойса “Улісс”, який стає еталоном модерністського роману. Використовуючи гомерівську “Одіссею” у вигляді сюжетно-композиційної схеми (міфологеми), ірландський письменник розповідає про один день із життя Блума (сучасного варіанта Одіссея), який здійснює духовну подорож [9] для пошуку свого “Я”. Як архетипним зразком темою “Одіссеї” послуговуєтьсяй Е.Барт (“Внук Одіссея”). Письменник описує пригоди збитого над африканською пустелею лейтенанта Фріца, проводячи паралелі до пригод Одіссея у лотофагів.

Античний сюжет стає відображенням політичних проблем сучасності у творчості німецьких поетів: Г.Маурера “Античність”, Е.Арендта “Година Гомера”; прозаїків: А.Зегерс “Дерево Одіссея”, Л.Фюрнберг “Новий Одіссей”, Б.Реймані “Діти Еллади”. Заклик до гуманізму звучить у “Філоктеті” Г.Мюллера. Головний герой – людина, яка не бажає йти на війну, бореться проти підступів Одіссея. Філоктет є виразником сучасного духовного стану людей, які пережили Другу світову війну – він втомлений і розбитий чоловік, який засуджує варварські стосунки.

У трактуванні “Одіссеї” особливо відчутною стає нова хвиля змістової деміфологізації образів. Г.Кірш ставить під сумнів героїзм гнаного долею Одіссея та бажання повернутися до старого життя Пенелопи (“Повідомлення про Телемаха”). Чимало авторів, як, наприклад, Р.Гагельштанге (“Великий пройдисвіт”) у зображенні характеру Одіссея виділяють домінантними рисами хитрість та лукавство. Так, головний герой Ж.Жіоно (“Народження Одіссея”) виводиться брехливим мореплавцем-бабієм, який сам вигадує свої пригоди і боїться повертатися додому, побоюючись молодих коханців своєї невірної дружини Пенелопи. У романі В.Йєнса “Заповіт Одіссея” пригоди приписуються ітакійцю помилково. Як тінь із царства мертвих, він повертається у світ, якого більше не розуміє, в дім, де його ніхто не чекає. На родинних зв’язках Одіссея з Автоліком та Гермесом наголошує Ф.Лоуренс (“Одіссей і Пенелопа”). Життєва позиція його героя полягає у прокладенні дороги світом свідомим обманом. Повністю тривіалізує гомерівський сюжет Г.Гейслер, який використовує будь-яку можливість внесення у сюжет елементів еротизму та мотивує кінцеве рішення Одіссея повернутися додому послабленням сексуальної енергії.

У другій половині XX ст. використання міфології відбувається на якісно новому рівні. Широкого розмаху в літературі набуває міфологізування, за допомогою якого створюються глобальні моделі світу. Міфологічні паралелі допомагають акцентувати проблеми й колізії. Одним із найпродуктивніших джерел античності виступає й “Одіссея”. Італійський письменник А.Моравіа використовує сюжет “Одіссеї” як внутрішній у романі “Зневага”, зображаючи проблеми мистецтва та етичної позиції художника [3, с.50]. Подорож гомерівського Одіссея в підземний світ використовується Г.Носсаком у романі “Некія” як структурний зразок для історії, яка відбувається невдовзі після великого голокосту. Повернення героя до зруйнованого після катастрофи міста виступає очевидною паралеллю до розпорошеної війною Німеччини. Мандрівник Одіссей шукає себе і своє місце у новому світі, в якому він раптово опинився.

Складні суспільно-політичні процеси XX ст. – дві світові війни, численні військові конфлікти та тоталітарні політичні режими – заставляють замислитися над самою природою людини. Наростаюча агресивність суспільства веде до виникнення проблеми “дегуманізації”, втрати індивідуальності. Тенденції еволюції цивілізації знаходять своє відображення у літературі, яка веде активний пошук форм і структур для вираження цих проблем. Однією з таких структур є “Одіссея”. Перетворення людини у псевдо-людину знаходимо у повістях К.Варналіса “Щоденник Пенелопи” та Є.Анджеєвського “Ніхто”.

У нових оповідних координатах повісті К.Варналіса конструюється модель екзистенційного відчуження між індивідом і соціумом (Пенелопа – ітакійське суспільство) і між окремими індивідами (Пенелопа – служниця Мірто, Пенелопа – Одіссей та інші): “Одіссей полишив мене молодичкою з вередливою й дратівливою дитиною, що знай хапається за мої спідниці. І навіть не поцілував мене на прощання. Певне, щоб не бути слабкодухим у очах голоти. Можна подумати, він коли-небудь цілував мене вдома!... Ось і тепер, зіпершись на щоглу, він, навіть не глянувши у мій бік, махнув на прощання своїм волохатим ручищем” [2, с.9]. Тріщина між різними екзистенційними системами росте від сторінки до сторінки щоденника і в кінці кінців переростає у повне неприйняття Пенелопою іншої позиції, відмінної від її власної. За той час, поки Ітакою правив Одіссей, дружина завжди була у затінку його влади і слави. Але тепер, коли чоловіка немає, Пенелопа бажає насолодитися цими приємними хвилинами. Вона каже:“Хвала вам, боги, за ті муки й нещастя, що їх ви дарували нам, володарям. Хвала вам і за даровану вами найбільшу у світі насолоду: мучити, вбивати, бачити, як нас бояться!” [2, с.19]. Ці слова могли б стати гімном тиранів усіх часів і народів. І говорить їх, як не дивно, жінка – істота традиційно м’якша і лагідніша, ніж чоловік. Проте Пенелопа не мучиться докорами сумління. Вона одержима ідеєю зробити свій палац “храмом доброчинності”. Засобами боротьби з гріхом вона вважає ніж, молоток або мотузку.

Головна героїня керується думкою, що сила сіє страх, а страх породжує повагу. Пенелопа К.Варналіса стає прообразом тирана, не тільки жорстокого, а й розпусного. Усі почуття, які Пенелопа демонструвала Одіссеєві, були награними, несправжніми. Про свого чоловіка вона говорить так: “Мені остогид Одіссей. Він згубив мої кращі літа” [2, с.27]. Її дратує те, що він не піддається владі Ерота, який повністю володіє її власними думками.

Статичному образу гомерівської Пенелопи К.Варналіс протиставляє власне бачення цієї жінки, з самого початку самостійної, що ненавиділа своє становище раби чоловіка, сильної і навіть у чомусь правої. У цьому плані сучасна Пенелопа радикально відрізняється від давньогрецької, яка не тільки не вважала себе рабою, але навіть і не замислювалась над фактом власного буття, не кажучи вже про своє існування як соціального й морального індивіда. Домінуючою рисою в характері варналісівської Пенелопи виступає початкова самостійність героїні, що неминуче переростає пізніше в умовах, що специфічно склалися, в невгамовне бажання правити. Особливістю образу героїні є відсутність традиційності як такої. Пенелопа, яка звикла наказувати, не може відмовитися від своїх бажань, що не регулюються розумом і загальноприйнятими моральними нормами.

У новій версії образ Пенелопи стає прозорою алюзією двоякої сутності політичної диктатури сучасної автору Греції. Таке авторське переосмислення образу виконує роль структурно-семантичної зв’язки давньогрецького і нового міфів і робить Пенелопу двосвітною одночасно. Складність поведінкових мотивувань, неадекватність мислення, внутрішнє і зовнішнє роздвоєння – усе те, чого не знав древній міф, руйнують гомерівський сюжет. Свідомість ітакійської цариці багато в чому є продуктом нової епохи, з її повністю відмінною (порівняно з древньою формацією) системою цінностей.

Є.Анджеєвський змальовує світ гомерівських персонажів у повісті “Ніхто”, метафоричній сучасності письменника, та створює гротескно-карикатурні картини людського середовища. Польський письменник заглядає в душу колишнього героя Одіссея, який поступово перетворюється на циніка, для якого людські життя нічого не вартують. Позиція невтручання Одіссея у звірства п’яних супутників, посилаючись на втому, призводить до смерті близької йому людини – Ноемона. В абсурдності своєї поведінки й абсолютній відстороненості від подій головний герой повісті “Ніхто” стає схожим на персонажа роману А.Камю “Сторонній”. Одіссей займає позицію спостерігача і сприймає події як такі, що відбуваються уві сні. Як і герой А.Камю, він байдужий до самого життя. Вчинки обидвох героїв імпульсивні і не мають чітко окреслених об’єктивних причин. Протагоніст роману “Сторонній” просто вбиває людину лише через те, що стояла спека і його засліплювало сонце. Так і Одіссей чинить криваву розправу над товаришами через те, що втомився щось з’ясовувати і доводити іншим. Єдиний вцілілий – блазень Смійся-Плач – зобов’язаний своїм життям не людським почуттям і милістю Одіссея, а тим, що господарю потрібен свідок його нових подвигів. Колишній герой заявляє: “Я сочиню новую легенду, новую великую игру. Избавясь от свидетелей, я буду свободно творить легенду” [1, с.550]. Гомерівський герой перетворюється в моральну потвору, яка може жити лише із собі подібними – вбивцею невинних дітей-калік Смійся-Плач. Одіссей боїться тих, хто загляне у його душу і зможе прочитати те, що він, теперішній Одіссей, не є славетним героєм і завойовником Трої, взірцем для наслідування. Лише Смійся-Плач зумів побачити деградацію душі господаря та залишитися живим лише тому, що їх пов’язувало дещо більше ніж дружба – чорні діяння.

У контексті епохи письменника, Одіссей стає символом усіх і кожного, хто перетворюється з людини просто в істоту, деградує і ламається під тиском оточення. Це крик про допомогу людини, що не змогла протистояти реальному світу й загинула під уламками власних ілюзій. Підсумовуючи вищесказане, можна стверджувати, що зниження, дегероїзація персонажів та складність мотивів їх поведінки покликані наблизити “Одіссею” до сучасності, перетворити її в “роман про сьогодення” з його наростаючим процесом дегуманізації.

Висновок. Отже, сучасні бачення давньогрецької поеми пов’язані з можливістю вираження універсальних онтологічних проблем: тиранії, влади та особистості. К.Варналіс, що тираном за сприятливих умов може стати кожен, незалежно від того чоловік це чи жінка. Актуальним для людства XX ст. з його деструктивністю є проблема наростання агресивності та перетворення головних героїв на антигероїв. Звернення письменників до традиційного сюжетно-образного матеріалу зумовлені конкретними суспільно-історичними обставинами. Знаковою для XX ст. стала Друга світова війна, що і позначилося на інтерпретації поеми “Одіссея”. Низка онтологічних проблем розглядається в рамках нових оповідних структур переосмисленої “Одіссеї” в іншому ракурсі й отримує часто несподіване, з погляду традиції і просто логіки, розв’язання. Образ оповідача, що виконує структуруючу й організуючу функції, силою свого авторитету розставляє в нових версіях традиційного сюжету моральні та психологічні акценти, добиваючись висвітлення онтологічного й аксіологічного кола проблем у потрібному йому напрямку. При цьому традиційне сприйняття часто виявляється трансформованим.