Кам’янець-Подільський державний університет

Досліджуються традиційні сюжети, легендарно-міфологічні структури і літературні архетипи в їх сучасних інтерпритаціях.

Численні катаклізми ХХ ст. змушують письменників цього періоду звернутися до традиційних образів і сюжетів як концентратів найбільш універсальних понять людського досвіду. Неоднозначність даної епохи вносить свої корективи і у літературні шукання, в яких “особливого значення набуває художнє дослідження двоїстості людської психології, драматичного розходження між ідеальним і реальним, бажаним та можливим” [7, с.80]. У зв’язку з цим, традиційні структури набувають зовсім іншого звучання, політизуються та психологізуються.

Історія функціонування традиційних сюжетів у певній мірі нагадує еволюцію людства: кожна епоха вносила у них свої корективи-ідеї, світоглядні позиції, мотиви. Вони віддзеркалюють дійсність, одночасно надаючи їй універсальності, пов’язуючи з багатовіковим досвідом поколінь, та відіграють роль моральних орієнтирів.

Автори XX ст., активно звертаючись до загальнокультурних традицій минулого, застосовують для їх трансформації численні форми та способи переосмислення традиційного сюжетно-образного матеріалу. І хоча багато з цих форм і способів сформувалося ще в епоху античності, лише тепер вони змогли повністю продемонструвати свій потенціал.

Міфологізм є характерним явищем саме цієї епохи. Проте, “пафос міфологізму XX ст. не тільки і не стільки в зображенні здрібнення і потворності сучасного світу з цих поетичних височин, скільки у виявленні певних незмінних вічних начал, позитивних або негативних...” [3, с.295]. Показово, що саме література цього періоду відзначається відновленням інтересу до міфу, що відображено у поезії (Йетс, Паунд), драмі (Ануй, Кокто, Жіроду, О’Ніл) та романі (Т.Манн, Г.Г.Маркес, М.Булгаков). У ХХ ст. європейська література маніпулює традиційними образами і сюжетами, враховуючи сучасну науку і філософію, в той час як для країн третього світу характерним є використання місцевих фольклорно-міфологічних традицій. Відповідно, міфи використовуються з певною іронією для вираження вічних начал людської психіки і для відображення її сучасних проблем, таких як “відчуження” і соціальна самотність. У літературознавстві виникає ритуально-міфологічна школа (М.Бодкін, Н.Фрай), що розглядає міфологічні системи не як джерело, а як сутність літературного твору.

Теоретичною основою функціонування традиційних сюжетів у ХХ ст. був також психоаналіз, як у фройдівській, так і юнгіанській інтерпретації. Історичним підґрунтям для пожвавлення інтересу до духовного спадку поколінь виступають соціальні та політичні катаклізми. Цей проміжок часу можна вважати як епохою колосальних відкриттів, так і періодом існування на межі загальнолюдської катастрофи, самознищення. Тому не дивним є обігравання в літературі легендарно-міфологічних структур як уособлення загальнолюдської пам’яті. Метою їх використання було намагання нагадати людству про його особливе місце в історії, спрямувати погляд у минуле, щоб зберегти його традиції та наповнити їх новим досвідом і духовністю. Категорії пам’яті в цей час відводиться роль чинника, що зможе відвернути людство від трагедії самознищення, зберегти народи від загибелі, вона оберігає людей від забуття власних помилок і не дає їм, подібно до сліпих, очікувати у невизначеності майбутнього. Ідея історичної пам’яті неоднозначно трактується митцями: деякі пов’язують з нею майбутнє людства (Р.Бредбері “451^о по Фаренгейту”), інші, навпаки, ставлять під сумнів її значимість (А.Ванаско “Post Bombum”).

Автори ХХ ст. у своїх творах розглядають концепцію повторюваності, циклічності історії. Звертаючись до минулого, людство шукає шляхи свого розвитку, воно нагадує Тільтіля, який шукає свого синього птаха і благає: “Ми вас дуже просимо: якщо хтось із вас його (синього птаха) знайде, то нехай принесе нам – він потрібен нам для того, щоб стати щасливими у майбутньому…” [1, с.578]. Глобальні катаклізми цього періоду, такі як світові війни, революції, науково-технічний прогрес стали рушіями двох протилежних процесів у культурі: інтеграції різних національних культур, з одного боку, диференціації, пошуку власного національного коріння, з іншого. Визначення А.Нямцу “Великий руйнівник” та “Великий творець” відображають неоднозначність глобальних трансформацій XX ст. [7, с.37]. Особливістю функціонування традиційних сюжетів у згадану епоху є “якісне переосмислення канонічних домінантних лейтмотивів традиційних образів, включення в їх змістову структуру сучасних філософських, етичних і психологічних теорій і концепцій, орієнтація на наукові уявлення про природу людини і багатство форм її вираження і реалізації в інтимно-особистісному і суспільному житті” [7, с.37]. Наприклад, в оповіданні Ф.Дюрренматта “Смерть піфії” міфологічні події набувають досить реалістичного звучання, з них знімається наліт казковості (так, Сфінкс із страхітливого чудовиська перетворюється у чарівну дівчину із нещасною долею), а філософським підґрунтям для твору стає теза, що люди можуть усвідомити не правду, а лише її віддзеркалення.

Динамічність і драматичність останнього століття виносять на перший план саме філософсько-етичні і морально-психологічні проблеми, які є актуальними для людської цивілізації. Проте, сучасні письменники в своїх обробках часто звертаються до тих аспектів, що мало цікавили авторів протосюжетів та сюжетів-зразків (зокрема, наприклад, розгляд не факту, а мотивування вчинку Медеї в інтерпретації циклу про аргонавтів). “На відміну від попередніх епох, література ХХ ст. досить вільно трактує класичні зразки, розробляючи найбільш продуктивні шляхи їх переосмислення… При чому часто переосмислення протосюжета здійснюється в творі настільки глибоко і багатопланово, що важким є сам процес впізнання традиційного матеріалу…” [4, с.16].

Показовим, наприклад, у даному випадку є трактування в цей період міфу про Алкмену та Амфітріона, що демонструє високий ступінь переосмислення класичного сюжету, розробку в його контексті нових тем та проблем. Крім цього, на основі даної традиційної структури яскраво демонструються процеси інтеграції в культурі, оскільки, “географічна розповсюдженість сюжету торкнулася країн, які досі не мали в літературі власних трактувань міфу: наприклад, латиноамериканських (Бразилія, Мексика) та центральноєвропейських країн (Чехія, Угорщина)” [2, с.103]. Отже, даний міф збільшив зону свого впливу, завдяки країнам, що найбільш вільно “обійшлися” з його інтерпретацією. Зокрема, в трагедії Г.Фігейреду “Бог переночував у цьому домі” можна відзначити характерне нововведення – відсутність у дії богів, автор перелицьовує ситуацію, переодягаючи людей у богів.

До найбільш активних форм функціонування традиційних сюжетів у ХХ ст. можна віднести продовження, дописування, обробку, переказ, апокриф. Така форма переосмислення традиційного сюжетно-образного матеріалу як продовження функціонувала в літературі з найдавніших часів, проте лише в сучасній літературі вона отримала своєрідний “імперативний” статус. Відповідаючи на питання “Що було б, якби…”, письменники по-новому інтерпретують загальновідомий сюжет, доводять його до логічного завершення з точки зору сучасної їм епохи. Література ХХ ст. створила продовження фаустівського сюжету (С.Альошин “Мефістофель”, В.Гавел “Зваблення”, І.Гендон “Три Маргарити”), античних міфів (Л.Мештерхазі “Загадка Прометея”, В.Хільдесхаймер “Жертвоприношення Єлени”). Надзвичайно поширеними були пародійні або іронічні продовження класичних творів (У.Теккерей “Як продовжити Айвенго”, Б.Сабат “Осіння пора хлопчаків”), булгаківського роману (Ю.Домбровський “Факультет непотрібних речей”). До одних з характерних особливостей дописування ХХ ст. належить семантичне обрамлення, що створює тональність твору (Г.Горін “Той самий Мюнхгаузен”) (детальніше див.: 7).

На відміну від продовження, така форма, як дописування, здебільшого не втручається в сюжетну схему зразка і робить її сучасною за рахунок включення раніше відсутніх епізодів, більш-менш значного розширення намічених сюжетних ходів і ситуацій. “Для дописування ХХ ст. характерною є тенденція до поглиблення психологізації традиційних ситуацій, їх дійова конкретизація і побутова деталізація” (Х.Мюллер “Геракл-2” і “Геракл-5”, А.Зегерс “Корабель аргонавтів”) [7, с.97]. Дописування надає сюжету реалістичного звучання, певним чином, робить його ближчим читачу за допомогою більшої реалістичності окремих епізодів.

Особливою популярністю в останні десятиліття користується така форма переосмислення традиційних структур як обробки. ЇЇ особливістю є безпосередня орієнтація на певний літературний твір, який в обробці може наповнюватися актуальною проблематикою, психологізуватись та політизуватись відповідно до вимог XX ст. Сучасні автори намагаються зняти надмірну пафосність з традиційних образів та сюжетів, надати їм реалістичного звучання. Майстром обробок можна вважати Б.Брехта, який виділив цілий ряд власних п’єс у групу під назвою “Обробки” (“Життя Едуарда ІІ” (за Марло), “Антігона” (за Софоклом), “Суд над Жанною д’Арк в Руані у 1431 році” (за Анною Зегерс), “Дон Жуан” (за Мольєром), “Труби і литаври” (за Джорджем Фаркером)).

Якісне “вивертання”, переосмислення сюжету лежить в основі створення апокрифів (Г.Панас “Євангеліє від Іуди”, К.Чапек “Розп’яття”, Г.Носсак “Орфей”). Генеральною тенденцією ХХ ст. є “підкреслена відмова від нормативності, пошук парадоксальних сюжетних ходів і мотивувань, зближення традиційних структур з національно-історичними і духовними реаліями ХХ ст., акцентування звичайності, “серединності” персонажів, які ідеалізувала багатовікова літературна традиція” [4, с.19]. Апокрифізація відомих традиційних структур у літературі цього періоду дає змогу переакцентувати класичний матеріал, наповнити його сучасною проблематикою.

Значні зміни в характеристиці легендарно-міфологічних і євангельських структур відбуваються внаслідок застосування такого прийому, як зміна оповідного центру (Л.Юлленстен “Мемуари Каїна”, Х.Л.Борхес “Безсмертний”), де “варіативність типів повідомлюючого дає поштовх до семантичної багатозначності і морально-психологічної трансформації класичного матеріалу, багатосторонньої розробки його змістового плану, створення нових характеристик та установок” [7, с.104]. В деяких творах право на свою розповідь, версію подій зумовлюється забуттям людьми ніби-то істинних подій (В.Хільдесхаймер “Жертвоприношення Єлени”). Важливу роль при цьому відіграє категорія “фрустрації пам’яті”, що корегує процес згадування та надає йому вибірковості (А.Франс “Прокуратор Іудеї”).

Нетрадиційного звучання міфологічним структурам надає прийом маски, зокрема, у п’єсі П.Хакса “Амфітріон” він створює додаткову емоційно-психологічну напругу твору. Проте, різноманітні форми, прийоми обробки і переосмислення традиційних сюжетів і образів здебільшого зустрічаються в своїй сукупності, оскільки, навряд чи можна зустріти традиційну структуру, що у своїй трансформації відображала б один з наведених прийомів (форм).

Соціокультурна специфіка минулого століття визначила цілий ряд актуальних для трансформації тем і мотивів; зокрема тема амбівалентності індивідуальної свідомості; пересторога людству (на основі есхатологічних міфів і сюжетів) (Г.Каттнер “Суцільні неприємності”, Г.Грасс “Щуриха”). Соціальні катаклізми зумовили інтерес до церковного, канонічного матеріалу. “Літературні міфи”, що базуються на цьому сюжеті, намагаються конкретизувати побутовий і моральний контексти цих сюжетів. Домінантою даних інтерпретацій є драматизація формально однозначних структур і психологізація загальновідомих схем, створення багаторівневої системи онтологічних і морально-психологічних мотивувань. Моделювання євангельського світу зумовлює підвищений інтерес до персонажів Старого та Нового Заповіту, мотивація та вчинки яких якісно переосмислюються (Ф.Дюрренматт “Пілат”, Г.Даніловський “Марія Магдалина”).

Письменники ХХ ст. прагнуть зрозуміти біблійний світ, наповнити його національно-історичними і предметно-побутовими реаліями (М.А.Булгаков “Майстер і Маргарита”). Процес “апокрифізації” цього матеріалу відображено, наприклад, у п’єсі П.Хакса “Адам і Єва”. Так, автор розробляє в цьому творі мотиви еволюції людства, розглядаючи гріхопадіння перших людей не як трагедію, а як природній поступ. Парадоксальність викладу цього матеріалу полягає у прямому благословенні Богом вчинку Адама та Єви: “Вы правы. Следуйте своим путём” [9, с.398]. Біблійні імена персонажів твору Ф.Дюрренматта “Портрет планети” (Адам, Єва, Каїн) підкреслюють універсальність та загальнолюдське значення поставлених автором проблем (це і екологічна катастрофа, і тема війни, наркотиків). Показовим є те, що самі боги беруть участь у всіх сценах, вони ніби-то розігрують перед людством найжахливіші сторінки його життя, але одночасно і дають шанс світу на виживання. Цікавість до даного матеріалу дала змогу для створення в літературознавстві ХХ ст. терміну “літературні євангелія”.

Надзвичайного поширення в літературі цього часу набули “авторські міфи”, які трактуються як “ситуації, образи і мотиви літературних творів, які внаслідок первинної міцності, вміщеної в них структурно-змістової домінанти стали активно використовуватись іншими авторами і в процесі функціонування набули своєрідної культурологічної міфологізації” [7, с.158]. Основою багатьох літературних творів цього періоду став роман М.Шеллі “Франкенштейн, або Сучасний Прометей” (Б.Олдісс “Звільнений Франкенштейн”, К.Ішервуд і Д.Бачарді “Франкенштейн: Те, що було насправді”). На основі цього роману письменники ХХ ст. розробляли такі проблеми як “акт творіння і його результати”, “людське і надлюдське”.

Продуктивною для сучасності є опозиція “життя-смерть”, що відтворюється в образах вурдалаків, вампірів, відьм, Дракули, зомбі (Д. Руссо “Ніч живих мерців”). Тема зомбі в дану епоху споріднена (в певній мірі і зумовлена) з ситуацією євангельського Лазаря (Л.Андрєєв “Єліазар”, В.Хольбайн “Ворог роду людського”). Сучасна література на основі даної тематики розробляє мотив протистояння духовного і тілесного.

ХХ ст. відмовляється від канонізованого сприйняття традиційних сюжетів, що пов’язано з новою сходинкою усвідомлення людством свого духовного і соціального буття. Життя створило багато прикладів неузгодженості необхідного і дійсного, соціальної ролі і морального імперативу… Це стало однією з основних причин “формування глобального скептицизму і культурного нігілізму, що призвело до “осміяння” авторитету давніх авторів і літературних кумирів, естетичного і змістового зниження семантики загальновідомих героїв… Проте скептицизм цієї епохи по відношенню до традиційного сюжетно-образного матеріалу не має світоглядної спрямованості, це здебільшого літературний прийом, що зорієнтований на досягнення певного ідейного і художньо-естетичного ефекту” [4, с.36]. Скептицизм у літературі XX ст. дає поштовх для пошуку нових форм і прийомів трансформації традиційних структур. Ставлячи під сумнів загальновідомі істини, письменники одночасно намагаються знайти нетрадиційні відповіді на “вічні” запитання.

Висновок. Отже, традиційні структури є продуктивними в сучасній літературі, вони активно переосмислюються, гуманізуються та психологізуються. Проте, традиційні образи і сюжети заповнюються у цей період зовсім іншою, нехарактерною для протосюжету, проблематикою. До особливостей функціонування легендарно-міфологічних структур у цьому часовому проміжку належить те, що вони, зберігаючи національну своєрідність протосюжету, спрямовані на інтернаціоналізацію своїх формально-змістових характеристик, що зумовлене загальновідомістю та універсальністю їх звучання. Нових змістових можливостей у переосмисленні сюжетно-образного матеріалу надають численні форми і способи (зокрема, продовження, дописування, обробки, перекази, апокрифи). Основна увага в літературних інтерпретаціях концентрується на моральному підґрунті вчинків загальновідомих образів. А власне традиційні структури осмислюють глибинні тенденції епохи-реціпієнта.