Як сутнісна ознака Російської культури

 

В статті розглядається тема ідентичності російської культури. Показано, що за своїми витоками, змістом і проявами вона відповідає поняттю маргінальності, що є результатом як межових культурно-історичних і геополітичних умов, так і філософської рефлексії.

Важливе значення для подальшого поступу українського народу має визначення свого місця і ролі серед інших народів і культур. Одним із аспектів такого самовизначення є осмислення свого дійсного зв’язку із тими народами і країнами, з якими перетиналася його історія, що передбачає поглиблене дослідження їх суті і змісту під кутом зору запитів, які об’єктивно формує нова українська дійсність. Тут доречно врахувати думку М.Бахтіна, що та чи інша культура розкривається повніше і глибше в очах людини іншої культури.

Цілком зрозуміло, що це положення стосується передусім Росії. Саме з нею, починаючи із києворуських витоків, найтісніше переплетена доля українського народу. Не дивно, що тема Україна – Росія займає чільне місце в україністиці, як в авторських, так колективних працях. В таких дослідженнях є значний недолік. Зазвичай, в них Росія розглядається переважно в контексті колоніальних відношень, а отже, ідентифікується в якості імперії, навколо чого обертаються всі інші питання, оцінки і висновки. Не заперечуючи проти такої кваліфікації, водночас, зауважимо, що цим статусом її суть аж ніяк не вичерпується. Такий підхід до Росії звужує можливості її дослідження, а отже, обмежує перспективи розуміння власної історії.

Слід сказати, що проблема ідентичності, визначення культурного і цивілізаційного статусу Росії, її місця і ролі в світовій історії постійно знаходилася і знаходиться в полі уваги російських мислителів. До неї звертається російська думка, починаючи із П.Чаадаєва, який чи не вперше поставив питання про місце Росії в світі. Надалі тема самовизначення проходить наскрізною лінією через праці російських філософів, визначивши їх історіософську домінанту. Мова йде про праці О.Хом’якова, І.Кирєєвського, М.Бердяєва тощо. В останні десятиріччя, в зв’язку із руйнуванням Радянського Союзу, ця тема знову набула особливої гостроти. Вона розглядається в працях А.Ахієзера, Є.Барабанова, Б.Гройса, Г.Дилигенського, А.Еригіна, В.Ільїна, К.Кантора, А.Кара-Мурзи, В.Межуєва, І.Шафаревича тощо. Як і в минулому в її дослідженні превалює порівняльний підхід, за яким статус Росії розглядається в контексті відношення “Росія – Захід”. Зазначимо, що проблема самовизначення має не лише чисто теоретичне, але й практичне значення. Практичне в тому розумінні, що її розв’язання породжує різні концепції, які, в свою чергу, впливають на долю Росії, формуючи її образ, виступають світоглядним чинником її розвитку. Відповідно криза і крах Радянського Союзу, позбавивши смислу черговуредакцію ідеї місіонерського призначення Росії, повернула її до необхідності нового самовизначення. Проблема ідентифікації знову постала в центр уваги російської громадськості. Як зазначав В.Межуєв: “Була, є чи буде Росія Європою – про це можна сперечатися до нескінченності, поки, дивишся, не зникне сам предмет суперечки – Росія. Суперечка має сенс, коли ясно, що називати Росією. Сьогодні такої ясності немає ні в кого. Принаймні немає тієї Росії, яка колись викликала таку суперечку” [1, c.15].

Автор, зважаючи на особливості історичного шляху Росії, а також, враховуючи його оцінки в численних історичних і філософсько-історичних джерелах, вважає за необхідне звернутися для її ідентифікації до більш загального поняття, а саме, до поняття “марґінальність”. Обґрунтування маргінальності як істотної ознаки російської культури виступає метою пропонованого дослідження. При цьому варто зробити ряд попередніх уточнень з приводу мотивації зверненнядо теми статті. По-перше, невизначеність як ознака стану і статусу людини чи соціальної групи відповідає змісту поняттю “марґінальність”. По-друге, звернення до цього поняття корелюється із загальними настановами філософії другої половини ХХ ст., яка переакцентовує свою увагу на дослідження межових станів як людини, так і окремих людських спільнот. По-третє, звернення до цієї теми зумовлено спільністю української і російської історій, що актуалізуєїї дослідження для прояснення української історії, як і історичної долі східного слов’янства в цілому.

Поняття “марґінальність”, істотно актуалізується в останні десятиріччя ХХ ст. Це поняття вказує на особливий соціальний статус людини, або соціальної групи, існування яких знаходиться на межі від прийнятої норми, котра, виражаючи досягнутий об’єктивний стан спільноти (країни, культури), зосереджує стандарти поведінки для інших людей. Як зазначається в одному із новітніх філософських словників, “Марґінальність (лат. margo – край, границя, межа) – поняття, яке традиційно використовується в соціальній філософії і соціології для аналізу пограничного, положення особистості по відношенню до якоїсь соціальної спільноти, яка накладає певний відбиток на її психіку і образ життя” [2, с.397]. Поняття маргінальності має сенс за умови, що існує її життєво важлива протилежність, якою є центральне (магістральне).В літературі при визначенні маргінального стану (статусу) об’єкта розглядається зазвичай опозиція: маргінальне – центральне. Відношення між складниками цієї опозиції має суперечливий характер. Маргінальне живиться центральним, сприймає енергетику центрального і, разом з тим, залишається на межі його існування. Водночас, саме центральне постає початково як маргінальне, межове, випадкове. Маргінальне по деяким важливим показникам співмірне із центральним, має з ним спільну основу, однак, проявляється по іншому, в залежності від умов його існування.

Варто зазначити, що в останні десятиріччя під впливом Постмодерну змінюється уява про місце і роль марґінального в розвитку суспільства. Постмодерн, виходячи із загальної настанови, а саме, децентралізації культури, змінює уяву про співвідношення маргінального і центрального, внаслідок чого на передній план вийшла позитивна, конструктивна роль маргінального. Відбулася переорієнтація наукової думки в пізнанні співвідношення центральне – маргінальне, а саме, на правий бік цієї опозиції, тобто на суть і потенціал межового, маргінального стану. Маргінальне презентує не лише вироджений прояв центрального, але й ту сферу людського буття, в межах якої зароджується нове. В силу цього маргінальне постає в якості носія креативного начала. Воно співзвучне для нинішньої наукової (синергетичної) парадигми, яка переносить увагу з існуючого до виникаючого. Тим самим, на поверхню виходить онтологічний аспект цього поняття, а разом з ним, актуалізується онтологічний аспект історичної реальності.

Повертаючись до проблеми маргінальності Росії, варто зважити на міру і масштаби її невизначеності. Тобто чи йде мова про ситуативну невизначеність, яка долається шляхом реформ, чи про тотальну, хронічну невизначеність, яка торкається суті існування самої країни (культури). Аналіз літератури, як і живої російської історії засвідчує, що мова йде про всеохопну невизначеність. Так, В.Каганський, говорячи про поняття “Росія”, підкреслює, що нині “майже не проясненійого базові онтологічні зв'язки: неясно навіть, як саме, в якому сенсі|змісті,рації| і в якому пласті реальності є, існує, дана (може бути осягнута|, досліджена і т.д. і т.ін.) Росія” [3]. Про це свідчить і чисельна література, яка присвячена цій темі, де Росія розглядається як наздоганяюча культура, перехідне суспільство, країна в процесі модернізації, євразійська імперія, суспільство постійного ризику, відстала Європа, міст між Сходом і Заходом тощо. Ці і інші характеристики свідчать, що мова йде не про окремі ситуативні прояви невизначеності, пов’язані із кризовими процесами, які, час від часу, мають місце в кожній країні, а про тотальну невизначеність, якастосується самої суті, способу історичного існування Росії. Тобто невизначеність характеризує російське суспільство в усьому різноманітті його проявів. Це означає, що й дослідження проблеми російської ідентичності має враховувати російське суспільство в цілому. Оскільки, суспільство як органічне ціле виражається поняттям “культура”, то цілком очевидно, що й поняття “маргінальності” стосується Росії як певного типу культури. Власне кажучи, такий масштаб для розгляду Росії запропонував М.Данилевський.

Про маргінальний статус Росії свідчить, передусім, провідна проблема, яка займає увесь простір російської історичної свідомості. Мова йде про відношення: Росія – Європа, яке породило величезний масив літератури. Воно являється визначальним для російської культури із початку ХІХ ст. і до останнього часу. Воно ж знаходиться в центрі уваги російської філософії. По своїй значимості воно переважає тему: “Росія – Схід”, до якої також звертається російська думка. Цілком очевидно, що ця остання має підпорядковане значення, вона презентує другорядні флуктуації російської думки в пошуку своєї ідентичності. Відношення: “Росія – Європа” органічнокорегуєтьсяз відношенням: маргінальне – центральне. В зв’язку з цим постає завдання осмислити статус Росії крізь призму категоріального змісту поняття “марґінальність”. Зокрема виникають питання: як формувалася опозиція Росія – Захід? Який дійсний статус Росії стосовно Заходу? Що виражає ця опозиція? Як співвідноситься в ній її об’єктивний зміст і його суб’єктивне сприйняття російською філософією, національною елітою в цілому? Нагадаємо, що початково проблема статусу і місця Росії в світі була свідомо поставлена в працях П.Чаадаєва. “Якщо би полчища варварів, – писав він, – які потрясли світ, не пройшли по зайнятій нами країні перед нашестям на Захід, ми би навряд чи дали главу для світової історії. Щоб примусити себе помітити, нам прийшлося розтягнутися від Берингова пролива до Одера” [4, c.32].

Самі по собі, праці П.Чаадаєва носили більш проблемний і констатуючий, ніж конструктивний характер і залишали різні можливості для ідентифікації Росії. Більш категорично місце Росії стосовно Заходу виразив А.Пушкін, який досить глибоко переймався російською історією. Росія, писав він, ніколи нічого не мала спільного з іншоюЄвропою, а отже, “її історія вимагає іншої думки, іншої формули”. В цьому судженні, яке виражало умонастрої значної частини російської еліти, міститься певна позиція.В змістовній формі її виразив О.Хом’яков, в своїй концепції слов’янофільства, яка була підтримана рядом інших мислителів – К.Аксаковим, І.Кириєвським тощо; в ній увага зосереджується на обґрунтуванні принципової самобутності російської культури, яку автор пов’язував із історичними витоками Росії, із православною вірою. Ця позиція викликала тривалу дискусію, що привело до артикуляції протилежної позиції – західництва, підсумком якої було інституювання опозиції: “слов’янофільство – західництво”.

Ця опозиція надалі стає невід’ємним складником російської ідентичності, вона виступає, водночас, її результатом і передумовою. Вона результат, оскільки з’являється як відповідь на суперечливе відношення Росії до Європи, яке де-факто закладалося уже в києворуському минулому, вона ж і умова, оскільки чисельні розмисли з приводу цієї опозиції пролонгують невизначеність російської історії в майбутнє. Вона, по суті, закріпила невизначеність статусу Росії. Як писав М.Бердяєв, “слов’янофільство протиставляло Росію Європі як більш високий духовний тип, а західництво мріяло про Європу як ідеал для Росії, як єдиний тип світової культури” [5, с.116]. Тим самим, російська філософська думка стала в першій половині ХІХ на шлях формування цілісного образу Росії, вона прагнула по своєму долучитися до розбудови модерної Росії, узгодити між собою допетровську історію і петровські реформи, які презентували в ній на той час західну культуру. Зазначимо, що недолугість проведення таких реформ викликала в Росії шоковий стан, який позначився і на сприйнятті Європи.

Новий істотний імпульс розвитку тема російської ідентичності знайшла в творчості М.Данилевського. Він, підсумувавши досвід попередніх кроків самовизначення, враховуючи злет російської культури, яка пожинала в середині ХІХ ст. плоди петровських реформ, надав цей проблемі, а разом з нею, і відношенню Росії до Європи концептуального виразу. Для розчищення шляху Росії в омріяне майбутнє він вибудовує новий підхід до світової історії, суть якого виражає поняття “культурно-історичний тип”. Цим поняттям він оновлює звичну “таксонімію” людського суспільства, структуруючи його за культурними ознаками. Виходячи із такої класифікації, він виокремлює в людській історії низку культурно-історичних утворень, чільне місце серед яких, за його думкою, має зайняти з часом Росія. Тим самим, він підносить Росію, принаймні в думці, до рівня інших світових культур, в тому числі до рівня європейської культури. Відповідно до цієї схеми він витлумачує і відношення Росії до Європи. В цьому питанні ключове місце в його концепції займає поняття “щеплення”. Цим поняттям він кваліфікуєзв’язок Росії і Європи, розглядаючи його, як випадковийі в цілому негативний для Росії.Європа на його думку негативно вплинула на самобутню, за своїми витоками і призначенню, російську культуру. Ставлячи питання про належність Росії до Європи, він відповідає в досить категоричній формі “на жаль чи на втіху, до щастя чи до нещастя – ні, не належить” [6, c.59].

При такій відповіді М.Данилевський допускається тенденційного підходу, який характерний по різному і для багатьох інших російських філософів, що відзначали й російські мислителі, зокрема В.Соловйов, В.Вейдле. Сам такий підхід потребує спеціального дослідження, оскільки він виражає логіку маргінальної поведінки. В цій статті лише відзначимо, що він, по-перше, бере для порівняння Росії і Європи другорядні ознаки Європи. По-друге, він, штучно відсікаючи Європу від її античних передумов, зводить її до історії романо-германських народів. “Європа, – пише він, – є сама германо-романська цивілізація. Обидва ці слова – синоніми” [6, c.58].

Поняття “щеплення” виражало надалі головну настанову у визначенні відношення Росії до Європи. Воно ж фактично констатує маргінальний, межовий статус Росії стосовно Європи. Дотичними й похідними щодо цього поняття постають характеристики Росії як “відсталої Європи” (В.Федотова), “країни доганяючих модернізацій” (В.Стьопін), “суспільства доганяючого розвитку” (В.Ільїн), “проміжної цивілізації”, (А.Ахієзер), “перехідного суспільства”, тощо; вони виражають принципову залежність Росії від Європи і мають смисл у контексті поняття “марґінальність”. Поняттям “щеплення” М.Данилевський визнає явочним шляхом залежність Росії від Європи, але свідомо применшує міру такої залежності, залишаючи підстави для обгрунтування позаєвропейської самобутності Росії.

В загальних рисах марґінальність Росії проявляється в її всебічній залежності від європейських інституцій; власне кажучи ті інституції, які конституюють російське життя, визначають її успіхи мають західне походження; мова йде про науку, техніку, мистецтво, філософію тощо. Власних життєздатних культурних форм Росія на протязі своєї не короткої історії практично не запропонувала. Ті ж, які вона запропонувала, являють собою, як згодом з’ясовується, результат однобічного, поверхового, маргінального засвоєння здобутків Заходу. Вона не так пропонує власні нові культурні формоутворення, як використовує західні, переінакшуючи їх, відповідно до свого рівня розуміння. То ж власне самобутність російської культури, проявляється в межах інтерпретації запозичених культурних формоутворень (інституцій). Інша справа, наскільки вдало це робить Росія. Той факт, що європейська наука, укорнівшись в результаті петровських реформ на терені Росії, показує значні досягнення не міняє суті справи. Цей факт не лише не заперечує маргінального статусу, але й навпаки, підтверджує, ілюструє його позитивну, конструктивну роль. Це ж стосується і незаперечних досягнень Росії в інших сферах людської діяльності. Як відзначав М.Бахтін, “найбільш напружене й продуктивне життя культури проходить на кордонах окремих сфер її, а не там і не тоді, коли ці сфери замикаються у своїй специфіці” [7, с.303].

Марґінальність проявляється і в тому, що Росія однобічно підходить до західної культури, вона рецептує лише ті її ідеї і інституції, які відповідають її інтересам. В принципі такий підхід сам по собі не викликає заперечення. Однак, варто зважити, що мова йде про запозичення не всякої, а європейської культури, яка формувалася і існує як певна органічна цілісність, в якій кожний елемент знаходиться в тісному зв’язку із іншими. Суттю цієї культури, починаючи з Античності, є пріоритет особистісного начала людини перед іншими вимірами суспільства. Це положення виступає визначальним принципом організації європейського суспільства. Він проявляється в телеологічності і креативності європейської культури. Це означає, що не всяка рецепція європейської культури, культурних зразків (інституцій) забезпечує їх приживання на новому гранті, а лише та, яка враховує цю її суть. Разом з тим, саме по цьому показнику проявляється чи не головне розходження між європейською і російською культурою, в якій особистісне начало, як і культуратотально підпорядковані державі. Росія рецептує західну культуру, виходячи не із її провідного, культуроутворюючого принципу, а із власних потреб, які виражали зовсім інший стан російського суспільства. Російське сприйняття західних інституцій не відповідало суті культури як засади розвитку людини і її сутнісних сил. Це проявляється у відношенні Росії до тих інституцій, котрі безпосередньо зв’язані із людиною, які забезпечують розвиток її сутнісних сил, що становить суть культури. Мова йде про відношення Росії до права, демократії, ринкової економіки тощо, з сприйняттям яких у Росії завжди були істотні проблеми. Не дивно, що і в кінці ХХ ст. в Росії дискутується питання про долю ідеї лібералізації.

Розглядаючи відношення Росії до Європи, варто розрізняти його дійсний стан, особливо той, який з’являється ще на терені Русі і уяву про нього. Зазначимо, що уява про предмет, може підмінювати його дійсний зміст і значити для людини більше, ніж сам предмет. Це стосується і відношення Росії до Європи, уява про яке не співпадає з дійсним відношенням, істина якого закладалася ще за часів Русі. Фактично Росія за своїми візантійськими витоками належить до європейської культури, в її основі знаходяться західні інституції. Як слушно зауважує В.Вейдле, “Візантія не Азія; вона як і західний світ, виростає із античної і християнської основи європейської культури” [8, c.64]. Тому, підкреслює він, “стародавня Русь, уже в силу свого візантійського виховання, була Європою, тобто володіла основними передумовами європейського культурного розвитку” [8, c.67]. Інша справа, що подальша історія могла внести корективи в європейський шлях, що справді відбулося під впливом татаро-монгольської навали. Однак, вона, як і пізніша історія, не могла перекреслити значимість києворуських витоків, того засадного потенціалу, який формувався в результаті рецепції античної і християнської культури, який забезпечував існування східнослов’янських народів в часі.

Найгірше, що могло відбутися – це витіснення російської культури на периферію Європи, що власне і відбулося за Московської Росії. Тож надалі вона постійно поставала перед необхідністю свого визначення стосовно Європи, а отже, стосовно європейського начала своїх києворуських витоків. Європа, як це не виглядає парадоксально, виступала донором не лише інституцій, але й місіонерської ідеї. Парадоксальність цієї ситуації проявилася за Радянської Росії, яка “вдягла” свою місіонерську ідею в “марксистський кафтан”.

Варто погодитися з думкою Д.Ліхачова про те, що “безпідставно дискутувати з приводу того, належить Росія Європі чи Азії ” [9, с.3]. Вона, безумовно, відноситься до європейського типу культури. Однак, Росія заблукала у своєму самовизначенні, гостроту якого задала дійсна об’єктивна невизначеність, “природна ” межовість, яка залишала різні можливості розвитку в межах європейських витоків. Проблема не в тому відноситься Росія до Європи чи ні, а в тому хто вона є в Європі. Як писав В.Брюсов, маючи на увазі Росію, “Фатум знову і знову ставить питання: хто ми є в цій Європі? ”

При визначені статусу Росії, зазвичай, увага акцентується, поряд із православ’ям, на історичних і геополітичних умовах її існування. Не відкидаючи вагомості цих умов, зазначимо, що в людській історії, дедалі більшу роль грає світоглядно-культурний чинник. Людина, ставши в осьову епоху на шлях рефлексії над власним минулим, в тому числі над їх природними чинниками і складниками, установлює свідоме відношення до нього, що закріплюється в її світогляді, новими цінностями і нормами поведінки. Надалі він виконує чи не головну спричиняючу роль в поступу суспільства. Власне про це свідчать і закономірності виникнення та існування націй, важливу роль в інституюванні яких грає саме світогляд, спільна уява людей цієї спільноти про самих себе, про своє минуле і спільне майбутнє. Піднесення природних, об’єктивних чинників до рівня світогляду змінює поступ, формат історичного життя народу. Завдяки цьому історичне життя переходить в нову якість, його основою розвитку стають світоглядні уявлення про себе і світ, про своє місце в історії. Тобто варто відрізняти природні умови, зокрема межове існування народу і відношення до них, яке закріплюється завдяки рефлексії в світогляді. В такому випадку відбувається усутнення історичної долі.

Тут проявляється в загальних рисах та ж закономірність, та діалектика категорій існування і сутності, про яку свого часу говорив Ж.-П.Сартр, маючи на увазі людину. Людина, зазначав він, спочатку існує, а потім набуває своєї сутності. Подібна формула цілком застосовна і по відношенню до історії, до історичного розвитку країн і народів. Росія спочатку виникає і існує, а згодом, прагне установити своє відношення до минулого і майбутнього, що являє собою, водночас, і обрання подальшого свого шляху, своєї сутності.

Зважаючи на цю закономірність, варто, розглядаючи історичну долю Росії, акцентувати увагу на процеси, які відбувалися в ХІХ ст. Воно мало принципове значення для долі Росії, для її культурної ідентифікації. Цілком можна погодитися із В.Вейдле, що “дев’ятнадцяте століття те ж саме для Росії, що доба Відродження для Італії, що для Іспанії Англії і Франції кінець ХVІ і ХVІІ століття, воно те ж саме, що для Німеччини час окреслений приблизно роками народження і смерті Гете” [8, с.70]. Тобто це століття російського самовизначення, рефлексії над минулим, пошуку нового способу історичного існування, зв’язаного із модернізацією культури. В цей час російська думка стає на шлях філософської рефлексії над власною історичною долею, в тому числі, над петрівськими реформами, які, хоча і наблизили Росію до Європи, але в силу їх однобічного, поверхового, панського проведення (М.Бердяєв) породили суперечливе відношення до неї. Вони посилили розкол російського суспільства, що стає невід’ємною ознакою російською культури (А.Ахієзер) і, що також демонструє її марґінальність. Це час утвердження нових форм суспільного життя, а отже, прощання із Середньовіччям, що відповідало духу епохи, витікало із європейського чинника і складника російської культури.

Разом з тим, однобічне сприйняття європейської культури призвело до непослідовного відношення і до свого минулого, до Середньовіччя, яке так і не було подолано, не в останню чергу, через суперечливу позицію філософії. З одного боку, на цивілізаційному рівні, Росія сприйняла окремі інституції (зокрема, науку і техніку), які відповідають культурі модерну, а з іншого боку, головні культуроутворюючі чинники і складники модерної культури, які пов’язані із людиною, як її головним змістом і суттю, залишилися за межами власне Росії, або на периферії її культури. Як писав М.Бердяєв, своєрідність долі Росії в тому, що вона “ніколи не могла прийняти цілком гуманістичної культури Нового часу”, вона ніколи не виходила повністю із Середньовіччя, “вона якось майже безпосередньо перейшла від залишків старого Середньовіччя, від старої теократії до нового середньовіччя, до нової сатанократії” [10, c.12-13]. Тим самим, модерний проект в Росії не був реалізований в належній мірі, в його істотних проявах. Проекту модерної культури, Росія протиставила власний місіонерський проект. Він, будучи продуктом філософської рефлексії, набуваючи різних модифікацій, постав визначальним чинником і складником світогляду і свідомості росіянина. Такий проект формувався більше по канонам середньовічної, ніж новочасної думки. Тож він і утримував Росію в Середньовіччі. Оскільки ж час Середньовіччя вже пробив, то Росія разом з цим проектом опинилася в особливому, говорячи словами М.Мамардашвілі, світі Задзеркалля.

Росія зверталася до Новочасної європейської філософії, як і до інших європейських духовних практик, але не стільки задля розбудови модерної культури, скільки для розбудови власного місіонерського проекту, який відповідав не так духу Нового часу, як канонам життя і мислення Середньовіччя. Він ґрунтувався на тенденційному прочитанні і сприйнятті історії, на абсолютизації сакралізованого, середньовічного минулого, про що свідчить провідні концепти слов’янофілів “Свята Русь”, “соборність” тощо. Як зазначав С.Хоружий, слов’янофіли представили трактовку висхідних етапів історії Росії і західноєвропейських країн, ставши на шлях “тенденційного свавілля”.Такою тенденційністю і сакралізацією російська думка перекреслила можливість автентичного сприйняття дійсного змісту києворуських витоків східного словянства, того їх потенціалу, який містив і містить можливості для органічного входження в світову цивілізацію, для установлення гармонійних відносин з Європою. Такий вибір Росії вступав в суперечність із ходом розвитку людства, із процесами модернізації, які набули в ХХ ст. всезагального значення, представляючи, тим самим, суть і “світову функцію Європи” (Дені де Ружмон).

Зважаючи на досвід Росії у вирішенні власної долі, в подоланні свого периферійного становища можна зробити висновок, що в ХІХ ст. Росія досягла тієї зрілості, за якої відбулося її усутнення, тобто, вона набула своєї сутності. Однак, таке усутнення мало специфічний характер, воно не лише не усунуло її маргінальності, а навпаки, закріпило її. Подальше існування Росії – це існування в статусі маргінальної культури, із усіма позитивними і негативними наслідками, які в виразній формі (як і сама маргінальна сутність) проявилися за часу Радянської Росії. Вона не реалізувала свій великий місіонерський проект в силу його очевидної утопічності, а отже, не подолала маргінального стану. Разом з тим, вона, по своєму, стала дороговказом для значної частини людства, як про те мріяли слов’янофіли, в тому числі, і новоявлені. Але це дороговказ не так до храму, як до пекла, яке уособлюють Соловки і інші чисельні Гулаги, як і життя пересічної людини в тоталітарній державі.

Підводячи підсумки дослідження, варто сказати, що поняття “марґінальність” органічно корегується із особливостями розвитку російської культури, зокрема, з відношенням: “Росія – Європа (Захід)”. Воно пояснює як принципову залежність Росії від Європи, від її головних культурних формоутворень, так і свободу в межах такої залежності. Причинами такого стану були як об’єктивні (географічні та геополітичні), так і суб’єктивні умови. В останньому випадку мова йде про особливості філософської рефлексії, про тенденційне тлумачення як власного минулого, так і європейської культури загалом.