РЕАЛЬНІСТЬ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ

 

Розвідка змальовує складний та суперечливий трансформаційний процес, який відбувається у сучасній Україні, його перехід у аномію.

Останнім часом проблема адаптації українських громадян до умов існування, що постійно змінюються (причому не в кращу сторону), набула особливої гостроти. Вивчення соціальних проблем українського суспільства та внутрішнього дискомфорту індивіда уможливлює погляд на життя людини як на самостійну проблему, від успішного розв’язання якої залежить майбутнє. Людина, що опинилася у проблемній ситуації, стоїть перед суперечливим вибором: приступити до розв’язання проблеми і водночас терпіти всі життєві труднощі, чи залишити все без змін. Названа ситуація нечіткого вибору характерна сьогодні для всього українського суспільства (а ще більше для вищих ешелонів влади). У цій ситуації великого значення набуває чинник готовності громадян до розв’язання своїх проблем і усвідомлення відповідальності за своє життя. Як влучно зазначив Віктор Франкл, “людина не вільна від умов. Але вона вільна визначити свою позицію щодо них” [1, с.77]. Проте зробити цей крок і проявити активну життєву позицію, піднятися над ситуацією вдається не кожному.

Як зазначають відомі українські соціологи Є.Головаха, О.Донченко, В.Бакіров, О.Злобіна, В.Тарасенко, В. Тихонович та ін., нестабільність соціально – політичної обстановки в Україні та низкий життєвий рівень переважної більшості українських громадян значною мірою визначають і особливості психологічного стану населення на цей момент: з одного боку, зростання явищ соціальної напруги, песимізму, розчарування, а з іншого – надії на краще майбутнє і традиційне терпіння українського народу. Хисткість нашого становища зумовлюється ще й тим, що економічними та соціальними проблемами треба “тонко й уміло управляти, поєднуючи подихи самоорганізації з твердою спрямовуючою волею. Та, на жаль, усі ці процеси не мають достатнього теоретичного, кадрового та фінансового забезпечення… Натомість маємо сотні партійних програм, проектів різних комісій, комітетів та обіцянок політиків різних рангів “ [2, с.234-235].

Досить стійкою залишається залежність внутрішньо – індивідних рис людини від соціальних умов її існування. Проте у загальній масі громадян тієї чи іншої країни завжди виділялися (і виділяються сьогодні) неординарні особистості, які за своїми індивідуальними рисами і якостями не “вписуються” у свою епоху, значно випереджаючи свій час. Відомий київський філософ С.Кримський назвав таких людей “монадними” особистостями. “У ціннісній свідомості людей ХХ століття такі монадні особистості, як Махатма Ганді, Андрій Сахаров і Олександр Солженіцин мають більше значення, ніж масові політичні партії”, – робить висновок філософ [ 3, с. 22]

В Україні за останні 10 – 15 років відбулася значна переоцінка цінностей, причому в широкому, загальнодержавному масшабі. Зішлюся на дані соціологічних досліджень, які проводилися на території України у 1992 – 1993 рр. і в 2002 – 2003 рр, тобто з інтервалом у 10 років. За результатами соціологічних опитувань, проведених чернівецькими соціологами у 1992 – 1993 рр. під час виконання бюджетної теми “Відродження національних духовних цінностей в Україні” (у 10 областях опитано понад 3 тис. громадян різної вікової категорії), найбільшу гордість у людей на той час викликали проголошення незалежності України у серпні 1991 року, перемога у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр., Запорізька Січ і звитяги козацтва у боротьбі із зовнішніми ворогами та ін.

В числі найнегативніших, з точки зору опитаних громадян явищ, в усіх регіонах України найчастіше називалися Жовтнева революція 1917 року в Росії, тоталітарний режим Сталіна і масові репресії при його керівництві, діяльність КПРС і партократів, голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні, суцільна колективізація села і все, що з нею пов’язане, чорнобильська катастрофа 1986 року, прихід до влади М.Горбачова та проголошена ним перебудова і т. ін. [4, с.34]

Більшість опитаних громадян (82,2 %) гордилися тоді своєю приналежністю до України, як незалежної держави, орієнтувалися на сумлінну працю і справедливу винагороду, дорожили такими духовними цінностями, як свобода, дружба, любов, взаємодопомога та ін…

Пройшло 10 років і в людей став відчуватися синдром втрати Батьківщини. “Ми живемо…, втративши колишню й ще не віднайшовши нову іпостась причетності до її минулого, нову громадянську відповідальність за сьогодення й майбутнє. Черговий сплеск соціального розчарування виявився в тому, що лише 76,3 % респондентів, за даними київських соціологів, сприймають Україну, як свою Батьківщину (для молоді цей показник ще нижчий – 71,7 %)” [5, с.349].

На початку 90 – х років минулого століття більшість українських громадян середнього і старшого поколінь орієнтувалися в основному на матеріальні цінності. Названий вид цінностей залишається пріорітетним і сьогодні. За даними І. Мартинюка та Н. Соболєвої, на матеріальний достаток орієнтуються – 96,8 % опитаних громадян, за благополуччя своїх дітей турбуються – 94,3 % респондентів, за міцну сім’ю – 96,7 %. Те ж саме можна сказати і про молодь [5, с.348].

Отже, йдеться про матеріалізацію ціннісної картини світу у значної частини українських громадян, включаючи і молодь. Значні зрушення відбуваються в свідомості людей і в їхніх оцінках соціального характеру. Ще раз зішлемося на дані І.Мартинюка та Н.Соболєвої. Йдеться про зміст образу Батьківщини в оцінці українських громадян, який значно відрізняється у світоглядних орієнтаціях різних груп респондентів. Зокрема, у респондентів з чітко вираженою громадянською позицією гордість за свою батьківщину виникає в тому випадку, якщо це – незалежна (28,6 %), зі славною історією (28,3 %), багата, процвітаюча країна (26,1 %); така, що поважає права людини і користується міжнародним авторитетом [там само, с. 351]. Респонденти, що ідентифікують себе просто як жителі того чи іншого населеного пункту, мають трохи іншу структуру цінностей. Для них удвічі меш значущими є такі характеристики, як незалежність і демократичність країни; не надто важливою для них є повага до України з боку інших держав. Найхарактерніша відповідь у цій групі – “це моя країна” [там само, с.351].

Що можна сказати з цього приводу? Якщо докопуватися до глибинних причин означених вище відповідей, не буде суперечити істині той факт, що однією з головних причин є наша хронічна бідність. Сьогодні феномен бідності притаманний практично всім регіонам планети (звичайно одним країнам – більшою мірою, іншим – меншою). Серед 20 країн світу (західних, Японії, Австралії та Нової Зеландії), які вважаються багатими, лідерами за обсягом національного продукту та життєвим рівнем населення, є Норвегія, США, Канада, Швеція, Швейцарія. Що стосується бідних країн, то вони знаходяться в основному в Африці, Азії та Латинській Америці. Якщо взяти 40 найбагатших і 40 найбідніших країн світу, в яких проживає четверта частина населення нашої планети, то ми побачимо, що друга група країн виробляє лише 5% доходу на душу населення від його розміру в країнах першої групи. Іншими словами, рівень життя в країнах “третього світу” у 20 разів нижчий, ніж у високорозвинутих європейських країнах, у США, Канаді, Японії та ін. [6, с.105]. Україна сьогодні належить до числа країн з найнижчим життєвим рівнем населення. Він значно нижчий, ніж у Росії і Білорусі, і вдвічі нижчий, ніж в Албанії – найбіднішій країні Європи. І все це – на фоні постійної нестабільності, а останнім часом – затяжної кризи соціально – політичної ситуації в державі. Тому й цілком закономірні оцінки названої ситуації з боку українських громадян.

Ось, що засвідчило опитування, проведене київськими соціологами в Україні у березні 2007 року. В опитуванні взяли участь понад 3000 респондентів з 25 регіонів України. 44% громадян оцінюють законодавчу, виконавчу та судову владу країни як неефективну, пояснюючи це відсутністю спільного бачення стратегії розвитку України з боку різних політичних сил. Майже рівний відсоток тих¸ хто вірить у краще майбутнє країни (36%) і тих, хто відчуває постійну тривогу (32%); а ще 17 % українських громадян відчувають безпорадність та розчарування [7, с.4].

Фактично у березні – квітні 2007 року в Україні утворився стан аномії, який болісно переживає більшість населення. Аномія (від фр. anomie – беззаконня, безнормність) – такий стан суспільства, в якому значна його частина ставиться до обов’язкових для всіх норм і законів байдуже, а то й взагалі не виконує.

Поняття аномії ввів у наукову літературу видатний французький соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917) у своїй книзі “Про розподіл суспільної праці” (1900 р.), де він розглядає назване вище явище як відсутність інтеграції між працею і капіталом, породженою індустріальною кризою. Більш чітке поняття аномії Дюркгейм дав трохи пізніше, через чотири роки, у своїй класичній праці “Самогубство” (1904 р.). У названій книзі аномія аналізується як стан соціальної дезорганізації, руйнування або послаблення нормативної системи суспільства.

Тривалий час концепція аномії Е.Дюркгейма залишалася поза увагою соціологів. Проте у 20 – ті роки ХХ ст. назване поняття стало проникати в американську соціологію. Економічна криза 1929-1933 рр. загострила увагу американських соціологів щодо необхідності вивчення й розробки проблеми соціальної дезорганізації. У цьому аспекті найбільший внесок у розробку проблеми аномії вніс американський соціолог Р.Мертон, запропонувавши власне розуміння названого феномена.

Чим відрізняються їхні концепції? Якщо Дюргейм причину аномії вбачав у руйнуванні або послабленні нормативної системи суспільства, то за Мертоном аномія являє собою “особливий структурний розлад культури”, конфлікт, дисбаланс між культурними цінностями і санкціонованими державою соціальними нормами. Якщо, за Дюркгеймом, аномія виникає лише в періоди швидких соціальних змін, то для Мертона розузгодженість між соціокультурними цілями і легальними засобами їх досягнення є постійним фактором напруження в соціальній системі [8, с. 92].

На основі своєї концепції аномії Мертон побудував типологію соціальної поведінки, що являє собою різні альтернативні способи пристосування індивіда до умов свого існування: підкорення (конформізм), і нновація (оновлення), ритуалізм, ретретизм (відхід від активного суспільного життя), заколот. Жоден з названих типів соціальної поведінки, на думку Мертона, не обирається індивідом свідомо і не є утилітарним; оскільки всі вони породжені суперечностями та конфліктами в соціальній системі, то їх можна вважати спонтанними [8, с. 94].

У будь – якому суспільстві найрозповсюдженішим є перший тип поведінки – підкорення (пристосування, конформізм), інакше неможливо було би підтримувати стабільність соціальної системи (наприклад, більшість українських громадян сьогодні фактично змирилася зі своїм напівжебрацьким існуванням, проголошуючи стереотипне “аби не гірше”). Проте життєві труднощі, невдачі, страх перед майбутнім і т.п. породжують ретретизм, тобто прагнення людини відійти від суспільних проблем і залишитися наодинці з собою.

Аномічний стан сучасного українського суспільства породжує ті ж самі соціальні проблеми, про які писали свого часу Е.Дюркгейм, М.Вебер, П.Сорокін, Р.Мертон та інші видатні західні соціологи. Функціонування державної влади в нашій країні здійснюється так, що волевиявлення народу в більшості випадків є тією останньою інстанцією, яка в кінцевому рахунку визначає хід державного та суспільного розвитку. Тому є всі підстави стверджувати про кризу державної влади в нашій країні, що болісно переживають самі ж люди, оскільки вони ще більше відчувають свою незахищеність, їм нікуди звернутися зі своїми болями і проблемами. А це ставить багатьох у невизначене соціальне становище, позбавляє людей колективної солідарності, почуття зв’язку з конкретною групою, суспільством. У зв’язку з цим особливо актуально звучать сьогодні слова С.Булгакова про те, що без певного мінімуму солідарності і взаєморозуміння суспільство розвиватися не може [9, с.207].

Коротко підсумовуючи проведений аналіз, можна сказати: люди формально отримали всі свободи, але останні, як і раніше, не гарантовані економічно, а тому спостерігається явище, відоме в філософії екзистенціалізму як “втеча від свободи”, тяготіння останньою на фоні катастрофічного зниження життєвого рівня населення та соціальної нестабільності. Подолати це “зачароване коло” злиденного існування українських громадян можна тільки шляхом активної діяльності, рішучих дій, а не пасивної адаптації до існуючих умов існування. Варто постійно пам’ятати, що народ – творець історії, а не політики – можновладці, які згадують про людей лише тоді, коли це їм вигідно.