Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ОСОБЛИВОСТІ ОНТОЛОГІЧНОГО ВИМІРУ БУТТЯ СУБ’ЄКТІВ ЕТНІЧНОГО




У даній статті автор робить спробу визначення ролі тих онтологічних компонентів буття етносоціальної спільноти, які забезпечують цілісність, своєрідний розвиток та самобутній спосіб життя її суб’єктів.

Етнічні спільноти як одна із найважливіших історичних форм генезису та існування людства завжди приваблювали увагу зарубіжних і вітчизняних мислителів. Однак теоретично-методологічні засади їхніх досліджень ґрунтувалися здебільшого на порівняльно-історичному описі культури та побуту різних народностей, а саме класифікації та детермінації їхніх складових ознак за методом сходження від часткового до загального.

Переміщення суб’єктів етнічного (етносів, народностей, націй) в площину онтологічного виміру, як об’єктів історико-філософського пізнання, відбувалося в контексті наступних історичних обставин. В період ХІХ ст. практика колоніальної політики європейських держав зумовила національно-визвольні рухи майже у всіх країнах Південної та Центрально-Східної Європи. У кожній з них такий рух мав свою специфіку. Зокрема на українських теренах, майже водночас із розгортанням національно-визвольної боротьби українського народу, в історіографії зароджується і починає розвиватися так званий “народницький” напрямок. Який сформувався під впливом національного романтизму та етнографічних досліджень народного життя. Представники цього напряму (М.Костомаров, В.Антонович та ін.) обґрунтовували концепцію про безперервність українського історичного процесу, а також його самостійність стосовно загальноросійської історії, а також протиставляли власні ідеї й переконання, концепціям представників т.зв. “державницького” напрямку (В.Липинський, С.Томашівський). Адже в науковій творчості істориків-державників пріоритет надавався дослідженню “державних періодів” української історії, осмисленню ролі державних організацій, інтерпретації проблем значення національної еліти і визначних особистостей в історії державного будівництва. В рамках “народницького” напрямку відбувається поява та диференціація цілої низки нових спеціальних понять (народ, народоправство, община, панславізм, раціоналізм, романтизм, руїна, український месіанізм, та ін.). Стає можливим осмислити й проаналізувати “діяльнісну” природу взаємовідносин між структурними елементами етнічного, здійснити герменевтичний аналіз сутності таких феноменів, як “етнос”, “народ”, “нація” в контексті історичного розвитку. Та, найголовніше полягає у тому, що суб’єкти етнічного переміщуються з історико-географічного контексту у площину об’єктів філософської рефлексії, де через призму певних теоретико-методологічних засад експлікується онтологічний вимір буття “етносу”, “народу”, “нації” як головних суб’єктів історичного розвитку.

Загалом онтологічна традиція в історико-філософській думці має давнє коріння, охоплюючи творче надбання мислителів античності, середньовіччя, Відродження, Нового часу, а також ХІХ-ХХ ст.

Адже з найдавніших часів й до сьогодення філософи шукають пізнання буття (усія, есенція). Як зазначає М.Бердяєв, “вищою претензією філософії була побудова онтології…”[4, с.209]. Та разом з цим осягнення мислителями особливостей буття зумовлювало “адекватну експлікацію певного сущого (присутності) в аспекті його буття” [16, с.7]. Тому в якості “висвічування певного сущого – запитуючого – в його бутті” [16, с.7] мислителями різних історичних епох осмислюються особливості суб’єктів етносоціальних спільнот та їх “буттєва визначеність присутності” [16, с.12]. Тобто буття суб’єктів етнічного аналізується, на відміну від способу їх життя – тимчасової реальності, як дещо абстрактне – “присутність через час”. Як зазначає Гайдеґер: “Буття не є, Буття дане, дане як розкриття присутності…Ми мислимо буття в розумінні присутності” [17, с.83]. Буття суб’єктів етнічного аналізується не як тимчасова реальність, характерна своєрідністю лише для певного періоду розвитку, а як “історична стихійність присутності”, як духовне “ядро” етносоціальної спільноти, від якого залежить її спосіб життя.

Відмінність між дефініціями “буття” та “життя” етносоціальної спільноти можна осмислювати на зразок відмінностей між трансцендентним та іманентним. Буття суб’єктів етнічного, як онтологічний вимір усієї “даності” або “наявності”, проявляється через спосіб їх життя лише частково, як іманентні риси. М.Бердяєв щодо цього зазначає: “Чому тільки частина буття і, мабуть, не не найістотніша, стає іманентною знанню, а цілі величезні сфери буття лишаються трансцендентними?..Вершини буття трансцендентні для нашої нижчої свідомості”[3, с.105]. “Буття” лише через присутність у часі певних феноменів і явищ виявляє “себе”, як спосіб життя етносоціальної спільноти. Протягом історичного генезису характерні риси способу життя суб’єктів етнічного зазнають змін, елімінуються або оновлюються, проте своєрідність існування забезпечується саме компонентами онтологічного виміру їх буття.

Актуальність дослідження зумовлюється необхідністю визначення ролі тих онтологічних компонентів буття етносоціальної спільноти, які власне й забезпечують цілісність, своєрідний розвиток та самобутній спосіб життя її суб’єктів. Адже в умовах сьогодення за наявності духовної та світоглядної роз’єднаності між суб’єктами української соціокультурної спільноти виникає необхідність звернення до проблеми, яка починаючи з ХІХ ст. залишається однією із найважливіших етносоціальних проблем щодо осмислення значення онтологічних компонентів українського буття, а саме підґрунтя духовної цілісності розвитку суб’єктів етнічного.

Метою цього дослідження є виявлення та розкриття особливостей значення складових компонентів онтологічного виміру буття суб’єктів етнічного. Це здійснюватиметься шляхом розв’язання таких завдань: 1)проаналізувати особливості онтологічного виміру категорії “буття” в історико-філософському контексті; 2) виявити значення головних компонентів буття суб’єктів етнічного як запоруки цілісності етносоціальної спільноти.

Історико-філософський аналіз особливостей онтологічного пізнання буття зумовлюється осмисленням космоцентричного, теоцентричного, антропоцентричного й екзистенціального виміру цієї категорії в контексті творчого спадку дослідників минулого. Для мислителів античності, таких як Демокріт, Гіппократ й Аристотель характерний географічний детермінізм в осмисленні буття суб’єктів етнічного, для Парменіда та Платона – соціальний. Парменід як основоположник онтологічної традиції в філософії, розвивав думку про цілісність й незмінність буття [12]. Він, як метафізик натуралістичного типу, осмислював буття як природу, але не матеріальну, а духовну природу, дух в його баченні натуралізується й розуміється як субстанція. При цьому суб’єкти етнічного осмислюються як частина космічного буття, як органічна часточка природи. Для Платона, який продовжує цю онтологічну традицію, справжнє буття є царством ідей, які він уявляє в основі рухомого та багатовимірного чуттєвого світу [15]. Він осмислює суб’єкти етнічного на підставі соціальної детермінації їх буття, утверджуючи верховенство добра та блага. Формування рис будь-якої етносоціальної спільноти, Платон пов’язує із її внутрішнім суспільно-політичним устроєм, головна роль у становленні й розвитку якого належить вихованню й навчанню. Сам мислитель зазначає: “…якщо навчання добре, охоронці стають поміркованими людьми…навчання й виховання спонукають до вияву в людині добрих природних нахилів…” [15, IV, 424, B]. Ще раніше, в аналізі Демокріта та Гіппократа, а пізніше у Аристотеля, які також шукають першоначала, буття суб’єктів етнічного детермінується як незмінна, статична природна субстанція на відмінну від діалектичних засад онтології Платона [14]. Саме тому, аналіз Демокріта й Гіппократа обмежується лише теоретичним узагальненням розвитку народів, нагромадженням основних факторів щодо визначального впливу природних, зовнішніх факторів на формування єдності буття тих чи інших суб’єктів етнічного. Гіппократ і Демокріт більшою мірою шукають спільного між різними етнічними спільнотами, виходячи із аналізу сталих якостей їх способу життя [14]. Аристотель, осмислюючи буття (в контексті темпоральної інтерпретації) суб’єктів етнічного, аналізує вплив зовнішніх, географічно-кліматичних факторів на формування внутрішніх психологічних рис суб’єктів етнічного, простежуючи цей процес в часі [1]. Аристотель, на відміну від Демокріта та Гіппократа, не просто констатує особливості буття суб’єктів тієї чи іншої етнічної спільноти відповідно до умов ландшафту або екологічної ніші, в якій вони перебувають, а й простежує й детермінує сам процес етногенезису їх буття. Аристотель першим аналізує особливості процесу мислення й образу свідомості суб’єктів етнічного, в межах певної природнокліматичної ніші: “Люди стають заповзятими й чеснотливими завдяки трьом чинникам: природі, звичаям, розуму…” [1,VIII, XII, с.6]. На відміну від Демокріта й Гіппократа, Аристотель осмислює етносоціальну спільноту як біосоціальну категорію.

У середньовічній філософії значну роль відігравало питання про відношення між essentia та existentia (сутністю та існуванням). Буття осмислюється як сутність та постає питання, чи має есенція екзистенцію? В античній філософській думці суб’єкт протиставляється об’єкту, в уяві суб’єкт відокремлюється від об’єкта, натомість у середньовічній історико-філософській традиції, як зазначає М.Бердяєв, “…Esse є Deus (Буття є Бог…) У процесі думання, в разумі шукали вивищення над цим даним чуттєвим світом, у якому все нестійке, над світом бування, а не Буття… Шукання Буття було поставлено в залежність від мислення … Буття стало об’єктом думки…” [4, с.210]. Такого роду онтологія – яскравий приклад теологічного натуралізму. Буття суб’єктів етнічного осмислювалося в середньовічній філософській думці як відношення суб’єктів до об’єктивного світу. Оскільки катафатична теологія стверджувала основоположну істину, що Бог є буттям і що до Нього має спрямовуватися мислення, яким суб’єкти пізнають буття, це космоморфічне та соціоморфічне богопізнання вело до заперечення тієї основної релігійної істини, що Бог є таємницею, що в його основі лежить таїнство. Згідно зі вченням катафатичної теології, Бог уявлявся суб’єктам як природа, вони відповідно переносили уявно на нього функції природи. В цьому контексті суб’єкти етнічного ще не детермінуються в ролі об’єктів історико-філософському аналізу, а буття й надалі ототожнюється із сутністю.

Починаючи з історико-філософської рефлексії Г.Гегеля, вводиться нове в розуміння буття. Г.Гегель вводить “небуття”, “ніщо”, без котрого не відбувається процес становлення, не виникає нового: “Початок містить і буття, і ніщо; він єдність буття і ніщо, інакше кажучи, він небуття, яке є водночас буття… початок є нероздільна єдність.”[5, с.59]. Буття, на думку Г.Гегеля “є ніщо, невизначене й нескінченне буття”[4, с.210]. Dasien у Гегеля є єдністю буття й ніщо, становлення, визначення буття. Істина – в переході буття у ніщо, і ніщо у буття. Гегель прагне “внести” життя у “закостеніле” буття. В своєму аналізі він здійснює перехід від осмислення самого поняття до детермінації конкретного буття, що досягається шляхом визначення онтологічного виміру цього поняття, тобто воно є сповненим внутрішнього життя. Г.Гегель робить висновок: “Чисте буття і чисте ніщо абсолютно відмінні, але також і неподільні.. Їх істина є рух, становлення”[5, с.68-69]. Як зазначає І.Ільїн, “субстанціонально буття є, за Гегелем, ніби певне творче кипіння в собі, що закономірно й ритмічно прогресує до певної мети…”[9, с.77-78]. Г.Гегель осмислює буття суб’єктів етнічного шляхом експлікації проявів особливого духу у конкретних прагненнях народу, його діяльності, культурі, суспільно-політичному й соціально-економічному образі життя. Г.Гегель розрізняє “буття” та “існування”. Об’єктом його дослідження є не буття взагалі, а те, чому і кому буття належить, тобто існуюче. Буття, на думку Г.Гегеля свідчить не про те що є, а про те, що щось існує. Так, буття суб’єктів етнічного слід осмислювати через призму того, що існує “щось”, як “даність” суб’єктам, як їх властивість. Г.Гегель детермінує буття суб’єктів етносоціальної спільноти як “Дух” народу. Г.Гегель вважає, що оригінальні й своєрідні результати розумової і фізичної діяльності суб’єктів як “спосіб їх життя” є проявом самобутнього Духу етносоціальної спільноти. “Дух” кожного народу є, на думку Г.Гегеля, часткою єдиного, діалектичного всесвітньо-історичного духу.

М.Бердяєв розрізняє такі поняття, як істина, буття й реальність. Істина, на думку мислителя, є досягнутою якістю і цінністю, істина є духовною, вона існує в Дусі. Дух, який об’єктувався в середньовічному мисленні, не є об’єктом. М.Бердяєв, співзвучно із Г.Гегелем вважає, що буття є одним із породжень Духу: “лише транссуб’єктивне є існуюче, суще. Буття ж є лише продукт гіпостазування існування”[4, с.211-212]. Г.Гегель співзвучно із Й.Гердером осмислюють онтологічний вимір буття суб’єктів етнічного через аналіз особливостей “духу народності”, який забезпечує їх духовну цілісність як соціокультурної спільноти. Існування суб’єктів соціокультурної спільноти зумовлюється зовнішніми факторами, на думку німецьких мислителів, але збереження своєрідності компонентів їх буття забезпечується “духом” їх народності.

Співзвучними із поглядами Г.Гегеля та Й.Гердера щодо осмислення особливостей онтологічного виміру буття суб’єктів етнічного є погляди українського мислителя ХІХ століття М.Костомарова, який також буття суб’єктів етносоціальної спільноти аналізує як духовний вимір, що зумовлює особливий спосіб їх існування, поведінки, діяльності, взаємовідносин. Г.Гегель, Й.Гердер й М.Костомаров осмислюють діяльність (образ життя) народу як постійний рух (працю). Співзвучність у поглядах Й.Гердера, Г.Гегеля та М.Костомарова проявляється в осмисленні ними “народу” як активного суб’єкта історичного процесу, виразника самобутнього духу.

Самобутній дух суб’єктів української етносоціальної спільноти, на думку М.Костомарова, розвивається під впливом історичних факторів: “народи не змінювалися і їх народності не формувалися від географічних умов; діяли життєві історичні обставини” [10, с.14]. Натомість Й.Гердер та Г.Гегель пріоритетну роль визначають за географічними обставинами: “Весь устрій народів, весь світогляд їхній, – усе визначено кліматично”[6, с.175]. Отже, у М.Костомарова експлікація “народу” здійснюється шляхом соціального детермінізму (релігія, етнічна самосвідомість, історична пам’ять). Виходячи з фундаментальної онтології М.Гайдеґера, згідно з якою “буття вловимо завжди лише з огляду на час, буття здобуває свій смисл у часовості” [16, с.19], можемо вважати прояви Духу, особливості яких осмислювалися Г.Гегелем, Й.Гердером та М.Костомаровим як “дух народності”, проявами компонентів буття в той чи іншій період життя народу. Саме такі компоненти буття, на думку М.Костомарова, як етнічна самосвідомість, історична пам'ять та самобутність визначатимуть своєрідність способу життя української етносоціальної спільноти. Оскільки ці компоненти буття, на думку М.Костомарова, сформувалися під впливом православної віри (духовного фактору), то саме збереження головних засад духовного підґрунтя й забезпечуватиме цілісність суб’єктів українського етносу та його самобутність. Співзвучними із М.Костомаровим є погляди П.Чубинського [19], В.Антоновича [2], М.Грушевського [8], В.Яніва [18], В.Мавродіна [13], та інших.

Отож, проаналізувавши в історико-філософському контексті особливості онтологічного виміру буття суб’єктів етнічного можна зробити такі висновки. По-перше, поняття “буття” має давню онтологічну традицію, починаючи із часів античності, мислителі якої цю категорію інтерпретували як “суще”, “існуюче”, а буття суб’єктів етнічного – як їх існування, зумовлене існуючими природними факторами. Згодом онтологічний вимір розкриває буття шляхом ототожнення його сутності з Істиною, об’єктивуючи її, а буття суб’єктів повністю зумовлюється процесом пізнання Істини як об’єкта, а не як Духу, визначаючи такий спосіб буття – існуванням. Динамічність історико-філософської думки Г.Гегеля вперше розділяє поняття “буття” та “існування”. Буття суб’єктів етнічного проявляється лише в часі, через “діалектичність” способу їх життя.

По-друге, можна виявити співзвучність поглядів Г.Гегеля та Й.Гердера з міркуваннями українського мислителя ХІХ ст. М.Костомарова щодо визначальної ролі складових компонентів буття суб’єктів етнічного у збережені їх цілісності. Вони окреслюються, як етнічна самосвідомість, історична пам'ять та самобутність. Саме ці складові Духу народності українського етносу, на думку М.Костомарова, проявляючи себе в часі, є основними духовними компонентами онтологічного виміру буття його суб’єктів.

Отже, такі компоненти буття суб’єктів етнічного, як своєрідні просторово-часові, географічні, культурні фактори, що формують неповторний образ їх життя, впливають на особливості розвитку етнічної самосвідомості, культурної самобутності, історичної пам'яті тої чи іншої етносоціальної спільноти, а також забезпечують духовну цілісність її суб’єктів.







Дата добавления: 2015-08-30; просмотров: 332. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2020 год . (0.003 сек.) русская версия | украинская версия