ПРО БОГА ЯК АБСОЛЮТНЕ ДОБРО

Стаття присвячена дослідженню проблеми теодицеї. Автор, спираючись на філософський і теологічний матеріал, намагається показати, що згідно з принципом теодицеї існування у світі зла не зменшує абсолютне добро та благість Божу.

Теодицея, відповідно до пояснень філософського словника, є проблемою аксіологічної сумісності презумпції благості Бога, з одного боку, й очевидності того факту, що світ містить у собі відверте зло – з іншого. Тобто це проблема виправдання Бога в контексті презумпції недосконалості світу [4, c.1000]. Вперше термін “теодицея” був введений відомим філософом Ляйбніцем у його праці “Досвід Теодицеї про благість Бога, свободу людини і первень зла”. Проте, відсутність самого терміна не означає відсутність проблеми, пов’язаної зі співвідношенням всемогутнього Бога, що постає для християн абсолютним утіленням добра, й існування у створеному Ним світі зла. Представники християнської традиції сходяться в тому, що зло потрапило у світ через людину, через її відхилення від благих Божих настанов. До предмету теодицеї відноситься й питання про природу людини як творіння Божого.

Відповідно до християнських принципів, Бог створив людину за своїм образом і подобою та дарував їй Свою прихильність. Людина, з погляду теодицеї, будучи творінням духовним, може жити у взаємній прихильності лише внаслідок вільного підкорення Богові. Вона залежить від Бога, повинна підкорятися законам творіння і моральним нормам, відповідно до яких і має використовуватися свобода. Саме через поняття свободи пояснюється поява зла у світі. Через свободу пояснює питання теодицеї і представник патристики Оріген. Він вказує, що доброчесність походить від милості Творця. Далі в праці “Про первні”, в дванадцятій главі другої книги він детально виправдовує діяльність Бога у світі. Автор зазначає, що доброчесність, надана Богом людям, не належала їм споконвіку, бо був час, коли люди не існували, а отже, якщо вони не існували, то не могли мати й доброчесності, яка завдяки Творцю і Його милості, увійшла до людської субстанції. Далі Оріген робить цілком логічний висновок: усе, що було дане, може бути й відібране, і може припинитися. Причину припинення, а краще сказати зникнення добра, слід вважати рухом людських душ, який спрямований не законом і правдою. Душі були створені такими, що вони мали можливість довільного руху. Таку здатність, за християнським ученням, вони отримали від Бога для того, щоб добро було саме людським добром в тому випадку, якщо воно буде зберігатися за власним людським бажанням. Філософ засуджує лінощі людини щодо збереження своєї благодаті й відповідно світового добра, засуджує відразу й нехтування добром. Цей відступ від добра, який був учинений людьми, означає не що інше як зло [9, c.158].

У свою чергу, блаженний Августин у праці “Про істинну релігію” зазначає, що шлях до доброчесного та блаженного життя вказаний Богом, творцем всесвіту. За цією концепцією, Бог є творцем життя, Він сам – вічне життя і джерело життя. Він не створив смерті. Автор вказує, що життя не може бути злом, злом буває лише життя, яке прагне смерті. До смерті йде життя, яке добровільно відступає від Бога, що є втіленням вищого добра. Діям людини Августин, як і Оріген, приписує свободу у виборі дій. Він вважає, що душі наділені Богом свободою. Августин переконаний, що кращими своїми служителями Господь вважає тих, які служать Йому добровільно [2, c.437]. У праці “Про град Божий” Августин заклав концептуальні засади провіденціалізму, пов’язавши їх з есхатологічною ідеєю про друге пришестя.

Після викладу поглядів двох авторитетних філософів ранньохристиянської доби, вважаємо за доцільне зробити відступ у бік пошуку причин виправдання Бога. Чому в християнстві з’явилася потреба виправдовуватися? Пояснення цього факту слід шукати в тій привабливості, яку має дуалізм – антагонізм вічних первнів добра і зла на розум тих, хто вважає існування зла несумісним із верховним пануванням нескінченно доброго та нескінченно могутнього Бога. Коли ж до дуалістичного вчення додається вчення про переселення душ, яке містить у собі нагороди та пока­рання за земне життя людини, то легко прийти до переконання, що знайдено виправдання людських страждань. Зрозуміло, що в епоху середньовіччя ці страждання були буденними для багатьох верств населення, люди були схильні пояснювати за допомогою дуалізму походження зла [8, c.573].

Християнство є монотеїстичною релігією за сучасним розумінням і за розумінням ранніх християнських апологетів. Факт існування зла у світі вважається доведеним. А відповідно до Священного Писання християн, Бог є втіленням добра. Втілення абсолютної доброти спрямоване проти проявів зла. Понад те, за християнською сотеріологічною концепцією, Богом був посланий Син для спокутування первородного гріха людства та дарування йому спасіння. Поєднання всього цього й становить основу дуалістичного трактування християнства в перші століття його існування. Приблизно в той самий час, коли християнство дістало статус державної релігії в Римській імперії, на території цієї ж імперії з’явилося вчення маніхеїв. У ньому давньоперський дуалізм був поєднаний не лише з християнством, а й з гностицизмом і буддизмом. Це вчення знайшло собі прихильників як у вищих прошарках, так і серед представників нижчих верств населення імперії [8, c.573].

Наступна причина виправдання християнського Бога за існування зла полягає в трактуванні всемогутності Творця. Виникає цілком слушне запитання: чому, якщо Бог всемогутній, він допускає існування гріха, злидні, несправедливість і зло у світі? Відчуваючи або розуміючи ці та подібні питання, християнські філософи свідомо чи навіть інтуїтивно вдалися до їх роз’яснень, аби зберегти віру в єдиного, неподільного Бога, який, незважаючи на всі, можливо, доречні аргументи, залишався в очах віруючих всемогутнім.

Повернімося безпосередньо до питання теодицеї. Введений Ляйбніцем термін згодом став істотним терміном історико-філософської науки. У всіх творах філософа проблема Бога розглядається в найрізноманітніших контекстах. Як зазначає В.Соколов, поняття Бога разом із поняттям субстанції-монади – основні категорії метафізики Ляйбніца. В праці “Досліди теодицеї…” автор із самого початку задається певними етичними питаннями співвідношення міжлюдських стосунків та віри [7, c.3]. Ним піднімається питання, про яке вже згадувалося вище: всі люди, не зважаючи на первородний гріх, лише завдяки всеохоплюючій Божій благодаті не повинні відчувати на собі зла, яке має залишити світ. Автор одразу зазначає, що дане твердження перечить досвіду. Вирішенню даного питання і присвячена ця праця. Філософ поділяє всі ускладнення, пов’язані з цим, на два класи. Одні виникають з людської свободи, яка ніби не сумісна з Божою природою, і тим не менше мислиться необхідною, щоб людина могла бути визнана винуватою і бути покараною. Інші стосуються дій Бога, які, нібито, занадто сприяють злу, хоча людина вільна і також приймає в цьому участь. А подібне управління представляється протилежним благості, святості та справедливості Бога, оскільки Бог сприяє так само як фізичному, так і моральному злу. Це знищує моральність вчинків та заперечує будь-яку справедливість. Автор вважає Бога не лише фізичною, але й моральною причиною зла, тому що саме Він діє абсолютно вільно і створює все із досконалим знанням речей і всіх можливих їх наслідків. Бог звичайно знав про гріхопадіння перших людей, знав про те, що зло увійде в світ. Далі ми зустрічаємося із досить оригінальним поясненням. Бог, виступаючи причиною зла, допускаючи його існування в світі, і є останньою інстанцією спасіння. Він, володіючи найвищою мудрістю в поєднанні із найвищим милосердям, не менш нескінченним, ніж сама мудрість, не може не вибрати найкращого. Тому, що як менше зло виступає в деякій мірі добром, так і в меншій мірі добро виступає певного роду злом, якщо це добро стає перешкодою для появи більшого добра. Звідси автор заключає, що Бог, допустивши зло в світ, допустив менше зло, яке має в решті-решт трансформуватись в добро. Творець, створивши світ з присутністю зла внаслідок Свого передбачення та мудрості, створив найкращий світ зі всіх можливих, які б могли бути створені. Таким чином показується відносність зла і сприйняття його таким лише через недосконалість людського знання і розуму. Насправді, існуючий світ є найкращим, а існуюче в ньому зло дає можливість людині своїми діями отримати в решті-решт спасіння і милість Божу [7, c.130-135]. Важливе місце в роз’ясненні автором питання теодицеї займає поняття передвизначення, як наперед спланований та встановлений Богом принцип розвитку світу.

Генрі Карл Тіссен e праці “Лекції з систематичної теології” критикує погляди на цю проблему Ляйбніца через те, що він стверджував, що гріх походить через людську обмеженість. І що це є ніщо інше як наслідок необхідних обмежень людської істоти. Тіссен зазначає, що вказана теорія ігнорує відмінність між фізичним і моральним. Хоча людина була створена з фізичними слабкостями та обмеженнями і не може вийти за ці природні межі, проте, це зовсім не означає, що вона була створена із моральними слабкостями й обмеженнями. Фізичні слабкості не могли людині завадити слухатися Бога, їй слід було лише обрати це. Людина була фізично відповідальна діяти тільки за своєю здатністю. Вона не мала моральних обмежень, а тому могла повністю слухатися Божих настанов. Тіссен закидає Ляйбніцу, що той перетворив Бога тільки на субстанцію, цим самим зло стало частиною Бога так само як і добро. Він вказує, що Бог є особистістю і що людина є сама автором, а отже, і причиною свого гріха. Автор гостро виступає проти ствердження того, що існування зла є необхідним для існування добра. Причиною походження зла Тіссен вважає недотримання людиною єдиної на той час Божій заповіді. Людина добровільно і свідомо її порушила [11, c.179-181].

Цікавим є трактування проблеми теодицеї російським філософом ХІХ ст. В.Соловйовим. Його виправдання Бога пояснюється через поняття свободи, а також через своєрідне розуміння людини. Людина, за теодицеєю В.Соловйова, виступає посередником між божественним та тваринним світом. В ній природа формується таким чином, що стає здатною перейти через наявну свідомість в область абсолютного. Під абсолютним автор розуміє божественне. Такий перехід робить людину моральною істотою. Поєднуючи в собі тваринне і божественне, людина, за В.Соловйовим, виступає в двох своїх проявах, містить певну подвійність. Людина – божество і нікчемність.

В праці “Виправдання добра” Соловйов, аналізуючи процеси людського життя, прагне побудувати раціоналістичну етику, що базується на притаманній розумі ідеї добра. Будучи повнотою буття, за цією етикою, добро нічим не обумовлене, напроти, все собою обумовлює і через все здійснюється. Зло ж об’єктивно не існує, є лише розлад, дезорганізація буття, результат свободи та егоїзму. Через культуру, добро, навпаки, покликано організувати буття на шляху до загальної єдності. Способом знищення егоїзму є розглянута через поняття онтології любов як спасіння індивідуальності через внутрішнє визнання істини іншого, без безумовності [4, c.974].

В протестантській традиції значну увагу також приділено питанню зла і проблемі його існування. Лютерани закидають обвинувачення в причині існування зла Богу, відрізняючи Його абсолютну волю від тієї, що дозволяє. Бог, на їх думку, не хоче зла і не спричиняє його. Він лише дозволяє зло, і слід зауважити, проти Своєї волі. І хоча Бог виступає причиною творення і збереження природи, причиною гріха виступає воля грішних. Невиліковна Богом воля грішних, за лютеранською теодицеєю, відвертається від Бога. В представників даного віросповідання в поясненні питання гріха чільне місце займає вчення про передвизначення. Але передвизначення у лютеран, як і у Ляйбніца, відкидає і навіть заперечує фаталізм [6, c.85-86]. Відмінним є розуміння передвизначення у Жана Кальвіна, яке в даній релігійній течії абсолютизується до граничної межі із фаталізмом. Людина, за Ж.Кальвіном, не здатна змінити долю, врятувати чи загубити душу своїми справами, чи то добрими, чи злими. Доля спасіння чи засудження душі, переконаний Кальвін, передвизначена Богом для кожної створеної ним душі ще до народження [4, c.456].

Слід зауважити, що вчення Адвентистів Сьомого Дня про гріх мало чим відрізняється від вчення православної та католицької церков. Адвентисти при поясненні цього феномену вказують на те, що Бог міг вільно не допустити появи гріха. Це було б можливим, якби Бог створив людину подібну до робота, позбавлену властивості самостійно мислити і приймати власні рішення. Але Він, будучи благим та втіленням абсолютної любові, наділив людину свободною волею, якою людина керується при прийнятті власних рішень [3, c.99].

Теодицея як учення тісно пов’язана із христологічним ученням християнства. Для всіх християнських течій та напрямків незаперечним є той факт, що Христос як Син Божий прийшов на землю заради людського спасіння. Всі християни визнають, що Христос дає можливість спасіння за умови віри в нього як месію. Звідси, віра має бути підкріплена людськими вчинками. Умова віри та підкріплення віри вчинками вказує на добровільність, власний вибір як необхідну умову спасіння. Людина, обираючи віру в Христа і обираючи життя за принципами, що він проповідує, добровільно відходить від гріха, тягар якого вона несе через падіння Адама.

В такому вигляді, враховуючи допущення гріха та надання Богом можливості спасіння через Сина, теодицея отримує завершений характер. Власна свобода людини є визначальним фактором у допущенні чи недопущенні зла. Слід зазначити, що при розгляді поняття виправдання зла вчення про спасіння через Христа не використовується. Основний наголос при роз’ясненні теодицеї робиться на свободу людини. Можна вважати, що христологія є логічним продовженням християнського вчення про свободу людини, а отже і теорії виправдання Бога за умови існування зла.

Підсумовуючи викладений матеріал, слід наголосити на сутнісних значеннях ключових понять. Теодицея – поняття, яке характеризує ідею виправдання діяльності та існування всемогутнього, всеблагого Бога при одночасному існуванні зла в цьому ж світі. Ключовим аргументом при поясненні поняття – є свобода, якою наділена людина Богом. За теодицеєю, свобода дана людині для уникнення над нею свого роду насильства з боку Творця, оскільки Він, втілюючи всезагальне добро і благо, не може чинити насильства над жодним із своїх творінь. Відповідно, людина, яка є одним із самих досконалих творінь, не була б такою, якби не володіла свободою. Проте, згідно гамартіології, скориставшись здатністю до вибору, людина обрала недотримання однієї із заповідей Бога, цим самим впала в гріх і впустила зло в світ. Бог, будучи втіленням добра, створив умови, коли людина добровільно, так як і вчинила непослух, обрала добро і цим самим забезпечила спасіння своєї душі.

Таким чином, ключовим в розгляді теодицеї є поняття свободи людини та передвизначення. Передвизначення вказує на свідомий вибір Богом меншого зла задля досягнення більшого добра. Проте навіть коли мова заходить про передвизначення, то все одно жодна із християнських течій, за винятком кальвінізму, не заперечує, що зло є вільним вибором людини, а не доказом невсесильності Бога, чи його зла. І навіть ті ж самі кальвіністи стверджують всеохоплююче Боже добро.