ПРОБЛЕМА ЕВОЛЮЦІЇ НАДЛЮДИНИ У ФІЛОСОФІЇ Ф.НІЦШЕ

 

У статті розглядається особливе ставлення Ф.Ніцше до феномену надлюдини як засобу самопізнання та розуміння смислу життя особистості.

В зв’язку з тим, що проблема надлюдини була і залишається остаточно нерозв’язаною, її вивченням займалось багато вчених. Цікавими є праці Ю.Синєокої, А.Єфименка, С.Знаменського, Л.Шестова, А.Дугіна, Ф.Юнгера, С.Левицького, В.Соловйова, Д.Мережковського. Проте ця проблема потребує ще більш детального дослідження. Тому й метою ї статті є аналіз основних чинників, що спонукали Ф.Ніцше до творення концепції надлюдини та основні етапи еволюції людини у надлюдину.

Вчення Ніцше про надлюдину стало засобом пізнання особистістю самої себе, допомогло їй зрозуміти смисл життя і своєї ролі в ньому. Слово “надлюдина” Ніцше не сам вигадав, а як він каже, “підібрав на дорозі”. Можливо, він запозичив його із “Фауста” Гете. В це слово, яке Гете вжив іронічно і мимохідь, Ніцше вклав оригінальний зміст. Згідно теорії Дарвіна, все живе у світі поступово переходить з одного виду в інший. Вищим щаблем еволюційного процесу є людина. В майбутньому, на думку Ніцше, повинен з’явитись ще більш удосконалений вид, який вже не буде належати до роду homo sapiens, а сформує новий тип людини – homo supersapiens. Цією еволюційною теорією Ніцше і скористався для обґрунтування свого вчення про надлюдину. Людина по відношенню до надлюдини знаходиться на такому ж щаблі розвитку, як і мавпа відносно людини. Еволюція ще не досягла свого кінцевого пункту. Вона повинна йти вперед – від людини до іншого біологічного виду, що перевершив би її у своєму розвитку, до великого створіння під назвою “надлюдина”, яке виплекав у своїх мріях Фрідріх Ніцше.

Вчення про надлюдину йде у тісному зв’язку про вічне повернення рівного, яке й передбачає надлюдину. Вона з’являється “на середині шляху”. Якщо б надлюдина не з’явилась, то вчення про повернення було б, безумовно, абсурдним. Адже в цьому випадку залишилося б лише механічне повернення, схоже на кругообіг. Він набуває смислу лише у надлюдини. Все навколо існує заради неї, заради неї світить сонце. Саме життя рухається по колу. Образ кола – постійних змін серед постійного повторення – являється символом, таємним знаком над вхідними дверима до вчення Ніцше про надлюдину. Людина, на думку Ніцше, позбавлена можливості назавжди позбутися життя. Реальність постійного повторення не дає їй шансу знищити себе саму. Радісна віра у воскресіння, вічне життя перетворилося на пекло вічного повторення. В зв’язку з цим Ніцше обґрунтував нові цінності і закони моралі, які б допомагали людям зрозуміти життя в ситуації, коли людина опиняється у безвихідній ситуації і переживає те, що вже колись сталось, коли немає сили ні божественної, ні людської, яка б розірвала це жахливе коло безкінечності.

У своєму вченні про вічне повторення рівного Ніцше заглянув по той бік смерті, поставивши перед людством проблему змісту існування. Особисте життя було результатом такої особливої уваги філософа до проблеми смерті і безсмертя. “Мертва істина часто гірша, ніж омана. Весь пафос життя і творчості Ніцше – це боротьба зі смертю, під якою б личиною вона не ховалась: моралі, істини чи Бога. Дух небуття, що прихований у священних символах сучасної культури, став об’єктом жовчних звинувачень мислителя” [1, с.4]. Протягом свого життя він неодноразово дивився у вічі смерті, переживав зраду, важкі хвороби та неймовірну самотність. Ним захоплювались і одночасно не сприймали серйозно, вважаючи божевільним, виявляючи в його творах “хворобливу філософію хворої людини”. Усі ці чинники мали вплив на думки і погляди Фрідріха Ніцше, його філософію і ставлення до цього світу. Філософ відкрив у собі жахливе знання про муки життя, від якщо не може врятувати ні Бог, ні людські ідеали.

Спадкова хворобливість Ніцше, можливо, стала причиною постійних переймань щодо деградації існування. Живучи під тиском надзвичайної близькості смерті, він докладав усі зусилля не лише на прагнення подолання небуття, але й свої інтелектуальні зусилля спрямував на переосмислення феномену духовної активності людства.

Ніцше не визнає слабкості людини. Вона повинна долати уявлення про себе як про слабку істоту. Подолання прірви для досягнення ідеалу для Ніцше не є актуальним: “найвеличніша” людина (der grőβte Mensch) є ще “надто малою”, “надто людською”, “надто схожою на маленьку людину”. Спочатку людина повинна стати надлюдиною. Вона являє собою смисл усього нашого існування, вона – найвища мета і уособлення нових моральних ідеалів. Ніцше переосмислив ті моральні цінності, які ще до нього були переоцінені або навіть знецінені житейською моральною практикою, спотворені обманом і лицемірством сучасних доброчинців. З одного боку, він показав, який зміст ховається у понятті “любов до ближнього”, він оновив моральний зміст таких понять як самолюбство та владолюбство. Вчення Ніцше про самолюбство багато в чому відповідає тому розділу християнської етики, який розповідає про обов’язки людини відносно самої себе, говорить про обов’язок розвитку талантів, що дані людині Богом. Ніцше повертає поняттю “самолюбство” його першочерговий суто моральний зміст. Людина повинна усамітнитись, стати на шлях того, щоб любити себе, і поступово вона почне любити інших. Владолюбство для Ніцше – це суб’єктивна сторона доброчесності. Не жадобу політичної влади, матеріального панування розумів філософ під цим словом, а бажання внутрішнього духовного впливу на людей.

Міркуючи про надлюдину, Ніцше хотів знайти еквівалент втраченої ним віри в Бога. Проте філософ ніби зізнається, що віра в надлюдину є не еквівалентом, а лише сурогатом релігійної віри. Він говорив, що створити можна не Бога, а надлюдину.

Якщо руйнується стара ієрархія цінностей і рангів, то в першу чергу це означає, що порядки, які створювала людина, не мають більше ніяких рангів і ніяких цінностей. Якщо людина прагне рівності, то в першу чергу виникає питання, кому вона уподібнюється. До тих пір, поки людина відчуває себе уособленням Бога, на це питання є однозначна відповідь. Але якщо старий Бог помер для людини, то що відбувається тоді? Кому ж тоді уподібнюється людина? Нікому, крім актора. Що ж станеться, коли старий Бог мертвий для людини? Ніцше весь час задавав собі це запитання. Хіба Бог мертвий для людини тому, що вона втрачає сенс свого життя? Або ж людина втрачає свою значущість тому, що Бог для неї мертвий? Ніцше переконаний в тому, що гине не Бог, а всього лише його оболонка, Бог скидає свій моральний образ. Філософ запевняє, що ми, люди, побачимо його “по ту сторону добра і зла”. Для Ніцше думка про морального Бога абсурдна. Люди, що вірили в одного лише морального Бога, більше не мають ніякого Бога. “Людина усвідомлює, що сама вона вбила Бога, коли хоче відчути себе такою, якою вона є, покласти на себе новий тягар. Вона хоче логічного кінця цієї смерті: сама хоче стати Богом, зайняти його місце” [2, с.43].

Ніцше говорив, що в сучасній Європі помер Бог. Очевидно, його смерть тішила Ніцше. “Ми заперечуємо Бога, ми заперечуємо відповідальність Бога: цим вперше рятуємо ми світ” [3, с.584]. Оскільки Бога немає, людина не може більше витримати своєї самотності, тому за роботу береться вища людина. За яку роботу? Спочатку вона починає руйнувати світ ідолів.

Прихід надлюдини стає очевидним з християнської традиції. Надлюдину розглядали як антипод християнського святого. Вона з’являється там, де людина втрачає сенс існування. “В надлюдині Ніцше вбачає благородну велич могутнього творчого духу, в якому всі вищі властивості людської природи отримують повний розвиток, вичерпують всі “великі можливості”, вбачав красу істоти, завжди готової роздати будь-кому дари свого безмежно багатого духу” [4, с.342].

Підготовча стадія сходження людини до надлюдини полягає у зреченні від песимізму – як метафізичного, що вказує на те, що небуття краще, ніж буття, так і етичного, який вважає тіло злим за своєю природою. Негативно ставиться філософ до тих, хто зневажає своє тіло. Він має на увазі песимістів, що розділяють тіло і дух. Вони дивляться на тіло як на вмістилище всього поганого та злого і тому зневажають його. Його Заратустра говорить: “Вашим, зневажники плоті, шляхом я не піду! Ви не є для мене мостами до надлюдини!” Людина, що прагне стати надлюдиною, повинна скинути з себе тягар тих вчень, що обмежують вільний розвиток особистості і називають це рівністю людей [5, с.34].

Ніцше говорить, що люди не можуть бути рівними, маючи на увазі, що у кожного є своя індивідуальність, яка не може бути рівною іншій індивідуальності. Якщо б було по-іншому, що б тоді було з любов’ю Ніцше до надлюдини? Тенденція зводити все до середнього рівня є шкідливою, бо вона підходить лише для людей посередніх, але не для істот вищого класу. Нівелювання за загальним шаблоном, звичайно ж, веде до втрати індивідуальності тих людей, що складають суспільну організацію або державу. Такою є підготовча стадія розвитку людини у тип надлюдини. На ній людина намагається створити “нові цінності”, зрікаючись всього того, що перешкоджає її вільному рухові нагору, до надлюдини.

Наступний метаморфоз полягає в тому, що “лев”, за висловлюванням Ніцше, перетворюється на “дитину”. Що ж означає це перетворення Духу? Немовля – символ початку нового життя. Але перетворення лева на дитину – лише тимчасовий момент, відправний пункт для людини, що починає творити “нові моральні цінності”.

Надлюдина, на думку Ніцше – це така індивідуальність, в якій воля до могутності досягає найвищого ступеня свого розвитку. Характерною рисою першого періоду еволюції людини в надлюдину є презирство до всього нижчого у сучасному житті, ненависть до слабких песимістів, котрим надокучило це життя. Другий період – це “любов до дальнього”, любов до надлюдини, що цілком усвідомила своє призначення. Вона знає, чого хоче, хоче здобути владу і могутність. “Любов до дальнього” означає любов до максимального розвитку волі до могутності я у себе, так і в інших, це любов до власної індивідуальності, що сприяє ідеалу надлюдини.

Ніцше звертає увагу на те, що згідно з етикою і мораллю, “Я” ставиться нижче, ніж “Ти”. У своєму уявленні про надлюдину філософ намагається реабілітувати етичні права “Я”. Згідно з його точкою зору необхідне справедливе ставлення до свого “Я”, необхідна нормальна любов до самого себе до такої міри, завдяки якій можливо досягнути найвищого рівня, рівня надлюдини.

Людина, згідно Ніцше, повинна влаштувати своє психічне життя так, щоб вимагати відгуку всіх людських можливостей і сил. В емоційній сфері могутність душі повинна проявлятись в глибині і силі відчуттів, в здатності до сильних афектів, які очищують душу і, як вихор, розвіюють все дрібне і низьке, що міститься у ній. Що стосується страждань, то Ніцше вважав, що саме вони відіграють велику роль у розвитку людини. Душевні муки, біль, страждання живлять душу, збільшують її творчу енергію. Ще більше, ніж біль, сприяє розширенню душі і глибока радість.

Постійне розгортання внутрішньої сили, ускладнення і поглиблення вмісту духовного життя піднімає особистість все вище і вище до ідеалу надлюдини. Високий розвиток “Я” надзвичайно посилює внутрішню, творчу силу душі. Потім наступає момент, коли людина стоїть на півшляху між твариною і надлюдиною. Надлюдина не є окремою особою, вона – сукупний образ, представник нової аристократії духу, що протистоїть нижчій та кволій людині. Надлюдина формується в результаті самовдосконалення та саморозвитку. Новими чеснотами людини, що стала на шлях переродження, є здатність до самозречення, правдивість перед собою, сприйняття трагедійності буття, здатність сягнути недозволене.

Цікавим є те, що Ніцше у своєму вченні про надлюдину заперечує категорію обов’язку. Заратустра говорить: “Хто ж цей великий дракон, якого дух не бажає більше називати господарем і божеством?” [5, с.25]. У той же час Заратустра закликає жити життям покори.

Чим же пояснити таку суперечність – заперечення і ствердження одночасно? З психологічної точки зору, це явище можна легко пояснити. Ніцше, як справжній митець, завжди мислив образами, тому поняття обов’язку у його уяві ніколи не з’являється у вигляді абстракції, чистої категорії, а завжди наповнено тим чи тим змістом.

Говорячи про “великого дракона”, очевидно, він мав на увазі ту форму морального обов’язку, яку фактично приймав в життєвій моралі, коли сама мораль набуває вигляду моралі-ярма, юридичного кодексу, який знає тільки, що таке заборона і що таке дозвіл, але не знає, що таке добре і погане. У цьому випадку дійсно обов’язок є для людини чимось важким, таким, що пригнічує і душить її. Борючись з цією мораллю, привид, якого він бачив в християнській етиці, Ніцше намагається у своєму вченні довести, що моральний імператив повинен мати психологічну і навіть фізіологічну основу у самій природі людини. Суперечність щодо поняття обов’язку можна пояснити тим, що він одночасно вчив про відсутність прогресу у світі, про вічне повторення рівного, повторення всього, і разом з тим про прогресивну еволюцію людини у надлюдину.

З проповіддю про надлюдину Ніцше звертається перш за все до, так званих, “вищих людей”, алегоричне зображення яких подано в останній частині “Заратустри”. Описує він їх з гіркою іронією. Вони розгублені, шукаючи порятунок. Не в них Ніцше бачить свій ідеал: вони “ходять на хворих і слабких ногах”, з ними “можна знищити будь-яку перемогу”. Філософ сумує за новим “обраним” народом – за “новими господарями землі”, більш рішучими і твердими, хижими і жорстокими, як леви. Вони і зможуть породити надлюдину. Але нове покоління може вирости лише на певному наявному “матеріалі”. Гордий аристократизм “вищих людей”, їх зневага до всього, що стоїть нижче за них, в ієрархічних сходах, їх відчай і злість будуть тим фундаментом, на якому виросте нова еліта землі.

Єдиним мірилом людської цінності в цій теорії про нову еліту визнається воля до влади. Тому головним атрибутом є могутність надлюдини, її право карати, бути володарем над всім і усіма, тобто концентрація волі до влади, її ідеальне втілення, і ця воля повинна стати “бурею для натовпу”. Надлюдина виступає як творець, котрий наділений волею створити світ. Вона байдужа до об’єктивної істини, що існує поза нею і незалежно від неї, її не цікавить “добро” і “зло”, вона створює свою істину, своє добро. Надлюдина – хоробрий експериментатор, який шукає нові форми буття, не шкодує ні свого життя і щастя, ні життя і щастя підлеглих йому істот заради своїх небезпечних експериментів. Людина для цього творця всього нового не може бути ні предметом любові, ні навіть предметом співчуття. Вона є лише каменем, який потрібно обробити. Для того, щоб виконати своє завдання, надлюдина повинна залишатись безжалісною до матеріалу своєї творчості.

Характерною рисою надлюдини, являється те, що в ній підкреслюється цінність індивідуальної особистості, а потім основним завданням стає розвиток закладених в людині сил і можливостей. Подібне ми знаходимо і в християнському ідеалі, в якому підтверджується безмежне благородство людської душі.

Ніцше був абсолютно впевнений в своєму особистому покликанні оновити людство: “В мені тепер основа всіх моральних роздумів в Європі. З усіх європейців, що живуть і жили, – Платон, Вольтер, Гете – і я маю душу широкого діапазону. Це залежить від обставин, що пов’язані не стільки зі мною, скільки “з сутністю речей”, – я міг би стати Буддою Європи” [6, с.727-728].

Далеко не всі шанувальники Ніцше сприймали його вчення про надлюдину. Л.Шестов, один з найвідданіших його прихильників писав: “Роль надлюдини – не нова. Потрібно якось виправдати себе. Потрібно забути минуле, потрібно врятуватись, позбавитись від страшних питань, на які немає відповіді. І Ніцше звертається до старого випробуваного способу, який вже стільки разів лікував хворі і втомлені серця людей – до проповіді. Ніцше говорить: “В яку б філософію я не закидав свої тенета, завжди вони мені виносили голову старого ідола”. Ці слова можна віднести і до нього самого. І його надлюдина – лише голова старого ідола, тільки по-іншому розфарбована [7, с.155].

Не можна забувати, що Ніцше – не просто мислитель, він діагноз часу, діагноз історичної хвороби, хвороби європейської історії. Т.Манн в ессе про Ніцше, говорить, що “прийнятий Ніцше ідеал найвищої сили і життєвої могутності, ідеал естетичної величі насправді був створений варварством. Цей ідеал знаходив і знаходить прихильників серед людей слабких, які не в змозі протистояти цьому напівбогові-напівзвірові. Надлюдина Ніцше – це всього лише ідеалізований образ фашистського вождя” [8, с.238]. Манн, правда, ще й каже, що Ніцше не несе відповідальності за виникнення фашизму, бо “не фашизм є творінням Ніцше, а Ніцше є творінням фашизму [9, с.379]. У своїй відчайдушній боротьбі з духом небуття Ніцше руйнує християнську ієрархію цінностей. Але це не є для нього основною метою, а лише засобом для побудови нових цінностей, в основі яких замість Бога буде принцип невичерпності життя, його “воля до могутності”. Звідси випливає й його вчення про надлюдину.

Критики вчення про надлюдину наголошують на деяких суперечностях у Ніцше стосовно того, що він говорив про відсутність прогресу у світі, про вічне повернення рівного і разом з тим про еволюцію людини у надлюдину. Хоча ідея надлюдини, за своєю суттю, є ідеєю прогресу, поступового росту людину вгору. Часто можна почути негативні судження про цей ідеал і дуже рідко – позитивні. Надлюдину уявляють страшним звіром, істотою самолюбивою, жорстокою та хижою. Говорять, що основними для надлюдини є природні інстинкти, які можуть перетворити її на дикого, хижого звіра. Окреслюючи еволюцію людини у надлюдину, Ніцше хотів показати, що етика не повинна відриватись від природи і йти окремо від життєвих інстинктів, набуваючи вигляду “антинатуральної” моралі. Ніцше переосмислив ті моральні цінності, які ще до нього були переоцінені або навіть знецінені житейською моральною практикою, забруднені обманом та лицемірством сучасних “благодійників”. З однієї сторони, він показав, що жалюгідний і ниций зміст ховається під іменем таких доброчесностей як любов до ближнього, співчуття, з іншого боку, він оновив зміст таких понять як самолюбство і владолюбство.

Оглядаючись назад, в епоху цього великого німецького філософа, ми можемо з упевненістю сказати, що він, як ніхто з його сучасників, глибоко розумів ситуацію тогочасного суспільства. Про що й свідчать його думки і погляди, часто шокуючі та непередбачувані.