Література. 1.Александров Г.В. История западноевропейской философии

1.Александров Г.В. История западноевропейской философии. – М.-Л., 1946. – 513 с.

2.Баксанский О.Е., Кучер Е.Н. Нейролингвистическое программирование как практическая область когнитивных наук //Вопросы философии. – 2005. – № 1. – С. 83-100.

3.Гайденко П.П. История греческой философии в ее связи с наукой. – М., 2000. – 319 с.

4.Кант И. Опровержение идеализма //Кант И. Соч.: В 6-ти т. – М.,1964. – Т.3. – 799 с.

5.Капітон В.П., Панфілов В.О. Філософія науки Нового часу. – Дніпропетровськ, 1999. – 122 с.

6.Локк Дж. Соч.: В 3-х т. – М., 1985. – Т.1. – 621с.

7.Miller J. States of Mind. – New York, 1983. – 380 p.

8.Мотрошилова Н.В. Мыслители России и философия Запада (В.Соловйов, Н.Бердяев, С.Франк, Л.Шестов) – М.,2006. – 477 с.

9.Татаркевич В. Історія філософії. Т.2: Філософія Нового Часу до 1830 року /Пер. з пол. – Львів, 1999. – 352 с.

Summary

Vitalina Pyatun. John Locke about the unity of soul and body [historical and methodological aspect]. The historical and methodological analysis of the unity of soul and body in the philosophical studies of John Locke in the context of the new European culture is outlined in the article.

 

УДК 172.3

Станіслав Бескаравайний

Національна металургійна академія України (м. Дніпропетровськ)

СВОБОДА ІНЖЕНЕРА ЯК СВОБОДА ЛЮДИНИ У ПРАЦЯХ Б.СПІНОЗИ

 

Дослідження технічної раціональності як феномена на стику філософського і технічного знання – завжди актуальне, оскільки відкриває шляхи до повнішого розуміння техніки.

На жаль, коли філософами досліджується проблема взаємозв'язку наукового і технічного знання чи філософського й технічного – як у працях Р.Мертона [14], Ж.Еллюля [13], П.Гайденко [1], В.Стьопіна [12], В.Горохова [2], – то феномен раціональності не є основним об'єктом дослідження. Його роль у становленні гносеології та методології, що лежать в основі проектування й винахідництва, залишається не повністю розкритою. Основний наголос робився на ролі наукової раціональності – якості наукового знання, що визначає його гносеологічні можливості, а технічна раціональність – якість технічних ідей, що визначає їх утилітарну застосовність, практично не згадується.

Дослідження феномену технічної раціональності необхідно вести, спираючись на дослідження тих періодів історії науки і філософії, коли роль раціонального була найбільш значною, і коли взаємозв'язок між наукою і технікою виходив на якісно нові рівні. У XVII-XVIII ст. створювалися сучасні науки, що визначили подальший розвиток культури і цивілізації. Тому об’єктом нашої статті є роль технічної раціональності в науковій революції Нового часу.

У середині XVII століття розвиток філософії супроводжувався надзвичайно важливою зміною пріоритету в зусиллях філософів. Від створення нових методів пізнання до спроб побудови нової, по можливості всеосяжної картини світу. На початку цього періоду точні науки чітко усвідомлювали свої слабкості. Вчені вважали за краще вести дослідження в окремих, ізольованих галузях. І перша половина XVII століття стала часом створення нових гносеологічних методів, висунення вузькоспеціалізованих гіпотез (за винятком картезіанської програми наукових досліджень). Якісний стрибок, який відбувся в 50-х роках XVII століття, в розвитку співдружності філософії і науки був надзвичайно важливий: сума критичних досліджень окремих гіпотез і фактів, яка до того могла породжувати нові методи, або неповні, суперечливі світосистеми, зробила в думках учених і філософів перехід, який дозволив формулювати не тільки погляди на світ, а й його цілісні, несуперечливі картини. Отже, можна розділити згаданий період на дві частини, докладніше розглянуті нижче: протягом першої половини XVII століття на уламках аристотелівсько-теологічної системи філософського і наукового знання, що руйнувалася, створювалися нові методи дослідження природи, протягом подальших років ці методи удосконалювались і втілювались у нову картину світу. Тому в статті ми досліджуємо роль, яку відігравала технічна раціональність у розвитку наукових картин світу в середині XVII ст. А одним із філософів, які розробляли цю проблему, був Б.Спіноза.

Яким був вплив праць Б.Спінози на розвиток технічної раціональності в період Нового часу? Чи спроможне було читання “Етики”, або “Трактату про Бога, людину та її щастя” допомогти тодішнім інженерам?

Методологічний період Нового часу повинен був одержати своє завершення у вимозі цілісності будь-якої теорії, внутрішньої несуперечності картини світу. Так само необхідна була відсутність ірраціональних чинників у цій картині, що створюється на основі суто раціональних методів. Тому праці Б.Спінози необхідно розглядати як зразок системності, який дозволив пізніше погоджувати наукові і технічні теорії. “Етика” і “Трактат про Бога, людину та її щастя” привертають до себе увагу однією особливістю: формою побудови, яка більше нагадує математичні викладення. Тези, що приймаються ним на початку міркувань, навіть з етичних і богословських питань, іменуються аксіомами, висновки з найрізноманітніших тем – теоремами; причому кожна теорема забезпечена суворим і докладним доказом.

Як же Б.Спінозі вдалося поєднати величезну кількість своїх теорем, зберегти їх несперечливість, спираючись на метод Р.Декарта, що привів його творця до дуалізму? Спіноза використовував створену ним систему світу, як інструмент його пізнання, причому в таких обсягах і з такою продуктивністю, яких раніше філософи Нового часу не вживали. Початкові аксіоми задають предмет дослідження, детермінують його форму і встановлюють обмеження. Будь-яка наступна теорема повинна бути такою не лише через її докази, що представляються методом, але через попередні теореми і аксіоми, вже всю описану структуру світу.

Для технічної раціональності архітектоніка праць Б.Спінози надзвичайно важлива: вона формулює ідеал єдності технічного знання. Порядок ідей тотожний порядку речей – і ідеалом пізнання Б.Спінози є перехід від кінцевих модусів до єдності нескінченного Всесвіту [3, с.245]. Застосований до техніки, цей принцип вимагає конструкцію кожного нового технічного виробу виводити з суми всіх наявних знань. Але не на основі простого копіювання, а на розумінні всіх процесів, які використовувалися раніше і будуть застосовані в новому пристрої.

Проте чому самостійний і глибокий філософ так прагнув бути математиком? Його штовхає до цього час, коли ступінь використання математики сприймалися як міра науковості знання [7, с.41]. Алгебра і геометрія осягають світ і роблять це швидше й успішніше за будь-яку іншу сучасну Б.Спінозі науку. Але були в математики того часу дві особливості, що робили її воістину першою наукою. По-перше, вона була ще відносно простою. Алгебра тільки почала побудову свого колосального математичного апарату. По-друге, математика, “не зіпсована ніяким пороком брехні”, – найбільш достовірний інструмент пізнання. І Б.Спіноза надає своїм творам форму математичних доказів, змістом маючи чіткі логічні висновки.

Спочатку проаналізуємо дві ідеї, що були висунуті в його працях, які ілюстрували суперечності між науковою і технічною раціональностями.

Розвиток ідеї субстанції – перша з таких ідей. Як і Р.Декарт, Б.Спіноза вважав головною ознакою тіла його протяжність [8, с.173], відмовлявся визнавати дискретність матерії [8, с.175] і вважав порожнечу суперечливим поняттям [8, с.174]. Але Б.Спіноза йде далі, розширюючи поняття субстанції. Світ, за Б.Спінозою, містить єдину неподільну субстанцію. Яким чином вона себе виявляє? У першій частині “Етики” Б.Спіноза детально роз'яснює це питання. “Субстанцією є те, уявлення про що не потребує уявлення про іншу річ”, а виражається вона через атрибут і модус. “Під атрибутом я розумію те, що розум уявляє в субстанції, як те що становить її суть”. “Під модусом я розумію стан субстанції” [11, с.315]. Чим досконаліша субстанція, тим більше їй властиво атрибутів і станів-модусів [11, с.322].

Взаємодія цих акциденцій і утворює дійсність, яку ми спостерігаємо. Будь-яке помітне явище нагадує мазанину пензлем по картині, яку було одержано змішуванням нескінченної кількості фарб, де єдина субстанція фарби міняє відтінки модусів-кольорів. А оскільки субстанція одна, то вона може трактуватись як вимога повної єдності системи ідеальних об'єктів і понять, що повинно полегшити формулювання законів, які використовуються в техніці. Субстанція Б.Спінози по суті – прообраз поля, проте в другій половині XVII століття корпускулярна теорія одержала величезну кількість експериментальних доказів і стала основою механіки. Як основа єдиного набору ідеальних об'єктів, субстанція ще не могла бути виражена. Тому в долі субстанціальної гіпотези особливо яскраво виявилася суперечність технічної і наукової раціональностей: раціональні побудови, побічно застосовувані в науці, в той період абсолютно не могли використовуватись у техніці, були технічно нераціональні.

Друга ідея: висунутий Б.Спінозою критерій цілісності тіла чи системи тіл. Фактично критеріїв два: рух в одному напрямі (запозичений у Р.Декарта) й збереження постійних пропорцій предмети. В декількох лемах висувається і доводиться низка тверджень [11, с.373-377]: форма предмета зберігається, якщо деякі його частини замінюються рівноцінними; збільшення предмета зі збереженням пропорцій його частин; одночасна зміна напряму руху всіх його частин в одному напрямі; будь-які рухи предмета не руйнують його природу, аби лише всі частини зберігали свій рух і взаємодію. Чи можуть такі критерії використовуватися для формування механістичної картини світу? Так, можуть, але ця добірка тез не завершена – лише був даний повний перелік можливостей, але другий критерій цілісності не сформульований в тій єдиній фразі, як це можна зробити з критерієм одностороннього руху Р.Декарта [4, с.145]. Видаливши з наведених викладень критерій руху, побачимо – те, що залишилося, вимагає ретельнішого розгляду. Виділяються два підкритерії цілісності індивіда: структурна цілісність – збереження взаєморозташування частин системи (збереження форми); функціональна цілісність – здатність виконати ті самі дії в тому самому обсязі (збереження природи тіла).

Але як визначити структурну цілісність предмета, що не виконує ніякої функції? На перший погляд, може допомогти однорідність предмета. Але неоднорідності є в будь-якому предметі – питання тільки в масштабі спостереження. Б.Спіноза побічно визнає це, кажучи, що поєднання індивідів можна оголосити новим цілим індивідом, і так аж до єднання цілого світу [11, с.378]. Проте Б.Спіноза зупиняється на цьому, а подальші міркування, необхідні для кращого розуміння ідеї цілого – технічно раціональний критерій, яким могла бути цілісність предмету що до дії на нього, – не проводить. Б.Спіноза прагне лише обґрунтувати ідею єдності світу, і тим раціоналізувати пізнання. Властивості кожного тіла можуть бути зведені до модусів і акциденцій єдиної субстанції. Отже, із розуміння світу усувається значна частина плутанини: явища природи не поділяються на класи і підрозділи, які принципово не можуть бути проаналізовані на основі єдиного набору понять (як той же поділ на фізичне і психічне у Р.Декарта) – і пізнавати світ можна, виходячи з уявлення про його єдність. Та це ніяк не відображається на технічному знанні! Маємо ще одне протиріччя між науковою та технічною раціональністю.

Але основними об'єктами дослідження в “Етиці”, “Трактаті про Бога, людину та її щастя”, “Положенні, що містить метафізичні думки” є Бог і людина. Як самі собою, так і як прояв породжуваної природи (natura naturata) та той, що породжує (natura naturas). Навіщо Б.Спінозі звертатися до аналізу теологічних і моральних проблем після їх блискучого аналізу Р.Декартом, яким не була розв’язана проблема співвідношення наукової і теологічної картин світу? І хоча сам термін “картина світу” введений Р.Планком лише на початку XX століття [6], питання принципів організації розуміння світу поставало впродовж усієї історії філософії.

У Ф.Бекона питання співвідношення наукової і теологічної картин світу фактично не піднімалося. Р.Декарт роз’єднав теологію і науку завдяки дуалістичному розумінню світу. Але вони повинні були стикатися в межах загальної картини світу. Ця суперечність могла бути розв’язана лише покладенням принципів однієї з них в основу загальної картини світу. Лише розгляд морально-етичних проблем у єдності з науковими міг сформувати цілісний світогляд і відкрити дорогу створенню дійсно всеосяжних наукових картин світу. При рівні розвитку психології, етики, естетики у середині XVII сторіччя єдине розв’язання наукових і моральних проблем у межах вузько дисциплінарного підходу було неможливе, і Б.Спіноза почав їх аналіз з позицій раціональності.

Вчені вже могли дозволити собі говорити про причини сьогоденних подій: Бог Б.Спінози позбавлений теургії – Бог не впливає на життя людей. Але екстраполювати своє знання в часі вчені могли обмежено. Лише через півтораста років наука накопичила такий обсяг знань, що П.Лаплас зміг дозволити собі, як ученому, сказати про Бога: “Я не потребую такої гіпотези” [3, с.169]. І якщо Б.Спіноза хотів створити єдину картину світу, то Бог був необхідний йому, як творець, що забезпечив початковий імпульс у матерії і виникнення розуму в людині.

Природа, що породжує, повністю ідентифікується Б.Спінозою з Богом. Створена природа поділяється на загальну й особливу. Загальна створена природа безпосередньо залежить від Бога й складається з усього руху в матерії та розуму в людині. Особлива природа – все інше в світі [8, с.46].

Бог в уявленні Б.Спінози абсолютно досконалий. Але що найцікавіше, світ, за Б.Спінозою, так само досконалий; голландський філософ не розділяє поняття буття і краси, вважаючи їх ідентичними. Бог, в уявленні Б.Спінози, не змінює якостей речей [8, с.37] (згадка про біблійні дива – політично необхідний виняток). Але оскільки з того часу світ функціонує як довершений годинниковий механізм, – можна сказати, що Бог контролює події сучасності. Бог – іманентна причина всіх речей [8, с.40]. Водночас Бог не має свободи волі або розуму в людському розумінні цього [11, с.349]. Всеосяжний Бог залишився наодинці з довершеним об'єктом свого творіння. І при цьому Бог – абсолютно вільний. Якщо “свобода є усвідомлена необхідність”, то Бог, за Б.Спінозою, вільний у вищому розумінні цього слова – пізнавши всі необхідності та застосувавши своє знання під час створення світу. В той же час – чи вільна його воля? Ні, Спіноза прямо говорить про це: “...Бог не діє за свободою волі, а лише за потребою” [11, с.349].

Людина – мисляча частка створеного Богом світу. Мислення людини – не мислення Бога. Частина ідей людини помилкова, бо зроблена на основі недостатньої кількості інформації. З помилковими висновками тісно пов'язані пристрасті-афекти, прояви емоцій. Окрім власних помилкових рішень, людина схильна до дій випадковостей – раптових проявів сил природи, які насправді – невиявлені закономірності [10, с.227]. І цю поневолену істоту Б.Спіноза оголошує вільною причиною, що діє майже нарівні з Богом. А вільна людина внаслідок того, що може самостійно формулювати думки й ухвалювати рішення. Чи сумісна свобода Бога і людини? Б.Спіноза прямо говорить, що це вище за людське розуміння [11, с.355], але якщо все-таки спробувати сумістити характеристики природи, яка породжує, і тієї природи, що є породжуваною, то перед нами буди вимальовуватися цікава картина.

Людина є вища від тварини в тому розумінні, що володіє розумом – і вона вже частково вільна, усвідомивши частину необхідностей навколишнього світу. Але надзвичайно вільний Бог, який усвідомлює всі необхідності всесвіту. Свобода людини – перехідний ступінь від абсолютного рабства мертвих предметів або світу афектів тварин до повновладної свободи Бога. Людина може виносити правильні і неправильні рішення. Неповне знання навколишнього світу дає людині унікальну відмінність: можна висунути декілька шляхів розв’язання однієї проблеми. В людини з'являється вибір. Свобода людини в світосистемі Б.Спінози є якась форма самоорганізації субстанції світу, що має здатність впливати на навколишні модуси й акциденції згідно зі своїм розуміння, що цілком укладається в довершені форми всесвіту. Вибір і свавілля – якості, що набуваються її мисленням у процесі розвитку.

Б.Спіноза у своїх працях не визнає подібних відношень між свободою Бога і людини, але його рекомендації, дані для більшого звільнення людини, прозоро на них натякають. Для отримання свободи людям необхідно навчиться контролювати свої афекти: любити ідеальні об'єкти, що не розчаровують їх [11, с.511], або замінювати афектні переживання міркуваннями [11, с.566]. Інший механізм діє при позбавленні людини випадковостей. Менша кількість знань наближає її до тварини, зменшуючи можливості її дій, робить людину все більшою мірою іграшкою випадку. З іншого боку, збільшення кількості пізнаних необхідностей збільшує кількість варіантів дій людини, усуваючи водночас з її життя несподівану випадковість, перетворюючи її на очікувану вірогідність. З розширенням поля варіантів дій можливість вибору, здається, все більше перетворюється на проблему. І щоб не завмерти подібно до буриданового віслюка, люди повинні все більше вдаватися до довільних рішень. Але збільшення обсягу знань так само розкриває перед людиною сутність кожного варіанту, вона уявляє механізм роботи світу й “утворення майбутнього”, і чим більше знає людина, тим однозначно вона зробить висновок на користь одного, довершеного шляху дій. Проте людина у Б.Спінози не користується своєю свободою, не робить ніяких дій. По суті – вона споглядає. Свобода її реалізується в міркуваннях, а не в діях.

У раціональній, суворій побудові світосистеми Б.Спінози виявляється суперечність між технічною і науковою раціональностями. З одного боку, дослідник одержує чіткі контури взаємодії свободи і необхідності. Він може проаналізувати свої дії та зрозуміти, наскільки вони зумовлені, а наскільки – вільні, але технічна раціональність цих міркувань не актуалізована.

Б.Спіноза у своїх працях прагне описати гранично загальну картину світу, і саме її існування можна взяти на озброєння інженерної думки, технічної раціональності. А інженеру необхідно виконувати дії, свободу людини – зробити свободою інженера, відмовившись від споглядальності. Система вибору інженером технічних рішень буде віддзеркаленням свободи людини в світосистемі Б.Спінози.

Усвідомлення картини світу, не підказуючи конкретних відповідей, через задання поняттєвого апарату і набору абстракцій допоможе інженеру знайти сферу їх розташування: ідеальні конструкти обмежують коло можливих розв’язань, і тим дозволяють відкинути на перший погляд відповідні, а насправді нераціональні висновки. Якщо розглянути, як змінювалося співвідношення можливості і необхідності, зростала міра свободи інженера, наприклад, металурга за ступенем розвитку виробництва, то буде ясно, що ця свобода легко піддається диференціації.

За часів кам'яного віку люди заліза не знали, не виготовляли, не користувалися. За мірою свободи, а вірніше за її відсутністю, металурга можна було сміливо прирівнювати до цеглини – повне невідання й підкорення кругообігу речей. В кінці бронзового століття люди навчилися використовувати рідкісне метеоритне й унікальне самородне залізо. Що можна сказати про перших ковалів? З'явилася свобода (краще назвати її можливістю) робити із заліза хоч щось. Але коваль тоді був іграшкою випадку. Час початку і обсяг його роботи майже цілком визначалися щасливим випадком знахідки заліза. Але з іншого боку, місце кузні він міг вибирати сам: матеріал для роботи несли до нього замовники, а обсяги споживаного палива були такі малі, що кузню можна було ставити хоч у голому степу. Не був коваль особливо обмежений ні в асортименті, ні в якості праці – всі його вироби брали за гарну ціну.

Наступний етап розвитку металургії почався, коли люди навчилися одержувати залізо. Маленькі одноразові “домниці” давали невеликі “криці” цього потрібного матеріалу. Як відразу підвищилася міра свободи коваля! Тепер він сам міг запустити виробництво і регулювати обсяг свого товару. Хоча збереглись обмеження, пов'язані з розміром виробів – неможливість плавки заліза обмежувала їх розміри масою криці. Але разом із знанням необхідності, що розширює його можливості, прийшло знання необхідності, що звужує поле його роботи. З'являється необхідність у спеціальних каменях і глині для домниці, необхідні великі хутра для нагнітання повітря, ковалю потрібні помічники. Потреба в паливі вже не дозволяє працювати в безлісій місцевості. Словом, з'являється невелика індустрія.

А це обертається обмеженням можливостей коваля: починає проявляти себе комплекс питань, пов'язаних з регулюванням обсягів виробництва та якості продукції. Навіщо створювати продукцію, яку можуть просто не купити? Тоді ж була осягнута необхідність накопичення якомога більшої кількості знань про метал. І це був якраз той випадок, коли мало усвідомлювати необхідність – для звільнення потрібні дії. Мало розуміти, що знання надають нові можливості – їх необхідно добути. Емоції-афекти, плоди незнання людини, проявляли себе досить явно у вигляді вірувань, переказів і мало не шаманських ритуалів, яких чітко дотримувалися ковалі.

Новий рівень роботи відкрився перед металургами коли були поставлені перші великі домни. Людина навчилася робити залізо рідким, і хоча закони хімії ще залишалися для металургів загадкою, можливість виплавки залізних злитків звільнила від усіх обмежень на обсяги виробництва.

Збільшення обсягу виробництва і нові вимоги до якості палива остаточно перетворили кузні на заводи, а ремесло на індустрію. І це відняло у металургів можливість починати роботу за власним бажанням. Домну обслуговують десятки людей, а з урахуванням підвезення руди – сотні. Не можна, як з домницею, у декілька разів збільшить виробництво металу, покликавши дюжину чоловік на підмогу, – для цього вже необхідно готувати персонал і запасати будматеріали.

Справжня революція відбулась у металургії, коли хіміки розшифрували схеми окислювально-відновних реакцій. Металургія одержала наукову базу. За декілька десятиліть після цього в металургів з'явилося стільки можливостей, скільки вони не одержували попередню тисячу років.

У 1854 році Бессемер винайшов конвертор, у 1864 році Мартен сконструював піч, яка дістала його ім'я. З'явився вибір: яким чином одержувати сталь, яку технологію застосовувати при цьому. Свобода вибору вимагала осмисленого рішення, і його було одержано. Різні технології дають сталь різної якості і вибір способу отримання диктується потребою в тих або тих сортах. А довільно вибрати саму якісну технологію – не можна. Розвиток ринкових відносин і поява залізниць (тобто ефективного засобу транспорту) поставив питання собівартості ребром. Вибір у кожному окремому випадку цілком очевидний.

З іншого боку, залізниці – це збільшення варіантів місцезнаходження металургійного заводу. Руду, вугілля, кокс тепер можна підвозити за десятки, а то й сотні кілометрів. Свобода вибору місця як у перших ковалів? Стосовно сировинних запасів – так. Але складне мартенівське чи доменне виробництво вимагає величезної інфраструктури і тисяч кваліфікованих робочих і інженерів. А собівартість як і раніше тримає за горло і не дозволяє будувати заводи в чистому полі. Лише крупні, індустріально розвинені держави можуть дозволити собі подібну розкіш. У результаті металургійні заводи опинилися прив'язані до інфраструктури.

Таким чином з усіх варіантів дій інженерна, єдиний, у цілому оптимальний варіант дій, може складатися з неідеальних рішень з окремих питань. Це відбувається тому що свобода інженера обмежена не тільки необхідністю вибору з певної кількості варіантів, а й кількістю цих варіантів. “Виходячи з критеріїв здійсненності, соціальної значущості, ефективності, відбувається відбір найбільш перспективних ідей... за допомогою яких і завершується перетворення випадковості в закономірність” [5, с.278]. При обмеженій нагоді навіть найбільш довершене розв’язання, прийняте на їх основі, може виявитися просто неприйнятним. І якщо ми повернемося до характеристик Бога в розумінні Б.Спінози, то побачимо, що при створенні світу він мав у своєму розпорядженні нескінченну кількість варіантів. Тому й результат його роботи досконалий у кожному своєму прояві.

Отже, Б.Спінозою був заданий ідеал цілереалізації в технічній творчості. І шлях його досягнення зовні простий: інженеру необхідно збільшувати свої можливості і кількість варіантів дій, а також обирати найбільш довершені в усіх відношеннях розв’язання. Вчений, розширюючи можливості інженера, і раціоналізатор, удосконалюючи їх, утворюють співдружність, яка забезпечує краще рішення.

Так Б.Спіноза знаходить своє місце серед філософів XVII століття розв’язання двох актуальних для розвитку наукової і технічної раціональностей проблем. По-перше, необхідно було створити цілісну картину світу, що не поступається античним дослідженням, або довести можливість її існування; по-друге, потрібно було повністю виключити з розуміння дійсності ірраціональні чинники. Причому зробити це не тільки з погляду методу – тут уже було досить напрацювань, а з погляду системи. При тому рівні розвитку науки це можна було зробити, лише заміщуючи традиційні теологічні висновки більш несуперечливими міркуваннями. І Б.Спіноза розв’язав ці дві проблеми. Він завершив чорнову роботу багатьох десятиліть з доказу можливості побудови механістичної картини світу. Його монотеїзм майже повністю усунув можливості надприродної, нераціональної поведінки Бога (божественні дії відсунули до часів творіння), і так само забезпечив достатньо універсальний, єдиний, несуперечливий світогляд [11, с.313-590]. Вказана та межа в дослідженнях світу, до якої ще можна не користуватися математикою. Співвідношення свободи і необхідності, описане Б.Спінозою, яке могло бути застосоване до роботи дослідника і інженера, а також використання картини світу як інструменту його пізнання, визначило пріоритет нової парадигми науки. Після цього нові технічні пристрої потрібно було створювати преш за все на основі законів природи. І пізніше створення придатних для технічного застосування світосистем І.Ньютоном і Г.Лейбніцем уже спиралося на прецедент несуперечливої картини світу, побудованої на раціональних засадах.

Єдиним недоліком цих умовиводів була майже повна неможливість їх технічної актуалізації – перетворення на конкретні проекти, схеми, плани. Давалися лише найзагальніші риси ідеальних об'єктів (субстанції та акциденцій), які не були адекватними ні реальності, ні математичному апарату. Як наслідок, логічно достовірні побудови Б.Спінози технічно були вже нераціональні: формулювання за їх допомогою природничо-наукових законів, а тим більше застосування їх у межах технічного знання – неможливе. Тому Б.Спіноза сьогодні широко відомий як філософ, а про його роль у техніці мало хто знає.