ЕВРИСТИЧНО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

 

У статті досліджуються витоки метафізичних настанов, які виникають у надрах міфологічного світогляду та містичних практик. Вказується на евристично-методологічне значення таких настанов як для стародавності, так і сучасної філософії науки і гуманітарного знання.

Сучасна філософія й наука перебувають у стані пошуків спільних точок дотику, а точніше – спільного предмету вивчення; одним із шляхів до цього є відмова од традиційного поділу на суб’єкт і об’єкт, матеріальне й ідеальне, природне і свідоме, людина і космос тощо. Філософи й науковці дедалі більше звертають увагу на різноманітні містичні вчення стародавнього й сучасного сходу, в яких, на їхню думку, міститься чимало ідей щодо сутності світу й людини, природи свідомості, які подібні до висновків у сучасній фізиці, хімії, біології, психології... Ці тенденції притаманні не лише вузькому колу інтелектуалів: “Йдеться не про окремих людей – мільйони намагаються знайти за межами матеріальної цивілізації більш глибокий смисл, внутрішній світ і спосіб задоволення духовного голоду” [1, с.22-23]. І саме філософія покликана, спираючись, з одного боку, на новітні досягнення науки, а з іншого – на вироблені тисячоліттями традиції містичних практик зміни станів свідомості – задовольнити глобальний духовний голод, що, як показує досвід, неспроможні зробити сучасні світові й локальні релігії.

Темою нашого дослідження є спроба виявити містично-міфологічні витоки метафізичних настанов передусім стародавньої грецької філософії, вплив містичних учень і прозрінь на подальшу філософію та сучасну науку в її різноманітних галузях, їх роль у зміні світоглядних парадигм щодо смисложиттєвих проблем сучасного суспільства й окремого індивіда як результатів еволюції Універсуму.

В цьому ми будемо спиратися як на праці істориків філософії, так і на дещо несподівані відкриття й гіпотези представників сучасної науки – космології, фізики, біології, глибинної та трансперсональної психології. Однак для розв’язання такого питання потрібно, щоб нинішня філософія змінила зверхнє ставлення до нефілософських та позанаукових форм і способів освоєння світу й самої людини і водночас переглянула усталені позиції щодо своїх витоків, корені яких сягають первісного суспільства й панівного на той час міфологічного світогляду й таких його невід’ємних складників, якими були містичні вчення, уявлення і практики. Ба, більше – як буде показано далі, метафізичні, тобто суто філософські настанови на світ як цілісність, його граничні засади здобувалися первісними філософами завдяки їхній участі в містичних дійствах і школах Стародавнього Сходу, античної Греції та Риму.

Як зазначає Б.Расел: ”Метафізика, або прагнення осягнути думкою світ у цілому, завжди розвивалися в єдності й конфлікті двох протилежних людських імпульсів: один з них спонукав до містицизму, другий – до науки”. І далі: “...Найвизначніші люди, ті, кого ми називаємо філософами, відчували потребу одночасно і в науці, і в містицизмі: у спробі гармонійного поєднання того й того полягала мета їхнього життя” [2, c.359].

Проте коли звертаються до питання про основні чинники зародження філософії, то традиційно більшість авторів (у підручниках чи спеціальних дослідженнях) вказують на відповідний рівень розвитку знань (передусім математики й астрономії) та соціального досвіду первісного й рабовласницького суспільства. Такі чинники виділяються, починаючи від Гегеля й Віндельбанда до Лосєва, Асмуса, Кесіді, Мотрошилової... Ці та інші автори одностайні також і в тому, що філософія як логічне мислення, хоча й зароджується в надрах міфології, однак заперечує її, позаяк міфологія – то художньо-образний спосіб тлумачення сутності світу й людини. А таку особливість філософського мислення, як пошуки спільної основи для всіх речей і явищ світу, або граничних засад буття відносять на рахунок набутих наукових знань та виняткових розумових здібностей перших філософів.

Так, Асмус пише: “Розумовий рух від 7 до 4 ст. до н.е. може бути охарактеризований як розвиток або як шлях од міфології й од релігії до науки, що мислить матеріалістично” [3, c.19]. Як і всі філософи радянської доби, зазначений автор дотримується марксистської методології, за якою “правильною” філософією є матеріалізм, а сама філософія назагал є відображенням певного стану людського життя – суспільно-економічної формації. Не уникнув цього і Лосєв, який часто-густо особливості мислення в добу античності виводив із характеристики общинно-родової та рабовласницької формацій. Хоча деякі автори наводять факти впливу східних містичних учень на формування філософських ідей, наприклад, Піфагора чи Платона, однак такий чинник радше вважається недоліком чи міфологічним “пережитком” зазначених мислителів, оскільки суперечив настановам розуму. Зовсім іншого погляду дотримується Е.Шюре у своїй праці “Великі втаємничені”. Згідно з його дослідженнями, містиками були всі давньогрецькі філософи – від Фалеса до неоплатоніків [4].

Неупереджений аналіз усієї історико-філософської спадщини прідтверджує наведені на початку сллова Расела. Зародившись у надрах первісного суспільства як невід’ємний елемент міфологічного тлумачення і перетворення світу, містицизм (містика) супроводжували й підживлювали як монотеїстичні релігії, так і найбільш плідні філософські школи, системи й напрями. Це ж стосується й науки. Так, фундатор класичної науки Нового часу Ньютон був не лише видатним ученим-механіком, а й містиком, алхіміком й астрологом (Юнг, Гроф, Еліаде). Однак речники матеріалістично-механістичної науки жодним словом про це не згадують. Тож цілком справедливо С.Гроф, один із провідних представників трансперсональної психології, дорікає історикам науки, що “обговорюючи ньютонівську механіку, вони не згадували ні тієї ролі, яку Ньютон відводив Богові, ні глибокого інтересу до астрології та алхімії, які інтегрували всю його філософію. Аналогічно, ніде не згадується про те, що декартівський дуалізм душі й тіла припускав існування Бога” [5, с.30].

Іншими словами, природничонаукові та філософські пошуки цих та інших учених нового й новітнього часу були спрямовані (або щонайменше вмотивовані) до виявлення метафізичних засад і причин світу, і Бог – щоправда, часто-густо далекий од християнського образу – для них відігравав не останню роль. А такі пошуки продовжували й продовжують сьогодні традицію всієї попередньої філософії, особливо грецької, найвидатніші представники якої свої метафізичні настанови й ідеї здобували через залучення до містичних учень античного Середземномор’я. І хоча деякі історики філософії згадують про Піфагора, Платона чи неоплатоніків, однак їхній містицизм оголошувався своєрідним курйозом, недоліком, що нібито негативно вплинув на формування основних ідей та філософських творів. А проте містичні вчення і практики, що здійснювалися під керівництвом жерців, шаманів, адептів, і до яких залучалися грецькі мислителі од Фалеса до гностиків і Прокла, якраз відкривали перед ними ті глибини Буття, з яким вони переживали єднання й повне злиття.

Містика як таємне знання для посвячених, зародившись у надрах міфологічного суспільства, виділилася у відносно самостійну сферу й не припиняла свого існування, запліднюючи оригінальними прозріннями й ідеями філософські й теологічні вчення Середньовіччя, Відродження й Нового часу. І сьогодні містицизм стародавніх східних систем захоплює ті сфери духовного освоєння світу зовнішнього і внутрішнього, смисложиттєвих проблем людини, які неспроможні розв’язати офіційні релігії, традиційна філософія й наука.

Доречно сказати, що давньогрецький містицизм не став предметом аналізу більшості сучасних науковців через те, що зміст і практика містеріальних культів Стародавньої Греції та Риму, по-перше, недостатньо відтворені у відповідних джерелах, а по-друге, християнська релігія та європейська наука всіляко намагалися витіснити їх із сфер свого впливу. Що ж до східних містичних учень і практик, то вони й сьогодні культивуються в різноманітних міфологічно-філософських системах (тантризм, йога та ін.) й детально описані як їх методика, так і зміст видінь і прозрінь, що виникають під час їх здійснення.

Однак, незважаючи на недостатність джерел про вплив містики на давньогрецьких філософів, це не завадило Б.Раселу віднести до містиків Геракліта й Парменіда. “Парменід є фундатором, – каже він, – вельми цікавого мотиву в містицизмі, що проходить крізь усе платонівське мислення. Це містицизм, який можна назвати “логічним”, позаяк він утілений у теоріях, що стосуються логіки. Ця форма містицизму відіграє провідну роль у розумуваннях усіх великих метафізиків містичного спрямування, починаючи з самого Парменіда і завершуючи Гегелем та його новітніми учнями” [2, с.364]. А що Гегель належав до містичних філософів, на це вказує у своїй історії філософії той таки Б.Расел: “В юності він дуже захоплювався містикою, і його пізніші твори можна до певної міри вважати інтелектуалізацією того, що явилося йому спершу як містичне прозріння” [6, c.608]. І в цьому він постає як послідовник Платона, а особливо неоплатоніків Плотіна і Прокла, яких усі історико-філософські джерела подають саме як містиків. Адже вони створили свою “міфологічну діалектику” й “діалектичну міфологію” як раціональний виклад містичних видінь та візій, у яких відкривалися еманація й інволюція Буття-Одного до різноманітності світу й зворотне піднесення (еволюція) всієї матерії та людини до своєї першооснови. Містицизм Гегеля підтверджується й тим, що він у своїх працях доволі часто посилається на мислителів-містиків: Якоба Боеме, Майстера Екгарта, Сведенборга. Додамо, що вплив гегелівської філософської містики відчутний у творчості таких видатних і своєрідних мислителів 20 ст., як А.Бергсон, Р.Штайнер, Т.де Шарден, Вайтгед, у прихильників ідеї універсального еволюціонізму.

Вплив містицизму позначився й на змісті й навіть методології новітньої науки 20 ст., хоча історики науки й укладачі підручників позанаукові захоплення творців сучасної фізики вважали таким собі дивацтвом. “У підручниках не прийнято згадувати, – пише С.Гроф, – що багато хто з фундаторів сучасної фізики – Айнштайн, Бом, Гайзенберг, Бор та Опенгаймер не тільки вважали свої праці цілком сумісними з містичним світоглядом, а й у певному розумінні відкривали містичні галузі своїми науковими студіями” [5, c.30].

Вельми показовою в цьому плані є наукова біографія Ф.Капри, який відмовився од успішної кар’єри фізика-теоретика на користь досліджень спільних точок дотику (чи навіть спільної сфери) сучасної науки та східних містичних традицій (Capra, 1975). Не випадково його праця називається “Дао фізики”, пафос якої полягає в тому, що в давньосхідних містичних традиціях, їх ученнях і практиках здобувалися такі знання про світ і людину, основні закономірності їх існування, які відкрилися природознавцям лише в першій половині 20 ст. Ще більшою мірою переконання цього автора проявляються в наступних виданнях (“Уроки мудрості”, 1996, “Павутиння життя”, 2002). Його підходи й дослідження здобувають дедалі більше прихильників та послідовників у різних галузях природничих та гуманітарних наук (космологія, біологія, трансперсональна психологія...).

Як показує Капра, творці фізики 20 ст. у своїх експериментах і теоретичних розрахунках зіткнулися з незвичними проявами реальності у сфері мікросвіту, елементарних частинок. Це змусило їх звернути свій погляд до стародавніх східних містичних традицій. Аналізуючи ситуацію в науці 20 ст., Капра в “Дао фізики” робить висновок: “Чим глибше ми проникаємо в субмікросвіт, тим більше ми переконуємося в тому, що сучасний фізик, як і східний містик, повинен розглядати світ як систему, що складається з неподільних компонентів і таких, що перебувають у взаємодії й неперервному русі, до того ж невід’ємною часткою цієї системи є і сам спостерігач” [9]. Зміни в науці, що відбулися, викликали стан, коли, за словами Гайзенберга, “земля попливла під ногами”. “Ці зміни, – зазначає Капра, – привнесені сучасною фізикою, широко обговорювалися фізиками й філософами впродовж останніх десятиліть, однак при цьому вони дуже мало уваги приділяли тому, що всі ці зміни, як видається, наближають нас до такого сприйняття світу (підкреслення наше – І.Ч.), яке подібне до картини світу містиків Сходу” [9].

На психологічний аспект ситуації в науці вказував фундатор глибинної психології К.Юнг, який, співпрацюючи з фізиком В.Паулі, “відкрив, що дослідження в галузі аналітичної психології підштовхнули вчених до створення понять, які згодом виявилися незвично подібними до тих, що розробили фізики, виявивши елементарні частки” [7, с.308]. Сам же Паулі “вважав, що дослідження зовнішніх об’єктів повинно проходити паралельно з вивченням усередині нас психологічними методами відправних пунктів загальноприйнятих наукових понять” [там само]. Він також вважав, що на перебіг експериментів можуть впливати не лише свідомий стан спостерігача, а й його несвідоме [7, с.309].

Значний внесок у проблему взаємозв’язку містицизму й новітньої науки, а також найгостріших смисложиттєвих проблем сучасності, що їх переживає не лише вчений чи філософ, а й будь-яка людина, зробив уже згадуваний С.Гроф. І якщо визначні філософи у своїх ученнях відтворювали логічний каркас чи схему містичних учень, видінь і прозрінь (як то Плотін Прокл чи Гегель), то Гроф відкрив психологічні механізми й послідовність переживань людини, які практично повністю збігаються з містичними вченнями всіх часів і народів, у яких описано вихід утаємничених у реальності з незвичайними вимірами, ознаками й властивостям, що відбуваються водночас зі змінами стану свідомості. Здійснюючи численні експерименти із застосуванням наркотичних речовин, а також відповідних технік дихання, Гроф виявив, що “Великі містичні традиції вбирали в себе широкі знання про людську свідомість і про духовні сфери таким шляхом, який незвично нагадує методи, якими для набування знання про матеріальний світ користувалися вчені” [8, с.265].

Глибокий аналіз містичних учень та їх практик дозволило Грофу відтворити стани втаємничених, а отже їх метафізичні прозріння: “Оскільки в переживаннях під дією ЛСД присутня свідомість рослин і неорганічної матерії, аж до її молекулярної, атомної та субатомної структур, а також космогенетичні події та геологічна історія, то доводиться, врешті-решт, зробити висновок, що весь усесвіт у певний спосіб закодований у сперматозоїді та яйцеклітині.

В цьому пункті містичні альтернативи механістичному світоглядові постають як значно більш прийнятні й розумні” [5, c.67]. З цим важко не погодитися, адже людина являє собою у згорнутому вигляді всю попередню історію розвитку Всесвіту, а тому й містить у собі всю інформацію такої історії. Хоча сам Гроф в одній зі своїх публікацій зізнається, що він не може пояснити того, якими носіями й у який спосіб ця інформація кодується й передається. Однак якщо подивитися на ритуальні танці первісних народів, всю їхню містичну практику, то можна погодитися з Грофом у тому, що в цих дійствах утаємничений занурювався у глибини власної душі і “розшифровував” знання про еволюцію неорганічної й органічної природи й переживав соціально-історичний досвід становлення людства й поставання власної душі, свого “Я”.

Тим-то міф і містично-ритуальний танець є “вічним поверненням” до первісних часів світу, людської історії та становлення індивіда. В таких дійствах справді виявляються граничні засади буття, що становлять основу метафізики, а також відкривається принцип цілісності світу й людини. Відповідно до концепції Д.Бома, на якого посилається Гроф, “Образ Усесвіту нагадує, отже, живий організм, органи, тканини й клітини якого мають смисл тільки у відношенні до цілого” [5, с.102]. Тож саме з позицій трансперсональної психології стає зрозумілим знаменитий вислів: “Пізнай самого себе, й ти пізнаєш Всесвіт і богів”. І тоді виявиться, що всі втаємничені, а отже, й перші філософи розуміли світ і своє місце в ньому як “космічну гру” (Гроф), у якій бере участь людина. “З цього погляду, – каже Гроф, – Всесвіт, у якому ми живемо, і всі реальності, що переживаються в інших вимірах, також проявляються як кінцеві творення мистецтва, і порив до їх створення може бути прирівняний до натхнення й творчої пристрасті найталановитішого митця” [8, с.340].

Тож метафізичні пошуки у всі часи, як ми намагалися показати і як це підтверджують дослідження природознавців та психологів, мають не лише раціональну природу й мотивацію, а зумовлені також глибокими душевними переживаннями й естетичними настановами, оскільки еволюція Всесвіту здійснюється не тільки як цілісний організм, а й як творення Космічного розуму, того Буття, що його Парменід і Гегель ототожнювали з Мисленням.