ЦІННІСНО-КОГНІТИВНІ ВИМІРИ МІФОЛОГІЧНОЇ КАРТИНИ СВІТУ

Стаття присвячена дослідженню ціннісних аспектів і когнітивного потенціалу міфологічного світогляду, що були специфічно трансформовані в процесі становлення сучасної загальнонаукової картини світу.

Проблема формування та функціювання онтологічної моделі дійсності посідає нині чільне місце серед найбільш актуальних проблем філософії та методології науки. При цьому варто мати на увазі, що саме поняття моделі “трактується як відображення тих або тих об’єктів, заданих у вигляді логічної системи та її елементів на основі встановлення точної структури в результаті фіксації їх смислового співвідношення” [6, с.226]. У кожну конкретно-історичну добу домінували певні способи, методи і парадигми мислення, пріоритетні цінності в організації нагромадженого знання. Уявлення про те, що Всесвіт упорядкований і ціннісно зумовлений однаково притаманні як міфологічній і релігійній, так і науковій картині світу, проте вони проявляються по-різному в різних онтологічних моделях. У міфологічному та релігійному типах світогляду світ осмислюється передусім у формах чуттєво-образного, художньо-естетичного, символічного сприйняття та логіки в популярній, доступній на той час формі, тоді як у локальних онтологічних моделях, які засновані на конкретно-науковому знанні (фізична, біологічна, хімічна, геологічна, технічна, мовна, екологічна, естетична тощо), світобудова відображається в абстрактно-раціональних формах, хоч і крізь призму вузьких і часто прагматичних інтересів. Однак усі картини всесвіту включають ціннісні компоненти у своє ядро. Не випадково навіть у найдавніших первісних концепціях світобудова вимальовувалась у вигляді сфери з яскраво вираженим людським центром тяжіння.

Першою моделлю цілісної картини світу вважається міфологія. Майже кожен народ формував свою “ сакральну історію ” всього, що реалізувалося чи не відбулося. Міфологічна картина світу – своєрідна цілісна архетипна структура дійсності, що з плином часу тільки посилює свою актуальність і виявляє все нові елементи, які підкреслюють її невичерпний потенціал. Тому сила міфу – в його переродженні, в тому, що він є універсально-заданою схемою, що охоплює всі сфери людського життя. В міфологічній моделі вже наявні ціннісні уявлення про навколишній світ: корисність і шкідливість, добро і зло, дозволене і заборонене, своє і чуже, приємне і неприємне, прекрасне і потворне, піднесене й ганебне, потрібне і непотрібне.

Досить тривалий час у науковій літературі було поширеним уявлення про те, що міф – нереальна, фантастична оповідь, казковий переказ примітивних вірувань первісних народів. Але згодом міфологію стали вважали першою наукою людського становлення. Сьогодні багато дослідників культури вважають, що міф – то сакральна історія, котра повідомляє про події, що відбулись у допам’ятні часи “початку всіх початків” [див.: 17, с.11]. Міф у такому розумінні постає перед нами як самобутня історія, зразок, у який ми вкладаємо своє розуміння та певний смисл.

Інтерес до тлумачення міфів супроводжує людство від самої появи теоретичної форми світогляду. Першими дослідниками можна назвати стоїків, Платона, епікурійців, евгемеричну школу Стародавньої Греції. Критика міфологічної свідомості знайшла своє відображення у працях Ф.Бекона, Вольтера, Дідро, Фоєрбаха та одного з класиків марксизму – Ф.Енгельса. Своєрідний підхід запропонували представники романтичної школи (Ґете, Ф.Шлегель, Шеллінг), які зосередили увагу не на “перекладі” міфів, а на сприйнятті їхньої цілісності. Відкриття самоцінності міфу спонукало до глибокого та всебічного його вивчення такими дослідниками, як Л.Леві-Брюль, К.Леві-Стросс, М.Стеблін-Каменський, В.Пропп, О.Фрейденберг, З.Фройд, К.Юнг. Серед сучасних дослідників міфу відомі імена М.Еліаде, Е.Тайлора, Дж.Кемпбелла, С.Хука, А.Дроуза, П.-Л.Куша, Дж.Фрейзера, Г.Муррея, О.Лосєва, І.Лосєвої, А.Тахо-Годі, Б.Малиновського, Є.Мелетинського, Я.Голосовкера, С.Токарева. Слов’янську міфологію досліджували Б.Рибаков, О.Мильников, В.Борейко, С.Наливайко, В.Войтович, С.Плачинда, І.Нечуй-Левицький, В.Скуратівський, Е.Левкиєвська, Д.Зеленін, Ю.Яворський, П.Іванов, М.Костомаров та ін.

Міфологічна картина світу відображає регулярність і організованість світу як досконалу й довершену архітектурність, яка доступна безпосередньому людському спогляданню. Людина в цьому Універсумі постає активним чинником світотворення. У міфі вперше відбувається систематизація, переосмислення й утвердження знання тієї епохи. Людська свідомість приходить до самосвідомості, тобто свідомості роду, об’єднаного специфікою буття певного соціуму, яке потрібно організувати, оберігати і примножувати. “За допомогою міфів від покоління до покоління передавалося нагромаджене знання, спосіб пояснення світу, вказувалося на те, що потрібно робити і що забороняється під страхом смерті в тих або тих ситуаціях, тобто формувались і передавались певні соціальні норми, ідеали, приписи й оцінки” [4, с.99-100].

Міфологічна картина світу змінювалася відповідно до стану самого її творця – людини, її досвіду, поглиблення знання про світ. І ці трансформації фіксувалися зі зміною поколінь. У свою чергу, зміна поколінь визначала зв’язок індивіда і роду. Індивід набував цінності лише як представник роду. Він не міг бути універсальним у відриві від роду, поза ним. А оскільки будь-яке пізнання завжди здійснюється через уже відоме знання, то для людини з міфічною свідомістю було зрозумілим і прийнятним, що весь світ – велика родова спільнота, де все пов’язане між собою родинними зв’язками. Навіть природне життя сприймалось як існування живого організму, одухотвореного й населеного різними духами. “У самій родовій общині немає нічого міфологічного і немає нічого дивовижного чарівного чи магічного. Проте варто лише перенести суспільно-родові стосунки на природу (а не переносити їх на природу первісна людина не могла, оскільки вони були для неї єдино близькими і зрозумілими), як уся природа раптом наповнювалася живими істотами, але за своєю величчю і силою вже безмірно перевершуючими людину, й тому часто набували вигляду різноманітних чудовиськ і страховиськ” [5, с.9].

Вважалося, що разом із порушенням міфологічних моральних заповідей – табу, порушувались і закони космічного ладу і гармонії. Тому за збереження світового ладу відповідальними були всі. Періодичні обряди і ритуали племені кожного року заново переживалися, відтворюючи сакральний процес творення Всесвіту, виникнення людей і тварин, встановлення людських і космічних закономірностей. “Міф канонізував минуле і в силу циклічності часу поставав надчасовою організаційною структурою: в ідеалі – вічне повернення одного й того ж!” [1, с.61]. Зміст міфу був для первісної свідомості реальним і навіть більш ніж реальним, оскільки втілював колективний “надійний досвід” осмислення дійсності багатьма поколіннями. Міфи утверджували прийняту в суспільстві систему цінностей, підтримували і санкціонували певні норми поведінки.

Міфологічна картина світу базується на законах досконалості й доконечності, скінченності та гармонійності, ритму і міри, арифметичного розрахунку. Ця модель світу репрезентує строго впорядкований світ, який протистоїть Хаосу. Творення світу часто уявлялось як перетворення Хаосу в Космос у боротьбі героїв і богів з демонічними силами. У жодному міфі про творення світу немає ідеї творення “з нічого”. “Тобто в усіх цих міфах творення світу – це наведення порядку в існуючому хаосі” [15, с.19]. Формування космосу здійснюється через відокремлення неба від землі, виділення суші з первинного океану, появу трьохступеневої структури (небесний світ, земний і підземний), у центрі якої часто поміщалося світове дерево. Межа між органічною та неорганічною, живою і неживою природою була відсутня, тому земля, повітря, вода, вогонь, світила вважалися живими істотами.

В античній традиції виникнення світу пояснюється в такому порядку: з Хаосу народжується небо і земля. Разом із ними з’являється Ерос, який перетворює предвічний Хаос на Космос, встановлює світовий лад і гармонію. Ерос на початку символізує кохання, що є запорукою життєдайної творчої сили світових стихій – Землі (Геї) та Неба (Урана). Після цього народжуються світила – сонце, зірки і місяць, рослини і тварини, й нарешті – перші люди.

В українському фольклорі творення світу пов’язується зі “світовим деревом” і двома голубами. Це світове дерево переносить нас до стародавнього індоєвропейського міфічного світогляду. Таке ж дерево знали індуси. У скандинавській Едді говориться про світове дерево ясенок, що розпустило гілля на весь світ. Пізніше образ світового дерева змішається з біблійним деревом життя. Згідно зі старослов’янською міфологією два голуби створили світ: “вони, – пише І.Нечуй-Левицький, – оснували небо з сонцем, місяцем і зорями з синього або золотого камінця, а землю – з дрібного піску” [12, с.77]. Інший варіант космогонічних міфів розповідає про те, що спочатку не було нічого, крім одного бога Рода, який перебував у першояйці. Род містив у собі два первні божого прояву, названі Білобогом і Чорнобогом. Першим актом творення стало народження богині любові – Лади. “Так, Род народив із себе весь всесвіт і наповнив його любов’ю. Він – батько і мати всьому. Він народжений собою і народжує знову” [10, с.303].

Міф засвідчує зміну подій, процесів, явищ, які пов’язані з творенням світу. Людина в ньому – останнє творіння в завершеній і досконалій світобудові, вона уособлює собою Космос.

Багато незвичних трактувань світу у давніх греків були зумовлені основним принципом: людина – міра всіх речей. Весь світ у їхньому уявленні є людиноподібним, сумірним з її пропорціями. Тому картина світу давніх греків – картина людської співмірності. Античні вчені “добували” знання з самих себе, зі свого підсвідомого, узагальнюючи досвід свого тілесного, духовного і душевного життя. Космос описувався зооантропоморфними термінами. Простір ототожнювався з частинами тіла людини чи тварини, коли, наприклад, світ уявлявся велетнем, з частин якого створюється все. Сила трактувалась як багаторукість, незнання поставало сліпотою, бездуховність або ж однобічний підхід – одноокістю, смерть – як води забуття тощо.

Первісні спроби уявити природу як картину людського життя ставлять саму людину за межу доступного, переносять її в уявний світ. Міфічні уявлення – це не просто фантастичні, нелогічні, казкові відображення світової моделі. Це конкретний образ творення іншої дійсності – іммагінативної. І ця дійсність творилась усім колективом, усією общиною під час спеціальних святкувань, ритуалів і обрядів – стереотипних норм і зразків масової поведінки, які формувались історично та проявлялись у повторенні сакральних, стандартизованих, утверджених звичаєм конкретних дій. Усі ритуальні дії виконувались у строгій послідовності, через рівні проміжки часу і тільки тими, хто мав на це право – переважно жерцями. Тільки певні, обрані знали як здійснювати ритуальну дію.

Ритуал складався не тільки з певних дій, а супроводжувався словами, піснеспівами, викликами, заклинаннями. Їхня магічна сила була невід’ємною частиною ритуалу. Отже ритуал складався з певних дій – дремонон, та певних слів, які супроводжували ці дії – мітос, міф. Тому, на першому своєму етапі становлення міф як розповідь про богів, героїв, як священне слово, думка – це тільки частина ритуалу. Будь-який складний ритуал випрацьовувався для того, щоб забезпечити процвітання роду, утримувати під своїм контролем абсолютно непередбачувані природні сили, які проявлялися довкола людини.

Міфологія неможлива без віри, так само як і будь-які форми світогляду. “Практично-духовне освоєння світу, створення образів (“моделей”) світу “істинного”, сутнісного буття реалізується на основі ідеалів істини (істинна дійсність), добра (ідеал моральних стосунків) і краси. Самі ці ідеали стають життєвими цілями людей, предметами застосування їхньої практичної енергії, коли вони стають предметами їхньої віри ” [16, с.23-24]. Віра проявляється передусім у тому, що існує реальна потреба, доцільність і правдивість у виконанні дій, їхня доконечність і, найголовніше, – сила. Міфологічна віра уможливлює здійснення бажаного явища. Тому для здійснення тих або тих церемоній, ритуалів, обрядів насамперед необхідна магія. “Магія була б неможливою, якщо б людина не вірила, що заволодівши частиною (словом, копією речі), вона здобуде владу над усім цілим” [14, с.62]. Магічними вважаються обрядові дії чи словесні формули, примови, заклинання, які пов’язуються із вірою в надзвичайну силу слова. Магія проявляється як уміння окремих людей впливати на хід подій, явищ навколишнього середовища. Певні елементи магії зустрічаються в культах усіх міфів, а також релігій.

Магічні дії поділяються на кілька видів залежно від призначення: чорна магія покликана нашкодити комусь; біла магія – принести радість, допомогти; контактна магія – отримати через дотик одужання, достаток; заупокійна – гарантувати благополуччя в загробному світі; любовна – причарувати когось, або ж, навпаки, відвернути кохання; господарська – принести успіх у землеробстві, на полюванні, риболовлі; лікувальна – одужання хворої людини, очищення організму; вербальна (словесна) – безпосередньо передбачає зв’язок слів і дій, обов’язкове вживання традиційних словесних формул. За давніми уявленнями народу, замовляння втрачають свою силу, коли щось забувається або змінюється у давно встановлених формулах. У цьому й сила міфу – його консерватизм.

Дж.Фрезер у своїй праці “Золота галузка” пише, що в магії дикун створив світогляд, який є зародком сучасного поняття про природний закон, тоді як релігія – це прилучення на свою сторону сил, які стоять вище від людини. Магічні дії були спрямовані на перетворення цього природного ходу подій. У них проростали перші паростки тієї активно творчої діяльності людини, яка в процесі світотворення змінює його відповідно до своїх цілей і цінностей. Магія в такому розумінні протиставляється пасивному гаданню, ворожбі. Вона безпосередньо пов'язана з практичною дією. Міфологічна магія завжди супроводжується переживаннями. “У магічному дійстві й в гаданні предмет, якому приписується сакральний смисл, повинен стати знаком, символом і, отже, його зв’язки з прихованою сутністю-силою повинні бути максимально позбавлені повсякденного людського смислу, бути випадковими щодо природного та людського порядку” [13, с.131].

Слово міфу було його силою, потенцією. Ця сила може перебувати в субстанції об'єкта чи в його формі, вона передається шляхом ієрофанії чи ритуалу. Цей предмет або явище теж буде священним, оскільки саме його існування є ієрофанією: тобто перебуванням у зв’язку. Він – те, чим він не є. Так, один із повсякденних каменів перетворюється на “дорогоцінний”, тобто наділяється магічною чи релігійною силою на підставі однієї лише його символічної форми або походження: “громовий камінь”, оскільки його вважають таким, що впав з неба; перлина, оскільки вона вийшла з морських глибин. У проявах свідомої поведінки “первісної, архаїчної людини” не було дій, котрі не здійснюютьсь і не переживалися раніше кимось іншим, у більшості випадків – не людиною. Те, що вона робить, уже робилось. Її життя – безперервне повторення дій, започаткованих іншими.

Отже, оточуючий нас світ, у якому відчувається присутність і діяння людини – гори, на які вона підіймається, території, заселені й оброблені нею, судноплавні річки, міста, святилища, – все це має позаземні зразки-архетипи, що розуміються або як “форма”, “план”, або як звичайний “двійник”, який існує на більш високому, космічному рівні. Не все в “оточуючому нас світі” має такого роду прототипи. Варто підкреслити, що оточуючий світ, цивілізований (окультурений) людиною, володіє справжньою цінністю лише завдяки позаземному прототипу, який послужив для нього моделлю. Людина будує цей світ за тими, іншими, даними їй кимось архетипами. Небесні моделі мають не тільки місто чи його храм, а й будь-яке місце мешкання людини.

Міф культивує “відкритість” для людини світу надприродного, світу трансцендентних цінностей, оскільки вони “відкрилися” божественним істотам або міфічним предкам. Тому вони стають абсолютними цінностями, парадигмами людської діяльності. Цей “інший”, “трансцендентний” світ абсолютних реальностей проявляється саме в сакральному досвіді. Припущення надлюдської реальності веде до думки про існування абсолютних цінностей, здатних спрямовувати людину та визначати смисл її існування.

Міф відкриває певну істину. Він конкретний і не претендує ні на безсумнівність своєї правди, ні на виправдання перед судом критики. “Міфологічна свідомість навіює, а не пояснює, пояснювати – не її завдання, вона не слугує для задоволення “допитливості” індивіда чи колективу” [9, с.70]. Міф описував ситуацію не для того, щоб розважати глядачів або слухачів, учасників дійства. Повторення магічних слів могло створити чи заново відтворити ту ситуацію, яку описували слова. Міф – це не просто казка, переказ якоїсь інформації чи історії. Це особлива потенція, сила, ефективність якої важлива для існування первісної общини.

Ціннісна зумовленість міфологічного світогляду вимагає усунення будь-яких нез’ясованих подій, які порушують уявлення про гармонію. Міфологічна картина світу всеохопна, вичерпна, доступна, гармонійна та практична. “Нам сьогодні важко уявити, якого високого ступеня єдності досягали ці архаїчні картини світу, як природно в них були поєднані в органічне ціле тваринний і рослинний світ, людина і соціум, простір і час (минуле, майбутнє і теперішнє), природа і весь всесвіт” [1, с.60]. Саме тому міф є картиною світу, що має стійкий механізм розв’язання конфліктів і не ставить під сумнів світовий порядок. Міфологія принесла певну умовність у картину світу. Цій онтологічній моделі властиві прагнення передати світ через відвертість і гостроту почуттів і настрою, споглядання й утилітаризм.

Міф виникає як потреба в зображенні та поясненні природи, людини, будови світу, долі людства. Сам спосіб міфологічного пояснення світу характеризується ознаками, які відрізняють його від наукового:

– Людина і суспільство не виокремлюють себе з навколишніх стихій, вони злиті в єдине ціле; в науці спостерігається чітке розмежування об’єкта і суб’єкта.

– Немає абстрактних понять, усе конкретне, персоніфіковане, одухотворене; наука ж використовує загальні поняття, абстракції.

– Міфологічна свідомість символічна: кожен образ означає певне явище, подію, що стоїть за ним; символічність у науці – інтерпретація ідеальних образів, створення загальних формул, рівнянь, знаків пунктуації, топографічних позначень тощо.

– Міф живе у власному часі “первня”, “першооснови”, у часі, який відрізняється від буденних уявлень про нього, тоді як для науки існує чітке розмежування: минуле-теперішнє-майбутнє.

– Людина мислить образами, живе емоціями, оскільки міфу не притаманні докази розуму, він пояснює світ, виходячи з віри, а не знання.

– Для міфу все доступне, зрозуміле, відчутне, міфологічна свідомість безпосередня, на відміну від наукової з її логічним, раціональним, теоретичним, об’єктивним характером.

– Міфологічна думка ціннісно зорієнтована, вона зосереджує увагу на феноменах, які для інших форм світогляду й науки можуть бути периферійними.

– Міф поетичний і без цього він ніколи б не торкнувся глибини людської особистості; наука ж пишеться прозою, її стиль не такий колоритний і яскравий, хоча дехто у ній вбачає своєрідну поезію.

– Міф розповідає не про ідеї, а про те, що народжується, розвивається, вмирає без переходу у вічність, тому міфологічна картина світу – це постійне теперішнє.

Спільні риси науки і міфу простежуються в тому, що вони шукають відповіді на схожі питання, розв’язують однакові проблеми, прагнуть до створення впорядкованої картини світу. Багато дослідників міфології доходять висновку, що міф наділений раціональністю, яка не поступається науковій, а міфічна онтологія (що лежить в основі досвіду) обґрунтовується в міфі тими ж засобами, що й наукова в сучасному науковому знанні. Водночас не меншою мірою міфологічна й наука, і не тільки “первісна”, а й будь-яка. Наприклад, механіка Ньютона, яка побудована на гіпотезі однорідного та нескінченного простору, тобто, на думку О.Лосева, ґрунтується на “міфології нігілізму” [8, с.31]. Сюди ж відноситься вчення про нескінченний прогрес суспільства і соціальну рівність, теорія нескінченної подільності матерії тощо. Але чиста міфологія і чиста наука дуже далекі одна від одної. Наука не народжується з міфу, але наука не існує без міфу, вона завжди міфологічна.

Міф – не наукова побудова, а “живе суб’єкт-об’єктне взаємоспілкування, яке містить у собі свою власну, ненаукову, специфічну міфологічну істинність, достовірність і принципову закономірність і структуру” [7, с.416]. Міф не претендує на самостійне буття, це життєво відчутна і творча реальність, дійсність. Отже, якщо говорити про міф як про певну епоху, що передує розвитку наукової свідомості, то він – не вигадка, а містить у собі строго визначену структуру, будучи категорією свідомості та буття. При цьому варто розуміти, що міф мав свою власну, внутрішню логіку в рамках пізнання-сприйняття, котра була не менш жорсткою в дотриманні заданих правил. Проте логіка міфу відрізняється від тієї класичної, до якої ми тепер звикли. “Логікою чудесного” називає її Я.Голосовкер, оскільки вона підкоряється двом основним правилам: “1. Для бажання немає меж. 2. Для бажання немає неможливого” [3, с.23].

Логіка міфу може водночас і заперечувати й утверджувати протилежні судження. І це не буде абсурдом. Скоріше навпаки, неприпустимість – ось абсурд у міфі. Все, що відбувається в міфологічних оповідях насичене своєрідною логікою чудесного. В основі правил логіки міфу лежать зовсім інші передумови, оскільки цей тип мислення не абстрактний, а конкретний. Логіка міфу не розчленовує, а навпаки намагається об'єднати в єдиній свідомості буквально все, правда в образно-метафоричній формі. Тому міфологічна картина світу – перший крок до впорядкування, узагальнення та унаочнення мислення.

Деякі дослідники, зокрема С.Токарев, Е.Мелетинський, В.Найдиш дотримуються думки, що в первісній свідомості ще не диференціювався ціннісний аспект від когнітивного. Це пов’язане з недостатньо розвиненою індивідуальною діяльністю, в якій визначаються цілі, засоби, результати, мотиви. “Міф – це твердження, яке виражає не знання чи цінність, а віру в дещо, суму переконань, сюжетно оформлену догматичну основу релігії, певну релігійну систему” [11, с.20].

Міфологічна картина світу містить лише певні ціннісні аспекти, вона забарвлена, спрямована і керується ними. Міфологічна модель уособлює символічну значимість і цінність навколишньому світу. Проте в ній немає розрізнення між мораллю, естетикою, логікою, оскільки це унеможливлювало б сам міф, убивало б його силу, його синкретичну самоцінність. Незважаючи на це, міф дає нам багатий матеріал для аналізу пріоритетів, алгоритмів поведінки, цінностей, цілей і т.ін. Міфологічна свідомість окреслювала модель світу, яка все ж не була позбавлена раціональних первісно-наукових елементів і навіть деяких тверджень, якими користуємося ми й досі. “Завдяки міфу, світ розуміється як досконало організований, розумний і значущий Космос” [17, с.139]. Якщо говорити про достовірність елементів наукового знання в межах міфологічної свідомості, то найважливіші здобутки були виявлені в традиційних культурах давньої Греції, Єгипту, Вавилону, Індії та Китаю.

Пізнаючи світ, осмислюючи місце в міфічній картині світу, людина отримувала ту практичну інформацію, якою відтак керувалась упродовж життя. О.Білокобильський вважає, що “міфічна картина світу консолідує примітивний колектив, задає поле спільної діяльності, робить суб'єктом досвіду все суспільство (як наявне на цей момент, так і включаючи майбутні покоління), а не окремих індивідів і, крім того, закріплює пріоритет за певними поведінковими алгоритмами, відсіваючи альтернативні варіанти” [2, с.88]. Саме практична значимість соціальних функцій міфічної онтології не дозволяє міфічному суб'єкту сумніватися в її образності та істинності.

Висновок. Підсумовуючи сказане, ми можемо стверджувати, що на відміну від наукової картини світу, міфологічна заснована на чуттєво-емоційному ставленні людини до дійсності та до самої себе. Людина пізнає Бога, його творіння, смисл буття не розумом, а чуттями (“божественним одкровенням”, “переживанням”, “інтуїцією віри” і т.д.). Звідси неминуче постає питання про пріоритет цінностей у формуванні єдиної картини світу. Урізноманітнення картин світу засвідчує виокремлення ціннісного аспекту свідомості. Процес оцінювання здійснюється через співвідношення з ідеалами, нормами, правилами. Суб’єктивний характер міфологічних уявлень, учень і трактувань всесвіту робить їх більшою чи меншою мірою цінними як для сучасників, так і для наступних поколінь.