ТА ЙОГО ГУМАНІТАРНО-НАУКОВІ СМИСЛИ

 

У статті йдеться про природу, ціннісні передумови становлення, історичні типи гуманізму та його смислові параметри в структурі сучасного соціогуманітарного знання.

Гуманізм як система духовних цінностей, в якій пріорітет людини є визначальним, набуває значення центрального поняття у філософії, науці, культурі в цілому. В повсякденному житті він проголошується як політичний принцип, стратегічна мета суспільного розвитку, тоді як у науковому середовищі він усе частіше спрямовується на зближення з наукою задля її гуманізації, тому дуже важливим є розуміння смислу, який вкладається в це поняття. Гуманізм розвивається залежно від особливостей того чи того етапу розвитку суспільства, історико-культурного, наукового, ціннісного контексту.

Слід зазначити, що актуальність гуманістичої проблематики, з якою людство зіштовхнулося на початку ХХ століття, значною мірою стимулюється науково-технічним поступом, який істотно впливає на зміну ситеми цінностей, пріорітетними серед яких усе більшою мірою стають ідеали і цінності гуманізму. Намагання виразити своє розуміння суті проблеми і запропонувати найбільш адекватний спосіб її розв’язання призводить до того, що кожен мислитель дає власну інтерпретацію змісту поняття гуманізу, що й спричинилося до наявного нині в спеціальній літературі розмаїття концепцій.

Комплексний характер гуманізму привернув увагу до нього представників різних галузей соціогуманітарного знання – філософії, соціології, соціальної психології, педагогіки, історії та ін., що зумовило зростання кількості публікацій. Серед західних авторів істотний внесок у традицію дослідження класичних форм гуманізму зробили М.Гайдеґер, Ж.-П.Сартр, А.Камю, Б.Рассел, В.Франкл, Є.Фромм, С.Ламонт, К.Леві-Стросс, П.Курц та ін. Гуманістичний рух у філософії другої половини 60-х – початку 90-х років тісно пов’язаний з комплексним вивченням людини (В.Казначєєв, Є.Спірін, М.Каган, А.Пєччєі). Результати цього руху вдихнули нове життя у філософію науки, яка стала включати у сферу своїх інтересів гуманістичну проблематику.

Огляд літератури вказує на те, що головна увага в дослідженнях звертається на вивчення гуманізму як течії європейської суспільної думки та її різновидів у концепціях Нового часу, в тому числі й у формі морально-етичних учень. Значна частина дослідників схиляється до думки, що класична форма європейського гуманізму перебуває в стані кризи, яка є наслідком зосередженості на традиційних цінностях ідеалізму та невідповідності реаліям сучасного суспільства. Гуманізм як ідеал і орієнтир життєдіяльності поступово втрачав свою привабливість, оскільки призвів до розриву між людиною і буттям, до відчудження людини від створеної нею науково-технічної реальності, до втрати життєвих і культурних коренів. Сьогодні відбувається становлення більш адекватної сучасності форми гуманізму, яка враховує новий характер зв’язків людини і суспільства (І.Фролов). Однак є парадоксальною ситуація, що склалась у філософських і наукових колах, коли, з одного боку, зростає потік публікацій про «крах гуманізму», «вичерпаність гуманістичного потенціалу особистості», а з іншого боку, немає концептуального дослідження самого феномена гуманізму як об’єкта критики [12].

З огляду на це, метою нашого дослідження є з’ясування чинників, які впливають на зміни в розумінні смислу гуманізму, а також виявлення тих ідеалів і цінностей, які потребують переосмислення чи заміни абсолютно новими, адаптованими до сучасності.

Зміст поняття гуманізму – від міфологічних традицій, релігійних уявлень до філософських інтерпретацій – завжди відображав суперечливість як історичного процесу «олюднення природи», суспільної практики, так і становлення цілісної гармонійної людини. Як якісний прояв життя людини він «виник і розвивався на найбільш ранніх етапах людської історії, ледь не водночас із перетворенням гомінід – на homo sapiens, стада – на суспільство» [2, с.10].

Вперше, словом humanitas позначили людську природу древні римляни. Під цим словом вони розуміли римлянина, який удосконалював римську чесноту за допомогою засвоєння запозиченої в греків «пайдеї» [11]. Гуманізму приписувалися такі риси, як людинолюбство, гуманність, доброта, витончений смак. У Стародвньому Китаї цінність людини добачали в її здібності до самовдосконалення, в Ірані, Середній Азії – в присутності в людини таких якостей, як благородність, великодушність, дружба. Гуманізм епохи Відродження, будучи у своїй художній, літературній, гуманітарній формі спрямованим проти релігійної авторитарності середньовіччя, обґрунтовував ідеї цілісності та автономності людської особистості, всемогутності людського розуму тощо. Ці ідеї мали великий вплив на подальший розвиток природознавства та сприяли посиленню раціоналістичних тенденцій у філософії. Аналізуючи філософські праці того часу, слід звернути увагу на те, що саме в процесі формування нової парадигми гуманізму в добу Відродження була реабілітована давня тенденція зосередженості на «людині вцілому», на її життєдіяльності, пристрастях, афектах, на таких цінностях, як благо, добро, краса і свобода.

Поняття гуманізму, що в різних поєднаннях активно використовується в сучасній літературі, ще й досі не має загальноприйнятого визначення. Здебільшого спроби його визначення навіть не здійснюються, все обмежується переліком окремих рис культури, які традиційно вважаються гуманістичними. Коли жє це має місце, кожен із теоретиків формулює власне визначення чи використовує вже існуюче, найбільш наближене до його власних уявлень.

Аналіз великої кількості наявних визначень гуманізму дає підстави для висновку, «що під гуманізмом, як правило, розуміють будь-яке вчення, яке визнає цінність людської особистості та її право на створення умов, які дозволяють індивіду реалізувати себе у відповідності з власними уявленнями про смисложиттєві цінності та блага» [12].

З одного боку, таке абстрактне трактування гуманізму без уточнення його основних рис, призводить до стирання межі між гуманною та антигуманною практикою. З іншого боку, існує стійка традиція пов’язувати становлення гуманізму з якостями, які закладені в людині від народження. Для більш предметного дослідження, звернімося до визначення гуманізму, яке пропонує Президент Російського гуманістичного товариства, відомий філософ В.Кувакін. Він робить акцент на тому, що гуманізм слід розрізняти в широкому та вузькому розумінні. «У широкому розумінні гуманізм – це чітке усвідомлення природної людяності людини, культивування цієї людяності в конкретних формах поваги, допомоги, любові до людини (гуманності); у вузькому значенні – це ідея чи концепція людини, яка розвивається на базі визнання та прийняття феномена людяності людини, її свободи, відповідальності й розумності» [7, с.8]. Оскільки основний наголос робиться на таких елементах, як гуманність і людяність, слід приділити їм більше уваги для того, щоб зрозуміти їхнє смислове навантаження, неоднозначне розуміння якого, призводить до відхилень у розумінні самого гуманізму.

Основною ознакою гуманізму, що випливає з наведеного визначення, є особливий характер його зв’язку з особистістю. Усвідомлення людиною своєї власної людяності, її потенціалу та можливостей – це вирішальна інтелектуальна процедура, що переводить її з рівня гуманності на рівень гуманізму. Тож гуманність як комплекс якостей чи властивостей особистості, який проявляється у вчинках і ставленні до людей та виражається через людяність, уважність, людинолюбство, милосердя, співчуття (В.Рибін), не обов’язково передбачає гуманізм як життєву позицію чи світогляд.

Слід підкреслити, що гуманізм як інтенція думки й характеристика суспільної діяльності, на відміну від гуманності, ґрунтується не на підсвідомій любові до людини, а включає знання про людину та людський світ. Він тим сильніший і тим більш дійовий, чим більш озброєний істиним науковим знанням про природу й людину, про шляхи розв’язання актуальних проблем, які стоять перед людством. Істинний гуманізм і наукове пізнання дійсності пов’язаня між собою не тільки в тому розумінні, що науково-технічний поступ інколи набуває антигуманного характеру. «Справді, – зазначає М.Марчук, – класична наука не раз давала привід звинувачувати її в антигуманізмі. Та про некласичну й особливо постнекласичну науку цього не скажеш» [5, с.264]. Цей зв’язок іманентний самій прирді наукового знання. Наприклад, антропоцентризм «є специфічною формою гуманізму. Тому будь-які спроби позбавити людину привілейованого місця у центрі світобудови оцінюються не інакше як антигуманні» [там само].

Гуманізм – це наслідок природно властивої людині гуманності, людяності. «У кожного з нас є власне "Я" і кожна людина має "за душею" щось позитивне. Це не означає, що люди приречені на гуманізм. Реалізм гуманіста в тому й полягає, що він розуміє негарантованість людяності свободи, кохання, обов'язкового зв'язку зі світлими сторонами людського існування, адже життя демонструє незліченні прояви свободи як недозволеного насильства і злої волі» [9, с.12]. Та все ж гуманність є вищим життєутверджуючим первнем у людині.

В.Кувакін пише про гуманність як про вроджену антропологічну рису людини. Він відзначає: «Мета, сутність людини, її реальність і цінність у самій людині. Лише в такому випадку все інше суспільство, природа, ніщо, Бог (якщо він існує) можуть бути оцінені гідно, лише в цьому випадку вони мають реальну цінність» [2, с.7]. Людяність – це невід'ємний елемент внутрішнього світу будь-якої психічно нормальної людини. Немає й не може бути ані абсолютно нелюдяних, ані стовідсотково людяних особистостей. Тому йдеться про прерогативу та боротьбу в особистості того й іншого.

Якщо дещо відійти від тлумачення, та звернутися до мовної практики, то ми помітимо, що в мовах, які включають латинську основу, поняття «людяний» та «гуманістичний» звучать синонімічно, напротивагу чому в українській мові вони відмінні. У практиці вживання цих слів ціннісний смисл «гуманістичного» ніби надбудовувався над «людяним», вказуючи у такий спосіб, що не кожне співвідношення з людиною має гуманістичну спрямованість.

Визначаючи гуманізм як людяність, гуманісти усвідомлюють наскільки далеко стоять їх ідеали від реальної практики суспільних відносин у світі. Звідси виникає неодмінність наближення гуманізму до дійсності, застосування його ідеалів до її гуманізації. М.Конашев вважає, що якщо привести гуманізм у відповідність з дійсністю, він перестане бути гуманізмом, оскільки дійсність антигуманна... Однак не слід робити передчасних висновків, про які застерігає М.Гайдеґер у своєму «Листі про гуманізм», що люди, лякаючись апології антигуманного, схильні ототожнювати її з варварською жорстокістю. «Адже що може бути «логічнішим» від висновку, що тому, хто заперечує гуманізм, залишається лише стверджувати нелюдяність?... Усе те, що певним чином виступає проти названого, люди одразу приймають за його заперечення, «заперечення» – за «негативізм» у розумінні деструктивності.... Люди, покладаючись на сумнозвісну логіку й на «раціо», що все непозитивне є негативним, є тим самим приниженням розуму й тому заслуговує на ганебне клеймо. Люди настільки переповнені «логікою», що одразу перераховують на користь протилежності все, що йде проти звичної сонливості думки» [11]. Це пов’язане з тим, що людина вже заздалегідь окреслила для себе коло цінностей, які вважає «позитивом», а все, що не входить чи не відповідає їх визначенню та змісту, сприймається нею як негативне. «Постійною апеляцією до логіки людина створює видимість, ніби вона ось-ось почне мислити, тоді як вона щойно відреклася від думки». І тільки переборовши страх і деякі вже звичні їй переконання стає зрозумілим, що «протилежність гуманізму не обов’язково передбачає нелюдяність, а відкриває інші перспективи...» [11].

Дійсність може набути гуманістичних характеристик завдяки людині, яка є її частиною і водночас неподільним цілим. Змінюючи, олюднюючи дійсність, людина тим самим олюднює й себе, а олюднюючи себе, олюднює і дійсність. Отже, шляхи олюднення дійсності і людини збігаються, внаслідок чого зливаються в єдиний процес гуманізації буття людини.

Слід зауважити, що наслідки такого олюднення дійсності бувають різними, яскравим прикладом чого може слугувати марксистська гуманістична ідеологія з подальшим втіленням її в життя. Дослідники вказують на те, що притаманне такій ідеології утилітарне ставлення людини до світу «зумовило розрив теоретичного і практичного гуманізму, що призвело до уявлення про можливість змінити дійсність одним лише ідеальним впливом, виключно теоретичною критикою дійсності. Раціоналізм, який став ідеалом класичної буржуазної філософії та природознавства, абсолютизував можливості розуму, вбачаючи у його розвитку лише засоби досягнення цілісності людини, гармонізації природи і суспільства» [1, с.238].

Розуміння поняття гуманізму залежить також від самих ідеалів гуманізму та їх практичного втілення. З еволюцією позитивних ідеалів різного змісту набувало й поняття «людини», що призвело до виникнення на цьому ґрунті різних видів, форм і тлумачень гуманізму. «Різноманітними виявлялись ідеали свободи, спрямованість розвитку особистості. Гуманізм і дегуманізація (як наслідок руйнування певних гуманістичних ідеалів, про які йтиметься далі) у тій чи тій країні та в різні періоди набувають специфічних рис і відтінків. Межа, за якою починається дегуманізація, досить тонка, часто вкрита прошарком «добрих намірів», які лише з подальшим досвідом їх реалізації усвідомлюються як неправильно витлумачені в силу їх практичної антигуманності» [8, с. 95].

У ХХ столітті людина опинилась у дуже складній для неї ситуації. «З одного боку, старі гуманістичні уявлення стали недостатніми й потребували переосмислення. З іншого боку, трансформації, що відбувались у сучасній цивілізації і які означали перехід від її однобічного технократичного характеру до нової якості, передбачали зростання можливостей окремого індивіда» [4, с.16]. Це означало необхідність переосмислення старих принципів, відмову від певних уявлень і утопічних настанов старого гуманізму і разом з тим вироблення його нового розуміння, нової концепції людини і її можливостей. Пошук нової системи ідеалів і переосмислення старих завжди є досить важкою, але разом з тим і важливою справою, оскільки він є шляхом можливого виходу з духовної, культурної і соціальної кризи.

Однією з основних характеристик гуманістичного ідеалу, який склався в сучасній філософії і культурі, є визнання самоцінності людської індивідуальності. Розвиток сучасної цивілізації пов’язаний з підвищенням значення діяльності кожної людини, що неодмінно повинно привести до зростання її свободи і відповідальності. Разом із тим слід підкреслити, що така риса гуманістичного ідеалу не повинна трактуватися на кшталт автономії чи самозамкнутості індивіда, що переважало у філософії останніх століть у вигляді декартівської індивідуальної свідомості. Таке розуміння людини визначило на тривалий час спосіб формулювання проблем в онтології, епістемології, методології, етиці та науках про людину (зокрема в психології). Сучасна філософія зробила кроки в подоланні декартової спадщини, у спробі нового розуміння людини, її вкоріненості в бутті та міжлюдських зв’язках. Основну роль у контексті міжлюдської комунікації відіграє діалог, який не є для індивіда чимось зовнішнім, а стосується глибинної структури його індивідуальності. Найбільш близькими до цієї настанови стали міркування відомого російського філософа М.Бахтіна, який виражає їх у такий спосіб: «я існую не тому, що мислю, усвідомлюю, а тому, що відповідаю на звернений до мене заклик іншої людини» [цит за: 4, с.17]. Таке радикальне переосмислення тягне за собою цілу низку наслідків і дій, які виникли у ХХ столітті та є актуальними й сьогодні. Це час, коли відбувається інтенсивний розпад соціальних і культурних спільнот, місце в яких людини було наперед визначеним, коли індивід отримав нову можливість вибору та самовизначення.

Іншою рисою традиційного гуманістичного ідеалу було уявлення про те, що звільнити людину, зняти її залежність від зовнішніх сил, створити умови для її творчого самовизначення можна лише через оволодіння оточенням, починаючи від природи й завершуючи самою людиною. Це, у свою чергу, наводить на думку про контроль і панування, засобом реалізації чого вважаються розум і створені ним різні інструментальні техніки. Відповідно, єдиним правильним і можливим шляхом до «гуманізації» вважалася «раціоналізація».

«Ідеал «гуманізації» дійсності, усвідомлюваний як «раціоналізація», припускає можливість повного контролю над природою і соціальними ситуаціями. Це призводить, з одного боку, до розуміння природи як звичайного ресурсу людської діяльності, а з іншого боку, до проектування соціальних процесів (можливо і самої людини), до технократичної ілюзії» [4, с.18]. Це не означає, що старий ідеал гуманізму неодмінно призвів би до такого роду технократизму, однак ця можливість була закладена в самому розумінні звільнення людини від зовнішньої залежності. Те, що уявлялось як засіб звільнення, на практиці перетворилося на нове поневолення створеною людиною технікою.

Оскільки людство максимально наблизилося до екологічної катастрофи, яка стала наслідком утопічних намірів на тотальне управління соціальними процесами, подальша доля гуманістичного ідеалу пов’язана з відмовою від ідеї оволодіння та панування. В.Лекторський зазначає, що «свобода як невід’ємна характеристика ідеалу гуманізму повинна трактуватись, як встановлення рівноправно-партнерських стосунків з тим, що знаходиться поза людиною: з природними процесами, з іншою людиною, з цінностями іншої культури, з соціальними процесами, навіть з непідлягаючими рефлексії процесами власної психіки» [4. с.19].

Великий прихильник «нового гуманізму» І.Фролов підкреслював, що «здійснення таких гуманістичних ідеалів не може бути відкладене на тривалу перспективу. Нема й не може бути, на його думку, такого рівня економічного розвитку, досягнення якого саме собою забезпечувало б реалізацію цих ідеалів. Гуманістичні основи, повагу до прав і гідності особистості, до її свободи неможливо привнести в суспільне життя ззовні. Сам процес суспільного життя за своєю суттю повинен бути процесом зростання та визрівання цих основ – у протилежному випадку всі міркування про прогрес не мають ніякого значення» [10, с.11].

Висновок. Сьогодні, коли гуманізм вважається основою будь-якої діяльності людини, важливим є не стільки наукове визначення його сутності, скільки збереження людяності та гуманності як основних його атрибутів. Однак осмислення ціннісних аспектів гуманізму в контексті сучасного соціогуманітарного дискурсу надзвичайно важливе, тому що тільки за його допомогою можна виявити й актуалізувати внутрішньо притаманний йому культуротворчий потенціал. Гуманізм повинен набути форми науково обґрунтованого реального гуманізму, який розвиватиметься в тісному взаємозв’язку з загальними закономірностями поступу сучасного людства в умовах глибоких соціально-економічних, науково-технічних і загальнокультурних перетворень.