І СВІТУ ПРИРОДИ В НАУКОВОМУ ПІЗНАННІ

 

У статті з’ясовуються ціннісні параметри становлення настанови на нерозривну єдність уявлень про природу і про людину як органічно включеного в неї суб’єкта наукового пізнання.

Проблема ціннісної зумовленості наукового знання стала вельми актуальною в умовах становлення постнекласичної науки та її методології, в яких усе більшою мірою проявляються тенденції гуманізації та гуманітаризації, а також зближення критеріїв, ідеалів, норм і цінностей природничонаукового та гуманітарного знання.

Витоки сучасного розуміння зазначеної проблеми можна знайти ще в античності та подальшому розвитку європейської філософії. Проте предметний аналіз її розпочався лише в минулому столітті. В Росії та Україні дослідження ціннісних аспектів наукового знання набули поширення в 60-х рр. Основний внесок у постановку та роз’язання проблеми співвідношення когнітивних і ціннісних елементів у структурі наукового знання належить у першу чергу О.Бакурадзе, В.Василенку, В.Візгіну, Г.Вижлецову О.Гасяку, О.Дробницькому, А.Івіну, М.Кагану, П.Копніну, С.Кримському, Б.Кузнєцову, Ю.Лотману, І.Майзелю, В.Малахову, Є.Мамчур, Л.Мікешиній, М.Марчуку, О.Нікіфорову, М.Поповичу, І.Ромну, Л.Столовичу, В.Стьопіну, В.Тугаринову, О.Турко, І.Фролову, В.Шинкаруку, Б.Юдіну та багатьом іншим. У їхніх публікаціях осмислюються найрізноманітніші аспекти проблеми, однак її остаточне розв’язання ще не завершене. Найбільшої уваги, на нашу думку, нині заслуговує питання про можливості зближення ціннісних інтерпретацій знання в методології природничих і соціогуманітарних наук.

Отже метою статті є дослідження ціннісних передумов синтезу наукового знання про світ природи і світ людини у контексті новітньої проблематики філософії науки.

В останню третину ХХ ст. почали відбуватися нові радикальні зміни в основах науки, які в загальному вигляді можна охарактеризувати як чергову глобальну наукову революцію, в процесі якої стали чітко проявлятися такі основні риси нової науки: 1). Найвищою цінністю науки є знання про реальний світ, світ об’єктивних сутностей, тобто знання істинне, об’єктивне і достовірне. Відтак пізнавальна діяльність перетворюється на дослідницьку. Основною ціннісною настановою стає набуття та розширення наукового знання, головною цінністю стає сама Наука. Акцент передусім робиться на утвердженні та розвитку нової соціокультурної традиції; 2). Все більшого значення набуває продукт діяльності, тому вчений є виробником (а не володарем) знання; він – дослідник; 3). Змінюються організація наукової діяльності. Відбувається об'єднання суб’єктів пізнання, дослідників, що сприяло встановленню порядку роботи; 4). Змінився предмет і характер оцінки діяльності вчених. Якщо раніше оцінювався самий учений (через екзамени, диспути), то вже починаючи з Нового часу оцінюється його внесок у розвиток науки; 5). З виникненням наукових товариств пізнавальна діяльність відокремлюється від “навчання”. Основною формою винагороди в науці стає визнання наукового внеску вченого, що сприяє його зарахуванню до певного наукового товариства.

Якщо ж розглядати науку як соціальний інститут, то тут головною позитивною санкцією є визнання колег – як сучасників, так і вчених наступних поколінь. Таке визнання може виявлятися в різних формах – від цитування в науковій статті до присудження престижної наукової премії, наприклад, Нобелівської, або навіть до увічнення імені вченого в назві закону чи теорії: закон механіки Ньютона, періодична система елементів Менделєєва, теорія відносності Айнштайна. Того ж, хто припускається відхилень від прийнятих у науці норм (фальсифікації результатів експерименту, приписування собі чужих досягнень (плагіат), очікують негативні санкції аж до ігнорування всіма колегами того, що робить цей учений [див.: 6, с.430-431]. Водночас слід зазначити, що, по-перше, колеги-сучасники не завжди достатньо компетентні, щоб правильно оцінити новий революційний результат, і по-друге, визнання, хоч і тимчасового, можуть отримати ідеї, які того не заслуговують.

Інтенсивне застосування наукових знань практично у всіх сферах соціального життя змінює характер наукової діяльності. Поряд із дисциплінарними дослідженнями на передній план усе більше висуваються міждисциплінарні дослідження. Якщо класична наука орієнтувалася на вивчення окремого явища дійсності, яке в майбутньому переростало в певну наукову дисципліну, то як специфіку науки кінця ХХ початку ХХІ ст. визначають комплексні дослідницькі програми, в яких беруть участь спеціалісти різних галузей знання. У міждисциплінарних дослідженнях наука, зазвичай має справу з такими складними об’єктами, які в окремих дисциплінах вивчаються лише фрагментарно.

Упродовж своєї історія наука намагалася віднайти такий ідеал дослідження, який мав би універсальний і незмінний характер. Однак побачивши неспроможність обраного ідеалу, почала поширюватися думка про те, що можливо варто вибрати не єдиний ідеал науки, а декілька. Виявилося, що різні дисципліни мають свої власні норми, які неможливо звести до єдиного взірця. Отже, тут ідеться про плюралізм ідеалів і цінностей науки. Наприклад, Фейєрабенд був прихильником ідеї відносності будь-яких методологічних настанов та їх історичної мінливості. Він вважав, що не існує ніяких стійких правил наукового дослідження, а єдиним правилом може бути твердження “все дозволено”. На противагу ідеалу методологічного раціоналізму висувається ідеал методологічного анархізму. У своїй концепції Фейєрабенд наголошує на тому, що різні соціокультурні чинники активно впливають на процес зародження наукових гіпотез. Однак звідси ще не випливає, що не можна виявити ніяких внутрішніх для науки закономірностей формування нових ідей.

Іншим варіантом розв’язанням проблеми об'єктивності наукової цінності є проголошення ціннісної нейтральності науки. “Проблема співвідношення традиційних, історично незмін­них загальнолюдських цінностей і нібито “нейтрального” в аксіоло­гічному розумінні знання, – вважає М.Марчук, – має певні генетичні переду­мови, адже наука формувалась у ціннісному просторі куль­тури як її орга­нічна підсистема, крок за кроком відво­йо­вуючи і самовід­дано захищаючи власну “територію”. Тож і не дивно, що наукове знання, будучи одним із унікальних за своєю зна­чущістю куль­турних феноменів, стало проти­ставлятись їм усім як особлива, пріоритетна, вища цінність” [3, c.15]. Ця настанова набула особливого поширення в XVI –XVII ст. Однак у ній міститься на парадокс, оскільки відмова від цінностей постає у вигляді своєрідної цінності.

Така “ідеологія” ціннісно-нейтральної науки може бути виправдана для того часу, тому що вона не була перепоною до вивчення природи. Поставши разом із сучасною наукою, ідея ціннісної нейтральності набуває нового змісту в позитивізмі. “Третій світ” К.Поппера – це ціннісно-нейтральне наукове знання, бо не існує суб’єкта, з яким воно могло б співвідноситись. Думки про потребу відокремлення науки – в тому числі соціальної – від цінностей обстоював М.Вебер. Наука може залишатися наукою, якщо вона безпристрасна до всього людського.

Разм із тим ідея нейтральності науки щодо цінностей є досить суперечлива передусім тому, що існують цінності, які взагалі неможливо відокремити від науки. Зазвичай їх називають внут­рішньонауковими цінностями. Мова йде про критерій об’єктивності, істинності, доказовості тощо. У зв’язку з цим виникає принципове питання: чи має наука ідеали і якщо так, то які вони? В основі будь-якого знання лежать три складники: опис і пояснення, побудова і організація знання, доказовість і обґрунтування. Для того, щоб почати наукове дослідження й досягнути істини потрібно виявити ці критерії, тобто певні стандарти, правила, норми, ідеали науково-пізнавальної діяльності. Тут варто виділити два значення поняття “істина”. По-перше, це істина як об’єктивне знання. По-друге, істина може трактуватись як дух. Істина в цьому розумінні – “рухомий абсолют”, фігура стійка в світовому потоці буття як цілого [5, с.38]. Іншими словами фіксується істина як наука і істика як дух.

Ідея нейтральності науки щодо будь-яких систем цінностей сприяли цьому процесу, проводячи невидиму межу між наукою і не-наукою, утверджуючи принцип наукової об’єктивності, який не повинен у жодному якому разі порушуватися сторонніми втручаннями. Однак це історичне завдання поступово стало неактуальним, коли наука перетворилася на соціальний інститут. Принцип ціннісної нейтральності науки стверджує, що наука оперує фактичними, а не ціннісними судженнями. Його формулюють ще як принцип свободи від ціннісних суджень. Наука, згідно з цим принципом, говорить не про те, що істинне, а про те, що хибне. У цьому аспекті трансформується ідеал ціннісно-нейтрального дослідження.

Об’єктивно істинне пояснення процесів, пов’язаних з людиною, передбачає наявність аксіологічних чинників. З’являється потреба поєднати внутрішньонаукові цінності (пошук істини, зростання знання) із зовнішньонауковими цінностями соціального характеру. Разом із тим під час реалізації самої дослідницької програми науковцю доводиться розв’язувати низку проблем етичного характеру. Поєднання об’єктивного світу і світу людини в сучасній науці – як у природознавстві, так і в гуманітарних науках – невідворотно веде до трансформації ідеалу ціннісно-нейтрального дослідження.

У природознавстві ХХ ст. формується та набуває все більшого поширення так званий “антропний принцип”, який встановлює зв'язок існування людини (як спостерігача) з фізичними параметрами Всесвіту і Сонячної системи, а також масами елементарних часток. Згідно з антропним принципом, всесвіт повинен розглядатись як складна самоорганізовувана система, яка включає людну. Тому саме на основі антропного принципу формується постнекласичний погляд на Всесвіт як “людиномірний” об’єкт.

Отже, розвиток науки ХХ ст. – як природознавства, так і гуманітарного знання – переконливо засвідчує, що незалежного спостерігача, який би зміг пасивно споглядати і не втручатись у природний хід подій, просто не існує. Людину – “єдиного спостерігача”, якого ми можемо уявити, – неможливо виокремити з навколишнього світу, зробити її незалежною від його подій, від процесу набуття та розвитку знання. Саме тому чимало дослідників вважають, що сьогодні можна спостерігати поєднання проблем, які стосуються неживої природи, з питаннями, які порушуються у сфері гуманітарних наук (соціології, психології, етики).

Природознавство ХХ ст. має справу з об’єктом, який так або так пов’язаний з людським буттям, і теза про “ціннісну нейтральність” знання все більшою мірою стає неадекватною сьогоднішнім напрямкам у науці. Врахування людської діяльності в науці привносить у наукове знання гума­ністичну спрямованість. Все очевиднішою в сучасному природознавстві стає настанова на поєднання когнітивних і ціннісних параметрів знання. Зрозуміло, що нормативно-ціннісна струк­тура наукового соціального інституту існує не сама собою. Вона може змінюватися досить істотно, тому що існують ті, хто поділяє її цінності й керується її нормами. Всі ці люди, яких називають ученими, й створюють наукове співтовариство. Проте мова йде не лише про вчених сучасності, а й про минулі покоління науковців, бо всіх їх об’єднують певні ідеали і наукові цінності.

Структура ідеалу може бути виявлена через піраміду цінностей і норм, які вперше чітко визначив Кант. Він розрізняв поняття “наука” і “наука сама собою”. “Будь-яке вчення, якщо воно є системою, тобто певною сукупністю пізнання, впорядкованого згідно з принципом, називається наукою”, – писав він [1, с.56]. Однак, з іншого боку, в будь-якому окремому вченні про природу науки самої собою можна знайти лише стільки, кільки в ній є математики [див.: там само, с.58].

Ще однією цінністю науки є здатність перевіряти висунуті твердження. Наприклад, для фізика перевірка – це співвідношення між теорією і практикою, для математики – зв’язок між висновком і аксіомою, для історії – відповідність інтерпретації історичних подій самим подіям. Більшість дослідників науки погоджуються з тим, що в наш час ідеали науковості переживають істотні трансформації, у зв’язку з чим виникає питання про те, чи відповідає наукова картина світу реальному світові. Саме тому ще наприкінці ХІХ ст. сформувалися три основні напрями трактування співвідношення науки і людських цінностей, які в сучасній термінології можна узагальнити як гуманістичні, сцієнтичні та антисцієнтичні.

Сцієнтизм, як і гуманізм, звеличує науку, але, на відміну від гуманізму, не враховує людські цінності, робить акцент на технологічному аспекті науки, абсолютизує її роль та її можливості в розв’язанні соціальних проблем. Антисцієнтизм, як і гуманізм, акцентує увагу на людині, її інтересах і цінностях, але, на відміну від гуманізму, відкидає науку і створює на її основі техніку. З іншого боку, на основі математичного, фізичного й гуманітарного ідеалів науковості можна побачити певні аксіологічні відмінності між гуманітарними і природничими науками класичного періоду (ХІХ – поч. ХХст.). Зокрема в математичному ідеалі як універсальні виділяють такі ознаки: логічна ясність, дедуктивний характер, неприйняття емпірії як наукового аргументу, несуперечливість як головний критерій науковості. Фізичне дослідження цікавить не стільки завершеність теорії, скільки реальне відкриття теоретичних тверджень для застосування цієї ж теорії на якомога більшій кількості явищ. Тому науковість теорії визначається передусім успішністю пояснень і прогнозів.

Особливість гуманітарно-наукового ідеалу полягає: по-перше, в більш широкому трактуванні суб’єкта пізнання, який має бути людиною з усіма її здатностями, можливостями, почуттями, бажаннями та інтересами. По-друге, роль цього суб’єкта не зводиться лише до участі в пізнавальному процесі, а поширюється також на оцінку пізнавальних результатів. Тобто соціокультурні інтереси містяться в самих стандартах науковості.

Аналізуючи зазначені міркування, можна дійти висновку, що всі спроби реалізації класичних основоположень виявилися невдалими. Водночас жоден із цих ідеалів (математичний, фізичний, гуманітарно-науковий) не є універсальним, хоча він має вагу в окремій галузі. Новий ідеал перебуває ще в процесі формування. Цей процес відбувається в двох основних напрямах. По-перше, він відбувається через критику класичного ідеалу і, по-друге, через пошук нових зразків науковості.

Формування цього ідеалу потребує нового підходу, який серед інших містить такі тенденції: 1. Антифундаменталізація. Ця тенденція проглядається в тлумаченні всіх ключових напрямів наукового пізнання: математичного, природничого, гуманітарного. Критика фундаменталізму має велике значення в аксіологічному аспекті, тому що вона веде до зменшення ролі обґрунтування як норми науковості. 2. Плюралізація. Вона критикує класичні ідеали наукового знання. Однак, якщо антифундаменталізм підриває класичний ідеал “зсередини”, то плюралізація руйнує його “іззовні”, демонструючи ефективність нових ідеалів.

У цей період становлення і розвиток науки відбувається в двох основних напрямах: по-перше, самовизначення її в межах загального соціокультурного контексту й у відповідних ціннісних орієнтаціях; по-друге, розробка її власної структури, механізмів і моделей функціювання.

Так само сьогодні фактично не підлягає сумніву вплив соціокультурних чинників на формування ідеалів науковості. Загальні соціальні умови, а також моральні норми і навіть особисті уподобання можуть істотно вплинути на вибір проблеми дослідження і найбільш ефективних методів. Однак, на відміну від сучасних, для класичних уявлень було характерним переконання в можливості створення “логіки відкриття”, яка б дозволила, незалежно від різних “зовнішніх” умов, отримувати важливі пізнавальні результати [2, с.65]. Наприклад, у сучасному природознавстві все частіше говорять про естетичний бік пізнання, про красу як евристичний принцип, який можна застосовувати до теорій, законів, концепцій. Краса – це не лише відображення гармонії матеріального світу, а й краса теоретичної побудови. Пошуки краси, тобто єдність і симетрія законів природи – характерна риса сучасної фізики та низки інших природничих наук. Це є ще одним проявом наближення гуманітарних і природничих наук.

Головною перевагою соціокультурного підходу до пізнання є його націленість на дослідження гносеологічних проблем, враховуючи всі чинник, які впливають на пізнавальну діяльність. Карл Поппер, аналізуючи проблему методу гуманітарних наук з погляду категорій сутності та явища, вказує на те, що прихильники методологічного номіналізму (лат. – те, що стосується назви, імені) занадто вузько розуміють завдання науки, зводячи його до простого опису предметів, а слова вважають лише корисними інструментами цього опису, тоді як методологічні есенціалісти (лат. – сутність) вважають, що в науці не можна обмежуватися лише описом фактів і подій, а наукові дослідження мають осягнути сутність (закони) речей, щоб їх пояснити. Проаналізувавши обидві протилежні методологічні позиції, британський мислитель доходить висновку, що “методи природничих наук є у своїй основі номіналістичними, соціальна ж наука повинна прийняти методологічний есенціалізм” [4, с.66].

У гуманітарному знанні події мають якісний характер, на передній план виходить інтуїтивне розуміння. Тому, якщо природознавство “майже позбавлене пристрастей”, то в гуманітарному пізнанні людський, особистий чинник незмінно залишається ірраціональним елементом у більшості соціальних теорій. Так, усе частіше в природничих концепціях застосовуються “туманні” загальнофілософські й світоглядні чинники, інтуїтивні підходи та інші “людські компоненти”. Водночас наукові товариства досить критично ставляться до порушення норм традиційного наукового дискурсу. Однак спроби введення “позанормативних елементів” у зміст наукового знання стає все більш поширеним явищем у постнекласичній науці. Ставиться під сумнів твердження про непохитність раціональних норм і принципів. Людиномірність ціннісної інтеграції природничих і гуманітарних наук виявляється в загальнонаукових елементах (методах, поняттях, проблемах).

Висновок. Отже, стандарти науковості мають подвійну визначеність. З одного боку, вони визначенні пізнавальними інтересами людини, які формуються внаслідок впливу певної історичної епохи, а з іншого – вони визначаються тими аспектами реальності, на які спрямований пізнавальний інтерес. Саме тому сучасна наука все частіше переходить до міждисциплінарного дослідження. Змінюється також і характер сучасних наукових проблем: зростає їх складність і соціально-практична спрямованність. Комплексні міждисциплінарні дослідження зазвичай постають у ролі нового взірця науковості. Сучасність – це той період, коли, з одного боку, перед людством відкриваються можливості величезного соціально-економічного і духовного прогресу, а з іншого – небаченому випробовуванню підлягають усі цінності гуманізму, бо людина вперше в історії постала перед загрозою самознищення, у формуванні якої свою частку, не бажаючи того, внесла наука. Зараз самі дослідження все більше починають здійснюватися, від самого початку маючи певну практичну, прикладну мету. А це означає, що остаточно знищується міф про знання, вільне від цінностей, бо прикладне дослідження саме співвідносить науку з визначеною системою цінностей.