ЦІННІСНА КОМПОНЕНТА МЕТОДОЛОГІЇ ГУМАНІТАРНОГО ПІЗНАННЯ

 

В статті на основі аналізу історичного розвитку гуманітаристики розкриваються особливості формування і функціонування ціннісної компоненти методології гуманітарних наук. В сучасних умовах вона набуває загальнонаукового нормативного значення, орієнтуючи науку на врахування людських смислів.

Ідея ціннісної опосередкованості наукового пізнання є однією з важливих в сучасній філософії науки. Поєднуючи внутрікогнітивні та загальносоціальні цінності, вона засвідчує соціокультурну значущість науки. Таке поєднання особливо характерне для гуманітарного пізнання, в якому дійсність відображається через призму людських потреб, інтересів, цінностей в цілому. Природньо, що ця ознака гуманітарного пізнання іманентна його методології. Водночас її сумірність з процесами гуманітаризації та аксіологізації сучасної науки забезпечує їй загальнонаукове значення. Але якою мірою цей феномен узгоджується з усталеним ідеалом об´єктивної істинності наукового знання і змінює загальну композицію пізнавального процесу? Відповідь на це питання передбачає експлікацію ціннісної компоненти методології гуманітарного пізнання.

Зазначимо, що в сучасній філософії науки головними аспектами цієї проблеми є: дослідження ціннісних параметрів і потенціалу наукового знання (В.Візгін, В.Келле, М.Марчук, Л.Столович, В.Черняк); з´ясування співвідношення когнітивного і ціннісного в методології наукового пізнання (А.Івін, В.Лекторський, Л.Микешина, В.Стьопін, В.Швирьов, Б.Юдін); дослідження становлення критеріїв і норм науковості гуманітарного знання (Н.Автономова, Т.Барчунова, В.Ільїн, А.Кезін); експлікація ціннісного потенціалу герменевтичних процедур (Є.Бистрицький, В.Кузнецов, А.Нікітін, А.Никифоров, І.Роман, Г.Рузавін).

Виходячи з цього, в статті ставиться мета з´ясувати змістовно-функціональні особливості ціннісної компоненти методології гуманітарного пізнання.

Власне кажучи, важливість ціннісного складника гуманітарного знання усвідомлюється вже в античній філософії як наслідок загальної антропоморфізації та герменевтизації пізнавальної думки того часу, що грунтується на ідеї тотожності мікро- і макрокосмосу. Концептуалізація цієї ідеї у філософії сприяє досягненню істин, що сумірні з потребами духовно-практичного самовизначення людини. При цьому самопізнання людини сприяє усвідомленню її спорідненості з гармонійним космосом, як і навпаки, пізнання універсуму підноситься до осмислення космічного статусу людини. Філософія античності сповнена ціннісно-життєвих настанов, але особливо ними багаті її практичні розділи, що репрезентують гуманітарне знання. Про це свідчить, зокрема, морально-етичне вчення Арістотеля, в якому обгрунтовується ідея розумно-розуміючої самовідповідальності людини, що виражається поняттям “фронесис”. Як зазначає Г.-Г.Гадамер, “арістотелівське достоїнство розумності, фронесис, – це герменевтичне базове достоїнство” [5, с.294]. Його основними моментами є: а) розумність, яка керує практикою і “має на увазі ціле практичних речей, а отже, всю людську поведінку і весь людський самоустрій у цьому світі” [5, с.290]; б) синонім “духовного складу” як першопринципу наших дій, що спираються на “фактичність глибокозрозумілих і глибокоспільних, поділених усіма нами переконань, оцінок, звичок, втілення всього того, що складає нашу систему життя” [5, с.291]; в) розумність як практична універсальність і вища інстанція відповідальності, що проявляється у здатності людини творчо застосовувати теоретичні знання у конкретних життєвих ситуаціях, адекватно оцінювати і узгоджувати мету і засоби діяльності, наукові істини і норми моралі, проявляти ініціативу та брати на себе відповідальність за реалізацію цінностей.

Легко переконатися, що “фронесис” виражає специфіку гуманітарного знання, започатковуючи особливості його методології. На думку Арістотеля, хоча знання про людини поступаються точності та достовірності знань про природу, вони є більш значущі, позаяк навчають “як жити”. Узагальнюючи досвід життя і проявляючись в діяннях людини як конструктора (практика) і спостерігача (суб´єкта пізнання), вони є ціннісно вищими і через те мають методологічний пріоритет. Відтак принципи методології гуманітарного пізнання конституюються як епістемна аберація загальнокультурних цінностей, неявно впливаючи на характер суб´єкта і об´єкта пізнання, розробку онтологічних картин реальності, її предметну тематизацію та інтерпретацію, достовірність знання, формування ідеалу науковості в цілому.

Закономірно, що в період виникнення науки сучасного типу ціннісно-регулятивна функція знання про світ людини набуває широкої релевантності, проявляючись методологічно не лише в гуманітаристиці, але і природознавстві. Ця функція реалізується у специфічній формі гносеологічного ідеалу моральної (практичної) достовірності знання. “Культура постреформаційної Європи, – пише Л.Косарєва, – знайшла спосіб (через категорію моральної достовірності) введення емпірії яе особистісного досвіду морально відповідального суб´єкта в царину доведеного, обгрунтованого, такого, що відповідає вимогам загальності та доконечності, знання. Поняття моральної достовірності передбачало вищу ступінь переконаності особистості (що діє в ім´я загального блага, а не вузькокорисливого інтересу) у достовірності самого висловлювання, подібно до лютерівського “На тому стою і не можу інакше” [6, с.179].

А проте в методології наукового пізнання визрівала колізія у зв´язку з існуванням в науці метафори “Книга Природи” та герменевтичною парадигмою – з одного боку, а з іншого – формуванням галілеївського стилю мислення, взасадниченого на ідеях об´єктивістсько-натуралістичного тлумачення основних понять науки, проголошення її незалежності від усього суб´єктивного і ціннісного. М.Марчук переконливо показав, що ця суперечність є наслідком характерного для аксіосфери Нового часу протиставлення когнітивного і ціннісного, проявом боротьби науки за свою самодостатність, її незалежність від ідеологічних впливів, абсолютизації в культурі того часу цінності науки, зокрема, визнання вирішальної ролі наукового знання у забезпеченні суспільного прогресу [8, с.15-38]. Ця колізія загострювалася в міру усвідомлення специфіки пізнавальних досвідів природознавства і гуманітарних наук. Новий ідеал науковості, що формувався на засадах фізико-математичного знання, передбачав чітке протиставлення суб´єкта і об´єкта, чуттєве сприйняття речей, зіставлення їх образу зі схемами раціональності та експериментальну перевірку, рефлексію пізнавальних процедур тощо. Обов´язковою для “наук про природу” стає об´єктна і методично вивірена інтенція суб´єкта на досягнення об´єктивно-істинного, аподиктично-достовірного і всезагального знання. Натомість “науки про дух” орієнтуються на людську, суб´єктну реальність, активізацію аксіологічно-герменевтичних підходів і процедур, експлікацію ціннісно-смислових вимірів людського буття і досягнення істини, що сумірна з правдою.

Зазначена колізія водночас мала той позитивний смисл, що сприяла усвідомленню специфіки гуманітарного пізнання та його методології. Характерним тут є підхід до цієї проблеми Дж.Віко. Мислитель чи не вперше обгрунтовує методологічну специфіку гуманітарного пізнання. Основоположення гуманітарного пізнання він розвиває, по-перше, критикуючи спроби абсолютизації декартівських принципів пізнання природи, по-друге, досліджуючи гуманістичні аспекти історичного досвіду у його мовному передаванні та людинотворчих потенціях. Він вважає обмеженою в науці, особливо в “науках про дух”, декартівську позицію, за якої суб´єкт пізнання, ізольований від соціокультурного контексту та історичних традицій, лише як носій розуму, визнається єдиним законодавцем усіх норм суспільного життя і законів науки. Ми, люди, здатні по-справжньому пізнавати лише те, що самі створюємо і вдосконалюємо – соціально-історичний “громадянський” світ. Навпаки, природа – законна царина Бога, Промислу, Віри, і в якості трансцендентного об´єкта вона недоступна для адекватного пізнання. Повнота пізнання, особливо соціогуманітарного, досягається лише за умов врахування його конкретно-історичного характеру, що, у свою чергу, специфікує методологічні засади гуманітаристики. Вони, на думку Дж.Віко, повинні спиратися на достовірність історичного досвіду, традицій та авторитету, і послуговуватися “критерієм, яким користується наша Метафізична Критика: це – все Здоровий Глузд Роду Людського…, на ньому заснована совість усіх націй” [3, с.118-119]. Характерно, що Дж.Віко ставить питання не так про істину пізнання як абстрактну відповідність змісту мислення речам, як про достовірність людського буття – розуміюче усвідомлення та узгодження різних аспектів “людськи – суспільно – цивільного світу”, адже суспільне життя регулюється передусім конкретно-історичним почуттям (“sensus communis”) – здоровим глуздом, а не абстрактними приписами.

Закономірно, що разом із легітимацією на рубежі XIX-XX ст. епістемного ідеалу “наук про дух”, ціннісна компонента їх методології все більше набуває універсального значення. Як слушно зазначає А.Кезін, “коли засади науковості в основних моментах вже виокремились, гуманітарний ідеал здатний внести і вносить істотну корекцію в загальні уявлення про науковість, понад те, може розглядатись як перехідний щабель до деяких нових уявлень про науковість, що виходять за межі класичних основоположень” [7, с.309]. На основі гуманітарно-епістемного аксіопотенціалізму розкривається обмеженість “безсуб´єктних” і “позаісторичних” “наук про природу”, він сприяє усвідомленню людиномірності цих наук як соціокультурного феномену, тим паче, що і в методології природознавства у зв´язку з його кризою на передній план виходять проблеми суб´єкта, соціально-практичної зумовленості поняттєво-категорійного апарату науки, ідеалів опису, пояснення, розуміння та становлення некласичної раціональності. В.Дільтей, розглядаючи логіку пізнання “світу людини” як ключ до розуміння всієї культури, наголошує, що ці проблеми вирішуються успішніше за умови їх дослідження в контексті повноти та історичності досвіду життя. Не заперечуючи важливості у природознавстві усталених пізнавальних методів і процедур, зокрема, експериментальних перевірок, емпіричних узагальнень і теоретичних побудов, він доводить, що їх ціннісно-смисловий потенціал адекватно розкривається лише на основі тріади “переживання-вираження-розуміння”. У Баденському неокантіанстві (В.Віндельбанд, Г.Ріккерт) такий підхід збагачується аксіологічним аналізом, що грунтується на засадах культурцентризму і трансценденталізму цінностей. Загальнокультурні цінності – це система значущостей як норм імперативної належності, що “являють собою істину у мисленні, добро – у волінні і вчинках, красу – у почуванні, і ці три ідеали, кожний у своїй сфері, виражають лише вимогу того, що гідне визнання” [4, с.225]. За такого підходу для людини гідним визнання є передусім все конкретне, індивідуальне, унікальне, історико-культурне, автентичність яких відтворюється ідеографічним методом. Це дозволяє обмежити експансію методології “наук про природу” і тим самим епістемно вивищити методологію гуманітарного пізнання, ціннісна компонента якої дозволяє: а) аксіологічно тематизувати об´єкт; б) виокремити в ньому “цікаве”, “важливе”, “унікальне”, “значуще”; в) реалізувати пізнавальний процес як “віднесення до цінностей”. Г.Ріккерт доходить висновку: “Природничонауковий погляд радше підпорядкований історичному та культурно-науковому, оскільки останній значно ширший за перший. Не лише природознавства – продукт культурного людства, але також і сама “природа” в логічному значенні не що інше, як теоретичне культурне благо, тобто значуще, об´єктивно цінне розуміння дійсності людським інтелектом” [9, с.100].

Йдеться, звичайно, не про гуманітарно-методологічний редукціонізм, підпорядкування природознавства епістемним нормам “наук про культуру”, а доконечність усвідомлення соціокультурних та гуманістичних вимірів природознавства, передовсім його ціннісно-смислових засад – проблема, що є провідною в постнекласичній науковій раціональності.

Слід, проте, зауважити, що інтерпретація цінностей в дусі трансценденталізму та суб´єктивізму не лише утруднювало всебічну реалізацію аксіопотенціалізму методології гуманітарного пізнання, але і спричинило гострі дискусії щодо науковості знання про світ людини. У розв´язанні цієї проблеми простежується, по-перше – доведення специфіки (“іншонауковості”) гуманітарного пізнання, по-друге – зміна поглядів на цінності, як щось суто суб´єктивне, індивідуальне, апріорне і наповнення їх конкретно-історичним змістом. Так, вже М.Вебер, розробляючи принципи методології соціогуманітарного пізнання, відмовляється від неокантіанської ідеї трансценденталізму цінностей і розглядає їх як вираження духу епохи, потреб та інтересів соціальних суб´єктів. На основі принципу “віднесення до цінностей” він розкриває механізм соціокультурної детермінації гуманітарного пізнання, зокрема, вплив цінностей на дослідницькі інтереси, стратегію наукових досліджень, селекцію емпіричного матеріалу, світоглядні орієнтації вчених тощо. Водночас принцип “свободи від цінностей” обмежує абсолютизацію ціннісної компоненти у царині когнітивного, забороняючи включення в систему наукового знання суб´єктивних оцінок. Звичайно, пише М.Вебер, вчений не може бути вільний від цінностей, але як науковець він не повинен вносити у зміст знання оціночні судження, адже “там, де людина науки приходить зі своїми власними оціночними судженнями, там вже немає повного розуміння фактів” [2, с.141]. Обов´язок вченого – дотримуватись “духу науки” і виробляти об´єктивно-істинне знання. Але М.Вебер розглядає цінності лише як зовнішній чинник пізнання і не ставить питання про їх конститутивно-методологічне значення.

Змістовно-функціональному утвердженню та розгортанню ціннісної компоненти методології гуманітарного пізнання сприяють кардинальні зміни в сучасній науці та її самосвідомості. Головними з них є:

– Дослідження інноваційних процесів в науці на основі спільних для осмислення людського буття і складних людиномірних систем ідей історизму, самоорганізації, відкритості, цілісності, що супроводжується актуалізацією ціннісно-смислового та інтерпретаційного потенціалу норм науковості гуманітарного знання. Сприяючи діалогу між наукою і життєвим світом, міждисциплінарному обміну конкретно-науковими онтологіями і методологічними принципами, науково-гуманітарній адаптації основних концептів сучасної науки, ці ідеї та норми не залишаються незмінними, вони розвиваються, збагачуючись новим змістом.

– Процеси гуманізації та гуманітаризації сучасної науки. Хоча проблеми людини ніколи не були відгороджені від наукового пізнання, лише в останні десятиліття людський первень стає основоположним у філософії та методології науки. При цьому поряд з поглибленням досліджень біологічних та соціальних ознак людини в їх діалектичній єдності, зростає науковий інтерес до специфіки людської суб´єктивності, духовності, ціннісно-смислових засад людського буття в його історичному та соціокультурному вимірі. Нині, слушно зауважує Е.Агацці, “будь-яка програма, що ігнорує буття людини в якості суб´єкта, не може вважатися програмою її дослідження як людини” [1, с.34]. Природньо, все це актуалізує ціннісний потенціал методології гуманітарного пізнання.

– Гуманітарно-інтегративна контекстуалізація науки сприяє формуванню нових світоглядних орієнтацій, зокрема, уточнюються й поглиблюються погляди на природу як механізм і одухотворений організм, стратегія підкорення природи та визнання її самоцінності і діалог з нею, зрештою – становлення антропної картини світу. У методологічному відношенні це стимулює подолання характерних для класичного ідеалу науковості ідей фундаменталізму, методологічного редукціонізму, “остаточного” обгрунтування знання і формування епістемного стандарту сучасної науки на засадах плюралізації дослідницьких підходів, антифундаменталізму, подолання методологічного ригоризму і посилення ціннісно-смислової компоненти пізнавальної діяльності.

Висновок. Ціннісна компонента іманентна методології гуманітарних наук зумовлюється властивою цим наукам ціннісною специфікою відображення світу людини. На ранніх етапах розвитку гуманітаристики вона проявляється неявно, конкуруючи з об´єктивуючими настановами наукового пізнання. В сучасних умовах внаслідок посилення процесів гуманізації та гуманітаризації науки вона утверджується як свідомо прийнята аксіологічна парадигма пізнавальної діяльності.