Студопедия — У ПРАЦЯХ Л.ГУМІЛЬОВА
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

У ПРАЦЯХ Л.ГУМІЛЬОВА






У статті досліджується методологія російського вченого Л.Гумільова на природу історичної реальності. Проаналізовано методи, якими користувався вчений, показано їх значення для розвитку гносеологічної проблематики філософії науки.

На сучасному етапі превалює тенденція до розуміння філософії як форми чи методу пізнання, як системи поглядів, чи підходу пізнання світу. Актуалізується значення методів пізнання, що стають теоретичним ядром методології як науки, шукаючи відповіді на проблеми буття і пізнання. Актуальності набуває історико-філософський аналіз методологічних підходів різних авторів, а також їх вплив на формування сучасних підходів пізнання історичної реальності.

Не можна обходити методологічні проблеми, які впливають на наше відчуття сьогодення і знаходять вираження у концепціях минулого. Сьогодні, як ніколи актуальною залишається потреба філософського осмислення історії, сучасна людина гостро усвідомлює свою включеність у ритми історичного процесу, свою зовнішню і внутрішню визначеність історією. Роздуми про наше існування та наші можливості в історії будуть розходитися в залежності від того, чи є історія чимось таким, що з нами трапляється і що від нас не залежить, чи ми її творимо самі, чи то свідомо, чи то перебуваючи у залежності від історичних чи позаісторичних сил та тенденцій. Наше звернення до історико-філософського та методологічного аналізу концепцій історичного процесу спричинене недостатньо проаналізованими, у сучасних наукових розвідках, питаннями методології історичної реальності видатного вченого, історика, етнолога, географа, філософа, представника домінуючої у ХХ столітті цивілізаційної концепції історичного процесу – Л.Гумільова.

Об’єктом дослідження цієї статті є методологія історичної реальності, що знайшла своє відображення у роботах Л.Гумільова.

Предметом дослідження виступають методи пізнання, які використовував Л.Гумільов у розкритті своєї концепції історичної дійсності.

Виходячи з предмету дослідження випливають наступні завдання: проаналізувати категорію “історична реальність”; розглянути методи дослідження, які застосовує Л.Гумільов у своїх працях історико-філософського характеру; зробити порівняльний аналіз основних методів пізнання Л.Гумільова та показати вплив та значення методологічної спадщини вченого на розвиток філософії науки.

Проблеми методів пізнання та історичної реальності знайшли своє відображення у настільки багаточисленних розвідках, що важко зупинитися на окремих роботах. Але для написання нашої статті ми використовували роботи Р.Декарта, Г.В.Ф.Гегеля, Ж.-П.Сартра, М.Гайдеґера, російських вчених М.Барга, Н.Басовської, А.Колеснікова, М.Кагана, В.Фалько, К.Хвостової, Ю.Перова, В.Нікітіна; українських вчених М.Добронравової, В.Кушерця, В.Табачковського, В.Шинкарука, Ю.Павленка, що займалися проблемами теоретико-методологічного осмислення руху історії, співвідношення конкретно наукових і загальнонаукових методів дослідження. Відмітимо сучасні дисертаційні дослідження українських вчених Ю.Добролюбської, М.Бевза, Т.Геращенко в яких автори звертаються до поняття методу та методологічних проблем сучасної історичної науки.

Зокрема, методологічною спадщиною Л.Гумільова займалась українська дослідниця Л.Димитрова. До розуміння ролі методологічної спадщини вченого підійшли російські дослідники С.Лавров, М.Ігошева, Л.Авраменко, К.Фрумкін, В.Єрмолаєв, Ю.Бородай О.Сергеєва, М.Чемериська, С.Пушкін та ін. Критикою методологічних підходів Гумільова займалися Б.Рибаков, І.Златкін, А.Кузьмін, Л.Клейн та ін.

Не тільки у пересічному сприйнятті, а й на науковій мові під реальністю розуміють те що “є насправді”, існуюче в дійсності. Слова реальність, дійсність нами використовуються у якості синонімів. В довідники сучасної науки давно увійшли такі терміни, як “фізична реальність”, “математична реальність”, “географічна реальність”. Предметом рефлексії стають маргінальні для філософської класики “виміри” реальності – суб’єктивна реальність, віртуальна реальність, реальність повсякденності [19, с.3]. Тобто, під реальністю розуміється не просто деяка частина, фрагмент дійсності, який вивчається цією наукою, а те, яким чином цей фрагмент дійсності представлений у науковому пізнанні, “як він нам даний”.

Для початку визначимося з самим терміном історична реальність. Серед можливих варіантів відповідей на нього відмітимо те, що, по перше, історична реальність виступає, як сукупність: явища і сутності, форми і змісту, об’єктивного і суб’єктивного; по-друге, історична реальність – це ієрархія систем та підсистем різного типу, що знаходяться у динамічному положенні, тобто постійно змінюються.

Чи можна говорити про існування історичної реальності самої по собі, незалежно від нашої свідомості? Минуле являється реальністю, яка пізнається істориком. Починаючи з античних часів його основну задачу вбачали у найбільш правдивому і повному зображенні цієї реальності. Історик лише знаходить і старанно фіксує сліди минулих подій, а якщо не всіх їх можна реконструювати, домальовує, дофантазовує, прикрашає. Філософія Нового часу, звеличена успіхами математики та природознавства, згори та дещо зневажливо дивилась на роботи істориків, вважаючи їх цікавими, але не достатньо науковими. Так, Р.Декарт в своїй праці “Міркування про метод” відмічав, що пам’ятні історичні діяння, хоча і звеличують розум, а привабливість вимислів оживляють його, та читання стародавніх історій подібно подорожі у інші краї. А той, хто витрачає занадто багато часу на подорожі, може врешті решт стати чужим у своїй країні, той ж, хто занадто цікавиться подіями минулих століть, звичайно сам стає недосвідчениму тому, що трапляється у його часи [14, с.253].Вчений вбачав нездоланну перешкоду між дійсністю минулого і нашими знаннями про цю реальність.

У цілому, і сама історична наука XIX століття розглядала історію, як об’єктивне знання про події минулого, викривлене суб’єктивністю історика. Вважалося, що сам історик нічого не створює, а знаходить вже готове. Він повинен тільки “правильно шукати” й не забруднювати історичну реальність власними думками і міркуваннями. З цією думкою була принципово незгодна “романтична школа” в історіографії, представники якої стверджували, що всі наші уявлення про минуле є результатом продуктивної творчої діяльності суб’єкта, що пізнає. Тому неможливо говорити про існування якоїсь історичної реальності самої по собі, незалежно від нашої свідомості.

Гегель був перший, хто звернув увагу на той факт, що термін “історія” означає, як реальні події, що відбуваються у часі, так і суб’єктивне уявлення про ці події, що виникає у нашій свідомості. Існує дві історії, одна, яка відбувається у реальності та інша, яка розповідається, але те, що трапилося у дійсності ми пізнаємо тільки на основі того, що розповідається. Він пише: “для століть чи тисячоліть, які передували історіографії і протягом яких здійснювався ряд швидких змін, не існує об’єктивної історії, так як для них не трапляється суб’єктивної історії, історичного оповідання” [ 6, с.59].

У ХХ столітті історія осмислювалася, як реальність, якій цілком належить людина. Історія вторгається в життя людини як сила, з якою неможливо воювати і з якої неможливо себе виключити. Разом із тим, вона сприймається, як єдине, що може надати смисл індивідуальному життю, позбавленому смислу, єдина можливість прориву до трансцендентного (Ж.-П.Сартр). Сучасні дослідники розходяться у своєму визначенні історичної реальності. Так, В.Нікітін розрізняє поняття історична дійсність та історична реальність. Так перше визначення він використовує для означення історії як послідовності подій минулого, а друге – як наші роздуми, наші знання про цю дійсність [24, с.50].

К.Хвостова, досліджуючи питання плюралізму і суб’єктивізму історичного пізнання вказує: “Плюралізм історичних суджень пояснюється самим предметом дослідження, тобто множинністю історичної реальності в усіх її проявах. Під реальністю розуміємо деяку даність, реконструйовану на основі джерел, в її феноменологічній різнорідності. Іншими словами, даність за своєю природою є плюралістичною” [34, с.64].

Дійсно для історії характерною є багатовимірність, плюралізм оцінок, гіпотез, теорій. На їх появу впливає світоглядний клімат, що склався навколо історика, рівень розвитку сучасної йому науки. Той, хто пише історію не може бути вільним від менталітету своєї епохи, від забобонів суспільства, загальної ідеологічної парадигми, в межах якої він існує і творить [24, с.53]. Керуючись своїм світоглядом, своєю історичною парадигмою, історик формує, оцінює і відбирає факти, приймає рішення – діє, співдіє. Якщо в природничих науках існує плюралізм гіпотез, то в історії поряд з ним існує плюралізм історичних оцінок і висновків, пов’язаний з впливом світогляду і філософських вчень, що в свою чергу характеризуються плюралізмом. Таким чином, історична реальність, представлена на основі джерел, – безодня. Це означає, що можливості звертання до однієї і тієї ж теми – невичерпні [33, с.65].

Існує дві протилежні думки про природу історичної реальності. В першій висловлюється нерозривність історії та свідомості історика, так відомий історик Р.Коллінгвуд вважав, що “історія не міститься у книгах і документах, вона знаходиться тільки у свідомості історика, як хід його думок” [21, с.193]. Іншої думки дотримуються історики, які вважають, що історія живе тільки в архівах та руїнах. Звичайно, без літописів, архівних документів, археологічних джерел неможливе наше знання про історичну дійсність, вони належать минулому, але не є самі по собі елементами історичної реальності [24. с.48]. Вони стають такими тільки у тому випадку, коли потрапляють у поле зору історичної свідомості. Виходить треба шукати третього варіанту – і він очевидний. Історична реальність завжди має суб’єктивно-об’єктивний характер. Не існує реальності суто об’єктивної чи суто суб’єктивної, те, що ми називаємо реальністю є саме наша реальність. Реальність це “наше уявлення про дійсність, яке ми приймаємо за дійсність” [24, с.48]. Таким чином, історія завжди була і залишиться комплексним знанням, яке передбачає вивчення історичної реальності в усій її розмаїтості, про яке можна судити за допомогою наявних історичних джерел. На нашу думку, справжньою історичною реальністю являється не саме минуле, а минуле у тій формі, в якій ми його пізнаємо і переживаємо зараз. Тому історія завжди сучасна.

Вже класичним стало формулювання, що “концепція Гумільова розроблена на засадах не стільки філософії, скільки загальнонаукового, системного аналізу та методології природничих наук (передусім біології і географії)” [30, с.216]. Дійсно, творчість Л.Гумільова проклала шлях новому осмисленню нерозривної єдності соціальної історії і природно-географічного середовища. Дослідники зазначають, що найбільш помітний прорив у розділених науках (мається на увазі історія і географія) пов’язаний з появою робіт Гумільова. “Саме він став прикладом тієї самої “геоісторії”, про яку у свій час писали анналісти” – пише російська дослідниця Н.Басовська [2, с.42]. Видатний російський географ, колега Гумільова С.Лавров вважає, що для останнього “інтеграція наук” була фактом, який він зрозумів ще раніше, ніж усвідомили наші філософи, які стали писати про інтеграцію десь у 70-80-х роках” [23, с.10]. Сам Гумільов неодноразово говорить про інтеграційні зв’язки між науками: “Необхідно побудувати міст між науками, а не занурюватися у хащі спекулятивної філософії” [23, с.208]. А між тим, він промовляв це у роки, коли французький історик Ф.Бродель (у 1968 р.) заявив: “Історики нового типу уважно слідкують за усіма науками про людину. Саме це робить кордони історії такими розпливчатими, і інтереси історика такими широкими” [3, с.7]. Історик Л.Февр доводив, що зосереджувати на одному і тому ж об’єкті дослідження взаємні зусилля різних наук – ось найголовніша задача з тих, що стоять перед історією, “яка намагається покінчити з ізольованістю, і самообмеженням” [32, с.20].

Дослідниця Л.Димитрова зазначає, що в побудові свого теоретичного конструкту Л.Гумільов користується загальнонауковими принципами, що пройшли апробацію в різних галузях сучасного знання, а саме: загальною теорією систем, теорією біосфери та концепцією життя як явища, що має єдину біохімічну природу, започаткованої В.Вернадським, а також філософськими засадами домінуючого в ХХ ст. цивілізаційного (нелінійного) підходу до історичного процесу[15]. Полідисциплінарний підхід – саме те, що намагався відтворювати Л.Гумільов у своїх працях. Заснована ним етнологія стала продовженням не тільки історії, етнографії, археології, а синтезом цих наук з географією. Свої системи (етноси – субетноси – суперетноси) він вивчав поєднуючи геобіохімію, системологію та історичну географію. Між тим, поняття міждисциплінарного підходу з 60-х років ХХ ст. активно обговорювались радянськими вченими, зокрема Б.Кєдровим, Б.Юдіним. Парадоксально, але саме “колеги по цеху” – історики, етнографи, не сприйняли ідей Гумільова. Ідеї були зустріті схвально представниками природничих наук, і здебільшого ігноровані філософами. Чому так трапилося? Епатажність творів, сміливі, незвичні ідеї, розгляд етносу з некласичних позицій етнографії, введення в теорію такого невизначеного чинника, як пасіонарність – звичайно, але було ще дещо. Гумільов спромігся зруйнувати методологічну єдність, а вона для кожної дослідницької спільноти була самостійною цінністю. Б.Кєдров вказував “кожна дисципліна має міцну систему імунітету проти ідей, що порушує таку єдність (одностайність), цим і пояснюється опір наукового середовища новим ідеям і поняттям, навіть тим, які народилися в лоні власної дисципліни [16, с.153].

Звернення до методів Гумільова доречно розпочати з незвичної роботи, яка була науковою сповіддю науковця – праці “Біографія наукової теорії, чи автонекролог” у якій вчений наводить роздуми стосовно свого наукового підходу. Л.Гумільов вказує, що навіть історію, цю, здавалося б гуманітарну науку, він почав вивчати, керуючись натуралістичними принципами, проявляючи “безкорисливий інтерес до предмета дослідження, окремим сюжетам і емпіричним узагальненням” [11, с.8]. Вчений приводить роздуми стосовно народження свого наукового відкриття: “Часто наукова ідея, навіть правильна гніздиться десь у підсвідомості, і краще там її затримати до тих пір, поки вона не викристалізується в струнку логічну версію, не суперечить ні одному з відомих фактів” [23, с.71]. З першого погляду уявляється, що Гумільов – емпірик. Свої дослідження він намагається не доводити до стадії спекулятивних філософських роздумів, залишаючись на етапі емпіричного узагальнення, але чому це так? Вчений намагався подолати “мовчання джерел” через звернення не до філософського постулату, а до емпіричного узагальнення. Гумільов спромігся об’єднати історичні та природно-наукові методи вивчення етносу. Дослідник вважав, що науки слід розділяти не за предметом вивчення, а за способом отримання первинної інформації. З одного боку, це були читання, слухання та повідомлення, які Гумільов визначав, як міфотворчість, з іншого – спостереження (в чистому вигляді, і з залученням експерименту). Дослідник С.Пушкін вважає, що розробка нової методології знадобилася в першу чергу для надання дослідженням в історичній сфері більшої свободи, незалежності та об’єктивності, які наявні в дослідженнях в природничих галузях [26, с.108].

Пізнання історії за Гумільовим підлягало обробці методами природничих наук. Процедура аналізу входить органічною складовою в усі наукові дослідження. “Щоб розуміння історії було повним і більш легким, дозвольте нам звернутися до його величності пана аналізу” – писав Ж.Боден у своїй роботі “Метод легкого пізнання історії” [6, с.20]. Л.Гумільов у своїх працях ставив питання, стосовно підходів до історії, її аналізу, намагаючись з’ясувати “де корінь відношення людини до того, що вона називає історичним минулим свого народу”[23, с.13]. Сам Гумільов виділяє два щаблі дослідження: перший – аналіз, що проводився шляхом синхроністичного підбору фактів. Аналіз було поєднано з побудовою порівняльного геополітичного фону подій, і, як зазначав сам автор, він призначався, в першу чергу, для вчених-колег. А вже історичний синтез Гумільов адресував широкій публіці. За Гумільовим треба писати на кшталт детективного роману, мова і стиль допомогли йому у популяризації своїх ідей. Роботи Гумільова стають доступними завдяки простоті викладу, автор намагається провести читача за собою, показати йому хід своїх роздумів, однак перевірка результатів, безумовно, вимагала великих знань в географії, історії, генетиці, фізиці, філософії, бо автор оперує величезними масивами інформації, колосами простору – часу – суперетносами. Відмітимо, що іноді критики дорікають Гумільову у відкиданні можливостей соціально-економічного аналізу, у біологічному підході до визначення історії та етносу, але в його ранніх творах (“Хунну”, “Стародавні тюрки”) і ці методи присутні у повному обсязі.

Гумільов конструює свою пасіонарну теорію етногенезу на методологічному ґрунті 2-х визначальних парадигм ХХ ст., а саме на вченні Вернадського про біохімічну енергію живої речовини та загальній теорії систем біолога Л.фон Берталанфі [15 ]. До вивчення явищ історичної реальності було застосовано системний підхід. Системний підхід був характерним поворотом, що розглянув об’єкт вивчення як “складноорганізовану цілісність”. М.Барг писав: “Замість того, щоб намагатися осягнути ціле, рухаючись від однієї його частини до іншої, мислення намагається знайти підвалини для розуміння об’єкта як цілісної системи, з тим, щоб відштовхуючись від законів її функціонування і розвитку пояснити кожну з її складових в його взаємозв’язках і взаємодії” [3, с.7]. Системний підхід повинен був подолати аналітичний підхід, який не між допомогти при використанні великих обсягів інформації. Системний підхід, пристосований до дослідження соціальних об’єктів, потребує поєднання (перехрещення) описових аспектів аналізу з історичним аспектом. А вже останній можливо розглядати через генетичний (виникнення системи, процес її формування і подальша доля) і прогностичний – розгляд перспектив подальшого наукового передбачення майбутнього. Л.Гумільов був добре обізнаний і достатньо успішно застосував системний підхід для вивчення суспільства (етносу). Він розумів систему, як групу складаючи її елементів, в якій ці елементи важливі менше, аніж зв’язки, що виникають серед них. Відмітимо, що аналогічну методологічну спробу зробить пізніше російський дослідник А.Ахієзер. Системні цілісності, які Гумільов досліджував представляли собою феномени такі ж реальні, як і їх складові. Система – підпорядкована певним чином множина елементів, взаємопов’язаних між собою, утворюючих певну цілісну єдність [20, с.33]. Взагалі сучасні науки розвиваються не ізольовано, а в системі наук. Це значить, що дійсно великі зміни в одній з ланок системи не можуть пройти безслідно для усіх останніх її ланок [3, с.7]. Значення системного підходу Л.Гумільов убачав у тому, що цей метод допомагає уникати помилок як на індивідуальному рівні, так і на суспільному, особливо у міжетнічних відносинах [11, с.25].

Створюючи свою “Степову трилогію” Гумільов вживається в героїв своїх книжок, як він пише: “Мені хочеться відірватися від гіпнозу китайських літописців і читати джерело очима тюрка, а не китайця” [23, с.152]. Взагалі такий підхід був характерний майже для всіх робіт Гумільова, він намагався дивитися на історію очима того, кого описував. Задовго до того, як ми починаємо пізнавати історію в акті рефлексії, ми намагаємося осягнути її безпосереднім переживанням. В цьому переживанні ми одвічно належимо історичній дійсності. Історик, що пізнає знаходиться не ззовні, а всередині цієї дійсності. Тому не можна не погодитися з М.Гайдеґером, який вважав, що “історія означає таке звершення, яким є ми самі…” [33, с.162]. Л.Гумільов писав яскраво, парадоксально, майже не приводячи зноски, порушуючи академічний стиль викладу тексту. “Як тільки приходить черга аналізу, а тим більше синтезу як стає очевидним, що історія потребує спеціальних здібностей, особливого бачення і інтуїції – пише він у праці “Стародавні тюрки” [7, с.96-97, 99], іноді в його роботах лунають слова: “Логіки тут немає, оскільки правильність тези дана в інтуїтивному узагальненні” [13, с.102].

При вивченні гумільовських текстів вражаючим є наявність саме інтуїтивного мислення, дар, за висловом С.Лаврова, “вгадувати прихований рух історії”, прийом, який знайшов як своїх послідовників (Балашов, Єрмолаєв, Мічурін), так і невдоволення академічних істориків (Б.Рибаков, В.Кожинов, О.Янов). В 70-х роках критики Гумільова, аналізуючи методологічну складову його вчення, дорікали йому не у вдумливому підході до розуміння “методологічної сутності історичної науки, яку так чітко визначили класики марксизму” [17, с.86]. Головне місце в методиці, яку рекомендує Л.Гумільов відведено дедукції, спроба розглянути її складові була проведена Златкіним, який відмічає: “Якщо вдуматися в рекомендовану ним (Гумільовим. – В.Ч.) методику. то може здатися, що дивишся кінолітопис історії історичної науки, що розкручується у зворотному порядку, не від утопії до науки, а від науки до утопії” [17, с.87].

Л.Клейн вказує, що в роботах Гумільова “більше натхнення, ніж науковості” [22, с.229], він критикує Гумільова за відсутність критичного аналізу джерел, називає методику Гумільова методикою не природничих наук, а міфотворчості. Робота Клейна, крім критичних моментів, на нашу думку, містить багато цінних зауважень. Так, дійсно справжніх порівняльних таблиць Гумільов не приводить, все доводиться не узагальненням фактів, а безкінечним парадом прикладів. Вони вражають, але, нажаль, не завжди містять справжні доведення.

Російський історик Б.Рибаков дорікав Гумільову у тому, що він вчить “як шукати історичну істину” і навіть пише спеціальну інструкцію про побудову гіпотез, а насправді захищає право на бездоказовість [27, с.153-159]. У присвяченій Гумільову дисертації така особливість його методології виступає в якості головного наукового досягнення: “Зміст може бути вловлено скоріше на інтуїтивному рівні, ніж на логіко-поняттєвому” [1, с.15]. Сам же вчений наполягав: “Ми живемо в недовідкритому світі і часто рухаємося на дотик, що іноді веде до трагічних наслідків. Ось чому чарівні окуляри науки, під якими я розумію прозріння геніальних вчених, потрібні для того, щоб зрозумівши довколишній світ і наше місце у ньому, навчитися передбачати хоча б найближчі наслідки своїх вчинків” [9, с.27].

Одним з методів Л.Гумільова стає складання хронологічних геохронологічних таблиць. Якщо в своїх працях “Хунну” і “Стародавні тюрки” він співставляє історію одного регіону з історією іншого, деталізуючи їх, то починаючи з роботи “Відкриття Хазарії” ним залучається до роботи природничий чинник. Саме зміною ландшафтів, що відбувається в результаті зволоження-всихання поверхні Гумільов пояснює історичні зміни. Вплив зміни ландшафту на історичні події дасть змогу вченому проаналізувати величезні території азійської степової зони. В своїй роботі “Тисячоліття навколо Каспію” історик звертається до принципу синхроністичного підходу. Розуміння того, що ”вивчення любого предмету має значення лише тоді, коли є можливість оглянути предмет цілком”, а “історик лише тоді може зробити більш суттєві і цікаві для читача висновки, коли він охоплює в єдиному розмірковуванні широкий комплекс взаємопов’язаних подій, одночасно домовляючись про термінологію” [9, с.25] пройшло через всі роботи вченого.

Необхідно відмітити, що Л.Гумільов у своїх дослідженнях вдало застосовував панорамний метод. Особливо яскраво він проглядається у останній книзі “Степової трилогії” – “Пошуки вигаданого царства”, де представлено позицію трьох поглядів на події глобального –“Трилисник пташиного польоту”, наближений – “З кургану” і, близький розгляд – “Трилисник мишачої нори”. Іноді будуть присутні специфічні гумільовські методи, які отримали назву “метод зворотнього відліку”, “метод історичної криміналістики”, які ще потребують своєї інтерпретації.

Поняттєвий і категоріальний апарат, розроблений Гумільовим відповідає сучасним вимогам адекватності методів дослідження реаліям життя, є за своїм характером синкретичним (що нині є ознакою кожного розвиненого інструментарію) і набуває певних рис універсальності в сфері дослідження того кола проблематики, яке стосується людських спільнот [15]. Гумільов зробив спробу охоплення величезного просторового і часового характеру. Історик акцентує увагу на діахронічних і динамічних характеристиках суспільства, перед нами розуміння історії як поліцентричного процесу.

Повернимось до питання історичної реальності. Відомо, що для формування історичної реальності вихідним будівельним матеріалом є історичне джерело. Разом з тим, воно стає її елементом лише тому, що отримує певну оцінку та інтерпретації у світогляді історика. Для вченого Гумільова доведеним було не те, що мало посилання на автентичне джерело, а те, яке не суперечить чітко встановленим фактам і логіці, яким би парадоксальним не був висновок. Традиція розумом осягнути історію не нова – ще Гегель писав про необхідність у історії, прагнення до розумного розуміння і пізнання, а не тільки до накопичення знання” [6, с.64]. Однак, там де розумом пізнати неможливо – на перший план дослідження висувається гіпотеза [12, с. 348]. Історію він пізнає не як історію рукописів, а історію людей через рукописи. Без знання історії вважав учений ми загубили б зв’язок зі спадком минулого. Вчений не раз повторював, що ”історія –це постійна зміна життя через поріг смерті” [13, с.25], його праці ґрунтуються на визнанні того, що історія має справу з єдиною справжньою реальністю – минулим. “А минуле – існує; і все, що існує – минуле... Наука історія вивчає єдину реальність, що існує поза нами і без нас” [9, с.246]. Тобто Гумільов – пасеїст, для нього реальним є тільки минуле, але чи не плутає він реальність з дійсністю? Все, що існує і має місце в історії, все те, що виникає й зникає є історично сутнє. Воно відтворюється історичною свідомістю та історичним знанням. Історія це те, в чому це сутнє є, необхідною умовою існування історичного сутнього. Джерела допомагають нам говорити про це минуле. Якщо сучасність – лише момент, як у Гумільова, то у чому ж перебувають наші відомості про минуле?

Взагалі, сучасна історична наука має дві об’єктивні, і на перший погляд протилежні властивості: по-перше, це тенденція до мінімалізації масштабів дослідження. Звичайно при цьому ставиться ціль досягнути максимальної точності до відтворення минулого. Друга тенденція полягає у створенні узагальнюючих праць, здатних охопити величезні пласти минулого людства, яку намагається зрозуміти, усвідомити як єдність. Саме представником другої тенденції був Л.Гумільов. На наш погляд ярким прикладом рішення пізнавальної задачі в осягненні історичної реальності являються роботи вченого, в яких було виведено теорію пасіонарності, успішно виявлено ноумен етносу, перетворивши етнос-в-собі в етнос-для-нас. Все це стало спробою вивчення законів і закономірностей існуванні історичної реальності.

Сам вчений говорить про нетрадиційні обставини життя, які допомогли (або ж не дозволити інакше) йому стати не науковим робітником, а вченим. [11, с.12]. Разом з тим, будучи у неволі Гумільов писав: “Із усіх моїх позбавлень найтяжчим була відірваність від науки і наукового академічного життя” [23, с.73]. Апологет Гумільова О.Дугін на конференції “Лев Миколайович Гумільов. Теорія етногенезу і історична доля Євразії” (СПб, Географічне товариство, 22 квітня 2002р.) вказав: “Він забрав з собою секрети своєї філософії, але очевидно, що філософія Гумільова була “органистичною альтернативою західному механізованому, позитивістському світогляду”. Разом з тим, саме позитивісти виділяли в науковому знанні тверду емпіричну основу, різку дихотомію емпіричного-теоретичного і їх протиставлення, негативне відношення до всього того, що виходить за межу чуттєвого досвіду, тому різко протиставляти їх підхід з гумільовською трактовою наукового пізнання не треба, це вимагає більш ґрунтовного, подальшого висвітлення.

Не треба забувати, що істина не є приватним явищем, вона є “всезагальним досягненням, що належить усім і нікому зокрема” [25, с.16]. За Гумільовим, вчений повинен відобразити картину реального світу, скільки б важкою і навіть гіркою вона не була [11 с.34]. Цікавим є зауваження Л.Гумільова про те, що “якщо вчений вивчає предмет безкорисливо, не поставивши при цьому упередженої цілі, то його відкриття можуть бути використані у практичній діяльності. Якщо ж він намагається добитися якоїсь користі для себе, шанси на успіх мізерні” [11, с.35]. “Справжнє наукове відкриття, доведене до людей, для якого вчені живуть та працюють – є спосіб самопогашення душі і серця” [11, с.36] – так охарактеризує своє включення до науки Гумільов, що все життя намагався передати полум’я своїх думок іншим

Висновки. Л.Февр колись сказав: “Щоб творити історію поверніться спиною до минулого. Перед за все – живіть. Вливайтеся у життя. У усе багатоманітність духовного життя. Але живіть також і практичним життям. Не личить вам, ліниво сидячи на березі, дивитися як розбушувалося море… Не існує ніяких перепон, ніяких бар’єрів між дійсністю і думкою” [32, с.194]. Саме до практичного застосування своїх поглядів на природу історичної реальності прагнув Л.Гумільов, іноді до передбачення практичних результатів, їх прогнозування. Коли сьогодні лунають вислови, що історія безглузда та позбавлена смислу, приходить думка, що скоріш за все це саме ми (а не історія) втрачаємо смисл, це ми, через лінь, чи боязливість, через небажання чи недомислення не в стані осмислювати, усвідомлено мислити про неї. “Втрата смислу більше в нас, а не в ній (історії. – В.Ч.)” [25, с.18]. Історія завжди була, і залишиться комплексним знанням, що передбачає вивчення історичної реальності, в усій її різноманітності. Не дивлячись на ті чи інші дослідницькі пріоритети, характерні для різних історичних концепцій, в конкретних історичних дослідженнях акцентується вивчення різних сторін історичної реальності [34, с.67], тому корисно оцінювати методи, на яких побудовані, сконструйовані розробки Л.Гумільова. Щодо перспектив подальшого дослідження проблеми варто зазначити, що недостатньо вивченими є поняттєвий апарат концепції Л.Гумільова, вплив його вчення на історико-філософські дослідження ХХ-ХХІ століття. Здається, що й методологічні особливості теорії Гумільова не є вичерпаними і можуть становити основу нових розвідок на терені посткласичної філософії.

 







Дата добавления: 2015-08-30; просмотров: 548. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Вычисление основной дактилоскопической формулы Вычислением основной дактоформулы обычно занимается следователь. Для этого все десять пальцев разбиваются на пять пар...

Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

ПУНКЦИЯ И КАТЕТЕРИЗАЦИЯ ПОДКЛЮЧИЧНОЙ ВЕНЫ   Пункцию и катетеризацию подключичной вены обычно производит хирург или анестезиолог, иногда — специально обученный терапевт...

Ситуация 26. ПРОВЕРЕНО МИНЗДРАВОМ   Станислав Свердлов закончил российско-американский факультет менеджмента Томского государственного университета...

Различия в философии античности, средневековья и Возрождения ♦Венцом античной философии было: Единое Благо, Мировой Ум, Мировая Душа, Космос...

ТЕХНИКА ПОСЕВА, МЕТОДЫ ВЫДЕЛЕНИЯ ЧИСТЫХ КУЛЬТУР И КУЛЬТУРАЛЬНЫЕ СВОЙСТВА МИКРООРГАНИЗМОВ. ОПРЕДЕЛЕНИЕ КОЛИЧЕСТВА БАКТЕРИЙ Цель занятия. Освоить технику посева микроорганизмов на плотные и жидкие питательные среды и методы выделения чис­тых бактериальных культур. Ознакомить студентов с основными культуральными характеристиками микроорганизмов и методами определения...

САНИТАРНО-МИКРОБИОЛОГИЧЕСКОЕ ИССЛЕДОВАНИЕ ВОДЫ, ВОЗДУХА И ПОЧВЫ Цель занятия.Ознакомить студентов с основными методами и показателями...

Меры безопасности при обращении с оружием и боеприпасами 64. Получение (сдача) оружия и боеприпасов для проведения стрельб осуществляется в установленном порядке[1]. 65. Безопасность при проведении стрельб обеспечивается...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.01 сек.) русская версия | украинская версия