ЕТИКА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЕМАНУЕЛЯ ЛЕВІНАСА

Cтаття має за мету розглянути філософсько-культурологічні погляди французького філософа Емануеля Левінаса, оскільки ми вважаємо, що вони є досить актуальними в осмисленні духовного та етичного потенціалу сучасної людини.

Е.Левінаса можна віднести до числа тих дослідників, котрі створили власну оригінальну філософську систему. Її центральними принципами визначено свободу та відповідальність. Його не випадково називають другим Сократом, оскільки протягом усього життя він своїми творами намагався допомогти людині збагнути саму себе і світ. Розвідка є актуальним нині ще й тому, що творча спадщина мислителя недостатньо досліджена.

Теоретичним підґрунтям аналізу поглядів Е.Левінаса стали праці таких українських філософів – М.Гіршмана, А.Єрмоленка [3], О.Назаренко, О.Радченко [12], І.Степаненко [13]. Особливо заслуговують на увагу статті В.Малахова [10, 11], котрий першим виклав своє бачення філософії та етики французького філософа. В цьому контексті варто зазначити, що особливістю філософії Левінаса є її виразна морально-етична спрямованість.

У ХХ столітті, за словами М.Шелера, людина остаточно втратила себе, надійні підстави для самопізнання та самовизначення. За цих обставин і відбулося звернення до явища культури, яке почало розглядатися через призму основи людського способу буття та провідного людиноутворюючого чинника. Звідси випливало, що людина стає людиною лише за умов прилучення до культури, включення в процес її творення та використання. Остання ж виступає, насамперед, духовним виміром цивілізації, її духом, основою та фундаментом людської історії.

Нині одні вчені розцінюють співвідношення культури із сучасною цивілізацією як кризу культури, навіть як її катастрофу, інші вбачають у цьому народження нової культури і, відповідно, нового етапу цивілізації. Емануель Левінас, зокрема, стурбований нестримною технізацією людського життя. Він стверджував, що “потрібно захистити людину від технологій нашого століття. Людина втратила в них свою ідентичність. Техніка небезпечна. Вона погрожує не тільки особистості людини, але загрожує підірвати планету” [6, с.521]. “В ХХІ столітті небезпека аварій сучасної техніки зрівнялася з небезпекою війн. У ситуаціях атомно-ракетної варти можливі помилки оператора, неточності в електронних програмах, збої комп’ютера, хибні сигнали тощо. Це призводить до того, що люди стають заручниками випадку. Проте головним фактором ризику виступає сама людина як потенційно зла, мстива, безвідповідальна і цинічна істота, що не нехтує ніякими засобами і можливостями знищити собі подібних” [4, с.3].

Часто нам важко буває відокремити культуру від антикультури. І справді, деколи великі досягнення науки можуть обертатися проти людини та ставати шкідливими для неї, зводитися до виробництва варварських засобів глобального знищення, перекреслювати гуманістичну спрямованість майбутнього. Таке використання науки приводить до розгубленості та самотності людини ХХІ ст. “Дефіцит культури як наслідок затяжної неуваги до цієї сфери негативно позначається на стані справ у суспільстві. Культури не вистачає соціальній та політичній сфері, побуту і освіті, вихованню. Дефіцит культури є одним із фундаментальних чинників міжнаціональних зіткнень і конфліктів” [2, с.49].

Усі ці чинники спонукають нас визнати, що матеріально надозброєне людство все ще залишається безсилим в моральному аспекті. Сьогодні створено ефективні технології маніпулювання свідомістю людини, підпорядкування її поведінки чужій волі. Але так і не вдалося створити суспільні інститути і механізми, що сприяють вивищенню моральних якостей людини та протистоять злу [4, с.4]. Власне, зараз стало зрозумілим, що нам навряд чи вдасться побудувати рай на землі, можна тільки намагатися якимось чином запобігати пеклу. Це означає, що громадськість всього світу повинна звернути свою увагу й докласти зусиль не для досягнення “всезагального щастя”, а до обмеження деструктивних процесів, які існують у світі.

Емануель Левінас у своїй статті “Філософське визначення ідеї культури” [7], що була опублікована у збірнику “Глобальні проблеми і загальнолюдські цінності” поділяє культуру на два види: культура знання і мистецтва й етична культура.

Культура знання і мистецтва – це виключно культура греко-римського Заходу, вона розглядається як зняття інакшості чужої даної нам природи, що підстерігає і порушує безпосередню тотожність людського “Я” [7, с.89]. Це культура, де панують багатство наукових істин і повна байдужість “мистецтва для мистецтва”, в якій нічого не може зберегтися в якості Іншого і яка звертається до практики й техніки. “Культура знання та іманентності – це ескіз втіленої практики, практики захоплення, привласнення і задоволення” [7, с.91]. Етична культура тісно пов’язується із поняттям відповідальності, котру неможливо передати чи позбутися. Культура полягає в етичній відповідальності і обов’язку, спрямованому на Іншого; це відношення, яке по-іншому можна назвати любов’ю. Над нею володарює обличчя іншої людини, яке не дано в досвіді і не приходить від світу. Саме людське проривається крізь варварство буття [7, с.97].

В 1961 р. виходить друком книга Емануеля Левінаса “Тотальність і нескінченність”, у якій розглядається категорія відповідальності. Пізніше філософ напише ряд інших праць: “Важка свобода” (1963 р.), “Ракурси” (1967 р.), “Гуманізм іншої людини” (1972 р.), “Час та інший” (1979 р.), “Етика та нескінченність” (1982 р.), “В годину націй” (1988 р.), “Між нами. Дослідження думки-про-іншого” (1991 р.). І саме на підґрунті цих праць дослідники центральними принципами його етики визначать свободу та відповідальність. В “Етичному словнику” подається наступне визначення: “відповідальність – це відношення залежності людини від чогось (від іншого), що сприймається нею як визначальна основа для прийняття рішень та вчинення дій, прямо чи опосередковано спрямованих на збереження іншого чи сприяння йому. Об’єктом відповідальності (тобто інакшим) можуть бути інші люди, наприклад, майбутні покоління, спільноти, а також тварини, навколишнє середовище, матеріальні, соціальні, духовні цінності і т.д.

Французький філософ Е.Левінас відповідальність розглядає в трьох аспектах: 1) відповідальність перед власним “Я”; 2) відповідальність перед “Іншими” та суспільством; 3) відповідальність перед Богом. Таким чином, він обходить стороною тваринний і рослинний світ, навколишнє середовище. В цьому власне і проявляється певна обмеженість філософської концепції мислителя, її незавершеність, яку, однак, зможуть подолати вже його послідовники та учні.

Для Е.Левінаса, якого називають єдиним моралістом серед сучасних французьких філософів, в основі феномена відповідальності лежить відкритість. Людина живе і діє у режимі осмислення себе і власних дій. Відповідальність означає здатність передбачити наслідки кожного свого вчинку і прагнення запобігти негативному ходу подій. Відповідно до цього описується два типи людей, яких символічно філософ визначає “Месією” та “Гегезом”.

“Месія” поєднує у собі виключно позитивні риси – це людина, котра є відкритою для інших, вона навіть може пожертвувати власним життям заради блага інших. В цьому образі переважає любов до ближніх, бажання насамперед допомогти їм. “Месія” відповідає за свої дії та слова, така людина допускає діалог у спілкуванні з іншими, існування поліфонії думок і тверджень. “Месія” – це праведник, котрий страждає, який взяв на себе страждання інших. Епоха не має значення. У кожної епохи є свій “Месія” [6, с.398]. Говорячи конкретно: кожен повинен чинити так, неначе він і є “Месією”. Таким чином, “месіанство – це не впевненість в пришесті людини, яка зупиняє хід історії. Це моя здатність зносити страждання усіх. Це мить, в яку я визнаю мою відповідальність за все” [6, с.400].

Натомість образ “Гегеза” – негативний. До цієї групи відносяться егоїстичні люди, котрі ставлять власні інтереси вище за інтереси інших. Ці люди часто зациклюються на власному “Я”, що може призвести до деструктивних дій.

У кожній людині, більшою чи меншою мірою, проявляються риси, які притаманні обидвом типам. Та Емануель Левінас утверджує месіанську мораль – вибір долі Месії на противагу долі Гегеза. “Вигнання із себе” і прийняття відповідальності, яка детермінується ніколи не опредмечуваною цінністю – Богом [1, с.13].

Кожний людський вчинок, як наслідок обраного рішення в ситуації морального вибору, так чи інакше є дотичним до інтересів інших людей, суспільства. Моральний вибір виражає реальний зв’язок особистості з іншими людьми, а отриманий результат набуває певного значення для всіх. Тому, наріжним питанням етичної теорії буття Е.Левінаса є: “Чи не завдано мною кривди ближньому, чи не вбиваю я його, коли займаю місце під сонцем?” Цим запитанням стверджується святість іншої особи і прагнення існувати-для-іншого. Саме з присвячення-себе-Іншому розпочинається, за філософом, власне людське. “Я” – це той, хто підтримує Іншого, за якого він відповідальний. І цю відповідальність, котра є винятково моїм зобов’язанням, я не можу відкинути [14, с.221]. Ми можемо сподіватися на взаємність з боку інших людей, але вона не повинна стати визначальним чинником щодо наших вчинків. Людина повинна робити щось для Іншого, не вимагаючи нічого взамін, наші дії повинні бути безкорисливими, тому що тільки так ми можемо продемонструвати небайдужість і любов. Відповідальності уникнути неможливо, вона не зникає в мить, коли помирає ближній. Вона вже навіть полягає у тому, щоб у “безсилому зіткненні зі смертю Іншого відповісти: “Я тут”” [9, с.169]. Саме при зустрічі людини зі смертю, вважає філософ, ми можемо проявити найбільшу відповідальність.

В контексті моральної взаємодії з Іншими як складова відповідальності розглядається поняття самопожертви: “В загальній економіці буття та його тиску на себе, стурбованість іншим, що сягає аж самопожертви, аж здатності вмерти за нього; відповідальність за іншого… Оце розривання байдужості, навіть якщо вона переважає статично, можливість одного-для-іншого, і є подією етичноюономіці буття та його тиску на себе, стурбованість іншим, що сягає аж самопожертвиаємин Я й Іншого. мовчання відкр” [12, с.85]. На думку Е.Левінаса, у людському існуванні, яке перетинає та випереджає своє зусилля бути, покликання “існувати-для-іншого” сильніше, ніж загроза смерті: “екзистенційна природа ближнього для мене важливіша, ніж власна, і одразу немовби призначає мене відповідальним за буття Іншого, тобто відповідальним як єдиним та обраним” [12, с.85]. Самопожертва людини витлумачується як здолання порядку буття, звеличується жертовна святість людини як першоначало моралі, що передує турботі про власне існування. Як зазначає В.Малахов, Левінас нагадує громадянам постмодерністської ойкумени про велич самоприниження, святість і осмисленість вільного людського страждання, що становить самий нерв іудео-християнської традиції, невіддільної від духовної ідентичності Європи як у минулому, так і в наші часи.

Згадуючи університетські роки, Е.Левінас розповідав, що перед тим, як почати вивчати твори французьких філософів, він прочитав великих російських письменників (О.Пушкіна, М.Гоголя, Ф.Достоєвського, Л.Толстого, І.Тургенєва), в творах яких ми можемо знайти філософські роздуми над багатьма життєвими проблемами. Зокрема, щодо відповідальності, то Е.Левінас наводить таку цитату Ф.Достоєвського із “Братів Карамазових” (яку мислитель повністю підтримує): “Ми всі є винними за все й за усіх перед усіма, і я найбільше за Інших”. І додає – “я завжди маю відповідальність більшу, аніж усі Інші” [8, с.107].

Приналежність мислителя до французької інтелектуальної традиції, традиції Р.Декарта і Б.Паскаля, відчутна в тому, що раціональне начало від початку пов’язується ним із внутрішнім самовпорядкуванням людського суб’єкта. Саме наше моральне ставлення до Інших, наша відповідальність перед ними і за них спонукає нас утримуватися від екзальтації, уникати п’янкого містичного захвату, культивувати внутрішню прозорість, передбачуваність своєї поведінки, “прямоту” і визначеність стосунків, у яких “відповідь не ухиляється від запитання”, – а все поспіль утворює “розумний характер етичного відношення і мови” [11, с.328].

В книзі “Важка свобода” Е.Левінас наводить слова із Талмуду: “Якщо я не відповідаю за себе, то хто відповідає за мене? Але якщо я відповідаю тільки за себе – то чи залишаюсь я ще собою? (Вавілонський Талмуд, трактат “Авот” 6а)” [6, с.645]. Кожен з нас хоче, щоб поруч із ним були люди порядні й надійні, люди, що поділяють його ціннісні орієнтири, мають схожі життєві пріоритети. У складній сфері моральних стосунків завжди йдеться не лише про реальні дії, спрямовані на іншу людину чи групу людей. До уваги беруться й напівусвідомлені наміри, таємні думки й пориви, які людина ніколи не реалізує. Тому, кожна людина, ким би вона не була і яке б становище вона не займала у суспільстві, повинна нести відповідальність за власні дії. Більше того, кожен з нас повинен нести відповідальність за тих, хто нас оточує і “бути відповідальними за їхню відповідальність” [8, с.103-105].

Французький філософ розуміє, що представлена концепція діалогу далека від реалій міжлюдських відносин. За рамками метафізичної “діалогіки” кожний виключає всіх Інших та існує окремо. Виходячи із екзистенціальних, моральних аномалій людського світу, мислитель створює свою метафізику свободи, яка є філософією відповідальності. “Власне кажучи міжлюдське полягає у небайдужості одне до одного, у відповідальності одне за одного” [9, с.117]. Проте взаємна відповідальність, як така, є безособовим законом, що розміщується над чистим альтруїзмом.

Зіткнення з Іншим є відразу ж відповідальністю за нього. Відповідальність як діалогічний та онтологічний принцип ґрунтується передусім на тому, що люди існують у світі один з одним і один для одного. Вони відповідальні один перед одним і перед світом, за себе і за Інших, за світ в минулому і майбутньому [3, с.219]. Відповідальність означає спроможність правильно зрозуміти потреби інших людей як свої власні. Людина тоді поводиться відповідально стосовно Інших, коли поважає в них особистість. Нести відповідальність означає приймати на себе всі наслідки своїх вчинків.

Усталені тенденції європейської філософської думки пов’язують у єдиний діалектичний вузол проблеми відповідальності і свободи. Левінас веде мову саме про відповідальність, яка “не випливає із свободи”, а передує їй. Найважча і найпосутніша людська відповідальність є саме такою: по-людськи, згідно з власним сумлінням ми не можемо не відчувати себе відповідальними не просто за свої власні рішення і вчинки, але й, щонайперше, за своїх ближніх (про що ми вели мову вище) [11, с.329]. За Левінасом, людська близькість і є цариною такої відповідальності, що не відсилає до моєї свободи, “відповідальності за те, що я не вчинив – за біль та помилки Інших” [11, с.330].

Саме на грунті такої страдницької, важкої відповідальності, яка робить нас немовби заручниками один одного, і зростає вже справді моральна свобода – свобода не як “переможна самодостатня спонтанність” наступально налаштованого Я, а як протилежно спрямована і глибша здатність самої ж цієї суб’єктивної спонтанності “ставити себе під сумнів”, відчувати “сором за саму себе” перед обличчям Іншого. Силою такої власне моральної свободи стає неможливість позбутися нашої відповідальності за Інших, її рух і життя полягають у “незмірній вимогливості до себе, в подоланні самозаспокоєності” – внаслідок чого зростає, мужніє і відвойовує для себе нові можливості наше “Я” [11, с.330].

Саме у ставленні до Іншого наше “невзаємозамінне Я” здобуває свою неповторну відповідальність – а отже, внутрішню свободу та власну ідентичність, духовно випростується, стає володарем самого себе – тим Я, яке “підтримує світ”. І водночас, ми вже спостерігали онтологічну необґрунтованість існування цього Іншого, його підвладність стражданню і смерті. У своїй зверненості до нього Я переживає турботу про нього як визначальний чинник власного буття, джерело власної “присутності в собі самому” [11, с.344].

Отже, Левінас з неабиякою переконливістю дає змогу збагнути, наскільки важливим є той “моральний мінімум”, який уможливлює самий феномен заручництва – здатність однієї особи заступатися за іншу, “брати на себе” її ситуацію та проблеми, не тільки фізичні труднощі й страждання, а й моральну небездоганність поведінки. Французький філософ прагне показати, що саме “завдяки ситуації заручника у світі можуть існувати жаль, співстраждання, прощення і близькістть” [11, с.354].

Отже, у філософії Левінаса: 1). Вказується на негативні риси техногенного суспільства, йдеться про занепад культури та її дефіцит; 2). Вводиться своя оригінальна класифікація культури, а також описується два типи людей – “Месія” та “Гегез”; 3). Відповідальність тлумачиться як діалогічний та онтологічний принцип, який ґрунтується на тому, що люди існують у світі один з одним і один для одного; 4). Емануель Левінас підкреслює взаємозв’язок свободи і відповідальності, які виступають як два взаємозумовлених, взаємодоповнюючих і засадничих поняття етики.

Перспективи дослідження вбачаємо в подальшому вивченні етико-філософських поглядів Емануеля Левінаса. Зокрема таких питань як любов та гендерна проблематика, аксіологічний вимір “Обличчя Іншого”, проблем смерті та безсмертя, щастя і страждання, самотності людини в світі та ін.