МІФОЛОГЕМА ХАОСУ ТА ЇЇ ЕВРИСТИЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ

У даній статті досліджується міфологічний архетип Хаосу в деяких міфологічних та релігійних сюжетах, також звертається увага на проблему евристичного потенціалу цієї міфологеми з приводу її виявів у науці, політиці, літературі.

Останнім часом все гострішим стає питання про “синтез знань” і неможливість його розв’язання в межах знання винятково наукового. Міркування щодо поєднання логічного та інтуїтивного, раціонального та інстинктивного, наукового та міфологічного (А.Н.Уайтхед, К.Лоренц та ін.) з метою поновлення втраченого антропокосмічного відчуття єдності людини й природи, набуття емоційної “неусвідомленої тотожності” (К.Юнг) людини зі світом стають усе більш популярними в науковому середовищі. З часів О.Лосєва та його знаменитої “Діалектики міфу” обговорюється неминучість міфологічної мови в глобальних наукових концепціях. А праці К.Юнга та його послідовників сприяють усвідомленню виявів архетипних образів не тільки у психічних процесах окремих особистостей, а й у колективній культуротворчості, в тому числі в творчості науковій.

В цій статті автор ставить своїм завданням описати риси архетипної міфологеми Хаосу в деяких міфологічних і релігійних сюжетах, а також звернутися до проблеми евристичного потенціалу цієї міфологеми з приводу її виявів у науці, політиці, літературі.

Архетипна міфологема Хаосу в космогонічній міфології різних народів є одним із найбільш вдалих, оригінальних, насичених змістом і глибиною образів. Сам термін “хаос” виникає в грецькій міфології, однак під іншими найменуваннями відомий і в більш ранніх міфологічних системах. Найбільш архаїчні культури, наприклад, австралійські аборигени, майже не знають поняття “хаос”. Концепція хаосу є породженням пізнішого часу, що потребує наявності певного рівня спекулятивної думки про причини сутнього.

До характеристик Xаосу, які регулярно повторюються в різноманітних традиціях, відносяться:

1) Зв'язок Xаосу з водною стихією, внаслідок чого він може йменуватися “світовими водами”, “первозданним океаном” тощо.

2) Нескінченність у часі й у просторі, розуміння хаосу як “безодні”.

3) Певна “рознесеність” аж до порожнечі або, навпаки, змішаність усіх елементів (аморфний стан матерії, який виключає не тільки предметність, а й існування стихій і основних параметрів світу в розділеному виді).

4) Невпорядкованість, максимум ентропійних тенденцій, тобто абсолютна вилученість Xаоса зі сфери передбачуваного (суцільна випадковість, яка виключає категорію причиновості).

5) Жахливість, похмурість як наслідок далекості від сфери всього впорядкованого, “культурного”, людського, від логосу, розуму, слова.

6) Можливо, найважливіша риса Хаосу – це його роль “лона”, в якому зароджується світ, існування в ньому якоїсь енергії, що приводить до породження [див.: 1, с.581-582].

Найраніші з відомих концепцій Хаосу відносяться до шумерської й давньоєгипетської культури. Так у космогонічних міфах давнього Єгипту Xаос втілюється в образі первородного океану Нуна, для якого характерні небуття, відсутність неба, землі, світу. Водночас цьому Xаосу невластива безладність і жахливість. Усередині Нуна перебуває творець Атум, який з Нуна творить усе сутнє, “знищуючи Xаос води” (гераклеопольське сказання). Створення світу з Xаоса є оборотним: світ не тільки весь час протистоїть силам навколишнього Xаосу, а й може бути знову перетворений у хаос. Незадоволений поведінкою богів Атум у “Книзі мертвих” погрожує: “Я зруйную все, що я створив. Світ знову перетвориться в Xаос (Нун) і нескінченність (Хух), як було спочатку”.

Шумерська версія припускає ніби дві стадії втілення Хаосу: перша – заповнення всього простору світовим океаном, у надрах якого перебувала праматір усього сутнього Намму; друга – нерозривна злитість божественної подружньої пари Ана й Ки, порушена їхнім сином Енлілем, що відірвав батьків одне від одного. Повітряна субстанція Енліля була першим заповненням уже космічного простору й першим носієм руху. Шумерська концепція хаосу, як бачимо, більш динамічна порівняно з єгипетською.

Біблійний варіант переказу про Хаос з книги Буття й деяких інших частин Біблії зазнав відчутного впливу вавилонської схеми, хоча образ Xаосу-безодні виступає тут уже в дещо деміфологізованому вигляді. Світова безодня описується не як щось вічне, абсолютне, споконвіку самостійне, а як створена творцем. Але безодня Хаосу, будучи вторинною в часі, створеною й обмеженою у своїх можливостях, є актуальною. Бог не тільки загрожує потопом, але й звільняє безодню – tehom від перешкод. При цьому Бог зберігає контроль над хаотичним потопом.

Інша особливість давньоєврейської концепції Xаосу полягає в тому, що всі, хто противиться Богові й намагаються порушити світовий порядок, відправляються в морські води, тобто в залишок безодні на землі (Левіафан та інші біблійні чудовиська). Отже, біблійна традиція виходить із чітко боготворчого й богоборчого трактування Хаосу.

У деяких традиціях панують так звані апофатичні описи Хаосу, коли він визначається через те, що в ньому відсутнє (“нульовий” Xаос). Серед найбільш відомих прикладів – ведійська картина того, що передувало утворенню, описана в Рігведі. Проте й ці апофатичні описи доповнюються характеристиками іншого типу: “Морок був прихований мороком спочатку. Нерозрізнена безодня – все це”. В цій безодні Хаосу дихало, “не коливаючи повітря”, щось Одно, “і не було нічого іншого, крім нього”. Це Одне, укладене в порожнечу, було породжено силою жару – тапаса. Першоджерелом світу, що твориться, було бажання. В інших індійських версіях бажання й утворення пов'язуються із золотим зародком, який плавав у Хаосі-океані (Гіран’ягарбга). Порівняємо також уривок з “Брігадараньяка-Упанішади”: “Спочатку цей [світ] був водою. Ця вода створила дійсне – це Брагман. Брагман [створив] Праджапаті, Праджапаті – богів...”.

Описи “нульового” Хаосу відомі також зі “Старшої Едди”: “На початку часів не було у світі ні піску, ні моря, ні хвиль холодних; землі ще не було й небозводу, безодня сяяла, трава не росла” (“Прорікання вельви”); у давньоскандинавській міфології Хаос розумівся й у більш специфічному змісті – як безодня, обмежена на півночі холодним і темним Ніфльгеймом й на півдні теплим і світлим Муспельсгеймом. Це саме знаходимо в космогонічному міфі народів Океанії, де говориться: “Не було більше нічого у світі – ні піску, ні гірських хребтів, ні океану, ні неба. І глибока темрява була над піною хвиль перед ликом безодні”. “Нульовий” хаос відомий також з месоамериканського епосу “Пополь Вух” і з цілої низки міфів інших народів.

Як і Хаос, що характеризується змішаністю й безформністю, цей “нульовий” Хаос організується введенням серії основоположних бінарних ознак (вода – твердь, темрява – світло, холод – тепло, ніч – день, жіноче – чоловіче, низ – верх тощо).

У китайській міфології Хаос є передусім місцем народження початку, розвиток якого в остаточному підсумку приводить до виникнення всесвіту. У книзі “Хуайнань-Цзи” два божества виникають із Хаосу й починають його упорядкування. В конфуціанських творах Хаос безформний і стихії змішані; творення починається з того, що чисте ці – нерозчленована первоматерія, першоефір – стає небом, мутне ж – землею. В “Даодецзині” Лао-Цзи йдеться про те, що в Хаосі, перш ніж виникли небо й земля, зароджується позбавлене форми дао, яке можна вважати матір'ю Піднебесної. Це дао виступає як творчий організуючий початок у ланцюзі людина – земля – небо – дао – природність.

Роль Хаосу в міфопоетичних традиціях не вичерпується тільки космогонічним циклом. І після влаштування космосу всесвіт найчастіше розуміється начебто якийсь центр, видима поверхня; периферія ж залишається не тільки менш космізованою, а іноді тлумачиться як залишок Xаосу, звичайно ослабленого, приглушеного, але існуючого й часом загрозливого до космосу, світу. Міфопоетичні описи світових катастроф, катаклізмів (потоп) саме й припускають не повне вигнання Xаосу, а тільки його витісненість [1].

Особливого розгляду потребують характеристики Хаосу в античній міфології, тому що саме слово “хаос” є грецьким за походженням [2]. Хаос – з грецької chaos, від кореня cha-, звідси chaіno, chasco, “позіхаю”, “роззявляю”; Хаос тому означає передусім “гомін”, “зівання”, “зяяння”, “розверстий простір”. В античній літературі й філософії Хаос згадується в багатьох авторів – Гесіода, орфіків, схоліастів, досократиків (Акусілай, Ферекід й ін.), Евріпіда, Арістофана, Платона, Аристотеля, стоїків (Зенон, Секст Емпірик) та ін. Натомість Гомер, Піндар, Есхіл, Софокл жодного разу не вживають цей термін. Якими ж рисами наділяють хаос античні мислителі? Вони дуже схожі на вищеперелічені в світовій міфології. В “Теогонії” Гесіода Хаос є першопотенцією поряд з Геєю, Тартаром й Еросом. Гесіод дає одночасно фізичне й міфологічне тлумачення Хаосу. Фізично Хаос є нескінченним і порожнім світовим простором, міфологічно він здатний породжувати із себе Ереб – Ніч, Геліру – День.

У схоліастів Хаос описується то як вода, то як розлите повітря, то як місце поділу й розчленовування стихій. Акусілай і Ферекід вважали Хаос початком усякого буття, який ототожнювали то з водою, то із заповненим простором. В Евріпіда Хаос є простором між небом і землею. В космогонії Арістофана Xаос фігурує як першопотенція поряд з Еребом, Ніччю й Тартаром. Від Ереба й Ночі виникло світове яйце, а зі світового яйця виник Ерос. Ерос же з суміші всього породжує Землю, небо, море, богів і людей.

Отже, до кінця класичного періоду в Греції склалися два підходи до розуміння Xаосу, що випливають із тлумачення Гесіода; який: 1) Висуває на перший план поняття Хаосу як фізичного простору, порожнього або чимсь наповненого; 2) Розуміє Хаос як щось живе і здатне животворити, як основу світового життя.

Перша концепція поглиблюється Платоном і, меншою мірою, Аристотелем. Стоїки (Зенон, Секст Емпірик) не вийшли за межі класичного розуміння Хаосу, вважаючи його або “вологою”, або просто “водою”, хоча й наділяли хаос творчими потенціями. В деяких авторів обидві позиції поєднані, тобто Xаос є водою, першоелементом, але вода шляхом згущення або розрідження перетворюється в різні тіла, так що сам собою “Хаос є розчленовуванням і поділом на елементи”, “Хаос є виникла до поділу волога”. А вже стоїки об'єднали поняття Xаосу з елементами, так що Xаос уявлявся їм ніби межею розрідженого стану елементів і, з іншого боку, творчим початком (принципом) поділу елементів, хоча сам він позбавлений усякого поділу й розчленовування.

В орфікив Хаос і світове яйце в ньому породили із себе увесь світ. Климент Римський пише про первісний безладний стан матерії, який поступово перетворився в Хаос-Яйце, а звідси з'являються й усі реальні форми світу. Симплікій розвиває думку, що Ефір і Xаос є тими тезою й антитезою, зі злиття яких утворюється все буття: з Ефіру – еманації богів, а з безодні-Xаоса виникає вся безмежність. В остаточній формі ця концепція сформульована в Гермія Олександрійського: монада – Ефір, діада – Xаос, тріада – Яйце. Отже, Хаос є діадичним в орфіко-піфагорійському розумінні цього слова. Проте вихідним пунктом тут є не діада, а монада, і вже в монаді укладено в згорнутому виді все розгорнуте в діаді. Тому й неоплатоніки уявляли Хаос як монаду. Принцип збігу початків і кінців в Xаосі для античного мислення – одна з найтиповіших тем. Із цього видно, що Xаос розумівся як принцип безперервного, нерозрізненого кінцевого становлення.

Трактування Хаосу як страшної безодні було найпоширенішим у давньоримській літературі, в якій Хаос близько зв'язувався з аідом, або прямо ототожнювався з ним. Цей аспект Хаосу теж успадкований від орфікив, які називали його “страшною безоднею”. Римляни додали до цього ще й гострий суб'єктивізм переживання, жахливий афект і трагічний пафос перед цією безформною й всепоглинаючою безоднею.

Останнім етапом у розвитку античних уявлень про Xаос є його неоплатонічне розуміння. Оскільки неоплатонізм є пізнішою реставрацією всієї давньої міфології, то він неминуче перетворював живу й конкретну міфологію у філософську систему абстрактних понять і ставав абсолютним ідеалізмом, у якому головну роль відіграла теорія чистого мислення. Але й у сфері чистого мислення теж є свої форми й своя безформність, своя межа й своя безмежність, свої завершені образи й своє безперервне й нескінченне становлення. Саме в цьому плані древній образ Xаоса знову починав відігравати свою основну роль, але вже як один з організуючих принципів чистого мислення. Хаос постає як величний, трагічний образ космічної першоєдності, де розплавлене все буття, з якого воно з'являється й у якому воно гине; тому Xаос є універсальним принципом суцільного й безперервного, нескінченного й безмежного становлення. Він – континуум, позбавлений усяких розривів, усяких порожніх проміжків і навіть взагалі всяких розходжень. І тому він – принцип і джерело всякого становлення, що вічно творить живе лоно для всіх життєвих оформлень. Античний Хаос всемогутній і безликий, він усе оформляє, але сам безформний. Він – світове чудовисько, сутність якого є порожнеча й ніщо. Це – нескінченність і нуль одночасно. Всі елементи злиті в одне нероздільне ціле; у цьому й полягає особливість одного із самих найоригінальніших образів античного міфологічно-філософського мислення [2].

Кажучи про те, наскільки архетипна міфологема хаосу залишається актуальною для сьогодення, можна вказати на використання цього терміну в аналізі літературних творів, політичних процесів, у сучасних наукових концепціях, зокрема в синергетиці, і навіть у фундаментальних теоріях фізики. Xаос – не тільки образ міфопоетичного мистецтва, а й одне з понять, без якого не могли обійтися ні античні космогонії, ні І. Кант; це стосується і сучасних мислителів. Антропокосмізм цієї міфологеми виявився в теоріях психоаналізу, в яких хаос зіставляється з “несвідомим” початком людської психіки. Ще раніше Ніцше вбачав його вияви в культуротворчості, коли вводив своє поняття “діонісійського” початку в культурі.

Термін “хаос” активно використовується у студіях постмодерністів для опису характеристик постмодерністського стану культури. Теза “світ як хаос” стає своєрідним обґрунтуванням плюралістичних тенденцій розвитку культури з принциповим запереченням можливості їхнього синтезу, а отже, й упорядкування.

Торкаючись проблеми використання терміну “хаос” в самих різноманітних сферах людської життєдіяльності, ми, звичайно, не можемо охопити все розмаїття цих виявів, але деякі приклади є досить показовими. Так, наприклад у сфері політики, Андрій Савельєв, активіст російської партії “Батьківщина”, у своїй книзі “Політична міфологія” багаторазово повторює тезу про хаотичний стан у соціокультурному середовищі при аналізі сучасної політичної ситуації, у результаті чого суспільство часто змушене звертатися до архаїчних способів освоєння дійсності. В міру ускладнення звичної картини світу, що розсипається на очах, здатність сприйняття дійсності у всьому її різноманітті втрачається, і вона підмінюється гранично спрощеною схемою, набором міфологічних сюжетів, у яких древні боги заміняються сучасними діючими політиками, а божественні сили – їхньою таємничою магією й боротьбою прихованих сил. Відповідно політичне поводження зводиться до найбільш простих і емоційно виразних дій – стихії мітингів, прояву перебільшених захватів і неадекватної ненависті до політичних лідерів і т.д. Новизна відчуття знову актуалізованого архетипу штовхає людей до експресивних виражень скороминущих колективних сподівань [5].

У літературі образ хаосу багаторазово варіюється в різних авторів, що вимагає окремого дослідження. Але можна навести характерний приклад. Р.Співак, досліджуючи роман Леоніда Андрєєва “Іуда Іскаріот”, говорить про те, що в зображенні Іуди впізнається архетип Хаосу, маркірований автором за допомогою яскраво вираженої експресіоністської, тобто відверто умовної, образності. В описах же Ісуса з його учнями оживають всі основні атрибути архетипу Космосу: упорядкованість, визначеність, гармонія, божественна присутність, краса. Відповідно семантизована просторова організація світу Христа з апостолами: Христос завжди в центрі – в оточенні учнів або попереду їх, задає напрямок руху. Світ Ісуса та його учнів є строго ієрархізованим і тому ясним, “прозорим”, спокійним, зрозумілим [10].

У фізиці ті або ті риси характеристик древньої міфологеми хаосу проглядаються вже в описах ньютонівського простору як нескінченного, безмежного, однорідного. Ньютонівський простір, звичайно, не є креативним, він схожий лише з тим аспектом опису міфологічного хаосу, який стосується його розуміння як протяжності, що вміщує в себе все в цьому світі.

Фізичне поняття “ентропія” також дуже близьке за значенням до поняття Хаос. Воно застосовується в другому законі термодинаміки й полягає в тому, що структурна енергія згортається в хаотичну, подібну до відпрацьованих шлаків. Процес розпаду енергії, перетворення її в некеровану деструктивну силу й названий ентропією, яка за своїми описами ідентична міфологічному розумінню деструктивної ролі хаосу, але, щоправда без звернення до його творчої потуги.

Однак у більш пізніх фізичних концепціях дослідники (неусвідомлено, звичайно) повертаються й до ідеї креативних можливостей хаосу. Так, сучасна теорія Великого вибуху деякої “сингулярної точки”, який призводить до виникнення всесвіту, має ряд спільних рис з міфологемою золотого яйця-зародка (Гіран’ягарбги), що виникає в хаосі, з якого потім народжується увесь інший світ.

У фундаментальній фізиці Андрій Лінде у 1983 році запропонував “хаотичний сценарій” походження Всесвіту. Як і будь-яка нова оригінальна теорія “хаотичний сценарій” був спочатку сприйнятий як “наукова екзотика”. А тим часом його поява була зумовлена аж ніяк не прагненням до “оригінальності”, а суго внутрітеоретичними вимогами – хаотичний сценарій був природним розв’язанням проблем, які нагромадилися в інфляційній теорії походження Всесвіту. “Хаос” у цій теорії розуміється як “флуктуючий фізичний вакуум” і виступає “матерією” або “предметом” для урівноваження Всесвіту. Зміни, що відбуваються в сучасній науці, дозволяють сьогодні робити предметом серйозного обговорення такі проблеми, які раніше вважалися суго метафізичними або натурфілософськими. Тому поява хаотичного сценарію мала не тільки власне науковий, а й культурний резонанс [8].

Образ хаосу в синергетиці як теорії розвитку нелінійних систем зайняв міцне й стійке місце, виділившись навіть в окрему “теорію детермінованого хаосу”. В цій сфері науковими термінами стають такі вирази як “топологія хаосу”, “ієрархія рівнів хаосу”, “хаососкладність”, “грань хаосу”, “хаологія” тощо [9]. Основною ідеєю синергетичної парадигми став пошук законів і принципів, що є спільними для найрізноманітніших сфер прояву – фізичної, біологічної, психічної, соціальної і т.д. – з метою створення холістичної (цілісної) картини світу. Одним з таких загальних методологічних принципів синергетика вважає взаємодію двох протилежних первнів – структуруючо-негентропійного й розмиваючо-ентропійного (дисипативного). Отже, мова йде про ту саму давню міфологічну ідею виникнення Космосу з Хаосу, порядку з безладу, тільки тепер ця ідея виражається в термінах науки. О.Князєва й С.Курдюмов так формулюють цю думку: “Все залежить від взаємної гри, змагання двох з початків: утворюючого структури, що нарощує неоднорідності в суцільному середовищі..., і розпорошуючого, що розмиває неоднорідності... всілякої природи” [4, с.8]. В синергетиці воскресає давня ідея про творчу роль хаосу, приховану в його потенціалі. Роль розмиваючого (хаотичного) початку тут не обмежується тільки спрямованістю на ліквідацію порядку, на його повне знищення. Розмиваючо-ентропійний стан характеризується як біфуркаційний, тобто такий, що містить у собі безліч мікроцентрів нової організації. Деякі з них надалі стають атракторами становлення макроорганізованих структур нових систем. У цьому полягає основна “конструктивна роль динамічного хаосу” [7, с. 114]. Однак сама собою поява безлічі нових мікро- і навіть макроструктур у точках біфуркації ще не є “порядком”, це все ще хаос, тільки більш структурований і такий, що перебуває “у процесі” своєї організації. На цьому етапі проявляється така функція “конструктивної ролі хаосу” – “випалювання, виїдання всього зайвого, непотрібного в процесах виникнення нових структур у їхнього розвитку” [4, с.9, 17, 21]. Тобто, завдяки дії дисипативного початку:

1) Ліквідуються багато з тих нових центрів, нової організації, які не відповідають “конусу атрактора” в їхньому розвитку.

2) “Виїдається” все застаріле, віджиле у вже сформованій структурі, невідповідне новим умовам її існування.

Саме остання функція зумовлює можливість розвитку багатьох синергетичних систем не шляхом різкого розпаду й знищення, а еволюційно, за допомогою різкої зміни лише певних елементів цих структур. Тим самим, за виразом О.Князєвої, “хаос будує, руйнуючи, причому він є щось конструктивне й у момент виходу на атрактор, і після виходу на нього” [3, с.22]. Проте, саме так роль хаосу розумілася й у міфах, особливо в індійській міфології, де, крім концепції первісного хаосу, творчо-руйнуючі структури світу втілені в симбіозі функцій богів Вішну-Шіви. Вішну-охоронець світу несе на собі смислове навантаження структурно-негентропійного первня, Шіва- руйнівник – смислове навантаження розпорошуючо-ентропійного первня. Але “танець Шіви”, що руйнує Всесвіт, потрібний не в ім'я руйнування як знищення, а для створення нової комбінації елементів, для відновлення структури, для нового витка еволюції. Не випадково Вішну й Шіва – це не різні боги, а лише різні лики споконвічного єдиного Брагми.

Отже, на думку М.Ахундова, складається парадоксальне враження, що майже всі фундаментальні уявлення про простір і час вже давно створені нашими далекими попередниками. В кожному разі, важко знайти такі сучасні концепції або моделі простору й часу, в яких не було б досить архаїчних прообразів [6, с.209].

На останок зазначимо, міфологічне поняття хаосу є настільки базовим, справді архетипним, що, проявляючись упродовж усієї історії людства у найрізноманітніших сферах розумової діяльності людини, воно не втрачає своєї свіжості, оригінальності й актуальності, несучи на собі при цьому те саме смислове навантаження, що мало тисячі років тому. Все це підтверджує думку К.Юнга, а також М.Эліаде про те, що архетипний образ є незнищенним у свідомості людини. Він може як завгодно трансформуватись у часі, змінювати свої найменування, семантику свого вираження, способи подачі та сприйняття, але суть його залишиться незмінною, і людство знову й знову буде розкривати в ньому безодню смислів і значень.