Студопедия — УКРАЇНСЬКИХ МИСЛИТЕЛІВ ПОЧ. ХХ СТ.
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

УКРАЇНСЬКИХ МИСЛИТЕЛІВ ПОЧ. ХХ СТ.






Українська філософія права має потужну понад тисячолітню природно-правову традицію. Вона виразно простежується у правовій реальності княжої України, зокрема у феномені звичаєвого права, яке було чи не найважливішою формою права в той історичний період; в Русі-Україні, що перебувала у складі Великого Князівства Литовського, про що свідчить філософсько-правова ідеологія тієї епохи; в епоху Козацької України, свідченням чого є низка правових документів, зокрема, конституція Пилипа Орлика. Про цю традицію дізнаємося з розділів “Етики” професорів філософії Києво-Могилянської академії М.Козачинського, С.Кулябки, Г.Кониського тощо. Кожен професор, розглядаючи одну з етичних чеснот – справедливість, обов’язково коротко зупинявся на розгляді права та закону [1, с.175], що свідчить про трактування ними права та моралі у нерозривному зв’язку. В цих розділах знаходимо перші спроби створення політичної та правової науки в Україні [там само]. Природно-правові ідеї лежать в основі філософсько-правових поглядів представників українського філософського романтизму, що свідчить про те, що тяглість природно-правова традиції не переривалася в нашій філософії права ще з часів княжої України. Дослідження філософсько-світоглядних ідей та положень українського романтизму як чинника державно-правового розвитку, правової ідеології, державно-правової свідомості, почуття права тощо щойно розпочалося. Зокрема, Л.Яблонська проаналізувала романтизм як спосіб мислення держави та нації у політико-правових концепціях мислителів Німеччини ХVIII-ХIХ ст. [2]. О.Рудакевич теж трактує романтичний світогляд як чинник формування української політико-правової культури в контексті дослідження філософії української національної ідеї [3]. В цьому ж контексті до романтизму зверталася в 90-х роках О.Забужко [4]. Варто зазначити, що дослідженням романтизму як чинника суспільного розвитку більше цікавилися українські науковці в політологічному аспекті [див.: 5, с.14]. У філософсько-правовому – поки що інтересу до цього світогляду в достатній мірі проявлено не було.

Уже Г.Сковорода, будучи предтечею романтизму, стверджує ідею, що вільна, повноцінна особистість може бути витворена, сформована вільним, цілісним національним життям – кожний народ має право бути, жити у свободі. Ці ідеї звучать у великого мислителя приблизно тоді, коли Й.Фіхте назве спільність духу з народом походження основною ознакою національної ідентичності і проголосить ідею свободи нації. Г.Сковорода підготує добротне підґрунтя для українського романтизму. Саме у Г.Сковороди, звучить ідея про право людини на свій власний світ, “який вона сама собі творить і в якому панує” [1, с.223]. Мислитель вважав внутрішній світ людини не просто відображенням світу матеріального, а автономним світом, “мікрокосмом”, малим світом, який належить винятково самій людині, яким лише вона сама може розпоряджатися, і це є право винятково самої особистості. “Істинна людина” у Г.Сковороди – це людина, що здатна створити оцей свій малий світ і панувати в ньому. Ця “істинна людина” це і є у мислителя Бог. “Істинна людина” і Бог є теж саме [6, с.172] – ця ідея звучить у його творах неодноразово.

Сучасна українська людина знає про те, що її внутрішній світ – це її приватна власність, вона належить їй і більш нікому, але мало хто із наших сучасників знає, як наполегливо захищав це наше право у покріпаченій Україні ХVIII ст. “український Сократ” Г.Сковорода. У своїх поглядах на людське щастя, на працю як основну засаду його Г.Сковорода “виходив із принципу природного права” – зазначають українські дослідники [1, с.230]. Мислитель вірив у доцільність природних законів і заснованого на ній порядку, який він пов’язував із Божественним началом.

Природно-правові ідеї пронизують преромантичну “Історію Русів” [7, с.35]. Бути народу, нації самими собою, пише автор “Історії Русів”, означає жити на власній землі, реалізувати дані Богом і природою права на життя власною волею, звичаями, правилами співжиття, мати власну державу і в ній – відповідні закони, боронити себе, свою землю, дітей, могили і заповіти предків. Вся робота пронизана ідеєю природного права кожного народу бути самим собою, з власною ідентичністю і боронити себе від кожного, хто на цю ідентичність зазіхає. До речі, боронити себе від зовнішніх зазіхань, протестувати в різних формах проти руйнації своєї самості – це також природне право всього живого і, зрозуміло, народу теж. Про це приблизно тоді ж писали західноєвропейські філософи Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, І.Кант, американські мислителі Т.Джефферсон, Т.Пейн, О.Гамільтон та ін. [8]. “…Відомо бо цілому світові, – пише автор “Історії…”, – що народ Руський зі своїми Козаками був спочатку народом самодержавним, себто від самого себе залежав, під правління Князів своїх, або Самодержавців злучився потім з Литвою і Польщею, щоб спротивляться з ними Татарам, які їх руйнували…” [7, с.265]. Мовиться в творі про природні права кожного народу на власну віру, релігію, гідність, власність тощо. На багатьох сторінках твору мовиться про втрачені українцями національні звичаї, права та вольності козацькі, права власності на різноманітні маєтності, національні багатства, права бути політичним народом, права на культурні цінності, збереження звичаїв та традицій, тих засад на яких тримається життя козацького народу [див.: 7, с.213, 268-269, 277, 307].

Далі ці ж ідеї будуть успадковані і розвинені в філософії українського романтизму ХIХ ст. І.Франко геніально побачив саме в нації одного із потужних рушіїв історичного поступу, на відміну від К.Маркса, який не помітив процесу культурації історії, недооцінив ролі та значимості нації і винищив над нею клас та партію. Пізніша історія доведе, яким тупиковим виявився марксистський варіант суспільного розвитку під диктатом робітничого класу та його партії. І як правильно І.Франко промислив, відчув глобальну тенденцію свого часу – ствердження свободи волі нації і кожного, хто її представляє, тенденцію ствердження, збереження і розвитку загальнолюдського в окремішно-унікальних національних формах. Тому він і писав, що все, що йде поза рами нації, то або фарисейство людей що прагнуть інтернаціональними фразами прикрити панування однієї нації над іншою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що хотіли б своє відчуження від рідної нації прикрити “вселюдськими” фразами [9, с.439].

У І.Франка глибоко філософське розуміння ролі і значимості нації для історії, для кожного її представника. Так само, як і Т.Шевченко, він вбачає у ній ланку космічного буття, а не просто сукупність індивідів спільного походження. Нація для нього – це космічний організм, живе ціле, що сполучає окремішну людину з усім людством, з Всесвітом, Богом. Це – цілісний універсум, де індивід знаходить все необхідне для життя: землю, простір, територію, освоєну своїм народом, його унікальну культуру, історію, мову, дух, віру, святині, дім, рідних людей, орієнтири для майбутнього, захист свого буття тощо. Повноцінна, сформована нація – це передумова, таке ж саме повноцінне підґрунтя для повноцінного життя кожного, хто цю націю складає. І навпаки – знищене, поруйноване національне культурне поле – це порожнеча, руїна, де повноцінні національні люди не формуються. Це – катастрофа для її представників [див.: 11; 12; 4; 13]. Ця істина здавна відома всім окупантам, асиміляторам, колонізаторам. У І.Франка було глибоке розуміння того, що в стані “недонаціональності”, а чи загалом поза-національності сама людина є чимось дуже частковим – їй не вистачає чогось далеко недругорядного – сили волі, духу, совісті, віри тощо. Він наполегливо захищає природне право народу, нації бути самими собою, бути в часі, в майбутньому, бути на землі, продовженням якої вони самі і є. Він був переконаний в тому, що доки кожний народ не зреалізує себе культурно і політично, доки національні змагання не будуть здійсненні, людство не зможе сягнути якихось вищих міжнародних цілей [14, с.404]. На відміну від М.Драгоманова, який “...України без близького зв’язку з Росією і уявити не міг собі...” [15, с.69], “доктор Франко всю свою діяльність спрямував у площину загальнолюдської культури, історії, моралі, куди Україна мала включитись як рівна між рівних” [14, с.69].

Як і інші українські мислителі романтично-екзистенціального світоглядного спрямування, І.Франко з осудом ставився до будь-яких форм насильства чи то над людиною, чи над нацією. Він писав, що там, де “ свавілля є основою, є основою закону, немає ні закону, ні волі, немає забезпечення примітивних прав людини. Немає меж насильству при такій системі” [10, 3, с.103].

Погляди М.Грушевського теж в значній мірі формувалися під впливом європейського позитивізму, проте романтично-філософські впливи в його творчості простежуються більш, ніж виразно. В його фундаментальній праці “Історія України-Руси” переконливо доведено, що саме народ, нація є основним рушієм історії – на противагу марксизму, де таким рушієм мислиться клас і його партія [16].

М.Грушевський успадкував незалежницькі ідеї, напрацьовані його попередниками. Вже на поч.. ХХ ст.. під час дискусії щодо конституційного реформування Російської імперії опубліковано цілу низку статей діячів українського суспільно-політичного руху. Найбільш відомою була конституційна концепція М.Грушевського, яка продовжила ідеї М.Костомарова та М.Драгоманова і пропонувала ідею національно-територіальної децентралізації Російської імперії.

Він все своє творче життя присвятив ідеї українського націотворення. Його ніколи не полишав інтерес до української історії та культури. Він був надзвичайним знавцем українського народного життя, українськостї як духу, ментальності. Саме він, зібравши велетенний масив історичних емпіричних та ідеальних фактів, довів, що українці як окремішний народ створили княжу Україну, пронесли тяглість української державності через Галицько-Волинське князівство, Велике Князівство Литовське, Козацьку державу у наступні часи – до ХХ ст., Української республіки. Він показав, як поставала українська нація протягом тривалого часу шляхом злиття багатьох етносів, що населяли українські землі, шляхом розвитку національної свідомості, історичної пам’яті, спільної культури тощо. Концепція “українсько-руської народності”, що створила княжу Україну, лягла в основу програмних документів українських партій поч. ХХ ст., була розвинута самим М.Грушевським та його однодумцями в нормативно-правових документах Центральної Ради. В них національна ідея проголошувалась засадничим принципом в еволюції українського народу. В роботі “На порозі нової України” він виступає за повну політично-державну самостійність України. В ІІІ Універсалі Центральної Ради ще не мовиться про державний суверенітет України. В тексті ІV Універсалу зафіксовано Постанову Центральної Ради про відокремлення України від Росії і її подальше суверенне державно-політичне існування. Таким чином було реалізовано природне право українського народу на незалежну національну державу.

Великий знавець етно-національного життя М.Грушевський був прихильником концепції природного права, яка органічно склалася як традиція в українській філософській та політико-правовій культурі, починаючи з Княжої епохи. Він мислив етнос, націю, народ частиною живої природи, продовженням її, глибоко шанував все, що творилося народним розумом, мудрістю, що народ зберігав і передавав наступним поколінням. Досліджуючи українське народне життя, підкреслював роль і значимість традиційно-звичаєвих норм і правил як природних регуляторів суспільних відносин [16]. М.Грушевський з великою шаною ставився до природного права кожного народу бути самим собою. Він писав: “Ми добуваємо державне право для української землі не для того, щоб панувати над національними меншостями України...” [17]. “Всі сі національні чи релігійні групи матимуть право закладати свої культурні і релігійні товариства і установи і діставати для них підмоги з автономного скарбу України і т.ін.” – писав він [17]

В ІV Універсалі Центральної Ради було зафіксовано ідею рівноправності всіх народів, що населяють Україну, закріплено цілий спектр громадянських прав, незалежно від національності, віри, соціального становища тощо [18].

Підсумовуючи, варто підкреслити, що політико-правова концепція М.Грушевського продовжила традиції М.Костомарова, кирило-мефодіївців, М.Драгоманова, І.Франка, з яким він співпрацював у Львові, В.Винниченка тощо.

Продовжуючи аналіз тяглості природно-правової традиції в українській правовій культурі, не можемо оминути творчість В.Винниченка, який у творах: “Відродження нації”, “Заповіт борцям за визволення”, “Наші орієнтації”, “Щоденник” та ін. проводить ідею захисту природного права українців на власну долю, історію, культуру, державне політичне буття тощо. Мислитель постає гуманістом, глибоким філософом, який усвідомлює до кінця, що таке нація, якою є її значимість і роль для окремішного індивіда та для історії.Саме в національному питанні розійшлися В.Винниченко і марксисти. Він вважав, що кожна людина “закорінена” в своїй землі, природному ландшафті, в культурному середовищі, серед “своїх” людей, на “своїй” землі – в цьому корінь і основа національного чуття. Через це національна свідомість, і любов до своєї нації “не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу. І визискуваний пролетарій, і визискувач – буржуа однаково люблять себе і все те, що дає й підтримує в них владну могутню силу” [19, с.72-73]. Національне почуття – це за В.Винниченком, не що інше, як прояв інстинкту до життя у кожній людині, незалежно від її становища у суспільстві. Виходячи з цього, мислитель розглядає більшовицько-російський інтернаціоналізм як злочинну пропаганду проти самого життя [19].

Глибокий філософ В.Винниченко палко захищає ідею гармонії людини і природи, народу і природи, землі (“Сонячна машина”). А тому його природно-правові погляди в контексті його світоглядно-філософських засад цілком зрозумілі, закономірні, органічні. Ідея ненасильства над всіма формами живого, право всього живого бути, жити, розвиватися – стержнева ідея його світогляду. Звідси –гуманістичні і демократичні ідеї в тих державно-правових документах, які з’явилися в ту епоху, коли жили і діяли такі мислителі як В.Винниченко, М.Грушевський та інші, схожі на них своїми поглядами та життєвою позицією. Не забуваймо, що В.Винниченко був одним із фундаторів УНР. Разом із С.Петлюрою, П.Андріївським, Ф.Швецем він організовував роботу Директорії, безпосередньо брав участь у підписанні угоди про з’єднання ЗУНР та УНР.

Всі вище означені ідеї лягли в основу державно-правового мислення і діяльності українців у справі їх державотворення на поч. ХХ ст.

Д.Донцов виступив на захист нації та національного як цінності в епоху, коли з перемогою більшовизму та його ідеології в розряд найбільших цінностей потрапляють цінності класові і сам клас.. Його філософія стала синтезом ідей волюнтаризму та романтизму. Цей мислитель глибоко перейнятий кризою українського духу, шукає причини цієї кризи та вказує на можливі шляхи її подолання. В роботі “Націоналізм” мислитель доводить, що нація є природним організмом, частиною живого і нищення цього живого організму мислиться ним як злочин, проти якого необхідний спротив силою волі, яку він трактував як чинник не лише руйнації, але й розвитку національного життя [20]. Д.Донцова, який став на захист природного права нації на життя, немилосердно критикували і забороняли в радянську епоху за радикальний націоналізм, за захист нації як ланки космічного буття, бо ж соціалістично-комуністична ідеологія вбачала в ній тимчасове явище. Д.Донцова можна покритикувати хіба десь за дещо біологізаторський підхід до нації, хоча, якщо, уважно його проаналізувати, то він мислить націю не лише природним утворенням, але й культурним. В “Дусі нашої давнини” він проведе ідею про те, що “для українського народу, так само як і для кожного іншого народу, що в своїй внутрішній силі заражений гангреною матеріалізму, – єдиний порятунок… – в повороті до власних традицій”, цю “гангрену” … “зможемо ми поконати тільки силою відродженого з джерел наших власних традицій животворящого Духа…” [21, с.326]. Радикалізм Д.Донцова теж зрозумілий – в екстремальних умовах, коли нація винищена до критичної межі і в неї немає інших засобів для порятунку, окрім вольового чинника. Він розвивав концепцію природного права, ідею про природне право народу на протест, в т.ч. і вольовий проти насильства над собою [22].

Його поглядам властиві ірраціоналізм, ідеалізм, культ сильної духом людини, що загалом властиво романтизму. Мислитель представляв український неоромантизм, що став засадою для його інтегрального націоналізму, в основі якого лежала ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного за ментальністю, культурою, історичними політичними традиціями способу життя. Д.Донцов піддав нищівній критиці український націоналізм ХІХ ст. за лібералізм, раціоналізм, соціалізм, феодалізм (П.Куліш, М.Драгоманов тощо) і продовжив традицію національних змагань Т.Шевченка, Л.Українки, М.Міхновського [див.: 23; 24]. Його популярність в національно-визвольному русі була настільки великою, що в ОУН розглядалася думка про те, щоб надати йому повноваження Президента України в уряді Ярослава Стецька (Українське Державне Правління), який проголосив українську незалежність у Львові 30 червня 1941 року. Д.Донцова критикували у свій час М.Грушевський, В.Липинський, О.Назарук та ін., не кажучи вже про радянську пропаганду, для якої ці ідеї були об’єктом нищівної критики.

В чинну Конституцію України внесено статті про право кожної національної меншини на національну самобутність. А українська нація нарешті стверджує своє природне право на власну державу, за що так наполегливо і безстрашно боролися Д.Донцов і його однодумці. Він не переставав підкреслювати, що тільки сформована нація може створити власну державу [див.: 20; 21; 22; 23; 25]. Українське державотворення нині іде так складно і стражденно –саме тому, що в силу суб’єктивних та об’єктивних причин українці як повноцінна нація так і не склалися.

До оригінальних українських науковців-юристів початку ХХ ст. відноситься М.Володимирський-Буданов – автор понад 100 публікацій з історії права Росії, України, Польщі. Цей вчений тісно пов’язував державу та право з конкретною нацією, народом. Відправним джерелом виникнення держави та права вважав етно-національну спільноту з її особливостями. Він доводив, що право є продуктом діяльності саме нації, а не держави, як стверджували в той час відомі російські юристи-позитивісти Г.Шєршєнєвіч, Катков, С.Муромцев. Чинниками творення права у М.Володимирського-Буданова виступають народна (національна) свідомість і воля, дух а не держава. Вона в особі законодавця лише закріплює і захищає вже створене народною свідомістю, звичаями право і тому може виражати волевиявлення народу. Цей вчений добре бачив відмінності права та закону: право вважав первинним стосовно закону і ширшим від нього. Закон мислив штучним, менш динамічним від права. В основі таких правових поглядів явно простежується природно-правова парадигма. Право пов’язував із справедливістю. Право і закон, вважав, співпадають лише у випадку вираження законом “правосвідомості відповідного народу”. Ратував за національну державу та національне право. Пропагував ідею слов’янського права, вбачав його специфічність порівняно з правом європейських неслов’янських народів. Був прихильником демократичної державності, мріяв про демократичний слов’янський світ. Зрозуміло, що на ці правові погляди мали великий вплив романтичні ідеї того часу, відчувається також вплив історичної школи права та слов’янофільства.







Дата добавления: 2015-08-30; просмотров: 434. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...

ТЕОРЕТИЧЕСКАЯ МЕХАНИКА Статика является частью теоретической механики, изучающей условия, при ко­торых тело находится под действием заданной системы сил...

Измерение следующих дефектов: ползун, выщербина, неравномерный прокат, равномерный прокат, кольцевая выработка, откол обода колеса, тонкий гребень, протёртость средней части оси Величину проката определяют с помощью вертикального движка 2 сухаря 3 шаблона 1 по кругу катания...

Неисправности автосцепки, с которыми запрещается постановка вагонов в поезд. Причины саморасцепов ЗАПРЕЩАЕТСЯ: постановка в поезда и следование в них вагонов, у которых автосцепное устройство имеет хотя бы одну из следующих неисправностей: - трещину в корпусе автосцепки, излом деталей механизма...

Понятие метода в психологии. Классификация методов психологии и их характеристика Метод – это путь, способ познания, посредством которого познается предмет науки (С...

Методика обучения письму и письменной речи на иностранном языке в средней школе. Различают письмо и письменную речь. Письмо – объект овладения графической и орфографической системами иностранного языка для фиксации языкового и речевого материала...

Классификация холодных блюд и закусок. Урок №2 Тема: Холодные блюда и закуски. Значение холодных блюд и закусок. Классификация холодных блюд и закусок. Кулинарная обработка продуктов...

ТЕРМОДИНАМИКА БИОЛОГИЧЕСКИХ СИСТЕМ. 1. Особенности термодинамического метода изучения биологических систем. Основные понятия термодинамики. Термодинамикой называется раздел физики...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.009 сек.) русская версия | украинская версия