ДЖ. ЛОКК ПРО ЄДНІСТЬ ДУШІ Й ТІЛА

(ІСТОРИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ)

 

Автор подає історичний та методологічний аналіз єдності душі та тіла у філософському вченні Дж.Локка в контексті нової європейської культури.

З найдавніших часів і до сьогодення чимало мислителів намагалися проникнути у таємницю людської сутності, зрозуміти єдність в ній душевного і тілесного, душі і тіла. Розв’язати цю проблему в період Нового часу прагнули більшість філософів. Серед них особливе місце належить Дж.Локку.

Як відомо, філософія Нового часу охоплює два великих напрямки: раціоналізм та емпіризм. Перший бере початок від Р.Декарта, другий – від Дж.Локка. Сьогодні Дж.Локк вважається родоначальником емпіризму. З цієї точки зору, одні шанують його, а інші засуджують. Безпосередні послідовники розуміли його дещо інакше. Вони вбачали в ньому того, хто зорієнтував філософування на гуманістичні проблеми, хто започаткував наукове розуміння людини, особистості, сутністю якої є єдність душі і тіла. Існувала навіть така думка, що для дослідження людини він був тим, ким був для дослідження природи І.Ньютон.

Характерно, що напередодні своєї смерті Дж.Локк залишив такий напис для свого пам’ятника: “Зупинися, подорожній. Тут лежить Джон Локк. Якщо ти запитаєш, що він був за людина, то я відповім тобі, що він служив лише одній істині. Цьому навчися із його творів, які вірніше тобі скажуть, що після нього залишилося, ніж сумнівні похвали та епітафії. Якщо він мав деякі чесноти, то вони були не настільки великі, щоб могли слугувати тобі прикладом” [1, с.282].

Оскільки основне завдання своєї філософії Дж.Локк вбачав у дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського знання, то, закономірно, що одна з найважливіших проблем його філософської онтології полягала у виявленні сутності людини, індивіда, особистості як своєрідного взаємозв'язку душі і тіла, що особливо актуально в наш час і є предметом нашого дослідження.

Філософський спадокДж. Локкав контексті рефлексії єдності душі і тіла глибоко і всебічно аналізували зокрема Г.Заїченко, І.Нарський, М.Мамардашвілі, І.Проценко, В.Соколов, А.Субботін та ін.

На відміну від англійського філософування, починаючи від Ф.Бекона й аж до Д.Юма, особливість якого полягала у спрямуванні на осмислення світу, “філософія розробляється Джоном Локком і як вчення про людину, тобто і як філософська антропологія” [5, с.76]. Зауважимо також, що Дж.Локк не тільки окреслив нове завдання філософії, але й вказав на її метод, використавши його перш за все при аналізі сутності людини, єдності її душі і тіла. Так що ж це за метод? У чому його особливості? Цей метод, як наголошує В.Татаркевич, був “а) психологічним: досліджував не відношення понять до пізнаних предметів, а самі поняття в тій формі, у якій вони перебувають у людському інтелекті; б) генетичним: природу понять окреслював на підставі їх походження, припускаючи, що вона проявляється найчистіше в їх первісній формі; більше уваги приділяв психології дітей та диких людей, ніж психології людей дорослих та цивілізованих; в) аналітичним: вважав, що для розуміння понять достатньо знайти їх прості складники. Психологічні, генетичні та аналітичні міркування зайняли в його праці найбільше місця, а що вони були ще й найпростішими та найбільш доступними, то й мали такий великий вплив” [9, с.122]. І, додамо, мали вирішальний вплив на подальший розвиток антропологічної методології.

Філософська антропологія у всі часи основною своєю проблемою мала співвідношення матеріального та ідеального, тілесного та духовного, тіла і душі, смерті й безсмертя, людської сутності. Відзначимо, зокрема, що зазначенні бінарні позиції віднайшли філософське обґрунтування ще в античній культурі й, особливо, у вченні Аристотеля про душу як “форму живого”. У своєму вченні Аристотель аналізував безтілесне буття, а отже, ідеальне як антипод матеріальному [3, с.277-287]. Такі висновки мали як психологічні, гносеологічні, так і культурно-історичні витоки. Мова йде про фундаментальні особливості світу культури, у якому ідеали, з необхідністю, набували форми абсолюту, а доброчесність виступала як самодостатня основа індивіда.

Якщо для філософії середньовіччя, що обґрунтовувала католицьку доктрину, душа, як правило, безтілесна, то Новий час породжував і нові підходи до цієї проблеми. І в цьому розумінні, одна з найцікавіших фігур – Дж.Локк, котрий підтверджував свою вірність ідеї безсмертя душі в англіканській традиції й, одночасно, шукав підтримку своїм уявленням про душу в античних філософів. Однак це ще не все, оскільки він накреслює той шлях, котрим філософія Нового часу буде рухатися до культурно-історичного розв’язання цієї проблеми. Це шлях від емпіризму Дж.Локка до скептицизму Д.Юма. Тут природа душі, як між іншим й інші проблеми, будуть осмислюватися з позицій досвіду як головної пояснювальної інстанції. І скептик Д.Юм у цьому випадку виступив найбільш послідовно, розчистивши шлях трансценденталізму. Що стосується пояснення душі з світу культури, то ця спрямованість вчення І.Канта найбільш помітна в розмислах наступних пошуків неокантіанців.

Вихідним моментом у міркуванні про душу в Дж.Локка, Д.Юма та І.Канта є можливість віднайти з досвіду знання про нематеріальну та безсмертну душу людини, якій притаманне мислення. І Дж.Локк неодноразово говорить про те, що таке цілком можливо. У “Розвідці про людське розуміння” уявлення про душу розглядається у зв'язку із складними ідеями, що відносяться до субстанції. З душею, згідно з Дж.Локком, такий самий стан справ, що й з будь-якою іншою субстанцією. Одержуючи прості ідеї від зовнішніх відчуттів або із внутрішньої рефлексії над своїми діями, розум звикає сприймати їх разом. А в результаті народжується припущення про деякий субстрат цього комплексу простих ідей, які, звичайно, називають субстанцією.

Ідею нематеріального Духу як субстанцію, вважає Дж.Локк, ми одержуємо, з'єднуючи прості ідеї мислення, бажання й можливості викликати думкою певні зміни в нашім тілі. Зрозуміло, що настільки ж закономірним чином можна провести редукцію цієї складної ідеї до її простих складових. У наявності подвійність позиції Дж.Локка щодо душі як нематеріальної субстанції. З одного боку, він схильний до фіктивності цієї складної ідеї, в силу її нечіткого і неясного характеру в нашому досвіді, а з іншого, – декларативно повідомляє про вірогідність такого знання у внутрішньому досвіді, причому, навіть, більшу вірогідність такого знання, ніж те, яке ми одержуємо від зовнішніх речей.

Те, що душа є щось нематеріальне Дж.Локк декларує. Але те, що душа, існуючи окремо від тіла, здатна до пересування в просторі, він ще й намагається довести. “Моя душа, будучи такою ж реальною істотою, як і моє тіло, – пише він, – такою ж мірою, як і саме тіло, без сумніву, може змінити свою відстань від якого-небудь іншого тіла чи істоти а, отже, і їй властивий рух” [6, с.357]. “Кожний знає по собі, – продовжує він, – що його душа може мислити, хотіти і діяти на його тіло в тому місці, де вона перебуває... ” [6, с.358].

Дж.Локк сперечається зі схоластами лише з питання локалізації душі в просторі. Справа в тому, що із часів середньовіччя схоласти визнавали три способи знаходження тіла в просторі. Перший – “описовий” – дозволяє чітко фіксувати положення тіла в просторі. Другий – “означальний” – фіксує лише той обсяг простору, у якому перебуває щось. Третій – “заповнювальний” – властивий тому, що заповнює собою весь простір, будучи присутнім усюди.

Природно, що третій спосіб просторового буття схоласти приписували всюдисущому Богові. Що стосується душі, то вона, зі схоластичної точки зору, є присутньою в тілі, не локалізуючись в окремому місці або органі. Схоласти доводили, що душа не має місця, тому що духи знаходяться не in loco, але ubi. І саме із цим сперечається Дж.Локк, наполягаючи на тому, що душа здатна міняти місце в процесі пересування, а це побічно свідчить і про її конкретне місце розташування [6, с.358]. Але таке місцезнаходження, вважає Дж.Локк, неприпустимо для Бога, оскільки він є нескінченним Духом. Порівнюючи ідею душі і тіла, Дж.Локк фіксує увагу на джерелі їхнього руху. Тіло, як він вважає, є щільна протяжна субстанція, рух якій надається зовнішнім поштовхом. На противагу тілу, душа здатна сама по собі збуджувати рух думкою. А тому душу потрібно вважати, насамперед, субстанцією, що мислить. Але міркуючи про душу і тіло з погляду їхньої активності і пасивності, Дж.Локк знову впирається в проблему нематеріальності душі. “А тому заслуговує нашого розгляду питання, – пише Дж.Локк, – чи не є активна сила відмінною властивістю духів, а пасивна – відмінною властивістю матерії? Звідси можна зробити висновок, що створені духи не цілком відокремлені від матерії, тому що вони й активні, і пасивні. Чистий дух, тобто Бог, тільки активний; чиста матерія тільки пасивна; ті істоти, які й активні, і пасивні, ми можемо вважати притаманними і духу, і матерії” [6, с.363]. До створених духів, безумовно, належить і душа, а це означає, що вона причетна як до активності, так і до пасивності. Дж.Локк робить висновок про можливу матеріальність душі.

Спостерігаючи рух Локкової думки від ствердження до заперечення нематеріальності душі, можна побачити в ній певне провіщення кантівських антиномій чистого розуму. Щораз, стверджуючи то абсолютну нематеріальність, то часткову матеріальність людської душі, Дж.Локк уточнює, що основою для міркувань розуму є наш досвід, який свідчить, насамперед, про прості ідеї. А отже, виходячи за межі простих ідей у своїх міркуваннях про природу складних ідей-субстанцій, розум здатний суперечити сам собі.

Говорячи сучасною мовою, єдність особистості, згідно з Дж.Локком, представлена в самосвідомості, яка є невід'ємним моментом будь-якого індивідуального досвіду. І саме цю індивідуальну самосвідомість, нехай і неявним чином, Дж.Локк перетворює на джерело й підставу індивідуальної душі. У схоластів душа в індивіді мислить як нематеріальна субстанція. У Дж.Локка, відповідно до його розуміння тотожності особистості, мислить індивідуальне Я, яке, по суті, є нашою життєдіяльністю і досвідом, що рефлексує й осмислює самого себе. У цій новій якості чуттєвий досвід відрізняється від досвіду тварин. У ньому з'являється новий вимір під назвою свідомість, на яку постійно вказує Дж.Локк. Свідомість, виростаючи з індивідуального досвіду, у свою чергу, організує й спрямовує його. Відповідно, і душа виявляється у Дж.Локка самим індивідуальним досвідом, особливим чином організованим і відрефлектованим. Так виглядає емпіричне розуміння душі, вперше заявлене в Новий час саме Дж.Локком.

Важливо відзначити, що людська особистість, згідно з Дж.Локком, розгорнута у часі. А це означає, що емпірично зрозуміла душа обмежена процесом безперервної життєдіяльності людини. А там, де він переривається сном, втратою свідомості або іншими природними чи катастрофічними подіями, Я свідомо встановлює зв'язок своїх минулих і справжніх станів, підтверджуючи тим самим цілісність індивідуальної душі.

Характерно, що Дж.Локк постійно говорить про самототожність, але не субстанціальність такого досвіду, а отже, й душі. Єдність, в емпірично зрозумілій душі, особливого роду: ця єдність зовнішня, а не внутрішня. А тому як матеріальна, так і нематеріальна субстанція виявляються стосовно неї чимось зовнішнім. Якщо в 23-му розділі другої книги “Досвіду...” Дж.Локк ототожнює душу з нематеріальною субстанцією на зразок схоластичної філософії, то в 27-му розділі тієї ж книги він розмірковує про взаємозв’язок індивідуального Я з матеріальними й нематеріальними субстанціями. І за цим зрушенням у міркуваннях стоїть істотна зміна самої методології дослідження душі у вченні Дж.Локка.

Зовні підтверджуючи свою згоду із прийнятим церквою уявленням про душу як нематеріальну субстанцію, Дж.Локк на декількох сторінках переконує читачів у тім, що таке традиційне розуміння, у кращому разі, не заважає сучасному погляду на людину. Суттю конкретної людини, стверджує він, є її особистість, щодо якої тіло, і будь-яка тілесна субстанція, є частиною. Для обґрунтування цієї думки Дж.Локк наводить приклад із відділеними кінцівками. “Так, члени власного тіла, – пише він, – є для кожної особистості частиною її самої; вона співчуває їм і турбується про них. Відріжте руку і, тим самим, відокремте її від вашої свідомості, яка сприймає тепло, холод та інші її стани, і вона вже більше не частина вас самих, так само як і сама відокремлена частина матерії. Таким чином, ми бачимо, що субстанція, із якої в один час складалась особистість, в інший час може змінитися без переміни тотожності особистості, адже немає сумніву в тотожності особистості, хоча члени, які тільки-но були її частиною відрізані” [6,с.389].

Отже, людина, на відміну від тварини, є особистість, яка містить у собі деяке тіло, але тільки в такий спосіб і доти, поки вона усвідомлює це тіло як частину самої себе. Це означає, що тіло, відповідно до такого емпіричного розуміння, є частиною особистості лише як власний чуттєвий образ. Тілесна субстанція, відповідно до логіки Дж.Локка, виступає у складі особистості як факт свідомості. Іншим способом тіло не може бути включеним до складу особистості. Але, наполягаючи на цьому, Дж.Локк, по суті, у перспективі відкриває дорогу суб'єктивізму Д.Берклі.

Важливо підкреслити, що проблема людини, її сутності, особистості як такої розглядається Дж.Локком, цим великим емпіриком, саме в площині емпіричної суб’єктно-об’єктної парадигми, і тому й усі інші проблеми своєї філософської системи філософ розв’язує, виходячи із неї. При розгляді сутності людини у вченні Дж.Локка, закономірно, виникає питання: чи можна вести мову про струк­туру душі? Сама думка про це може здатися святотатською. Говорити про структуру душі – це значить припускати, що теоретичний підхід до людської душі можливий. Якщо це так, то в яких межах? Теоретичний підхід до аналізу людської душі неодмінно повинен враховувати традиції культури. Наприклад, Ф.Достоєвський з такою докладністю анатомує душі своїх героїв, з якою пат­анатом проводить препарування людських трупів. Зрозуміло, що це – підхід геніального письменника до аналізу людської особистості, проте “технічний” момент тут проглядається цілком чітко.

Сформульоване питання не таке просте, як здається на перший погляд. Адже якщо припустити, що це прийнятно, тобто можна говорити про моделювання людської душі, то виникне питання про теоретичний аналіз таких категорій, як “страждання”, “добро” і “зло”, “кохання” і “ненависть”, “свобода” і “необхідність” і т.д. Але що таке теоретичний аналіз зазначених категорій? Це запитання стосується проблеми співвідношення філософії та науки, що не є предметом нашого аналізу.

Питання про структуру душі дозволяє відзначити одну загальну рису, яка виявляється у текстах філософів Нового часу. По-перше, всі ці філософи, тією чи тією мірою, при аналізі єдності душі і тіла відштовхуються від ідеї душі. Ідея душі є розуміння єдності всіх духовних (життєвих) процесів, що відбуваються як на рівні Всесвіту, так й одиничного (окремо взятого) організму. Поняття духовної субстанції саме й корелювалося з поняттям “ідея душі”. Поняття “ідея душі” задовго до філософії Р.Декарта і Б.Спінози мало трансцендентний зміст. Звідси випливає, що питання про душу та її сутність споконвіку трансцендентне. При його постановці мається на увазі не відшукання таких об’єктивних понять, які можна було припустити в якості емпіричних об’єктів дослідження (наприклад, поняття “розум”), а відшукання таких вихідних підстав, що робило б зрозумілою наявність всіх елементів, складових, сторін душі, а самі ці підстави не допускали б ніякого подальшого членування або диференціації. Звідси також випливає, що питання про сутність душі дуже гостро стояло у метафізиці Р.Декарта та Б.Спінози. І в цьому відношенні І.Кант був цілком правий, коли підкреслював, що питання про сутність душі залишається трансцендентною проблемою [4, с.286-289].

По-друге, настільки широкий підхід до розуміння сутності душі не дозволяв використовувати категоріальний апарат для опису та пояснення сутності душі. Очевидно, безглузде використання таких понять як “кількість душі”, “якість душі” та ін. Більше того, використання поняття “ідея душі”, у настільки широкому контексті, не дозволяло адекватно пояснювати сутність поведінки людини. На думку Дж.Локка, необхідною була конкретизація поняття “ідея душі”. Англійський філософ чітко й лапідарно конкретизує ідею душі, але в порівнянні з ідеєю тіла. “Наша ідея тіла, – підкреслює він, – на мій погляд, є протяжна щільна субстанція, здатна надавати рух поштовхом, а наша ідея душі як нематеріального духу є ідея субстанції мислячої і здатної силою збуджувати рух в тілі волею чи думкою” [6, с.358]. Розуміння ж ідеї субстанції Дж.Локком було викладено раніше у зв’язку із критикою “вроджених ідей”: “Не отримуючи ідею субстанції тими шляхами, якими проникають у нашу душу інші ідеї, ми, взагалі, не маємо такої ясної ідеї і тому позначаємо словом “субстанція” не що інше, як невизначене передбачення невідомо чого (тобто чогось такого, відносно чого ми не маємо ніякої окремої, визначеної, позитивної ідеї), що ми приймаємо за субстрат, або носія відомої нам ідеї” [6, с.145-146]. Що ж виходить у підсумку?

Дж.Локк, по суті справи, з філософії “виганяє” поняття “субстанція” з тією обережністю, з якою Р.Декарт “відлучає” ідею Бога від ідеї світобудови. Відтепер у західноєвропейській традиції поняття “душі” буде позначенням тих процесів, станів внутрішнього досвіду (людської свідомості), які розглядаються у зв'язку та взаємозалежності з функціонуванням тіла. Такий підхід у той час був, безперечно, новацією, а головне, не містив у собі ніякої містики. Зрозуміло, що це відбулося не відразу. Ще необхідно було осмислити ідею монадності.

Дж.Локк, на диво послідовний у своїх міркуваннях. Він, постійно підкреслюючи, що поняття душі є не більш “важким”, ніж поняття тіла, робить наступний висновок: “В тому, що мислення існує окремо і незалежно від густини, не більше суперечності, ніж в тому, що густина існує окремо і незалежно від мислення, адже те і інше лише незалежні одна від одної прості ідеї. І я не знаю, чому, маючи в собі одні і ті ж ясні і відмінні одна від одної ідеї мислення і густини, ми не можемо допускати існування мислячої речі без густини, тобто нематеріальної речі, так само як ми допускаємо існування густини без мислення, тобто матерії, особливо тому, що уявити собі, як мислення існує без матерії, не важче, ніж уявити собі, як матерія мислить”[6, с.385].

Визнання “існування мислячої речі без густини” є ідея Бога. Дж.Локк відзначає, що “Бог простий і нескладний” [6, с.367], але людина не має іншої ідеї Його, “крім складної ідеї існування, знання, сили, щастя і т.ін., нескінченного та вічного” [6, с.367]. Що ж стосується того, як “уявити собі, що матерія мислить”, то ця максима була адресована майбутньому. І ця максима була суперечливою, тому що імпліцитно містила у собі дихотомію: з одного боку, поняття “душа” було еліміновано, тобто зникло із філософії та психології [8, с.279], з іншого, – трансформувалося, стало вже теж класичним у проблемі кореляції “свідомості” і “тіла” [2, с.83-100].

На наш погляд, наявність цієї проблеми все-таки, свідчить про те, що проблема єдності душі і тіла існує і вимагає подальших досліджень. Що ж стосується сучасних досліджень взаємозв'язку свідомості та мозку, то підхід більшості когнітивних психологів, що вивчають “свідомість”, з одного боку, і більшості фізіологів, що вивчають мозок, з іншого, виражені досить чітко Я.Міллером: “Зрештою, обидві сторони хочуть зрозуміти відношення між мозком і свідомістю. І ви можете або ж розпочати із свідомості та йти вниз, або розпочати з мозку і йти вверх. Так що, якщо порівняти це із будівництвом трансконтинентальної залізниці, то ви розпочинаєте с двох кінців і плануєте зустрітися десь посередині” [7, с.69].

Отже, найбільш видатними здобутками філософії Дж.Локка можна вважати, по-перше, перетворення пізнання в основну проблему філософії. По-друге, використання для розв'язання цієї проблеми психологічного та генетичного методу. Надбанням філософської системи Дж.Локка є, також, і виокремлення джерел досвіду, а саме: відчуття та рефлексії. Дж.Локк провів спробу розмежувати інтелектом матеріал досвіду та його опрацювання. Він розповсюдив дистинкції між первинними та вторинними властивостями. У педагогіці Дж.Локк домагався урахування індивідуальності дітей і вважав, що ментальності дитини відповідає метод наочного навчання. Звідси впровадження до практичної філософії, а особливо, до етики, педагогіки, теорії держави, засад свободи та індивідуального розвитку.

Все це стало можливим у наслідок локківської методології пізнання, а в кінцевому результаті, прагнення зрозуміти сутність людини, як суб'єкта пізнання й об'єкта дослідження, в її єдності духовного й тілесного, душі й тіла, як особистості.