Атланти і Атлантида

(робота доопрацьована у 2005-2009рр.)

«Анти (Шумери)»

У VI ст. н.е. письмові джерела вперше фіксують згадку про народ із цією гучною, але

загадково — короткою назвою.

Про Антів згадували такі відомі античні письменники як: Йордан, Прокопій

Кесарійський, Маврикій та ін. Безперечно, не було тоді ще “України”, але була

територія, між Дніпром та Дністром, де проживав цей народ.

Відомий український історик Михайло Грушевський у десятому параграфі, першої

частини “Ілюстрованої історії України”, який називається “Українське розселення.

Анти” прослідковує родовід української народності з перших століть нашої ери.

Учений наполегливо доводив і в подальших своїх працях, що українці є нащадками

антів, що російський і український народи вели осібний спосіб життя.

У росіян і українців були різні світогляди на життя, різнились і їхні релігійні уявлення,

побут, мова. Думка М.Грушевського про окремість розвитку російського й українського

народів підтримана була частиною відомих українських та російських вчених

(К.Кавєлін, А.Кримський, О.Пресняков, М.Покровський).

Позицію існування давньоруської етнічної спільноти, “колиски трьох братніх народів”

відстоювали російські історики (М.Погодін, В.Мавродін, В.Пашуто, О.Зимін, В.Сидоров

, Г.Санжаєв) та їх українські колеги (Довженюк, 1953: Гуслистий, 1967; Котляр, 1974;

Толочко, 1970; 1974; 1980; 1991; 1996).

Михайла Грушевського звинувачували у націоналізмі. Привертає увагу послідовність з

якою виступав, і виступає зараз П.П.Толочко, відстоюючи концепцію існування

давньоруської етнічної спільноти. Гадаю, що така послідовність його буде гідно

оцінена нащадками. Про складний шлях розвитку української історичної школи

докладно згадує Л.Залізняк (Л.Залізняк “Від склавинів до української нації”, 2004

, с. 76 — 85).

Хто такі “Анти”?

Що це за народ, що змусив “чуба рвати” істориків двох сусідніх народів?

Історіографія про цей народ досконало подана у працях українських істориків

нашого часу (Д.Козак “Древние словяне”, 1997; Р.Терпиловский “Склавины и Анты”,

1997).

Готський історик (VІ ст.) Йордан у своїй праці ”Гетика” писав: “Починаючи від місця

народження Вісли, на безмежних просторах розташувалося багатолюдне плем’я

венедів. Останні хоч і достойні презирства через слабкість зброї, одначе могутні

завдяки своїй чисельності... Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під

трьома іменами: венедів, антів і склавинів” (Йордан, 1960).

На карті К. Птолемея, вченого із Олександрії (ІІ ст.), знаходимо напис — Анти, який

розміщено між середньою течією Дніпра і Дністра, що цілком відповідає розміщенню їх

Йорданом, який зазначає: “Анты же, самые могущественные из них, там где

Понтийское море делает дугу, простираются от Данастра вплоть до Данапра”.

(Терпиловський, 1997).

Відомий український історик М.Грушевський вважав антів прямими нащадками

українців.

Вчений докладно дослідив відомі на той час історичні джерела та наукові доробки

своїх колег.

Підсумовуючи свої дослідження, він зазначив: “Анти можуть відповідати тільки східній

групі, але й то з певним ограниченнєм: ми не знаємо, як далеко сягало ім’я Антів на

північ; теоретично беручи воно могло обіймати всі східно-словянські племена, але в

наших звістках стрічаємо се ім’я самої лише полудневої, чорноморської колонізації

східно-словянської галузі. Анти в нашім матеріалі се полуднева частина східної галузи,

себто представники тих племен, що утворили етнографічну цілість, яку тепер звено

українською. Все промовляє за сим ототожненнєм Антів з предками нашого

народу і надає йому правдоподібність, що граничить з певністю ”.

(Грушевський, “Іст. Ук.- Руси”, І, 1991, с. 176–177).

Безпідставність критики, яку зазнали погляди М.Грушевського, спробуємо довести

у даній роботі.

“Етимологічний словник української мови” відзначає:

“... загальноприйнятої етимології слова «Анти» не має ”, найчастіше пояснюється як

іранська назва, пов’язана з давньоіндійським словом — antah “кінець, край”, “ antyah ”

той, що перебуває на краю”; виводиться також від індоєвропейської мови vent “не той

самий, а щось більше”, або пов’язується з племінною назвою “в’ятичі”, з готською

назвою winja ”пасовисько”, з тюркським словом ant “клятва”, монгольським — ans

(anda) “побратим”, як назви, даної аварами тим слов’янам, що на деякий час вступили

з ними в союз...

(Е.С.У.М., І, 1982, с. 75–76).

Бібліографія з цього питання подається у змістовній праці О.С. Стрижака

«Етнонімія Птоломеєвої Сарматії» (К., 1991, с. 34-54).

Михайло Грушевський пише: “ім’я Словен ясне; се питоменне, загальне ім’я Словян

, що тут спеціально прикладається до їх полуднево-західних осад для відрідження від

східно полудневих. Але Анти? Проби об’яснити се ім’я з слов’янської мови або найти її

сліди в пізніших численних іменах слов’янських племен не удались. Воно, як і Венети

, очевидно — чужого початку, дано Слов’янам якимсь сусідом. Здогад, що се інша

форма тієї ж назви — венетів, дуже привабний, але проти нього роблять поважн

і закиди з лінгвістичного погляду, та й наші джерела (Йордан) виразно відріжняютьсі дві

назви — венетів і антів... Анти і Словени то виступають разом, то воюють між собою

(в середині VI ст.); ведуть пізніше цілком противну політику щодо Аварів і Візантії.

Всі сі факти вказують на осібність сих двох груп, і тяжко було — б звести їх до тієї

ріжниці, що Словени, мовляв, сиділи по сей бік Дністра, а Анти по той. Мусіла

(різниця [Б.В.]) бути більша” (М.Грушевський, “Історія України — Русі”, т. 1, 1991,

с. 176).

Вчений підсумовує: “ Одиноке можливе обясненнє — се що поділ VI в. на Слов’ян і

Антів відповідав двом осібним етнографічним слов’янським галузям ”.

(Там само, с. 176).

Через сто років Р.Терпиловський вказує: “вместе с тем, из письменных

известий очевидно, что анты и словяне выделялись какими-то этнографическими

особенностями. Византийцы отличали анта от словянина даже среди наемников

империи.” (Р. Терпиловский, 1997, с. 5).

Хто такі анти? Що це за народ? Нам допоміг з”ясувати відповідь на ці питання

латинський словник. Зробимо наголос, що слово “Анти” (antii, antae, et antes) було

привнесене в латинський словник, як назва народу, з яким римлянам судилося

вступити в контакт під час завоювання Дакії. Це відбулося за часів імператора Трояна

(з 98–117 рр. н.е.), у 101–106 рр.

Записавши назву народу у словник, римлянами давалось і відповідне пояснення

ознаки, характерної для нього. Читаємо: antiae, antiarum (ante) — “свисающие на лоб

пряди волос”. Знаходимо, близьке за змістом, слово: ante-pendulus, (a), (um) —

“висящий спереди, падающий на лицо.” (И.Х. Дворецкий “Латинско-русский словарь”

М., 1976, с. 78., с. 79).

Хоча ця ознака — чуб (оселедець) була притаманна виключно антам, а не склавінам

, чи венедам, вона має вказувати на характерну особливість воїнів цього народу, тобто

це була ознака особливої військової верстви.

Спробуємо за археологічними данними визначити пращурів українського та російського

етносу.

На території України археологи — славісти виділяють три культури слов’ян V–

VII ст.ст. — пражська, пеньківська та колочинська.

Автор вважає, що представників пражської та пеньківської культур можна вважати

“будівничими” держави під загальною назвою — “Київська Русь”.

Вони є пращурами українського народу. Це візантійські — венеди і анти.

Представники колочинської культури дали початок формуванню російського етносу.,

Це історичні — склавіни. Саме такої думки дотримується Р.Терпиловський

(Р.Терпиловський, с. 6–8), яка здається нам цілком обгрунтованою.

Таким чином, український чуб (оселедець) завжди був тою етнографичною ознакою,

яка виділяла українця (воїна цього народу) від представників інших народів.

Отже, Михайло Грушевський не помилявся, коли писав: “ Анти... представники тих

племен, що утворили етнографічну цілість, яку тепер звемо українською. ”

(М.Грушевський “Iст.У.-Р.”,I, с.176).

Зупинимось коротко на історії зачіски українців(чоловіків).

Етнограф О.Воропай відзначає: “Колись, ще за часів козаччини в Україні, городове

козацтво стриглося — “під макітру”. Дехто з старих людей в Україні ще й досі,

сміючись, розповідає, як то колись сільські цирульники, підстригаючи козака,

насаджували йому на голову макітру і ножицями обрізали все волосся, яке визирало з-

під цієї посудини. Це звалося — “стригти під макітру”... Так стриглося не тільки

городове козацтво, а й щляхта та більша частина селян...

Запорізькі козаки рідко коли стриглися “під макітру”; вони носили “оселедець”, або

чуприну.

“Оселедець” був прикметою справжнього запорізького козака, що вже бував у походах.

Молоді козаки, що ще не “нюхали пороху”, не мали права носити “оселедця”.

Мода на чуприни не почалася з Запоріжжя, бо ще славетний князь — завойовник

Святослав мав на своїй голові “оселедець...” (О.Воропай “Звичаї нашого народу”,

1993, с. 526–527).

Візантійський автор Лев Диакон (др. пол. X ст.) у своїй “Історії” згадує образ київського

князя Святослава: “Показался и Свендослав, приплывший по реке на скифской ладье;

он сидел на веслах и греб вместе с его приближенными, ничем не отличаясь от них.

Вот какова была его наружность: умеренного роста, не слишком высокого и не очень

низкого, с мохнатыми бровями и светло-синими глазами, курносый, безбородый, с

густыми, чрезмерно длинными волосами над верхней губой.