Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ 11 страница




Питання

Сучасний світ з кожним роком стає дедалі складнішим, динамічнішим, тому інтеграція в сьогоденне суспільство і знаходження свого місця в житті вимагають значних зусиль від кожної людини. Треба не просто багато знати, а й уміти постійно розширювати й оновлювати знання, відкидаючи ті, що не витримали перевірки досвідом і часом. Доводиться постійно розв’язувати численні проблеми на роботі і в особистому житті, прогнозувати свої плани і методи їх здійснення. Отже, нині тільки та людина може повноцінно діяти в сучасному світі, яка здатна прийняти самостійне рішення. Усі ці обставини зумовлюють потребу в оволодінні сучасними компетентностями, які дають особистості можливість реалізувати в житті свій пізнавальний, творчий, діяльнісний потенціал. Нині важливим є не лише об’єм знань, а й уміння ними оперувати, бути готовим змінюватись та пристосовуватись до нових потреб ринку праці, оперувати й управляти інформацією, активно діяти, швидко приймати рішення, навчатись упродовж життя. Прогресивна освітня спільнота сьогодні ставить перед собою нове завдання – сформувати у школяра та дорослого вміння вчитись. І якщо на рівні ВНЗ це вміння формується в контексті приєднання системи вищої освіти України до Болонського процесу, то у старшій школі його формуванню (й покращанню майбутньої адаптації учнів до вимог вищої школи) сприяє компетентнісно-орієнтований підхід до навчання. Саме розвиток в особистості життєво важливих компетентностей може дати людині можливості орієнтуватись у сучасному суспільстві, інформаційному просторі, швидкоплинному розвиткові ринку праці, подальшому здобутті освіти. Поняття «компетентність» знаходиться в епіцентрі світової педагогічної думки, оскільки воно розкриває якісно нові перспективи розуміння місії школи, результати освітньої діяльності. Науковець І. Тараненко у статті «Розвиток життєвої компетентності та соціальної інтеграції: досвід європейських країн» зауважує, що в основі концепції компетентності лежить ідея становлення компетентної особистості, яка не лише має необхідні знання, професіоналізм, високі моральні та громадянські якості, а й уміє діяти адекватно у відповідних ситуаціях, застосовуючи ці знання і беручи на себе відповідальність за певну діяльність. Незважаючи на те, що терміни «компетенція», «компетентний», «компетентність» часто зустрічаються в педагогічній літературі, існують різні визначення їх змісту. Великий тлумачний словник сучасної української мови (К., 2001), подає такі трактування: ♦ компетенція – 1) добра обізнаність із чим-небудь; 2) коло повноважень якої-небудь організації, установи чи особи; ♦ компетентність – властивість (від компетент- ний); ♦ компетентний – 1) який має достатні знання в якій-небудь галузі, добре обізнаний, тямущий, кваліфікований; 2) який має певні повноваження, повноправний, повноважний. К. Баханов у статті «Учнівські компетенції як складова програм з історії для 12-річної школи» (ІШУ. – 2004. – № 7) подає такі визначення: ♦ компетенція – необхідний комплекс знань, навичок, ставлення та досвіду, що дають змогу ефективно виконувати діяльність або певну функцію. Визначається державою, певними установами або окремими особами, які організують той чи інший вид діяльності; ♦ компетентність – загальна здатність особистості, що характеризується складними уміннями, ґрунтується на знаннях, які дають змогу ефективно діяти або виконувати певну функцію. Автори науково-методичного посібника «Життєва компетентність особистості» (К.: Богдана, 2003), аналізуючи трактування вказаних понять англомовними словниками та довідниками, зазначають, що термін «компетентність» вказує насамперед на «здатність до дії», тобто вміння застосовувати знання в практичній діяльності. На їхню думку, компетентність не зводиться ні до знань, ні до умінь, це сфера відношень, які існують між знаннями і дією в людській практиці; компетентність – це специфічна здатність, яка дає змогу ефективно розв’язувати проблеми, що виникають в реальних життєвих ситуаціях. Отже, більшість авторів під компетентністю розуміють здатність і готов- ність особистості до дії, що ґрунтується на знаннях і життєвому досвіді.

Питання

Початок теорії конфлікту як певної системи поглядів на природу суспільства, його устрій і розвиток було покладено працями К. Маркса, який є визнаним засновником сучасної конфліктології, його ідеї багато в чому поділяє більшість конфліктологів. Суть теорії К. Маркса полягає в тому, що в суспільстві, поділеному на класи (експлуататорів та експлуатованих), класова боротьба неминуча, вона є рушійною силою історії. За Марксом, конфлікти спричинюються протилежними інтересами соціальних груп і сягають своїм корінням у відносини власності та її розподілу. Іншим класиком, ім’я якого згадується поряд із ім’ям К. Маркса, є німецький філософ Г. Зіммель. Головна відмінність соціології конфлікту Зіммеля від ідей Маркса – віра в те, що конфлікт може сприяти соціальній інтеграції і тим самим забезпечувати соціальну солідарність. Конфлікт, за Зіммелем, не завжди й не обов’язково призводить до руйнацій; навпаки, він може виконувати важливі функції збереження соціальних відносин та соціальних систем. Зіммель розуміє конфлікт не просто як зіткнення інтересів, а й більш психологічно – як утілення властивої людям та їхнім стосункам ворожості. Потяг до ворожості цей учений розглядає як парну протилежність потреби в симпатії. Найвідомішим сучасним соціологом конфлікту є Р. Дарендорф. За Дарендорфом, соціальний конфлікт був і буде притаманним кожному суспільству, оскільки в усякому суспільстві завжди наявні різні інтереси. Проте в постіндустріальному суспільстві, яке досліджував Дарендорф, основна суперечність соціальних систем зміщується, на його думку, з економічної площини (відносини власності) в політичну (відносини панування–підкорення), отже, й основний конфлікт пов’язаний із перерозподілом влади. Водночас динаміка виникнення конфліктів, по суті, повторює логіку К. Маркса про діалектику розвитку конфлікту: об’єктивна протилежність інтересів сторін, усвідомлення цієї протилежності, утворення соціальних організацій та ін. Сучасне розуміння конфлікту можна звести до таких основних положень: ♦ конфлікт є природним фрагментом людського життя. Хоча конфлікт, можливо, не найкраща форма людської взаємодії, проте він не є патологією або аномалією. Конфлікт – це нормально; ♦ конфлікти не завжди й не обов’язково спричинюють руйнації. За певних умов вони можуть, навпаки, сприяти життєздатності й сталості соціального організму. Конфлікт – це не обов’язково погано; ♦ конфлікт містить у собі потенційні позитивні властивості. Цінність конфліктів у тому, що вони запобігають закостенінню системи, відкривають дорогу інноваціям. Конфлікт – це стимул до змін, це виклик, який передбачає творчу реакцію (відповідно до досліджень американського соціолога Л. Козера). В конфлікті наявний ризик руйнації відносин, небезпека поглиблення кризи, проте він може також сприяти виходу стосунків на новий рівень, конструктивному подоланню кризи, отриманню нових життєвих можливостей. Отже, в конфлікті потенційно закладено потужне конструктивне начало, тому конфлікт може бути корисним. ♦ конфлікт може бути керованим, причому таким чином, що його негативні наслідки зводяться до мінімуму, а конструктивний потенціал підсилюється. Це означає, що конфлікт – це те, з чим можна працювати. А робота над конфліктом сьогодні розуміється як важливий суспільний та особистий інтерес. Слід пам’ятати, що безконфліктні стосунки або організації, мабуть, приречені до занепаду. Конфлікти породжують відповідальність, рішучість і небайдужість. Якщо конфлікти вчасно розпізнати й усвідомити, вони сприятимуть оновленню й покращенню стосунків між людьми. За відсутності конфліктів люди рідко замислюються над своїми проблемами й намагаються їх вирішити. Мир – це значно більше, ніж просте придушення відкритих конфліктів, ніж напружений, тендітний, поверховий спокій. Мир – це результат творчо розв’язаного конфлікту, коли сторони долають те, що здавалося їм несумісним, і досягають справжньої згоди. Конфлікти бувають різними. Виокремлюють психологічні (внутрішні особистісні) конфлікти, міжособистісні, конфлікти між групами та усередині груп. В аспекті громадянознавчого курсу нас передусім цікавитимуть конфлікти між різними соціальними групами, а також частково – внутрішньогрупові. Проте потрібно зазначити, що конфлікти усередині групи пов’язані з утворенням різних підгруп, що дає підставу розглядати їх як конфлікти між групами. У дослідженні конфліктів між групами є три основні підходи: мотиваційний, ситуативний та когнітивний (пізнавальний), які по-різному інтерпретують витоки конфліктів. Мотиваційні підходи грунтуються на тому, що міжгрупова ворожість, дискримінація тощо є відображенням внутрішніх проблем самої групи. Так розглядали конфлікти З. Фрейд та Л. Берковіц. Ситуативний підхід пояснює виникнення конфлікту особливостями зовнішньої ситуації, насамперед її конкурентним характером. Експерименти М. Шерифа підтвердили правомірність подібної інтерпретації міжґрупових конфліктів і стали основою для «реалістичної теорії конфліктів», що розглядає міжгрупові конфлікти як наслідок об’єктивної суперечності між інтересами груп. Дойч збагатив ситуаційний підхід дослідженнями груп у кооперативній та конкурентній ситуаціях. Завдяки його працям ситуативний підхід у дослідженні міжгрупових конфліктів є домінантним. Когнітивні підходи, піддавши критиці жорстку зумовленість міжгрупових конфліктів ситуацією, доповнили наше розуміння конфліктів тим, що продемонстрували залежність конфліктної взаємодії від когнітивних установок членів груп один щодо одного. Інтерес до когнітивних складових міжгрупової взаємодії пов’язаний з ім’ям європейського психолога Г. Таджфела. До структурних компонентів конфлікту слід віднести: 1) його сторони (учасників); 2) умови; 3) предмет; 4) дії учасників; 5) результат. Сторони конфлікту іменуються переважно як конфронтаційні сторони, рідше – як конкуренти або суперники; коли конфлікт набуває особливої гостроти – як противники. Під умовами конфлікту традиційно розуміють обставини й чинники, що визначають його виникнення та перебіг. Предмет конфлікту (інколи говорять – об’єкт) – це те, на що претендують сторони (матеріальний об’єкт, конкретна можливість, дотримання або недотримання певних правил тощо). Дії учасників конфлікту в сукупності становлять те, що зазвичай називають конфліктною взаємодією, оскільки вони взаємозумовлені й взаємоспрямовані. Результат конфлікту являє собою завершальну стадію конфліктної взаємодії, а також ідеальний образ цього результату, учасників конфліктної взаємодії, який зрештою й визначає спрямованість конфлікту. Як процес конфлікт проходить у своєму розвитку чотири стадії: 1) виникнення об’єктивної конфліктної (або передконфліктної) ситуації; 2) усвідомлення ситуації як конфліктної; 3) конфліктну взаємодію; 4) вирішення конфлікту. Сучасні дослідники наголошують на об’єктивно- суб’єктивній природі конфліктів, що передбачає не лише наявність «об’єктивних» умов виникнення конфлікту, а й суб’єктивної оцінки ситуації. Оцінка ситуації – це результат її сприйняття та інтерпретації. Згідно з теоремою У. Томаса, «якщо ситуації визначаються як реальні, то вони стають реальними за своїми наслідками». Класичним прикладом практичної реалізації теореми Томаса є крах на Нью-Йоркській біржі 1929 р., з якого почалася Велика депресія і який було названо «самодостатнім пророцтвом». Проведене дослідження показало, що банки мали достатньо готівки, але люди цьому не вірили, а оскільки вони всі водночас почали забирати свої гроші, банки один за одним збанкрутували. Отже, люди визначили несправжню ситуацію як істинну, внаслідок чого вона перетворилася на реальну. Не менш яскравою ілюстрацією цієї теореми є вже розглядуваний експеримент Ф. Зімбардо зі створення штучної в’язниці. У результаті наперед визначеної ситуації людина вибудовує свою поведінку відповідно до власного тлумачення, і такі суб’єктивні уявлення зазвичай справляють на неї сильніший вплив, ніж об’єктивні характе- ристики. Людина не просто реагує на ситуацію, але «тлумачить» її, водночас «визначаючи» себе в ній, створюючи у такий спосіб фактично той соціальний світ, в якому живе. Отже, якщо людина або група людей оцінює ситуацію як конфліктну, то вона перетворюється на конфлікт, оскільки особа розпочинає конфліктну взаємодію. Принципове значення у виникненні конфлікту має те, чи актуальна ситуація сприйматиметься як конфліктна і чи відбудеться після цього перехід до конфліктної взаємодії. Вирішальним чинником в оцінці ситуації як конфліктної, на думку фахівців, є те, наскільки людина вважає свої цілі, дії та мотиви несумісними з цілями, діями та мотивами іншої сторони. Тлумачення ситуації зумовлюється, з одного боку, зовнішньою реальністю, з іншого – суб’єктивним світом людини, проте в різних випадках внесок кожного із цих чинників може бути різним. Що очевиднішою є зовнішня ситуація, то менше вплив суб’єктивного світу і більше однотипних реакцій. За неоднозначності зовнішної ситуації роль індивідуальних особливостей учасників в її сприйнятті зростатиме. Більшість глобальних проблем людства, що загрожують існуванню всього живого на Землі – ядерне озброєння, парниковий ефект, забруднення довкілля, перенаселеність, виснаження природних ресурсів – виникають унаслідок того, що різні групи переслідують свої вузько егоїстичні інтереси, завдаючи шкоди інтересам загальним. Кожен може міркувати приблизно так: «Очисні споруди будуть для мене надто дорогими. З іншого боку, лише мої викиди багато не зашкодять». Решта гадає так само, і як наслідок, ми маємо отруєне повітря й воду. Отже, індивідуально вигідні стратегії поведінки призводять до колективного програшу. Соціальні психологи використовують лабораторні ігри, щоб продемонструвати, як люди з позитивним мисленням потрапляють у пастку взаємно деструктивних стратегій поведінки. Найпоширеніші приклади цього – це «дилема ув’язненого» та «трагедія общинних вигонів». Першу дилему ілюструє історія про двох підозрюваних, яких по одному допитує прокурор. Обоє вони винні, проте прокурор має докази їхньої вини лише у дрібних злочинах. Тому він пропонує кожному з підозрюваних зізнатися окремо: якщо один зізнається, а другий ні, прокурор гарантує імунітет тому, хто зізнався (а його зізнання буде використане для обвинувачення іншого в більш тяжкому злочині). Якщо зізнаються обидва, то кожний отримає поміркований термін ув’язнення. Якщо жоден не зізнається, покарання обох буде незначним. Щоб мінімізувати свій термін ув’язнення, більшість людей зізнається, незважаючи на те, що обопільне зізнання веде до суроворішого вироку, ніж обопільне заперечення. Проведені лабораторні дослідження свідчать, що ця дилема заганяє учасників у психологічну пастку, коли обоє усвідомлюють, що могли б взаємно виграти, проте, не довіряючи одне одному, відмовляються від співробітництва. У подібних дилемах неприборкане прагнення до егоїстичних цілей може спричинити загибель усіх. Приклад тому – гонка озброєнь у США та СРСР після 1945 р. Вирішення цієї дилеми видається очевидним – це співробітництво, проте реальне розв’язання проблеми, з якою постійно стикаються і керівники держав, і студенти в лабораторних умовах, ускладнюється тим, що одностороннє роззброєння робить учасника «гри» уразливим для нападу й шантажу. Багато соціальних дилем мають більше двох учасників. Метафоричний приклад подібної дилеми навів еколог Гаррет Хардін, назвавши її «трагедія общинних вигонів». Він взяв цю назву від пасовищ, розташованих серед старовинних англійських поселень, але «общинними» можуть бути повітря, вода, кити й будь-які інші обмежені ресурси. Якщо всі користуються ними помірковано, вони відновлюються з тією самою швидкістю, з якою витрачаються. Трава виростає, кити народжуються, вода й повітря самоочищуються. Якщо виявляється непоміркованість – відбувається суспільна трагедія. Наприклад, 100 фермерів тримають кожний по одній корові та випасають їх на общинному пасовищі, яке здатне прогодувати 100 корів. Якщо кожний пасе лише одну корову, то пасовище використовується оптимально. Але згодом хтось вирішує: «Якщо я випущу на вигін ще одну корову, то я подвою свою вигоду, а надлишкового випасу буде лише 1%». Отже, цей фермер додає ще одну корову, й так роблять усі інші. Який маємо результат? Трагедію общинних вигонів – утоптану ділянку без жодної травинки. До цієї історії подібні чимало реальних ситуацій. Забруднення довкілля є наслідком багатьох дрібних викидів, кожний з яких приносить окремим забруднювачам значно більше вигоди, ніж вони б могли отримати, якби викиди припинилися. Отже, спільна для всіх справа (збереження природи) стає нічиєю справою. Головний висновок, який ми мусимо зробити з прикладу «трагедії общинних вигонів», такий: коли ресурси не піддаються обліку, люди часто споживають більше, ніж самі усвідомлюють. Тобто якщо на стіл, за яким сидить десятеро осіб, поставити каструлю з пюре, кожнен учасник трапези швидше за все покладе в тарілку більше, ніж одну десяту всієї страви. А якщо на стіл буде поставлено блюдо з десятьма порціонними шматками м’яса, такого не станеться. Ігри з дилемою ув’язненого та общинними вигонами мають спільні ознаки: 1) вони спонукають людей пояснювати свою поведінку ситуацією («я мушу захистити себе від експлуатації з боку конкурентів»), а поведінку партнерів – їхніми рисами характеру («їй не можна було довіряти», «він жадібний» та ін.). Більшість учасників так і не усвідомлюють, що інші гравці припускаються щодо них тієї самої помилки атрибуції; 2) мотиви у процесі розгортання дилеми змінюються. Спочатку люди прагнуть отримати легкі гроші, потім – мінімізувати втрати і нарешті – зберегти обличчя й уникнути поразки; 3) дилеми ув’язненого та общинних вигонів, як і більшість конфліктів у реальному житті, не є іграми з нульовою сумою. Сума виграшів та програшів необов’язково дорівнює нулю. Обидва гравці можуть і виграти, й програти. В таких іграх безпосередні інтереси індивідуума протиставлені груповому благополуччю. Кожна з цих ігор – соціальна пастка, яка показує, що навіть за «раціональної» поведінки індивідуумів вони можуть завдати собі шкоди. Слід пам’ятати, що ніякі зловмисні особи не планували екологічних катастроф у багатьох регіонах світу або глобального потепління в атмосфері, спричиненого збільшенням викидів вуглецю. На підставі проведених експериментів можна виокремити п’ять основних прийомів. Регулювання. Закони й угоди, укладені між різними суб’єктами конфліктної взаємодії, є тим важливим інструментом, який забезпечує уникнення суспільних трагедій. Наприклад, якби податки були добровільними, чи багато людей сплачували б їх у повному обсязі? Очевидно, що більшість їх не сплачувала б. Саме тому сучасне суспільство влаштоване таким чином, що не залежить від добровільних пожертвувань під час задоволення своїх потреб у соціальній та воєнній безпеці. Проте в реальному житті регулювання має високу ціну – це витрати на його розроблення та здійснення, а також обмеження індивідуальних свобод. Крім того, виникає актуальне політичне питання: в який момент ціна регулювання перевищує вигоду від нього? Зменшення розмірів групи. В малих співтовариствах людина почуває себе відповідальнішою та ефективнішою, більшою мірою ідентифікує свій успіх з успіхом групи. Зі зростанням розміру групи людина дедалі частіше починає думати: «Все одно від мене нічого не залежить». Отже, на думку деяких соціальних психологів, суспільство доцільно поділяти на дрібні територіальні громади. Комунікація. Обговорення дилеми підвищує групову ідентичність, що підсилює турботу про групове благополуччя. Дотепний експеримент Робіна Доуза наочно продемонстрував це. Дослідник пропонував кожному із семи незнайомих між собою людей такий вибір: ви можете або залишити в себе 6 доларів, або віддати їх іншим шести учасникам через експериментатора, знаючи, що він подвоїть суму й роздасть кожно- му по 2 долари. Ніхто не знатиме, що ви вирішили: віддати гроші чи залишити в себе. Отже, якщо всі сім учасників співпрацюють і віддають гроші, кожний отримує по 12 доларів. Якщо один залишить їх собі, а решта віддадуть, він матиме 18 доларів. Якщо ви віддасте, а решта залишить у себе, ви не отримаєте нічого. Очевидним є той факт, що співпраця є вигідною для всіх, але потребує самовідданості й ризику. Доуз з’ясував: без обговорення гроші віддають лише 30 % людей, а якщо воно було – 80%. Отже, комунікація зменшує недовіру, сприяючи досягненню згоди, яка забезпечує обопільну вигоду. Зміна виграшів. Кооперація поглиблюється, якщо ввести такі правила гри, які б заохочували співпрацю та робили невигідною експлуатацію. Заклик до альтруїстичних вчинків. Коли кооперація без сумнівів забезпечує спільне благо, можна успішно апелювати до норм соціальної справедливості. Наприклад, у боротьбі за громадянські права багато демонстрантів охоче готові страждати за інтерес значно більшої групи, терплячи напади, побої й тюремне ув’язнення. Таким чином, ми можемо зменшити деструктивний вплив соціальних пасток, якщо: 1) установимо правила, які регулюватимуть егоїстичну поведінку; 2) забезпечимо малий розмір групи; 3) дозволимо людям спілкуватися; 4) змінимо матрицю гри так, щоб співпраця була більш вигідною; 5) закличемо до альтруїстичних норм поведінки. Коли люди конкурують за обмежені ресурси, їхні стосунки стають упередженими й ворожими. У своїх відомих експериментах Музафер Шериф з’ясував, що змагання за принципом «я виграв – ти програв» швидко перетворюють незнайомців на ворогів, породжуючи відкриту конфронтацію навіть серед нормальних чесних дітей. В одному зі своїх експериментів він поділив 22 незнайомих між собою хлопця із Оклахома-Сіті (США) на дві групи, відвіз їх до бойскаутського табору на різних автобусах і поселив у бараках, розташованих приблизно за кілометр один від одного. Перший тиждень жодна група не підозрювала про наявність іншої. Співпрацюючи в різних господарських справах (готуючи їжу, ремонтуючи споруди та ін.) кожна з них стала згуртованим колективом. Вони навіть вигадали собі назви – «Громобої» та «Орли». Отже, в обох групах виникла групова ідентифікація, й тим самим було підготовлено ґрунт для конфлікту. Наприкінці першого тижня «Громобої» побачили «Орлів» на «своєму» футбольному полі. Тоді персонал табору запропонував влаштувати між двома групами турнір (гра в бейсбол, перетягування канату тощо). Обидві команди відреагували з ентузіазмом. Це було змагання на зразок «виграв – програв». Усі призи отримували переможці. Який був результат? Табір поступово перетворився на арену відкритої війни. Кожна зі сторін почала обзивати іншу під час змагань, потім дійшло до спалювання прапорів, набігів на бараки та ін. Отже, конкуренція за типом «виграв – програв» породила глибокий конфлікт, негативний образ ворога й сильну внутрішньогрупову згуртованість та гордість. Усе це відбувалося за відсутності будь-яких інших розбіжностей між двома групами (культурних, фізичних або економічних). Між іншим, і «Громобої», й «Орли» належали до так званих вершків суспільства, а в експерименті Шерифа поводилися як звичайнісінька шпана. Фактично поведінка хлопців була зумовлена поганою ситуацією, й згодом Шерифу вдалося перетворити ці дві ворожі групи на друзів за допомогою успішної співпраці задля досягнення екстраординарних цілей. Наступною типовою причиною конфлікту є відчуття несправдливості. Однак проблема конфліктів через справедливість пов’язана з різним сприйняттям та розумінням цього поняття. Більшість людей сприймають справедливість як баланс – розподіл винагород пропорційно до індивідуальних внесків. Будь-які стосунки (робітник – роботодавець, чоловік – дружина, викладач – студент та ін.) збалансовані. Якщо ви вкладаєте більше, а отримуєте менше, то відчуваєте себе експлуатованим та ображеним; інша сторона буде швидше за все почуватися винною. Проте, напевно, ви сприйматимете несправедливість більше за неї. Експериментальні дослідження продемонстрували, що люди рідко вимагають розподілу благ на свою користь за рахунок інших. Однак якщо вони отримують «більший шмат пирога», то охоче приймають його і з легкістю знаходять для цього виправдання й логічні пояснення. Якщо «більший шмат пирога» дістається іншій людині або групі, то це обов’язково викличе з їхнього боку обурення й осуд. Навіть якщо ми дійшли згоди щодо принципу визначення справедливого балансу, проте можемо сперечатися щодо збалансованості наших взаємовідносин. Наприклад, двоє колег можуть по-різному розуміти поняття «внесок»: той, хто старший, вважатиме, що оплата праці має здійснюватися відповідно до маститості та заслуг, а його молодший колега поставить на перше місце продуктивність праці. Чиє визначення візьме гору? Здебільшого ті, хто мають соціальну владу, переконують себе та інших, що вони заслуговують на те, що отримують. Це означає, що експлуататор поступово втрачатиме почуття провини, переоцінюючи або недооцінюючи внески інших, щоб виправдати наявний розподіл доходів. Експлуатовані можуть або приймати та схвалювати своє принижене становище, або вимагати компенсації, соромити й обманювати своїх гнобителів, або, якщо нічого не допомагає, – відновити справедливість шляхом помсти й розплати. Перебіг конфлікту ускладнюється тим, що в його учасників формуються викривлені образи одне одного. Навіть способи цих викривлень передбачувані. Наприклад, в «Орлів» та «Громобоїв» справді були певні несумісні цілі, але поглиблювало суперечки їх суб’єктивне сприйняття. Упередження на свою користь змушують індивідів пишатися власними добрими вчин- ками й ухилятися від причетності до поганих, не надаючи таких пільг іншим людям. Завдяки фундаментальній помилці атрибуції кожна сторона розглядає ворожість іншої сторони як відображення її злісної атрибуції. Далі люди сприймають та фільтрують інформацію таким чином, щоб вона відповідала їхнім упередженням. Групи дуже часто поляризують свої тенденції до викривлень, що слугують власним інтересам та самовиправданню. Один із симптомів групового мислення – сприймати власну групу як моральну та сильну, а суперників – як зловмисних і слабких. Зміни у сприйнятті тих, хто бере участь у конфлікті, на диво, взаємні. Обидві сторони приписують схожі чесноти собі, а вади – своїм супротивникам. Оскільки має місце суперечність у сприйнятті один одного сторонами конфлікту, то принаймні одна з них сприймає іншу неправильно. За наявності подібного викривлення у сприйнятті, зазначає Бронфенбреннер, цей психологічний феномен породжує образи ворога, що підтверджуються. Тобто якщо А очікує від Б ворожості, він може почати так ставитися до Б, що той виправдає ці очікування, замкнувши тим самим хибне коло. Негативне дзеркальне сприйняття стало перепоною на шляху до миру в багатьох випадках. Для міжнародних конфліктів також характерна ілюзія «поганий лідер – гарний народ». Отже, конфлікт є природною складовою людського життя. Він не завжди й не обов’язково спричинює руйнації, але й містить у собі потенційні позитивні властивості. Конфлікт може бути керованим, причому таким чином, що його негативні наслідки мінімізуються, а конструктивні можливості підсилюються. До структурних компонентів конфлікту слід віднести: 1) його сторони (учасників); 2) умови; 3) предмет; 4) дії учасників; 5) результат. Як процес конфлікт проходить у своєму розвитку чотири стадії: 1) виникнення об’єктивної конфліктної (або передконфліктної) ситуації; 2) усвідомлення ситуації як конфліктної; 3) конфліктну взаємодію; 4) вирішення конфлікту. Конфлікти розпалюються через соціальні пастки, конкуренцію, відчуття несправедливості та викривлене сприйняття.

Питання

Поняття «сучасна демократія» потребує певної конкретизації. Феномен демократії утвердився в Західній Європі, США і деяких циві лізованих країнах інших регіонів світу і був побудований на ідеалах лібералізму й політичної демок ратії. Для вказаних країн характерним є відносно високий рівень економічного розвитку і «переважання того, що можна назвати західною культурою з її цінностями, включаючи західне християнство» (С. Хантингтон). Поширення демократії в останні десятиліття ХХ ст. відбувалося хвилеподібно. За визначенням сучасного американського вченого Семюеля Хантінгтона ми живемо в умовах «хвиль демократії», які почалися у 70-ті роки, з падінням авторитарних режимів у середземноморських країнах – Греції, Португалії та Іспанії. У 80-ті роки демократична хвиля «докотилася» до Південної Америки, зокрема до Аргентини й Чилі. У 1989 р. внаслідок «третьої хвилі» впав Берлінський мур, що символізувало розпад світової системи соціа- лізму: комунізм зазнав поразки в країнах Центрально- Східної Європи, а згодом і в СРСР. Процес демократизації поширився і на Південну Африку, де припинив існування режим апартеїду – в 1997 р. вступила в дію нова конституція ПАР. Загалом важливість демократії дедалі більш усвідомлюється. Цьому сприяє високий рівень освіченості населення, визнання демократичних цінностей та принципів дотримання їх у спілкуванні з іншими людьми. Водночас в умовах глобалізації демократія стикнулася з низкою викликів і загроз, пов’язаних із феноменом масової культури, можливостями нинішніх інформаційних технологій маніпулювати людською свідомістю тощо. Цінність сучасної демократії полягає в розмаїтті її форм і механізмів самореалізації громадян, їхньої участі у здійсненні владних повноважень на всіх рівнях – від загальнодержавного до місцевого. Жодна політична система у світі не втілює в собі ідеалів демократії, а є лише однією зі сходинок на шляху до цієї мети. Тому в політичній науці триває пошук нових моделей демократії, з’являються нові її концепції: мажоритарна, консенсусна, співгромадська, елітарна, учасницька, плюралістична, інформаційна тощо. Зазначені концепції розкривають різні аспекти проблеми народовладдя, складність демократії в теоретичному і практичному виявах. Форма демократії, за якої політичну владу, за існування певних механізмів стримувань та противаг, зосереджено в руках більшості, зветься мажоритарною. Ця модель передбачає контроль громадян за діями уряду. Її ознаками зазвичай є: домінування виконавчої влади над законодавчою (при цьому виконавча влада формується однією партією, що перемогла на виборах), двопартійність (дві основні партії відрізняються одна від одної лише стратегією й тактикою соціально-економічних питань), диспропорційна виборча система, плюралістична система груп спеціальних інтересів. Найтиповішими представниками мажоритарної демократії є Велика Британія та Нова Зеландія. Для консенсусної демократії, на відміну від мажоритарної, характерні рівновага виконавчої та законодавчої влади (при цьому виконавча влада формується на багатопартійній коаліційній основі), багатовимірність партійної системи (партії в усьому різняться одна від одної), пропорційні результати виборів (як наслідок пропорційної виборчої системи); корпоративістська система відносин між групами спеціальних інтересів. Найбільше ідеальному типу консенсусної демократії відповідає Швейцарія. Різновидом консенсусної демократії є співгромадська демократія, механізм дії якої розкрито Арендтом Лейпхартом. Це форма організації суспільства, «яка передбачає таку організовану взаємодію основних „одиниць” (етнічних, релігійних або культурних спільнот, що становлять політію), за якої жодна з них не опиняється протягом тривалого часу в стані, що може бути розцінений як ізоляція». Модель співгромадської демократії має практичний смисл у багатоскладових суспільствах, де політичні суперечності й соціальні «розмежування» загалом збігаються з «кордонами» суперечностей соціальних – майнових, територіальних, мовних, культурних, національних, релігійних тощо. Врегулювання конфліктів здійснюється не захопленням влади однією політичною силою з метою задоволення інтересів певної соціальної групи, а процедурним узгодженням інтересів, знаходженням взаємоприйнят- них рішень, досягненням консенсусу. До країн, де успішно функціонує співгромадська демократія, вчені зараховують Бельгію, Нідерланди, Австрію, ПАР, Чехію, Словаччину, Індію. Концепція демократії участі сформувалася під впливом молодіжного та студентського руху 60-х років ХХ ст., а також теоретиків «нових лівих» на Заході (П. Гудмен, Т. Хейден, Ф. Фанон). Учасницька демократія – це система правління, за якої пересічні громадяни керують собою скоріше самі, ніж за допомогою обрання представників, котрі б правили від їхнього імені. Водночас цій формі демократії притаманні суттєві недоліки: можливість прийняття некомпетентних рішень як вияв непрофесійності; безвідповідальність, пов’язана з великою кількістю осіб, які приймають рішення; наявність технічних проблем забезпечення масової участі й механізмів узгодження спірних питань тощо. Суспільний устрій, який віддає перевагу участі народу, представленого групами, дістав назву плюралістичного. Плюралізм є базовою категорією американської політології, що знаходить відображення в теорії груп, започаткованій у 1908 р. Артуром Бентлі. Основою плюралізму є припущення про первинність інтересів груп у політичному процесі. Згідно з плюралістичною моделлю, демократія – це така система, в якій багато незалежних від уряду організацій здійснюють тиск на нього і навіть протидіють йому. Як зауважують фахівці, плюралізм не потребує ґрунтовних знань громадян про політику загалом. Він передбачає лише вузькі спеціалізовані знання від груп громадян, насамперед їхніх лідерів. За багатьох переваг суспільство, побудоване на принципах плюралістичної теорії демократії, має суттєвий недолік – відсутність рівних можливостей впливу всіх груп на процеси прийняття рішень. Виходячи з на явних розбіжностей нормативного та реально - інституційного понять демократії, сучасні дослідники Роберт Даль і Чарльз Ліндблом називали сучасні демократичні системи поліархіями (цей термін було введено ними в політичну науку в 1953 р.). Поліархія – це історично апробована, певною мірою компромісна форма, позбавлена крайнощів і класичної ліберальної демократії, основою якої був вільний індивід, і сучасної політичної демократії, що спирається на плюралізм груп інтересів. Ідея поліархії полягає в тому, що плюралізм різних організацій і центрів прийняття рішень не заперечує свободи індивіда. Кожна з окреслених вище груп теорій має свої сильні й слабкі сторони. В реальному житті більшість західних держав тяжіє до ідей елітарної демократії в питаннях функціонування вищих ешелонів влади і до демократії участі на рівні місцевого самоврядування. Визначимо деякі основні проблеми сучасної демократії. ♦ Суперечності між мораллю та політикою. В багатьох країнах народні обранці замість розв’язання суспільних проблем вирішують особисті, сімейні, кланові. Якщо в країнах розвиненої демократії існують такі моральні бар’єри, як суспільна думка, що стає на заваді відвертому зловживанню владою, то в державах із молодою демократією важелі впливу на урядовців потрібно ще виробити. ♦ Обмеження основних прав і свобод людини. Через необхідність ефективної боротьби з тероризмом влада вдається до введення обмеженнь на діяльність засобів масової інформації, порушення деяких прав і свобод людей, зокрема прав на конфідеційність приватного життя. Очевидно, такі обмеження можуть призвести до контролю над громадською думкою, політичними опонентами. Саме тому суспільство має бути готовим захистити себе від зловживань відповідних державних структур. ♦ Вплив інформаційних технологій. Інформація – справжня «валюта демократії». Право на чесну, об’єктивну, вичерпну інформацію – одне з визначальних демократичних прав. Інтернет забезпечує відкритий доступ до великого кола різноманітних, часто суперечливих джерел, що сприяє плюралізмові думок і підтримці демократії. ♦ «Вестернізація» демократії. Існують загрози уніфікації демократії за західним зразком. США, «головний полюс світу», послідовно реалізують сценарій нав’язування стандартів американського бачення демократії. ♦ Ґендерна нерівність. У багатьох демократіях сьогодення визнається рівність чоловіків та жінок, проте фактичну реалізацію цього права не забезпечено. Вирішення цієї проблеми, наприклад у Скандинавських країнах, сприяло гуманізації політики держави. Окрему проблему становлять суперечності між глобалізацією і демократією. Водночас є думка, що глобалізація не дуже впливає на демократію. Цю тезу обґрунтовують тим, що різні уряди мають різний вплив на свої країни, а отже, й різну спроможність долати наслідки глобалізації. Ті зміни, що відбуваються у світовій демократії, можна назвати одним із виявів інформаційного суспільства.







Дата добавления: 2015-08-17; просмотров: 320. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2020 год . (0.004 сек.) русская версия | украинская версия