Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ 7 страница




Питання

Вирішуючи актуальні проблеми демократизації суспільного життя в Україні, слід спиратися насамперед на національні демократичні традиції, власний досвід державотворення, історичне буття українського народу. Витоки вітчизняної демократії сягають часів Трипільської культури, мають спадок причорноморських грецьких колоній, знайшли відображення у слов’янському народоправстві, козацькому врядуванні та міському самоврядуванні. В українських землях часів козаччини в межах військової демократії розвивалася національна демократична традиція. При цьому у Війську запорізькому часом вона була глибшою, ніж у Європі, зокрема козаки були рівними у праві обіймати виборні посади. На жаль, законодавче оформлення здобутків козацького права в конституції Пилипа Орлика не вдалося запровадити в практику. Визначте інститути української демократії в різні періоди історії. Чи виявлялися в козацькому товаристві авторитарні тенденції? Проблема розбудови українського суспільства на демократичних засадах постійно перебувала в центрі уваги прогресивних вітчизняних учених С. Оріховського, М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Грушевського. Вони обстоювали ідею виняткової самобутності українського народу поміж інших, вбачаючи її джерело в природному демократизмі, одвічних виявах таких якостей, як волелюбність, справедливість і рівність. При цьому вони наголошували, що демократизм українців був більше потенційним, аніж фактичним. Збіг внутрішніх і зовнішніх обставин заважав, на їхню думку, практичній реалізації на українських землях норм і цінностей демократії. Так, В. Антонович зазначав, що український народ упродовж століть залишався суцільно однорідним носієм ідеї демократизму: коли він потрапляв у сприятливі історичні обставини, йому вдавалося організувати лад на демократичних засадах. Суспільний ідеал, якого завжди прагнули українці, знайшов втілення у громадах, козацтві, церковних братствах. М. Драгоманов, розглядаючи становлення та розвиток української нації в контексті європейської демократичної традиції, наполягав на необхідності розвитку місцевого самоврядування, яке гарантувало б реалізацію особистісних і групових прав і свобод у загальній площині розвитку демократії. Програма національного відродження України, за М. Грушевським, одним із джерел своєї життєдіяльності має ідею демократичної організації України. Особливе місце в історії прагнень українського народу до демократії займає період національно-демократичної революції 1917–1920 рр., який позначився пошуком форм і засобів становлення української державності, зусиллями, спрямованими на побудову громадянського суспільства. Створена у березні 1917 р. Центральна Рада на чолі з М. Грушевським у своїй державотворчій діяльності дотримувалася демократич- них принципів і традицій. Центральна Рада сформувалася як національний протопарламент і ще тільки готувала підґрунтя для створення повноцінного українського парламенту. Під час хрущовської відлиги на захист національної і людської гідності та особистої свободи виступили дисиденти із середовища шістдесятників. У період «перебудови» кінця 80-х – початку 90-х років активно використовуються демократичні гасла, однак через обмеженість демократичних заходів як інструментарію модернізації політичної системи демократичний політичний режим реалізувати не вдалося. Однак попри всі недоліки зміни, що сталися в Україні в ці періоди, сприяли подальшому поступу країни до демократії. Із прийняттям Декларації про державний суверенітет і створенням Верховною Радою Комісії з розроблення нової Конституції України (1990 р.) розпочався конституційний процес, який завершився в червні 1996 р. прийняттям Основного Закону країни. Визначте у Конституції України положення про демократичний устрій нашої держави. Перерахуйте ознаки демократичного режиму в сучасній Україні. Серед чинників, що гальмують процес демократичних змін і визначають українську специфіку, слід назвати високий рівень політичної поляризації національної еліти, корупцію, відсутність повноцінного поділу влад (насамперед несамостійність судової гілки), законодавчого закріплення захисту прав опозиції, усунення широких народних мас на узбіччя політичного процесу, брак ефективних механізмів контролю за діями влади на всіх рівнях, вплив на політику великого бізнесу тощо. Спонтанність, непослідовність демократичних перетворень у державі, розрив між демократичними за формою інститутами в усіх сферах суспільного життя та їхньою реальною практикою призводять до негативного сприйняття інститутів демократії, помітної ірраціональності політичної поведінки людини, її егоцентризму, емоційності у сприйнятті навколишньої дійсності, апатії та стомленості від політики. В умовах розгубленості, зневіри й зневаги до державних органів громадянська відповідальність залишається лише побажанням. Чинниками стабільного й динамічного розвитку українського суспільства, його трансформації до консолідованої демократії є такі: ♦ наявність ідеї, яка об’єднувала б усі суспільні групи; Запропонуйте свій варіант такої ідеї. ♦ зміцнення правової держави; ♦ формування зрілого громадянського суспільства; ♦ покращення соціально-економічного становища в Україні; Чому цей чинник впливає на становлення демократії? ♦ становлення демократичного громадянина. Отже, нинішній політичний режим в Україні є перехідним і його можна схарактеризувати як частково демократичний: йому притаманні не лише елементи авторитарної практики, неопатримоніальних відносин, а й панування корпоративних інтересів на шкоду розвиткові громадянської свободи та ініціативи. Відомо: нових матеріальних цінностей, що ведуть до прогресу, демократія сама по собі не створює й не може створити. Демократія – лише механізм, за допомогою якого визначається воля більшості щодо проблем суспільного життя. Як скористатися цим механізмом – залежить від конкретних учасників демократичних перетворень.

Питання

Поняття «держава» є ключовим для багатьох сучасних наук: історії, соціології, політології, правознавства та ін. У соціологічному розумінні держава – це форма організації людського суспільства, що об’єднує все населення і репрезентує його інтереси, волю. В політичному – політична організація суспільства, що характеризується наявністю публічної влади, яка є обов’язковою для всіх. В юридичному – це джерело права й закону, сукупність органів державної влади, що виступають від імені держави з метою регулювання суспільних процесів. У економічному – організатор використання людських, матеріальних, природних ресурсів в інтересах усього суспільства. Відповідно до сучасних підходів держава – це форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов’язаних установ та організацій, які управляють суспільством від імені народу. Від інших форм організації суспільства держава відрізняється низкою характерних ознак: ♦ наявністю публічної системи органів та установ, що здійснюють функції державної влади; ♦ політичною організацією громадянського суспільства; ♦ наявністю права як певної системи норм, встановлених і санкціонованих державою; ♦ зв’язком між державою, територією та громадянами за допомогою інституту громадянства; ♦ наявністю бюджетно-фінансової системи. Вчені виокремлюють також ознаки держави, що не є визначальними, проте притаманні цій формі організації суспільства. До них належать: наявність кордону, збройних сил, державної символіки, визнання держави світовим співтовариством тощо. Чи можуть існувати держави без згаданих ознак? Поясніть, чому. Місце держави зумовлене її призначенням у суспільстві. Вона виступає як: політична організація суспільства; представник усього населення певної території; носій влади; виразник спільного інтересу; інструмент реалізації загальної волі; головний суб’єкт політичного суверенітету. За своїм призначенням держава виконує зовнішні та внутрішні функції. Функції держави – це основні напрями її діяльності з реалізації поставлених перед нею завдань і цілей. Головними внутрішніми функціями прийнято вважати: організаційно-управлінську, економічну, соціальну, інтегративну, культурно-виховну, правоохоронну тощо. Серед зовнішніх функцій слід назвати насамперед оборонну та дипломатичну. Якими є очікування громадян від держави? У чому відмінність між формулами стосунків держави й громадян: «держава для людини» і «людина для держави»? Держава функціонує у певних формах, у яких виявляються її основні характеристики, що визначають організацію державної влади, а також способи та прийоми реалізації владних повноважень. Держава має три основні елементи: а) форму державного правління, що визначає порядок утворення й організації вищих органів влади та управління. Виокремлюють дві форми державного правління: республіка (парламентська, президентська, напівпрезидентська, або змішана, суперпрезидентська, монократична) та монархія (абсолютна, спадкова, виборна, теократична, парламентська (конституційна), дуалістична та ін.); Чи впливає форма державного правління на добробут громадян? Чому? б) форму державного (територіально-політичного) устрою – спосіб територіальної організації влади держави, що характеризує порядок взаємодії центральних, регіональних і місцевих влад. За територіальною органі- зацією влади розрізняють дві основні форми територіально-політичного устрою: унітарну та федеративну; Увага! Від федерації як форми державного устрою слід відрізняти конфедерацію як міжнародно-правове об’єднання суверенних держав. Чи впливає форма державного устрою на самореалізацію громадян? Чому? в) політичний режим – сукупність способів та методів здійснення політичної влади. Політичний режим – це категорія, яка характеризує, з одного боку структуру владних відносин, а з іншого – ті методи, за допомогою яких відбувається процес володарювання в суспільстві. Поняття «політичний режим» визначається і як спосіб здійснення влади, і як політичний простір реалізації свободи індивіда, і як наслідок взаємодії держави й громадянського суспільства. Сучасна юридична та політична наука виокремлює два основні типи режимів: демократичний та недемократичний. До недемократичних передусім належать тоталітарний і авторитарний політичні режими. Для демократичного політичного режиму характерними є вільна діяльність політичних партій і громадських організацій, обов’язкова виборність органів влади, розмежування сфер держави та громадянського суспільства, політичний та ідеологічний плюралізм. Основними типами сучасних демократичних політичних режимів вважають ліберально-демократичний, консервативно-демократичний, соціал-демократичний та ін. До недемократичних політичних режимів відносять деспотії, тиранії, теократії, авторитарний або тоталітарний режими. Авторитарний режим можливий і за монархічної, й за республіканської форми правління. За авторитаризму в суспільстві можуть існувати деякі демократичні інститути, наприклад опозиція, система виборів, незалежна преса, але основними його ознаками є переважання методу адміністрування, концентрація влади в руках виконавчих органів, звуження сфери гласності та виборності державних органів. Крайнім виявом авторитарних режимів є тоталітарні. Для тоталітарного режиму характерна відмова від принципу поділу влад, цілковита заборона діяльності опозиційних партій та організацій, всеосяжний (тотальний) державний контроль, «одержавлення» панівної партії, загальнообов’язкова ідеологія тощо. Якщо тоталітарний режим спирається на силу, то авторитарний – здебільшого на авторитет. Увага! Характеристики форм правління, державного устрою та різновидів політичних режимів. Чи впливає форма політичного режиму на мораль суспільства? Чому? У сучасних цивілізованих державах немає чітко вираженої лінії класового поділу, соціальні відмінності між класами втратили антагоністичність, чому значною мірою сприяло загальне зростання життєвого рівня населення. Зміст діяльності сучасної цивілізованої держави набув нових якостей: суспільні суперечності долаються не насильством і пануванням одного класу над іншими, а через громадський компроміс, створення умов для розвитку громадянського миру та злагоди. Стаття 1 Конституції України наголошує: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова держава». Акцентування саме на демократичності, соціальному і правовому характері Української держави не випадкове, адже саме сукупність таких типів держави є найпрогресивнішою і найсприятливішою для життя людей. Демократична держава є досягненням сучасної цивілізації. Демократія тут виступає як спосіб і умова цивілізованого вирішення конфліктів, діалогу, мирного обговорення проблем, взаємного врахування інтересів, уподобань і переконань різних суб’єктів суспільних відносин. Вона сприяє гармонізації суспільних відносин, гарантуючи участь громадян у розподілі ресурсів та формуванні державної політики. Найповніше свою демократичну сутність держава може реалізувати, якщо вона водночас є і соціальною, й правовою. Один з найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів – правова держава. Сучасна правова держава покликана суворо регламентувати вплив влади на суспільство через досконалу нормативно-правову базу, насамперед – конституцію та закони. Конституція – це своєрідна демаркаційна лінія між повноваженнями влади і свободою громадян. Саме верховенство права є головним принципом існування правових демократичних країн у сучасному світі. Отже, правова держава – це держава, в якій забезпечується панування права, верховенство закону, рівність усіх перед законом і незалежним судом; визнаються й гарантуються права та свободи людини, в основу організації державної влади покладено принцип її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Для правової держави характерні такі ознаки: ♦ верховенство закону в усіх сферах життя суспільства; ♦ підзаконність влади та управління; ♦ конституціоналізм; ♦ здійснення діяльністі органів правової держави за принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову; ♦ взаємна відповідальність особистості і держави; ♦ гарантія прав і свобод громадянина, їх правова захищеність; ♦ розвиненість громадянського суспільства. Сучасна політична думка дедалі частіше звертається до практики «держави загального добробуту», або соціальної держави. Відповідно до позиції неолібералізму, головна суть сучасного державного регулювання полягає в подоланні соціальних проблем та класових антагонізмів створенням змішаної економіки, завдяки активній регулювальній ролі уряду і політиці соціальних послуг. Соціальна держава визначається сукупністю рис: ♦ забезпеченням населення роботою або іншими джерелами існування; ♦ рухом до утвердження в суспільстві соціальної справедливості; ♦ послабленням соціальної нерівності; ♦ наявністю правових гарантій на гідний рівень життя; ♦ значною роллю держави в системі планування та регулювання соціально-економічних процесів; ♦ достатньо високим рівнем економічного розвитку; ♦ наявністю компромісу основних політичних сил щодо стратегії розвитку. Чи є в Конституції України положення про завдання держави? Отже, сучасне розуміння поняття держави передусім ґрунтується на загальнолюдських ідеалах справедливої держави для всіх. Саме такою є демократична, соціальна, правова держава.

Питання

Ефективність управління будь-якою діяльністю, у тому числі педагогічною, залежить від об’єктивної інформації про перебіг процесу, ступінь досягнення мети та рівень виконання завдань. Це можливо зробити застосовуючи постійну, систематичну діагностику досягнень учнів на всіх етапах навчально-виховного процесу. Основними формами діагностики таких досягнень є оцінювання рівня засвоєння знань, умінь та навичок учнів на кожному етапі та контроль за їх діяльністю. Крім того, ефективними будуть такі форми, як спостереження за учнями під час занять, аналіз стану навчально-виховного процесу за певний період, облік успішності (фіксація результатів контролю у вигляді оцінного судження), прийняття рішень щодо вдосконалення навчально-пізнавальної діяльності учнів. Саме поняття «контроль» (франц. сontrole) на сьогодні найповніше відображає діагностику навчально-виховних досягнень учнів, оскільки у дидактиці цей термін тлумачиться як нагляд, спостереження і перевірка їх успішності. Особливістю діагностики якісних показників учнів під час вивчення курсу «Громадянська освіта» є те, що тут не завжди будуть ефективними ті форми контролю, оцінювання, що зазвичай застосовуються в загальноосвітній школі. Наприклад, за якими критеріями оцінювати їх роботу на уроках громадянознавства, де використовують різноманітні інтерактивні технології: дебати, рольові ігри, дискусії, обговорення в групі та ін. Нетрадиційні уроки саме і є такими, оскільки не завжди відповідають звичним критеріям організації навчального процесу, і, на перший погляд, сприймаються скоріше як гра, ніж серйозне навчання. Необхідність альтернативного оцінювання полягає також і в тому, що традиційні підходи у цьому разі не відповідають критеріям вимірювання багатьох результатів у сфері громадянської освіти. Саме це вимагає від учителя не тільки досконалого володіння формами та методами діагностики навчальних досягнень учнів, а й уміння визначити, які з них будуть найефективнішими на кожному з етапів навчального процесу та при застосуванні різних педагогічних технологій. Визначте специфіку оцінювання навчальних досягнень учнів на уроках громадянської освіти. Педагогічна діагностика вивчає передумови, умови і результати навчального процесу з метою оптимізації чи обґрунтування його результатів для суспільства (К. Ігненкамп). Без діагностики не можливе ефективне управління навчальним процесом, адже вона розглядається як його складова частина і включає контроль, перевірку, оцінювання, накопичення статистичних даних, їх аналіз, виявлення динаміки, тенденцій, прогнозування подальшого розвитку явищ. Тобто у діагностику вкладається більш широкий зміст, ніж у традиційну перевірку знань та умінь учнів. Проте контроль та оцінювання є основними, необхідними частинами педагогічної діагностики. Контроль як виявлення, вимір і оцінювання навчальних досягнень учнів у курсі вивчення «Громадянської освіти» має на меті з’ясувати набуття ними важливих компетенцій. Визначимо рівні компетентностей: ♦ громадянські знання, на основі яких визначаються поняття про форми і способи функціонування громадянина в політичній, правовій, економічній, соціальній та культурній сферах демократичної держави; ♦ практичні навички, громадянські уміння та досвід участі в соціально-політичному житті суспільства і практичного застосування знань; ♦ загальний розвиток та громадянська вихованість як результат вивчення курсу «Громадянська освіта»; ♦ сформованість громадянських чеснот – норм установок, цінностей та якостей, притаманних громадянинові демократичного суспільства. У громадянській освіті вирізняють чотири групи компетентностей: ♦ політико-правові – у сфері функціонування політичної системи та державної влади; ♦ полікультурні – у сфері міжособистісних та міжнаціональних відносин, оволодіння вітчизняною та світовою історичною, культурною спадщиною; ♦ соціальні – у сфері соціальних відносин у громаді, суспільстві, формування досвіду соціальної поведінки; ♦ економічні – у сфері ринкових відносин, соцзабезпечення та соціального захисту; формування професійної практики та економічних навичок. Визначений еталонний рівень компетентностей включає як когнітивний аспект (наприклад, учні мають «знати про права і свободи людини і громадянина і механізми їх захисту»), так і емоційно-ціннісний аспект («виявляти... повагу до національної історії, культури, мови, традицій»). У чому полягає специфіка діагностики цих груп компетентностей? Контролювання та оцінювання впливають на якість та ефективність будь-якої діяльності. На сучасному етапі в педагогічному процесі вони зводяться не тільки до формального визначення якості успішності кожного учня, а й слугують показниками з’ясування позитивних і негативних сторін педагогічних методик, які застосовуються. Контроль здійснюється на всіх етапах навчання, але особливого значення набуває після вивчення певної теми або завершення ступеня навчання. Діагностування педагогічної діяльності у курсі «Громадянська освіта» виконує певніі функції. Розглянемо їх. Діагностична – полягає у систематичному спостереженні вчителя за навчальною діяльністю учнів при вивченні означеного курсу, виявленні успіхів і недоліків у знаннях, навичках та уміннях, з’ясовуванні їх причин і визначенні заходів щодо підвищення якості навчання, попередження та подолання неуспішності. Контрольно-облікова – визначає: рівень засвоєння матеріалу і оцінює його за певною шкалою; систематичність роботи учня над матеріалом предмета; «плюси» та «мінуси» системи навчання, що дає можливість учителю коригувати свою роботу: усувати помилки й недоробки. Навчаюча – забезпечує правильність знань та вмінь унаслідок виявлення помилок і неточностей, повноту знань у результаті доповнення того необхідного, що пропущено у відповіді; слабкі учні, які не зрозуміли певну частину матеріалу, повністю його осягають; сильні учні впевнюються у своїх досягненнях; у всіх учнів (хоч і різною мірою) підвищується міцність знань; вони стають глибшими в результаті розгляду різних сторін події, зв’язків з іншими подіями чи явищами; знання стають ширшими внаслідок ознайомлення з додатковим матеріалом, який учні засвоїли самостійно. Розвиваюча – вдосконалюється усна й письмова мова, логічне мислення учнів, пізнавальні здібності, самостійне креативне мислення, уміння працювати в колективі, дискутувати, планувати роботу тощо. Виховна – систематичний контроль досягнень учнів сприяє вихованню в них свідомої дисципліни, відповідального ставлення до роботи та формуванню таких рис, як працьовитість, наполегливість, почуття відповідальності та обов’язку. Стимулююча – оцінювання має бути стимулюючим, спрямованим на створення ситуації успіху, а характер спілкування між вчителем і учнями на заняттях громадянської освіти – у межах позитивної психологічної атмосфери. Як специфіка громадянської освіти впливає на реалізацію функцій перевірки? Ефективність діагностування та контролювання успішності учнів під час засвоєння громадянознавчих понять, умінь та навичок залежить від дотримання таких найважливіших принципів: ♦ індивідуальності (за стилем і формами) перевірки й оцінювання знань, умінь і навичок; ♦ системності і регулярності перевірок і оцінювання; ♦ урізноманітнення видів і форм контролю; ♦ всеосяжності, що передбачає всебічність, тематичність і повноту контролю та оцінювання; ♦ об’єктивності перевірок та оцінювання; ♦ диференційованості контролю та оцінювання; ♦ єдності вимог до оцінювання. Відповідно до Концепції загальної середньої освіти (12-річна школа) навчальний заклад визначає форми, зміст і способи проведення контролю якості загальноосвітньої підготовки школярів, на підставі якого оцінюються досягнення і розумовий розвиток кожного учня. У наш час принципово змінюється система оцінювання навчальних досягнень учнів на основі надійних діагностичних методик та багатобальної шкали оцінок, розвитку самооцінки учнями власної діяльності. Відповідно до «Критеріїв оцінювання навчальних досягнень учнів у системі загальноосвітньої середньої освіти» визначення їх компетентностей є особливо важливим з огляду на те, що навчальна діяльність і зрештою має не просто дати людині суму знань, умінь та навичок, а сформувати її компетенції. Завдання сучасної діагностики знань – не тільки з’ясувати, якими знаннями, уміннями та навичками володіє учень, а й наскільки ефективно він може застосовувати їх на практиці. Компетенція – це загальна спроможність, що ґрунтується на вже набутих знаннях, досвіді, цінностях, здібностях. В. Бондар («Дидактика») пропонує використовувати такі критерії аналізу відповідей учнів: ♦ характеристики відповіді учня: елементарна, фрагментарна, неповна, повна, логічна, доказова, обґрунтована, творча; ♦ якість знань: правильність, повнота, осмисленість, глибина, гнучкість, дієвість, системність, узагальненість, міцність; ♦ ступінь сформованості загальнонавчальних та предметних умінь і навичок; ♦ рівень оволодіння розумовими операціями: здатності аналізувати, синтезувати, порівнювати, абстрагувати, узагальнювати, робити висновки тощо; ♦ ступінь самостійності учнів у навчальній діяльності; ♦ досвід творчої діяльності (уміння виявляти проблеми, формулювати гіпотези, розв’язувати проблеми); ♦ самостійність оцінних суджень. Які специфічні критерії аналізу відповідей учнів на заняттях громадянської освіти ви б додали? Існує два основні типи оцінювання: формувальне і підсумкове. Перше здійснюється в процесі навчання і передусім спрямоване на покращання навчальної діяльності учня. Другий тип застосовується наприкінці етапу навчання, тобто після завершення теми, у кінці семестру чи навчального року. Основна його мета – це вимірювання і надання звіту про досягнення учня на певний момент. Учителю потрібно точно усвідомлювати, навіщо він робить оцінювання, адже від цього залежать його зміст і форма. Таким чином, педагогічна діагностика є важливим компонентом педагогічного процесу, а контроль та оцінювання знань, умінь і навичок учнів виступають як її основні та необхідні складові.

Питання

Україна розбудовує демократію, отже проблема громадянського суспільства є головною темою сучасних соціальних та політичних досліджень. Незважаючи на те, що тема громадянського успільства стосується безпосередньо громадян, вона, в основному, тлумачиться державними органами, іноді просто виключаючи громадян з обговорення. Унаслідок цього значна кількість громадських ініціатив, семінарів, конференцій та законопроектів мають просто «косметичний характер» і не вирішують жодних проблем. Зберігається відчуження населення від влади. Діяльність апарату управління продовжує залишатися непрозорою, недостатньо зорієнтованою на реальні потреби людей. Представницькі установи не стали місцем представництва, узгодження впливових суспільних інтересів та інструментом формування загальнонаціональної волі. Незбалансованим є розподіл повноважень, ресурсів і відповідальності владних структур по вертикалі. Прагнення центру через розподіл ресурсів і призначення керівників контролювати становище на місцях неминуче супроводжується перекладанням передусім на керівництво країни відповідальності за всі численні негаразди, вирішення яких знаходиться в компетенції місцевих органів влади. Структури громадянського суспільства покликані забезпечувати інтереси громадян у стосунках з державою, а не навпаки. Однак громадянське суспільство не змогло б існувати за умов, коли б організовані громадяни почали домагатися тільки задоволення державою власних групових або й суто приватних інтересів. У цьому відношенні структури громадянського суспільства мають врівноважувати тиск на державу з перебиранням на себе відповідальності за формування і здійснення державної (публічної) політики. Це все призводить до критичного ставлення абсолютної більшості населення до органів державної влади і місцевого самоврядування, професійних і молодіжних об’єднань, політичних партій. Які основні функції структур громадянського суспільства? Становлення в Україні громадянського суспільства має вирішити двоєдине завдання. З одного боку, забезпечити реальну можливість громадян через різні форми їх об’єднання здійснювати результативний вплив на державу, її органи, посадових осіб. З іншого – громадянин повинен усвідомити себе відповідальним за формування і здійснення державної політики. Відтак громадянське суспільство слід розглядати як особливу організацію суспільної життєдіяльності, яка забезпечує результативний, диференційований і збалансований вплив громадян на державну владу через їх самоорганізацію. Основними структурами громадянського суспільства, формування і розвиток яких забезпечує вплив особи на державу, слід вважати політичні партії, групи тиску і незалежні засоби масової комунікації. Розглянемо механізми впливу недержавних організацій на державні структури, адже саме «проштовхування» громадських інтересів коридорами влади є найбільш відповідальною частиною представлення громадських інтересів недержавними організаціями. Основними завданнями роботи є: 1) з’ясування основних механізмів впливу недержавних організацій на державні структури; 2) оцінювання ефективності впливу недержавних організацій на державні структури; 3) розгляд пріоритетних завдань недержавних організацій у контексті механізмів впливу; 4) визначення обмежень впливу недержавних організацій на державні структури; 5) визначення рівня залученості недержавних організацій в державні інституції на національному та європейському рівнях; 6) розгляд термінологічних засад проблеми. Процес залучення громадських організацій до політичного процесу державних структур проходить три етапи. Перший – це допомога у визначенні найактуальніших проблем для вирішення (узгодження шляхів подолання проблеми, визначення пріоритетності завдань). Другий – це політичне конструювання шляхів розв’язання проблеми (вибір найбільш правильного шляху з усіх можливих). Третій – це імплементація теорії у практику (безпосереднє вирішення проблеми). Які завдання ставлять перед собою недержавні громадські організації для представлення громадських інтересів? Визначають також чотири можливі шляхи впливу громадських організацій на державну політику: 1. Безпосередній – розв’язання актуальних проблемних питань, які не можуть бути вирішені державою. Цей вплив має короткостроковий ефект, якщо не комбі- нується з одночасним впливом на зміну політики держави щодо цього питання. 2. Консультативний – спрямування державної політики у правильне русло. Громадські організації шукають шляхи представлення інтересів та проблем недостатньо репрезентованих груп через переговори з владними структурами – адвокасі (advocacy). 3. Інноваційний – розробка та демонстрація нових шляхів вирішення проблем. 4. Наглядовий – контроль за правильним виконанням державної політики. Зокрема в Україні існують наступні шляхи впливу недержавних організацій на державні структури: 1. Право участі в законодавчому процесі шляхом вироблення законопроектів та пропозицій. Так, 70 % НДО пропонують ініціативні проекти, тоді як 30 % організацій вносять поправки до нормативних актів. 2. Організація громадських слухань законопроекту. 3. Громадські ради, створені при державних органах з числа представників громадських об’єднань. 4. Підготовка експертних висновків, консультування на загальних підставах. Вплив на законодавчі органи є найбільш поширеним та ефективним механізмом, який вимагає систематичності та професійності. Так, недержавні організації беруть участь у розробці законів та законопроектів, проводять їх громадську експертизу, публікують заяви та звернення до громадян з різних питань у ЗМІ, організовують громадські дії (пікети, акції, семінари), лобіюють конкретні пропозиції в органах державної влади через депутатів та участь у виборах, проводять моніторинги здійснення рішень, опитування, аналізують досягнені результати. Як відомо, в Україні громадські організації офіційно не мають права на здійснення законодавчої ініціативи. Тому лобіювання є єдиним шляхом представлення інтересів громадських організацій. Поняття лобізм (від англ. lobby – закрите приміщення для прогулянок, коридор, кулуари) достатньо нове для нашого суспільства. Чи створені в Україні умови для доступності громадських організацій до прийняття політичних рішень? Розглянемо приклад з конкретного життя. Якась громадська організація (ГО) займається проблемою реформування середньої школи. Вона розробила проект, виграла грант і, відповідно, реалізує задумане. У процесі діяльності проводяться семінари, конференції, моніторинги, опитування серед споживачів, учнів та батьків. Результатом цієї праці стає видання збірки матеріалів, в якій зазначені найоптимальніші шляхи і способи реформування середньої школи. Дані матеріали розсилаються до законодавчих органів, комісій, урядових структур, тобто в ті установи, які займаються відповідною проблематикою, або ж можуть вплинути на вирішення питання. Окрім цього, матеріали розсилаються в усі навчальні заклади. Отже ГО стала одним з механізмів лобіювання. Адже основна суть даного механізму полягає в інформуванні законодавців і спрямуванні їх роботи в потрібне русло. Інша модель, яка більш притаманна суспільствам з високим рівнем розвитку демократії, є так звана активна модель лобіювання ГО. Наведемо приклад. Громада певного району має потребу в дитячому садочку. Є два шляхи розв’язання проблеми: перший – «вибивати» гроші у місцевих органів влади. Другий – побудувати садочок силами самої громади. У другому варіанті передбачається створення певної ГО, яка б займалася збором коштів, наймала робітників, контролювала будівництво, виносила конкретні питання на розгляд жителів району. Після побудови садочка ця організація або розпадається, або трансформується в ГО з іншими функціями. Другий спосіб з усіх точок зору набагато продуктивніший. Хоча він можливий у суспільствах з високим розвитком демократії і ступенем децентралізації влади. Як у першому, так і в другому випадку, даний процес передбачає залучення механізму лобіювання, де ініціатором процесу виступає громада цього району через посередництво створеною нею ГО. Особливе місце в Україні посідають екологічні оргнізації. У своїй природоохоронній діяльності вони використовують певні ресурси соціально-політичного контексту, які включають: загальну екологічну стурбованість населення; реакцію конкретних соціально-професійних груп на техногенні аварії або на загрозу безпосередньому середовищу мешкання; громадську думку, яка формується переважно під впливом мас –медіа, наявність екологічно орієнтованих соціальних груп та окремих людей, здатних стимулювати населення до конкретних дій. Отже входження окремих активістів вищезазначеного руху до структур виконавчої гілки влади є одним з механізмів екологічних перетворень. Такі громадські організації залучаються й у зміну законодавчої діяльності, лобіювання екополітики та проведення громадських екологічних експертиз. Яку роль відіграють громадські організації у збереженні навколишнього середовища? Поняття «громадські організації» не можна повністю зрозуміти без використання поняття держави, владних структур, державної (публічної) політики. Громадські організації всіма способами намагаються показати свою відмінність від державних структур (зокрема, термін «недержавні організації»), але, що є цілком природним, часто змушені звертатися за вирішенням суспільних проблем до владних структур. Тож недержавним організаціям дуже важливо знайти збалансовану позицію щодо державних структур. Отже, основною метою діяльності громадських організацій у представництві інтересів громадян має бути: 1) удосконалення структур публічної влади з метою підвищення їх відповідальності та оптимізації взаємодії; 2) гармонізація стосунків між державою і особою через утвердження структур громадянського суспільства.







Дата добавления: 2015-08-17; просмотров: 339. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2020 год . (0.005 сек.) русская версия | украинская версия