Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ 8 страница




Питання

Події кінця 80-х – початку 90-х років ХХ ст., коли у Центральній, Східній та Південній Європі з’явилася низка нових незалежних держав, довели життєздатність національного чинника. Якщо згадати особливості демократичних рухів, що виникли на теренах Радянського Союзу в різних національних республіках, то всі вони були водночас і рухами націоналістичними. Виявилося цілком очевидним, що демократична розбудова суспільства неможлива без розв’язання національного питання. Саме органічне поєднання боротьби за демократію і національне самовизначення призвело до перемоги демократичних революцій. Переважно становлення незалежних держав відбува- лося з великими труднощами, особливо в багатонаціональних країнах. Не стала винятком й Україна, де проблема державного будівництва збіглася в часі із становленням української нації. Зокрема, за переписом 1989 р. на території України мешкало 72,7 % українців, 21,9 % росіян, близько 1 % євреїв тощо. Зважаючи на те, що кримські татари є етнічною нацією на своїй історичній території, нашу країну, на думку вчених, можна вважати різновидом багатонаціональної держави. Символічно, що одним з перших документів, прийнятих у незалежній Україні, була «Декларація прав національностей України» (1.11.1991), в якому йшлося про те, що всім народам, національним групам, грома- дянам, які проживають на території Української держави, гарантуються рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Ці права були закріплені в Конституції України у 1996 р. Характер суспільних відносин в багатоетнічних суспільствах значною мірою залежить від пануючої культури міжнаціональних відносин, яку характеризують два полюси: етноцентризм та етнокультурний плюралізм. Етноцентризм виявляється в уявленні про виняткову, особливу цінність власної культури і навіть в її вищості над іншими. Людина із таким світосприйняттям з підозрою або вороже ставиться до представників інших культур та націй, прагне окреслити особисте життя межами власного етнічного масиву. Така позиція соціально небезпечна – обмеженість соціального спілкування призводить до непорозуміння між людьми, створює підгрунття для культурно- національних конфліктів. Етнокультурний плюралізм, або мультикультуралізм, передбачає активне утвердження культурної багатоманітності, в основі якого полягає терпляче або поважливе (толерантне) ставлення до інших культур і націй. Саме такий підхід покладено в основу діяльності міжнародних організацій, зокрема ООН, ЮНЕСКО та ін. Одним з головних завдань багатонаціональної держави є забезпечення соціального миру та злагоди між людьми, подолання національної нетерпимості та ворожнечі. Це можливе за умови рівноправності представників титульних націй та національних меншин, справедливого розподілу матеріальних та інших ресурсів, у тому числі політичні, владні. У контексті демократичної трансформації України державу і громадянське суспільство недостатньо розглядати лише в площині інституційного та ідеологічного плюралізму; основне їх призначення полягає в тому, щоби бути певною комунікативною спільнотою, яка уможливлює прийняття політичних рішень і забезпечує формування колективної волі. Йдеться про залучення до вироблення політики широких кіл громадськості, включно національні. Водночас налагодження гармонійних стосунків у суспільстві є проблематичним за відсутності спільних цінностей та мети, при пануванні групового та індивідуального егоїзму. Саме патріотизм може стати тим об’єднуючим чинником, який сприятиме консолідації суспільства.

Питання

Гнучка організація демократичного суспільства, яка швидко реагує на всі потреби своїх членів, забезпечує його стабільність, єдність, ефективніше розв’язання суспільно-соціальних завдань. У сучасному українському суспільстві, яке орієнтується на демократичні цінності, така демократія може бути недосяжною, якщо не матиме загальносуспільного характеру, якщо дія демократичних інститутів для однієї частини громадян не поширюватиметься на всі верстви населення (соціальні групи, прошарки та ін.), в тому числі й осіб з особливими освітніми потребами. Основу демократичного суспільства складають засади рівності для всіх її громадян, відсутність упередженого ставлення до національних меншин, людей з обмеженими можливостями, мовної, релігійної, ґендерної дискримінації. Громадянська освіта включає загальнолюдські аспекти, що полягають у формуванні в молодого покоління усвідомлення єдності та взаємозалежності світу в усіх його виявах. З огляду на це, всі діти, незалежно від того в який місцевості вони проживають, в якій школі навчаються (загальноосвітній чи спеціальній), якою мовою спілкуються, повинні мати доступ до громадянської освіти. Особливо це стосується дітей, які залишилися без батьків, навчаються і проживають в умовах інтернату або дитячого будинку, оскільки вони мають найслабші зв’язки з громадою. Саме через громадянську освіту учнівська молодь може отримати досвід і знання, які сприяють подоланню упереджень і дискримінації, формують позитивне ставлення до тих, хто «відрізняється», забезпечивши тим самим інклюзивність суспільства в майбутньому. Водночас громадянська освіта спонукає заклади освіти створювати умови, за яких всі учні мають однаковий доступ до освіти, в тому числі й діти з особливими освітніми потребами. Отже, забезпечення рівного доступу для всіх учнів, які різняться за своїми потребами, здібностями та місцем навчання, є одним із ключових завдань громадянської освіти. Для реалізації цього завдання використовують так званий інклюзивний підхід. Інклюзивний підхід – створення таких умов, за яких усі учні мають однаковий доступ до освіти, в тому числі діти з особливими освітніми потребами, які навчаються у загальноосвітніх школах; водночас усі учні мають можливість отримати досвід, знання, які сприяють подоланню упереджень і дискримінації, формуванню позитивного ставлення до тих, хто «відрізняється». Ключовий принцип, який лежить в основі інклюзивного підходу, полягає в тому, що школи мають бути відкритими для всіх дітей, незалежно від їхніх фізичних, інтелектуальних, соціальних, емоційних, мовних чи інших особливостей. До їх числа належать діти з порушеннями психофізичного розвитку та обдаровані діти, безпритульні і працюючі діти, діти, які належать до мовних, етнічних чи культурних меншин. Школам потрібно знаходити шляхи, які б забезпечували успішне навчання всіх дітей, включаючи дітей, які мають фізичні чи розумові розлади. Навчання учнів з особливим освітніми потребами накладає додаткові вимоги щодо діяльності вчителів. Особливо це стосується організації навчальної діяльності учнів з особливостями психофізичного розвитку. Діти з особливостями психофізичного розвитку можуть мати певні труднощі у навчанні, зокрема, під час вивчення курсу громадянської освіти, пов’язані з використанням власного досвіду у громадському житті, оскільки, психофізичні порушення позначаються на загальній активності дитини, в тому числі й на громадській. Завдання громадянської освіти в розвитку дітей з особливостями психофізичного розвитку полягає в тому, що вони, так само як і звичайні діти, мають повною мірою опанувати положення громадянської демократії. Насамперед засвоїти те, що в її змістовній тріаді (людина – суспільство – держава) є найвагомішою складовою демократії. Йдеться про те, що саме людина є системоформуючою основою суспільства та держави. За роки навчання дитина з особливостями психофізичного розвитку має усвідомити та реалізувати своє право на освіту та спеціальну допомогу в її отриманні. Це дасть їй можливість відчути себе частиною спільноти, яка підтримує її прагнення самореалізуватися, опанувати громадянську культуру, громадянські та загальнолюдські цінності. Водночас недостатність суспільного досвіду позначається на розвиткові громадянської освіченості та компетентності дитини з особливостями психофізичного розвитку і, відповідно, на її громадянській зрілості. Тому суто теоретичне вивчення цього курсу дітьми з особливими освітніми потребами може призвести до формалізму знань, що впливає на формування духовних, моральних якостей, ціннісних орієнтацій і світоглядно-психологічних характеристик особистості. Наприклад, недостатнє врахування особливостей дітей з порушеннями психофізичного розвитку у формуванні знань про політикоправову сферу громадянської освіти може позначитися на уявленнях про права людини та механізмі їх захисту. Це може бути пов’язане з тим, що, наприклад, дитина, яка самостійно не пересувається, лише чула (сама не брала ніякої участі) про обстоювання батьками її прав як інваліда, інші життєві ситуації, які були їй недоступні для спостереження, вона може не розуміти. Це також стосується формування у такої дитини усвідомлення себе як громадянина, а саме її активної позиції щодо необхідності брати участь у демократичних перетвореннях. У соціальній сфері це може істотно позначитися на формуванні впевненості у своїй спроможності впливати як на власне життя, так і на життя суспільства, вмотивованості громадянських вчинків; у культурній сфері – наприклад, на оволодінні культурою міжлюдських (міжгрупових і міжособистісних) стосунків; в економічній сфері – на формуванні вміння оцінити можливості самореалізації в системі ринкових відносин. Молода людина, отримавши освіту, має бути добре підготовлена до дорослого життя, і така підготовка передбачає, зокрема, володіння знаннями і вміннями, пов’язаними з громадянським суспільством, правовою сферою, правами, а також із загальними аспектами дорослого життя, наприклад, розумінням того, як потрібно влаштовуватися на роботу. Усі школи, де навчаються діти з особливими освітніми потребами, визнають, що один з аспектів їхньої роботи передбачає підготовку учнів до дорослого життя, яке має бути максимально незалежним, зважаючи на обмежені можливості, що впливають на життя особи. Громадянська освіта цілком правомірно розглядається як складова такої підготовки, що й пояснює потребу учнів і вчителів як у практичній діяльності, пов’язаній з реальними життєвими ситуаціями, так і академічній (на основі текстової інформації). Водночас аби засвоєння учнями з порушеннями психофізичного розвитку курсу громадянської освіти було ефективним, необхідно детальніше ознайомитися з особливими освітніми потребами кожної з категорій дітей в умовах навчання в загальноосвітній школі.

Питання

Наші почуття й дії стосовно інших бувають позитивними, а подекуди – негативними. Забобони, стереотипи й конфлікти можна віднести до неприємних аспектів людських стосунків. Чому ми не любимо або навіть зневажаємо одне одного? У цьому здебільшого винні забобони. Забобон (упередження) – невиправдано негативна установка щодо групи або її окремих членів. Це засудження наперед, яке навіює упередження проти людини або категорії людей лише через її належність до певної групи. Забобон – це сукупність установок, що охоплюють афект (почуття), поведінкові наміри (схильність діяти певним чином), знання (переконання). Особі, яка перебуває під впливом забобону, не до вподоби люди, не схожі на неї, і вона схильна припускати можливість їхньої дискримінації. Забобонна особа переконана, що ці інші люди є невігласами й небезпечними суб’єктами. Негативні оцінки, притаманні забобонам, можуть походити від емоційних асоціацій, потреби виправдати свою поведінку або з негативних переконань, які називають стереотипами. Стереотип – це усталена думка про особистісні якості групи людей. Вони можуть бути надто узагальненими, неточними й нечутливими до нової інформації. Наприклад, поширеним стереотипом серед європейців є думка, що мешканці Південної Європи (італійці, іспанці та ін.) емоційніші і менш сумлінні у роботі, ніж громадяни країн Північної Європи (німці, скандинави тощо). Справді, зерно істини у такому узагальненні є. Мешканці півдня експресивніші за жителів північних регіонів. Стереотипи можуть бути позитивними або негативними, точними або неточними. Точні стереотипи бувають корисними. Наприклад, стереотипне приписування британцеві більшої стриманості, ніж італійцю, означає розуміння того, чого можна від нього очікувати і як забезпечити мінімальні розбіжності під час взаємодії з представниками різних культур. Поміркуйте, в яких випадках стереотипи спричинюють непорозуміння. Корисність стереотипів полягає в тому, що вони допомагають систематизувати уявлення про світ. Водночас вони ведуть до трьох серйозних перекручень реальності. Надмірне випинання відмінностей між групами, а не загальних рис. Група, що оцінюється за стереотипом, здається незнайомою, небезпечною, поганою (не такі, як ми); люди поділяються на «своїх» і «ворогів», на «наших» і «не наших». Ігнорування відмінностей усередині однієї групи. Люди часто вважають, що їхня власна група складається з гарних людей, а інша – з поганих (усі вони однакові). Скажімо, один англієць поводиться сухо – всі англійці «сухарі»; один єврей хитрує – всі євреї хитрі. Проте якщо хитрує чи виявляє сухість хтось із власної групи, такі висновки не робляться. Вибіркове сприйняття. Люди схильні помічати лише те, що відповідає їхньому стереотипу, й відкидати інформацію, що йому суперечить. Стереотипи не є цілком помилковими. Чимало з них певною мірою справедливі, відображають щось важливе, суттєве в групі. Невідповідність виникає тоді, коли починають вважати, що зерна істини – це вся істина, і витлумачувати свої спостереження негативно. Проблеми зі стереотипами з’являються тоді, коли вони надто узагальнені й очевидно не відповідають дійсності. Інколи такі стереотипи навмисно нав’язують під час передвиборних кампаній. Так, громадян України полюбляють поділяти на західників (бандери) і східняків (москалі), нав’язуючи штучні та неправдиві уявлен- ня про мешканців Заходу та Сходу. Безумовно, певні відмінності між ними є, але вони не утворюють тієї прірви, що стоїть на заваді єдності нашої держави. Отже, забобони ґрунтуються на негативних стереотипах і являють собою негативну установку щодо певної групи людей. Забобони породжують дискримінацію – негативну поведінку, основою якої здебільшого (але не завжди) є установки упередженості, тобто те, наскільки ми прагнемо відмежуватися від деяких людей, більше залежить від наших почуттів до них, ніж від нашої думки про них. Витоки забобонів мають різну природу: це можуть бути соціальні умови життя, негативні емоції або недосконалість сприйняття та мислення, за допомогою яких ми усвідомлюємо навколишній світ, укладаючи його у спрощені схеми. Який життєвий досвід, на вашу думку, спричинює виникнення забобонів? Соціальні умови породжують та підтримують упередження. Наприклад, група, що відчуває задоволення від своїх соціальних та економічних переваг, частіше виправдовуватиме власне становище за допомогою упереджених суджень. Більш того, забобони можуть налаштовувати цю групу ставитися до інших людей так, що врешті-решт ці інші почнуть поводитися відповідно до її очікувань, і тим самим підтвердять уже наявні стереотипи. Соціальна ідентифікація (віднесення себе до певної соціальної групи за будь-якою ознакою, наприклад, віруючий, кримчак, науковець та ін.) також може породжувати забобони. Експериментальні дослідження американських психологів (М. Білліга, Г. Таджфела та ін.) довели, що внутрішньогрупова прихильність переважно виникає лише тому, що люди поділені на групи. Забобони є доволі живучими, їх дуже нелегко подолати. Зазвичай їх живучість зумовлена прагненням людей бути прийнятими іншими людьми (тобто внаслідок конформізму). Якщо забобон є соціально прийнятним, більшість громадян діятимуть відповідно до нього. Вони вчинятимуть певні дискримінаційні дії не тому, що матимуть потребу в цьому, а тому, щоб сподобатися іншим і бути соціально сприйнятими. Найефективнішим способом підтримки упереджень є інституційна підтримка. Школи, уряд, політики, засоби масової інформації часто формують забобони й сприяють їх поширенню. Наприклад, дійові особи президентських та парламентських виборчих кампаній в Україні активно формують і підтримують забобонне ставлення мешканців Західної та Східної України один до одного. Дуже поширеним є забобон про «годувальників та нахлібників», відповідно до якого Східна Україна годує Західну (реалії інколи суперечать цьому уявленню), або «москалів – зросійщених українців- непатріотів», згідно з яким мешканці східних областей не є патріотами України (таке уявлення теж далеке від істини). Утворившися, упередження живе почасти внаслідок інерції конформізму, почасти – через інституційну підтримку таких соціальних структур, як засоби масової інформації. Незважаючи на те, що коріння забобонів криється у соціальних умовах, емоційні чиннки підсилюють їх живучість. Дослідники іноді називають їх психологічними чинниками. Забобони живляться за рахунок фрустрації (блокування у досягненні мети) та агресії. Біль та фрустрація часто призводять до агресії. Коли причиною нашої агресії є переляк або невизначеність, ми нерідко переадресовуємо свою злість на так званого цапа-відбувайла. Така ситуація є доволі типовою, коли дві групи змагаються за право на отримання роботи, житла або за соціальний престиж. Тобто досягнення мети однією групою веде до фрустрації іншої. Забобони добре даються взнаки, коли дві групи змагаються за дефіцитні ресурси. Забобони дають відчуття соціальної переваги, а також можуть забезпечувати маскування почуття власної меншовартості. В Європі та Америці забобони найпоширеніші серед людей із невисоким соціально- економічним становищем або тих, чиє становище різко погіршилося, а також серед тих, хто відчуває загрозу своєму позитивному «Я»-образу. Наприклад, проведене на північному заході США дослідження (Крокер та ін.) продемонструвало, що члени громад із низьким соціальним статусом зневажливіше ставилися до інших груп, ніж представники громад із вищим статусом. Інше дослідження (Дж. Грубе, Р. Клейнхесселінк та К. Керні) засвідчило наявність зв’язку між самооцінкою й забобонами: коли люди почувають себе більш упевнено, вони позитивніше сприймають представників іншої групи, якщо ж їхня самооцінка під загрозою, ставлення різко погіршується. Так, чоловіки-студенти Державного університету у Вашингтоні з низькою самооцінкою, переглядаючи інтерв’ю з жінками під час прийому на роботу, негативно ставилися до сильних, незалежних жінок, натомість чоловіки із високою самооцінкою сприймали їх позитивно. Зневага до інших може слугувати й іншій меті: потребі належати до «своїх». Усвідомлення наявності спільного ворога об’єднує групу. Наприклад, почуття товариськості серед працівників організації досягає максимуму, коли вони відчувають антагонізм між собою й адміністрацією. Для того щоб Німеччина згуртувалася навколо нацистів, Гітлер використав «єврейську небезпеку». Отже, зневага до «чужих» може згуртувати групу. Найбільш схильними до забобонів є авторитарні особистості. Авторитарна особистість має такі риси: нетерпимість до слабкості, установку на покарання та смиренне шанування своїх внутрішньогрупових авторитетів. Авторитарна особистість не почуває себе у безпеці, надто уважно ставиться до питань влади та статусу, а також має негнучке, «чорно-біле» мислення й не терпить невизначеності. Саме тому такі люди схильні коритися тим, хто має владу, й карати тих, хто нижче за статусом. Окрім соціальних умов й емоційних чинників, не менш важливу роль у виникненні стереотипів відіграють пізнавальні процеси. Забобони, як свідчать дослідження, є побічним продуктом людського мислення – засобом спрощення складного навколишнього світу шляхом укладання його у зручні для нас схеми. Основою забобонів є реальні розбіжності, проте й на нас самих, і на джерела інформації, якими ми користуємося, діють різні феномени, що викривлюють істинний стан речей. Це надмірна узагальненість, вплив одиничних яскравих фактів, внутрішньогрупова прихильність, фундаментальна помилка атрибуції, самодостатнє пророцтво, феномен справедливого світу та ілюзія надійності. Надмірна узагальненість призводить до гіперболізації незначних розбіжностей між людьми різної статі, національності тощо. Особливість нашого сприйняття певних груп полягає в тому, що тільки-но людей поділили на групи, ми одразу починаємо перебільшувати однорідність усередині кожної з них та відмінності між групами. Наприклад, за даними одного дослідження, чоловіки виявилися більш упевненими та домінантними за жінок, а жінки – більш лагідними та схильними до співчуття, ніж чоловіки. Проте в переконаннях чоловіків і жінок ці характеристики різнилися вдвічі. Вплив одиничних яскравих факторів на виникнення забобонів значно більший за вплив ширшої і точнішої, але малоемоційної інформації. Так, опис кривавого злочину, скоєного особою національності Х, сприятиме формуванню відповідного забобону сильніше, ніж статистична таблиця, яка свідчить, що більшість злочинів скоюють особи національності Y. Феномен внутрішньогрупової прихильності виявляється у виникненні симпатії та наділенні позитивними якостями членів групи, до якої належимо ми самі, й антипатії до членів інших груп. Поняття «група» в цьому випадку може застосовуватися у доволі широкому значенні – від мешканців одного будинку до громадян цілої країни. Фундаментальна помилка атрибуції полягає в тому, що люди, пояснюючи неприємну поведінку інших, схильні переоцінювати роль внутрішніх чинників і недооцінювати зовнішні. Тобто поведінку інших людей ми часто пояснюємо їхніми внутрішніми особливостями: характером, настроєм, бажаннями та ін., незважаючи на різні зовнішні причини, зокрема на те, що їхня поведінка може бути реакцією на наші власні вчинки. Свою поведінку, на відміну від чужої, ми здебільшого пояснюємо дією зовнішніх, ситуативних чинників; винятки становлять пояснення наших досягнень та гарних вчинків. Самодостатнє пророцтво – це феномен, дія якого полягає в тому, що забобонна людина змінює поведінку щодо «чужих», що, у свою чергу, впливає на поведінку її партнерів по спілкуванню, наближуючи її до забобону. Яскравим прикладом самодостатнього пророцтва є експеримент американських психологів, що дістав назву «Пігмаліон у класній кімнаті». Молодій учительці математики психологи надали кваліфікований висновок про високі математичні здібності чотирьох учнів її класу, які насправді показували середні результати. Яким же було здивування вчених, коли за рік по тому в цих учнів не лише підвищилася успішність з математики, а й стрімко зріс загальний інтелектуальний розвиток. Отже, віра вчителя у неіснуючі здібності привела до їх реального формування, тобто пророцтво блискуче реалізувалося завдяки діям учителів, які очікували від своїх підопічних успіху. Так само самодостатнє пророцтво діє й у зворотньому напрямі. Негативні очікування щодо інших породжують у них негативну поведінку. Феномен справедливого світу означає неусвідомлене переконання, що добро та зло винагороджуються відповідним чином, що з людиною відбувається те, на що вона заслуговує, що кожний може сам будувати й контролювати власну долю. Такі переконання здебільшого не відповідають дійсності, проте вони потрібні для психічного благополуччя людини, оскільки дають підставу думати, що якщо з нею стане біда, то почасти вона сама в цьому винна. Тому людина гадає, що з нею цього не трапиться, а її зусилля не будуть марними. З раннього дитинства нас вчать, що добро винагороджується, а зло карається. Наполеглива праця й чесноти приносять дивіденди, а лінощі та аморальність – ні. Звідси недалеко до висновку: той, хто процвітає, заслуговує на свою долю. Отже, люди часто нечутливі до соціальної несправедливості не тому, що це питання їх не хвилює взагалі, а тому, що її не бачать. Вони переконані, що жертви насилля, ймовірно, самі його спровокували; бідняки не заслуговують на краще; хворі несуть відповідальність за свої хвороби та ін. Невдах не полюбляють, навіть якщо невдачі явно спричинені несприятливим збігом обставин. Усім добре відомо, що азартна гра завершується або програшем, або виграшем, й оцінювати гравця в таких випадках безглуздо. Проте ми рідко відмовляємо собі в задоволенні оцінювати людей за їхніми досягненнями, причому дуже часто ігноруючи той факт, що навіть найрозумніші рішення можуть призвести до поганих результатів. Ми схильні вважати тих, хто програв, менш компетентними і здібними. Не можна стверджувати, що талант й ініціатива не впливають на успіх, але ідея, що «цей світ справедливий», не враховує неконтрольованих чинників, які подекуди зводять нанівець найенергійніші зусилля. Ілюзія надійності – це особливий феномен, суть якого в тому, що ми схильні відчувати впевненість у висновках, зроблених на основі недостатньої інформації. До того ж ілюзія діє, навіть якщо ми усвідомлюємо її ненадійність. Феномен ілюзії надійності тісно пов’язаний із феноменом когнітивного дисонансу. Найпоширеніший у повсякденному житті наслідок спільного вияву цих феноменів – зростання впевненості у прийнятому рішенні й підвищення привабливості вибору після того, як його зроблено, при цьому не має значення, чого стосується це рішення: покупки, голосування на виборах, працевлаштування чи одруження. Тільки-но рішення прийнято, механізм ілюзії надійності й когнітивного дисонансу починають працювати на підтвердження його правильності й заперечення будь-яких доводів на користь альтернативних варіантів. Упередження та стереотипи мають сталий характер, і подолати їх складно. Стійкість стереотипів та забобонів зумовлена тим, що інформація, яка відповідає стереотипу, сприяє його зміцненню, а інформація, яка його спростовує, – ігноруються. Більш того, в тій самій інформації можна відшукати підтвердження протилежних стереотипів. Завершуючи розгляд цього питання, зазначимо, що наше розуміння людей, які нас оточують, і суспільства загалом далекі від об’єктивності. Ми уявляємо їх простішими, ніж вони є (стереотипи й забобони), а світ, в якому живемо, кращим, «правильнішим», ніж насправді (феномен справедливого світу), особливо не сумніваючись у справедливості власних суджень (ілюзія надійності). Як не дивно, але саме такі уявлення допомагають нам успішно існувати в цьому непростому світі. Отже, забобон (упередження) – це особливий тип установки, зазвичай негативне ставлення до представників певної соціальної групи тільки на підставі належності до неї. Забобон містить не лише негативну оцінку певної соціальної групи, а й деякі думки щодо її представників, що знаходить відображення в стереотипах. У свою чергу, стереотипи впливають на опрацювання соціальної інформації таким чином, що підтримують самі себе, чим зумовлюється їх стійкість і складність подолання. Стереотипи також виконують роль найкоротших ментальних шляхів, зменшуючи кількість пізнавальних дій, до яких нам доводиться вдаватися, щоб зрозуміти інших людей, скласти враження або сформувати судження про них. Виникнення стереотипів та упереджень спричинене соціальними умовами, емоційними чинниками й особливістю пізнавальних процесів.

Питання

Освіта – це консервативна система, яка доволі обережно сприймає нововведення. Однак потрібно бачити нове, розуміти його сенс і сприймати його як необхідність, зумовлену часом і новими соціокультурними реаліями. Згідно з дослідженнями вчених, сучасна освіта в її широкому розумінні виконує низку соціально значущих, цивілізаційно визначених функцій, а саме: ♦ політичну – відтворення існуючої системи влади і управління; ♦ економічну – відтворення і розвиток певного способу виробництва; ♦ соціальну – відтворення певних соціальних груп і відношень між ними; ♦ гуманістичну – відтворення і розвиток особистості. Орієнтація сучасної освіти коливається в системі давно визначених координат, що означають два полюси людського розвитку і світорозуміння. Йдеться про два протилежні підходи до суспільного розвитку. Суспільство, в якому свобода і права людей зневажаються, в якому одні люди використовують інших як засіб (в тому числі й через освіту), з повним правом можна визначити як антигуманне. Суспільство ж, в якому свобода і права поширюються на всіх його громадян, коли кожна особистість завжди вважається метою і ніколи засобом, визначається як гуманне. За всієї очевидної доцільності втілення другого з названих підходів, нині у світі продовжує домінувати авторитарна модель освіти, яка забезпечує відтворення людини насамперед як «засобу виробництва». Учні переважно позбавлені права на самостійність у навчальному процесі, їхня діяльність обмежена вузькими, регламентованими можливостями. Які, на вашу думку, повинні бути межі впливу учнів на шкільні справи? У зв’язку зі зміною епох, можна вести мову лише про передумови становлення особистісно-орієнтованої освіти, за якої домінуючою функцією може стати гуманістична. Отже, демократія і освіта є життєво важливою складовою будь-якого суспільства. На відміну від авторитарних суспільств, які намагаються вкорінювати стан інертного схвалення, метою демократичної освіти є виховання громадян з незалежним, допитливим і аналітичним світоглядом, проте глибоко обізнаних з правилами і практикою демократії. Адже демократія – це не лише великі права, а й велика відповідальність. Цього потрібно навчитися. І має це робити школа. Умовами ефективності шкільних громад є: ♦ громадські ради з питань освіти, які мають не призначатися, а обиратися демократичним шляхом усіма жителями відповідного шкільного району; ♦ громадські ради, які мають бути наділеними повноваженнями та правами; ♦ визначати основні напрями освітньої політики шкіль ного району; ♦ формувати бюджет установ освіти та його розподіл; ♦ вирішувати кадрові питання: (призначати керівників шкіл, приймати на роботу вчителів тощо). Щоб управління було ефективним, школа має стати самоврядувальною громадою учнів, батьків та вчителів. Зміни в суспільстві вимагають і змін у школі. Перед школою стоїть непросте завдання подолання авторитарних традицій, сформованих десятиліттями. Для того, щоб школа готувала дітей до життя в демократичній правовій державі, вона має бути заснована на демократичних засадах і повазі до прав людини. Надзадача школи: випускати в життя нові покоління громадян, здатних зробити внесок у побудову демократичного суспільства і правової держави. В умовах сьогодення у кожній школі є безліч питань, від вирішення яких залежить життєдіяльність учнів. Слід прагнути вирішувати більшість із них з урахуванням точки зору шкільного самоврядування. Визначте коло питань, від розв’язання яких залежить життя учнів у школі. Учнівське самоуправління має розглядатися насамперед не як один з елементів виховної роботи школи, а як самостійний громадський інститут, що дає можливість учням реалізувати своє право на участь в управлінні освітньою установою. Сутність питання про учнівське самоврядування полягала в зміні системи відносин суб’єктів шкільного процесу. Учнівське самоуправління – це можливість подолання ситуації, при якій в школі нічого не залежить від самих школярів. Включення учнів у процес управління школою також відкриває можливість для активізації власної діяльності учнів заради розв’язання шкільних проблем. Школа стає об’єктом інноваційної активності учнів, а учні, у свою чергу, учасниками процесу модернізації освіти. Проблема учнівського самоврядування має розглядатися у контексті завдань реформування школи. Учні, у межах самоуправління, включаються в діяльність по модернізації школи, сприяючи становленню системи державно-громадського управління, просуванню культури прав людини, освоєнню інноваційних способів розв’язання шкільних проблем. Для становлення учнівського самоврядування як самостійного суспільного інституту, потрібно створити, як мінімум, такі базові умови: ♦ наділити учнівське самоврядування правами участі в управлінні школою – реальними повноваженнями, які дають можливість серйозно впливати на шкільну політику; ♦ розробити технології учнівського самоврядування, що дає можливість учням і їхнім педагогам- наставникам проектувати і створювати системи самоврядування в умовах кожної конкретної школи; ♦ передати учнівському самоврядуванню ефективні технології роботи, що дозволяють вирішувати актуальні шкільні проблеми (їх можна запозичити із технологій «третього сектору», що використовуються в роботі громадських організацій); ♦ створити систему підтримки розвитку учнівського самоврядування, зокрема на рівні освітньої політики, в галузі конструювання взаємодії учнівського самоврядування зі структурами громадянського суспільства; ♦ організувати інформаційну, методичну підтримку з розвитку організаторських здібностей шкільних активістів. Які з базових умов учнівського самоврядування характерні для української школи? Вирізняють такі напрями діяльності органів учнівського самоврядування: ♦ представницький напрям – участь учнівської ради в обговоренні шкільних проблем і ухваленні рішень, вироблення думки учнів з питань шкільного життя, участь у роботі органів загально- шкільного самоврядування; ♦ напрям вирішення конфліктів – посередництво у вирішенні внутрішніх конфліктів на принципах добровільності; ♦ інформаційний напрям – інформування школярів про шкільні проблеми і шляхи їх розв’язання, діяльності учнівської ради; ♦ шефський напрям – організація шефства старших над молодшими; ♦ напрям зовнішніх зв’язків – організація взаємодії з позашкільними структурами, органами самоврядування сусідніх шкіл, залучення зовнішніх ресурсів до розв’язання проблем учнів і школи загалом; ♦ організаторський напрям – підтримка позашкільних, соціально-значущих та інших ініціатив школярів; ♦ правозахисний напрям – захист прав учнів у школі. Як можна забезпечити реалізацію кожного із вищезгаданих напрямів? Завдання самоврядування полягають у наступному: ♦ вивченні потреб учасників освітнього процесу, пов’язаних із життям і діяльністю в освітній установі; ♦ виявленням потреб та інтересів, які можуть бути реалізовані в умовах школи в подальший період; ♦ складанні і здійсненні плану діяльності органів самоврядування з реалізації виявлених потреб; ♦ внесенні за потреби коректив у план діяльності органів самоуправління всіх учасників освітнього процесу; ♦ оцінюванні результатів запланованої діяльності. На початковому етапі самоврядування учнів розглядається як організація дозвілля, відпочинку, розваг. По мірі розвитку самоуправління все більше місця має відводитися у змісті його діяльності суспільно корисним справам, спрямованим на організацію життя, навчання, праці учнів, участь в управлінні школою, на захист своїх прав та інтересів. Як традиційно виставлялися пріоритети завдань учнівського самоврядування? Для досягнення цих принципів потрібно реалізувати низку конкретних завдань, а саме: ♦ надати учням реальну можливість разом з педагогами брати участь в прогнозуванні, організації, виконанні та аналізі навчально-виховного процесу; ♦ формувати в учнів потребу і готовність удосконалювати свою особистість, створювати умови для розвитку здібностей і враховувати інтереси членів учнівського колективу, збагачувати духовний світ, розвивати самостійне мислення і самосвідомість; ♦ виховувати позитивне ставлення до загальнолюдських цінностей, норм колективного життя, законів держави, розвивати громадянську й соціальну відповідальність за самого себе, свою сім’ю, навколишніх людей, суспільство і державу; ♦ формувати уміння самостійно знайти справу корисну суспільству, державі, вести невпинну роботу за збереження миру, берегти й охороняти природу. Особливу увагу слід приділити формуванню в учнів демократичної культури, яка потрібна для саморозвитку і самовдосконалення саме в правовій державі. Навчання навичкам самоврядування, вільного вибору і відповідальності дає змогу розвинути в учнів бажання брати участь в громадському житті, реалізовувати свої права і свободи, відповідати за свої вчинки, обирати владу і свій шлях у житті. Розвиток самоуправління є актуальним соціально- педагогічним завданням. Участь школярів в управлінні справами школи розглядається, передусім як спосіб навчання дітей демократії, підготовки їх до життя в демократичному суспільстві. Зробити процес виховання в школі справді демократичним, відкритим, гуманістичним допоможуть особливі органи самоврядування шкільного життя.







Дата добавления: 2015-08-17; просмотров: 298. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2020 год . (0.029 сек.) русская версия | украинская версия