Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ 10 страница




Питання

Як ви вже знаєте з історії, предки українського народу залишили відомі всьому світу пам'ятки цивілізації: культуру скіфів-землеробів, скіфів-кочовиків, трипільську культуру. Як свідчать археологічні дані, вже у IV-VII ст. на території Подніпров'я утворилися союзи давньослов'янських племен, відомі під назвою русів. Ця назва етимологічно пов'язана з територією поселення східних слов'ян – басейнами річок Росі, Росави та ін. Українцям, формуванню українського етносу передували русичі, руси, праслов'яни, скіфи, сармати та ін.

Особливістю формування українського етносу є те, що історичні передумови його становлення складаються у чітких культурно-географічних межах однієї і тієї ж території. Завдяки цьому, попри змінювання народів на території, що становила ареал майбутнього формування українського етносу, культурно-історичне підґрунтя цього процесу готувалося тисячоліттями. За даними археології, на цій території залишався певний автохтонний антропологічний субстрат, який, хоча й не був слов'янським, проте сприяв безпосередній трансляції стародавньої індоєвропейської культурної традиції. Особливість етногенезу на цій території полягала в тому, що він характеризувався прямою трансляцією культурних традицій і цінностей в єдиному геокультурному руслі, яке дає змогу безпосередньо ввести в етнотворення українців тисячолітній досвід інших народів. Не випадково українська мова характеризується з-поміж більшості слов'янських мов своєю наближеністю до індоєвропейської мовної групи. Український орнамент успадкував риси орнаментів трипільської культури, не кажучи вже про її аграрні традиції. У цьому контексті природним є і те, що українська хата за всіма ознаками, аж до традицій білити глиною стіни, сягає скіфсько-сарматських часів. Український народний танець гопак містить певний код давньої слов'янської культури, що передає певну динаміку форм та структур рухів, конче потрібних для духовного та фізичного вдосконалення людини. Відомо, що слово "гоп", яке входило до індоєвропейської мови-основи, є водночас праслов'янською формою позначення пастуха, а сам гопак – сакральним дійством, через яке символічно передавались рухи крил птахів – жайворонка, яструба, голуба. Дослідники зазначають також зв'язок українського епосу з піснями пастухів стародавніх цивілізацій Сходу, включно з інструментарієм (сопілка, флейта, струнні). Цей глибоко-вкорінений тисячолітній культурний досвід, накопичений в ареалі майбутньої України, трансформувався в епоху Київської Русі в етнокреативний чинник українського народу.

Київська Русь існувала як окрема унікальна цивілізація і типологічно подібна до таких найближчих до неї цивілізацій, як середньовічні візантійська та західнохристиянська. Як і кожна цивілізація того часу, вона була поліетнічною. Київська Русь становила цілісну самодостатню систему економічного, суспільно-політичного та культурно-релігійного життя й займала велику частину території Східної Європи. У її розвитку виділяють такі періоди: формування – VI-VIII ст., зростання – IX-X ст., розквіту – X­-перша половина XII ст., диференціації – друга половина XII – перша половина XIII ст. і трансформації, коли на її тлі вже починають виявлятися контури нових етнокультурних феноменів, – друга половина XIII-XV ст. Саме в цей період починається формування з давньоруської народності – української нації.

Стимулюючими факторами соціокультурно-етнічної консолідації населення, майбутньої України були три грізні "виклики" з боку зовнішніх сил: по-перше, татарсько-турецька агресія, що особливо посилилась в останній чверті XV ст. і загрожувала самому фізичному існуванню населення цих земель; по-друге, польсько-шляхетська експансія в Україні після Люблінської унії 1569 р., внаслідок якої майже всі українські землі опинилися під владою Польщі, котра за­грожувала скасуванням традиційних прав та вольностей населення; по-третє, церковно-культурна експансія польсько-католицького духівництва.

Загальною реакцією, "відгуком" на ці "виклики" була етносоціокультурна консолідація цих земель, з військово-політичним центром у Запоріжжі й релігійно-культурним у Києві. Запорізька Січ стала найважливішим осередком української державності. Чим знаменна для становлення українського етносу Запорізька Січ? Насамперед поширенням демократичних традицій, культу "вольностей", свободи, прагненням до соціальної справедливості, незалежності, єднання на демократичних принципах. Вона була першою козацькою християнською православно-демократичною республікою. Демократизм Запорізької Січі на століття випередив Європу – він сформувався задовго до Великої французької революції, що проголосила демократичні свободи.

Особливу роль у розквіті етнічної самосвідомості українців відіграло письменство. Перша школа в Києві, згідно літописів, уже була у 988 р. У XVI ст. Україна вирізнялася розвитком шкільництва і високим рівнем грамотності. Протягом другої половини XVI ст. національних рис починає набувати й церковно-культурно-освітнє життя (міські братства та їхні школи, Острозька академія, творчість Івана Вишенського та його сучасників-полемістів). Демократизація освіти справ- . ляла позитивний вплив на розвиток ремесел, малярства, збагачувала фольклор. Ці громадсько-політичні і культурно-освітні процеси визначали першу стадію власного історичного, національного буття українського народу. Цю стадію можна датувати в широких межах XVI-XVIII ст. і виділити такі етапи: консолідації ядра українського народу з кінця XV до початку XVII ст., до часів П. Сагайдачного; національно-дер-жавно-культурного самоутвердження – століття між десятими роками XVII та XVIII ст. Це був період розвитку і піднесення національної культури, її самоорганізації та розкриття потенційних можливостей за умов постійного збагачення завдяки творчому сприйняттю західноєвропейських впливів.

Подальший етноісторичний розвиток України являє собою цілісність і послідовність суспільно-національного поступу від виникнення власне національної, в сучасному розумінні, самосвідомості у частини української дворянської інтелігенції Лівобережжя та Слобожанщини на межі XVIII-XIX ст. до наших днів, утвердження України як повноцінного, самостійного, державного, етносоціального організму. Якщо більшості народів Центральної Європи пощастило здобути національно-державну самоідентичність після Першої світової війни (угорці, поляки, чехи) чи навіть раніше (греки, болгари), то їхнім східним сусідам (українцям, білорусам, грузинам та ін.) у цьому не поталанило. Українці здобували свою національно-державну самовизначеність двома етапами, на початку та наприкінці XX ст., а в середині цього століття вперше утворилася територіально-адміністративна єдність українських етнічних земель.

Формування і розвиток української нації та її прагнення створити (відтворити) власний етносоціальний організм у першій чверті XX ст. обернулися лише частковим успіхом: на початку 20-х років XX ст. більша частина України опинилася в межах однієї відносно автономної квазідержавної адміністративно-політичної структури, до якої внаслідок Другої світової війни були приєднані й етнічні території за Дністром і Збручем.

Національно-культурний рух другої половини XX ст. мав вирішити основну проблему – створення повноцінного українського етносоціального організму в межах власної державності, який би відповідав вимогам та стандартам сучасного цивілізованого життя.

Нову добу свого національно-культурного розвитку український народ розпочав творенням національної держави, прийняттям Декларації про державний суверенітет (1990) та Акта проголошення незалежності України. Декларація про суверенітет проголошує самовизначення української нації, яка розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення.

Сьогодення нашої Батьківщини виразно засвідчує, що подальший розвиток української нації та її культури пов'язані, окрім вирішення економічних проблем, забезпечення добробуту народу України, з остаточним подоланням нашарувань ідеологізації, з переорієнтацією на загальнолюдські культурні досягнення та надбання сучасної світової цивілізації, з утворенням громадянського суспільства, соціально-політичної злагоди, втіленням у життя історично вироблених рис українського національного менталітету – особистісної свободи, персоналістських цінностей, софійності світу, єднання з природою та ін., – оскільки розвиток національно унікальної і самоцінної сучасної нації та її самобутньої культури можливі лише шляхом органічного гармонійного поєднання надбань сучасного загальнолюдського процесу зі специфікою національного менталітету.

Питання

Фундаментальні засади сучасної демократії ґрунтуються на синтезі різних ідей, кон цепцій та форм організації. Вона поєднує традиційні ліберальні цінності з ідеями, запозиченими від античної демократії, християнського, соціалістичного та інших рухів, ураховує нові реалії інформаційного суспільства. Історичні корені демократії сягають далекого минулого, первісних засад організації суспільного життя. Через родовий устрій та первісну демократію пройшли всі народи. Первісна демократія — це природна форма самоврядування за низького рівня виробництва, його примітивного характеру, колективної праці, спільного володіння її знаряддям і результатами, нечисленності й низької густоти населення. Общинники мали рівні права на управління справами роду й участь у судочинстві (варто зазначити, що в найдавніших суспільствах чоловіки й жінки були рівними у правах). Первісне суспільство могло існувати лише за умов первісної демократії, оскільки в ньому можна було вижити тільки завдяки спільним зусиллям групи людей; вождю влада не могла дати значних ресурсів, які потрібно було оберігати й збільшувати. Первісна демократія характеризувалася спільністю особистих і суспільних інтересів. Поміркуйте, чому для первісної демократії була характерною спільність особистих і суспільних інтересів. Державні форми демократії давнього, античного світу – це демократії невеликих міст-держав Греції і Давньоримської республіки. Переваги й вади античної демократії стають предметом політичних роздумів її сучасників. Для Геродота (він використав це поняття вперше), Платона, Арістотеля, Цицерона, Сенеки та інших класичних авторів демократія – це така форма організації державної влади, яка належить не одній особі (як при монархії), не групі людей (як при олігархії), а громадянам держави. Давньогрецька демократія була безпосередньою, тобто такою, що забезпечувала внесок кожного вільного громадянина в управління державою через участь у народних зібраннях, обіймання певних державних посад, на які його могло бути обрано за конкурсом або призначено за жеребкуванням, причому кожен міг обіймати управлінську посаду тільки один раз. Народні зібрання обговорювали й вирішували всі важливі справи, а чиновники мали звітувати про свою діяльність. Афінський поліс не знав фундаментальних принципів сучасної демократії, таких як поділ влад, політичний та ідеологічний плюралізм, система представництва тощо. Афінська демократія була насамперед системою прямого правління, за якого народ як сукупність вільних громадян виступав колективним законодавцем. Сучасний політичний філософ Девід Хелд справедливо зауважує, що афінське місто-держава, яким правили правителі-громадяни, не розрізняло держави й суспільства. В античних Афінах громадяни були водночас і підданими політичної влади, й творцями суспільних законів та норм. Народ брав участь у законодавчій та судовій функціях, «афінське поняття громадянства зумовлювало його безпосередню участь у цих функціях, у „державних” справах». Для більшості філософів Давньої Греції характерне негативне ставлення до демократії. Так, Платон зараховував її, разом із тимократією, олігархією й тиранією, до «хибних» форм держави через надмірність свободи. Для нього демократія – це влада черні, яка не зважає на жодні закони. Арістотель різко критикує демократію, де верховна влада належить демосу, а не закону, адже політичне правління, згідно з його тлумаченням, є правлін- ням закону, а не людей; закон – це «врівноважений розум». Давньогрецькому філософу належить також ідея верховенства природного права над законами держави. Він вважав, що природне право має бути основою для права умовного, яке є результатом діяльності влади та угоди між людьми. Згодом цю ідею верховенства природного права над законами держави було розвинуто в сучасній теорії прав людини і концепції правової держави. Правопорядок був ідеалом і Стародавнього Риму. Закон мав бути вищим за людські прагнення й амбіції. Чинне законодавство не можна було змінювати на власний розсуд, усі – навіть ті, хто перебував при владі, – мали шанувати його й підкорятися йому. Цей ідеал зберігся в Європі упродовж усієї її історії. Джерелом влади в Римській республіці був народ. Владу було поділено між різними інституціями: консули, сенатори, трибуни і цензори мали різні повноваження. Поєднання безпосереднього народовладдя з представницькими інститутами, а також одноосібним правлінням створювало стан політичної врівноваженості, яку Полібій і Цицерон вважали гарантією від державних зловживань. Римська демократія збагатила політичне життя появою інституту народного трибунату, який започаткував механізм стримувань і противаг у системі влади. Комплекс взаємовідносин між сенатом, консульською владою й народним трибунатом як політичний інститут забезпечив широку участь вільних громадян у політичному процесі. Можна стверджувати, що саме в Римі вперше було здійснено розподіл влади як на соціальному, так і на інституційному рівні. Певний внесок у поширення цінностей рівності і прав людини належить християнству, яке вимагало поваги до кожної людини як істоти, наділеної душею й створеної Богом за своїм образом і подобою. Божественне походження зумовлювало принципову рівність усіх людей. Християнство звертається до внутрішнього світу людини, її вільного вибору віри, життєвих орієнтирів. Воно визнає споконвічну свободу волі кожного. Саме з античних часів ознаками демократій вважалися існування виборного представ ницького органу влади, надання громадянам політичних прав, оригінальна система обрання посадових осіб. Вибори стають поширеним і прийнятним способом формування суспіль ної влади й визнання чийогось авторитету. Проте недосконалість античної демократії полягала в обмеженому доступі до влади широких верств населення, зокрема, рабів і жінок. За доби середньовіччя демократичні ідеї не знайшли втілення в реальних державно-правових нормах. Влада закону й держави сприймалася людиною як така, що має божественне походження, і тому основи залежності й служіння, нерівності станових прав розглядались як природні. Незважаючи на перевагу монархічних форм правління, в середні віки існували інститути й механізми народовладдя: народні віча, станові зібрання, виборні магістратури й парламенти (англійський парламент, іспанські кортеси, генеральні штати у Франції), громадське самоврядування – общинне, земське, міське, а також самоврядування у професійних організаціях. Церковні собори як колективні органи духовної влади також претендували на представницьке вираження інтересів народу. У цей період Марсилій Падуанський обстоює ідею чіткого розмежування законодавчої та виконавчої влади, яка делегується монарху у формі мандату, що може бути відкликаний у будь-який момент. Під впливом християнства в Європі поширюється теорія суспільного договору, яка розглядає державну владу як наслідок вільного договору народу й правителя, які повинні дотримуватися досягнутих домовленостей. У цей період у Європі формуються становопредставницькі установи, з яких пізніше постала буржуазно-демократична парламентська політична система. Замість з’їздів феодалів у Франції було засновано постійний виборний орган – парламент. Поступово він перетворився на контролювальний та вищий судовий орган, а функції станово-представницької установи перейшли до Генеральних штатів, де були представники від духівництва, дворянства і – вперше – від так званого третього стану – верхівки міщан та заможних селян. На Британських островах парламент спочатку здійснював значний вплив на питання податкової політики, а згодом і на інші сфери політичного життя країни. Королі скликали парламенти переважно тоді, коли відчували потребу в грошах, прагнули запровадити нові податки або підтвердити старі, потребували схва лення своєї політики. Судово-адміністративні ж функції монархи за лишали за собою. Важливу роль у розвитку демократії Нового часу відігравала самоврядність місцевих громад. Найяскравіше ця форма демократії виявилася в так званому Магдебурзькому праві та самоорганізації міських цехів. Вагомий внесок у побудову ідейних засад сучасної демократії зробили діячі епохи Відродження та Реформації. В поглядах Н. Макіавеллі, М. Лютера, Ж. Кальвіна, Т. Мюнцера, Ж. Бодена, Т. Мора та інших наочно відображалося неприйняття панівних політико-правових порядків феодального суспільства. Зміна уявлень про демократію за Нового часу привела до розроблення концепції класичної ліберальної демократії, ідеологами якої були Дж. Стюарт Міль, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, А. де Токвіль та ін. Вони заклали підвалини класичного лібералізму, основу якого становили ідеї «мінімальної держави» або «держави нічного сторожа», принципів невтручання держави в економіку та суспільні справи, а також негативного права. До характерних ознак класичної ліберальної демократії належать: ♦ визначення суверенітету народу; ♦ визначення прав і свобод особи як природних і невід’ємних; ♦ констатація політичної рівності громадян; ♦ правове обмеження державної влади на основі розподілу громадянського суспільства і держави та встановлення межі державного втручання; ♦ захист автономної особи і прав меншості стосовно більшості; ♦ поділ влади, створення системи стримувань і противаг. З кінця ХVIII ст. чільне місце в уявленнях про демократію посіли такі ліберальні цінності, як права і свободи особи, парламентаризм, конституціоналізм, законність тощо. Водночас ідеологи класичного лібералізму не дбали про забезпечення всіх громадян рівними політичними правами й залучення їх до управління державою, а мали за мету захистити власників, а часто й аристократію від свавілля монарха, ліквідувати феодальні обмеження, які гальмували розвиток нових суспільних відносин. Із урахуванням історично зумовлених обмежень саме лібералізм як теорія та ідейно-політична течія є підґрунтям сучасного розуміння демократії. Становлення правових держав у XVIII-XIX ст. було неможливе без конституційного закріплення гарантій прав і свобод особи. Уперше ліберальну концепцію прав людини було юридично закріплено в 1776 р. у Вірджинській декларації, яка стала в основою Білля про права Конституції США. У 1789 р. природні і невід’ємні права було проголошено у французькій Декларації прав людини і громадянина. Незважаючи на розвиток теорії і практики демократії, тільки у XX ст. цілком запанувала вимога дотримання прав людини, загального та рівного виборчого права. Трагічні події Другої світової війни довели, наскільки важливим є визначення елементарних і необхідних прав кожної людини, які не може скасувати жодна влада. Ці норми зафіксо вано в національних законодавствах більшості країн світу та низці міжнародно-правових документів. Так, Загальна декларація прав людини наго- лошує, що «всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та правах» і не можуть бути позбавлені цих прав та гідності ні за яких обставин. Держави, які прийняли Декларацію, взяли на себе зобов’язання дотримуватися цих прав і запровадити їх у національне законодавство.

Питання

Засоби необхідні для здійснення певної дії предмета, приладу чи їх сукупності. Засоби навчання – це комплекс оснащення навчального процесу для його ефективності. Функції засобів навчання полягають в наступному: 1) забезпеченні навчального процесу джерелами знань; 2) керуванні пізнавальною діяльністю учнів; 3) мотивації стимулювання пізнавальною активністю учнів; 4) виховній функції. Існують різні класифікації засобів навчання. Для аналізу засобів навчання у громадянській освіті використовують як критерій спосіб отримання інформації. Виокремлюють три групи засобів навчання: а) наочні; б) звукові; в) текстові. Розглянемо схему «Класифікація засобів навчання громадянської освіти». Запропонуйте свій варіант класифікації засобів навчання громадянської освіти. На основі дидактичної мети можна виокремити такі групи наочних засобів: ♦ ілюстративні (образні), які відповідають на питання «що?», «який?»; ♦ креслярські (умовно-графічні), які відповідають на питання «як?»; ♦ відеозасоби, які відповідають на питання «що?», «який?», «як?», «де?». Розглянемо кожну групу окремо. Ілюстративні наочні засоби посідають важливе місце в процесі навчання. Вони дають учням найбільш цілісне, яскраве уявлення про конкретне явище чи подію, що вивчається. Учні відчувають себе спостерігачами, свідками. Вони дізнаються що відбувається в певний час у певному місці, які люди присутні, який статус вони мають та ін. Ілюстрація дає емоційний заряд учням, допомагає відчути колорит епохи, дає матеріал для розумових операцій (аналізу, порівняння тощо). Окремо варто розглянути фотоджерела. Алгоритм дослідження фотоджерел за навчальним посібником «Історія епохи очима людини» такий: 1. Опишіть, що ви бачите на фотографії. 2. Які предмети, речі зображені на фото? Які з них автор, на вашу думку, хотів показати найвиразніше? Чому? 3. Що роблять люди, зображені на фото? 4. Зверніть особливу увагу на те, чи люди спеціально позували для цієї фотографії. Чому саме в цей момент і на цьому місці опинилася людина з фотоапаратом? 5. Чи розміщена на фото якась текстова інформація (плакати, реклама, підписи)? Як вона пов’язана з іншими зображенями? 6. Якщо вам не відома дата виготовлення фотографії, спробуйте за всіма можливими ознаками визначити час її появи. 7. Обов’язково слід брати до уваги, як співвідноситься інформація з фотографії з інформацією інших джерел (текстом, статистикою, карикатурою тощо), та намагатися створити цілісне уявлення. 8. У разі, якщо джерела суперечать одне одному, слід з’ясувати – чому. Яку нову інформацію дає протиставлення різних джерел? Яке з них викликає у вас більшу довіру, чому? 9. Яку максимальну інформацію можна отримати, розглядаючи фото? На які запитання фотодокумент не може дати відповіді? Якої інформації бракує? У процесі аналізу задіюють такі прийоми роботи з фотоджерелами: ♦ з позицій представників різних соціальних, етнічних, вікових, релігійних, статевих груп тощо; ♦ з диференційованих позицій (наприклад, різні видання); ♦ озвучення подій на фотоджерелах; ♦ уявлення думок людей, зображених на фотодокументах; ♦ співставлення різних фотопозицій про одну подію. Серед наочних джерел, що оригінально подають інформацію, є карикатура. Це твір чи окремий художній образ, в якому в гумористичній або сатиричній формі перебільшено характерні осоливості (частіше негативні, а інколи й позитивні) як окремої людини, так і суспільства чи явища з метою їх висміювання чи возвеличування. Карикатурист надає нам неочікуваний, оригінальний погляд про нас самих і навколишній світ. При цьому міра жарту по-своєму відображає рівень духовної культури народу, суспільства і епохи. Карикатурист є необ’єктивним і відверто не прагне подати різні точки зору, оскільки висловлює лише власний (або замовника) погляд. Алгоритм дослідження карикатур (за навчальним посібником «Історія епохи очима людини»): 1. Яка головна ідея крикатури? Поясніть свою думку. 2. Перевірте дату створення карикатури. Якій події чи якому явищу вона присвячена? 3. Чи впізнаєте ви персонажів? Завдяки чому? Яке ставлення до них, позитивне чи негативне, відображає карикатура? 4. Визначте символи, використані автором. Чому художник помістив їх у малюнок? 5. Яку оцінку, інтерпретацію персонажів, подій, явищ подає малюнок? Чи згодні ви з нею? 6. Які ідеї та політичні погляди сповідує автор? Як це можна визначити? 7. З якою метою створювалася карикатура? На кого вона розрахована? 8. Що вам уже відомо з інших джерел про події, пов’язані зі змістом карикатури? Як співвідносяться ваші попередні знання з посланням карикатури? Цікаві види робіт для учнів можна організувати з плакатами. Болгарский учений Р. Кушева пропонує такий план аналізу плакатів: 1. Назвіть подію і дату, якій присвячено цей плакат. 2. На яку аудиторію він розрахований? 3. Хто із персонажів тут зображений і з якою метою? 4. Яка інша символіка використана на плакаті? 5. Чиє це «послання»? Чи легко його «прочитати»? Як варіант роботи із цим видом наочності, можна запропонувати: самостійне індивідуальне чи групове виготовлення учнями плакату до тієї чи іншої теми уроку. Креслярські наочні засоби мають велике значення у процесі розвитку абстрактного мислення школярів: допомагають аналізувати та узагальнювати історичні явища, засвоювати їх істотні ознаки і взаємозв’язки, схему причин, наслідків, особливостей, взаємозалежностей, ієрархії, тобто, відповісти на питання «як?» Креслярську групу наочних засобів можна поділити на низку підгруп:

1.Графіки – дають уявлення про кількісні показники. Вдало складені графіки, як й інші графічні зображення цифрових даних, викликають інтерес, привертають увагу учнів, допомагають засвоєнню навчального матеріалу. Особливо добре через призму графіків сприймаються зв’язки між величинами. Користуючись такою системою зображень, учитель має можливість зекономити час, адже висновки зі статистичних даних швидше вивести і швидше сприймаються. 2. Діаграми – показують співвідношення кількісних характеристик об’єктів чи явищ. Форма діаграми визначається змістом і цільовим призначенням того матеріалу, який потрібно ілюструвати. Нині розроблено багато різних форм діаграмування: стовпчикові діаграми, квадратні, багатокутні, кубічні, колові, кільцеві, фігурні, об’ємні тощо. Кожен вид діаграм може бути ускладненим, крім того, їх можна поєднати в одному наочному посібнику з іншою наочністю (наприклад, історичними картами), що зробить матеріал більш наси- ченим і привабливим. 3. Логічні схеми. Їх поділяються на такі види: ♦ схеми перерахування – найпростіші схеми, які показують (перераховують) складові цілого, можуть мати елементи ілюстрацій; ♦ логічні піраміди показують (перераховують) складові історичного об’єкта, їх характеристику і співвідношення в системі ієрархії (суспільства, суспільної групи тощо), залежність між якими виражається розміщенням: чим вище знаходиться елемент, тим важливіше становище він посідає; ♦ схеми «Політична система» пояснюють систему підлеглості та розподілу повноважень у системі влад: вони є втіленням певного історичного об’єкта, який складається з кількох елементів – вказується статус елементів і їх розміщення (чим вище знаходиться елемент, тим важливіше становище він посідає) за допомогою з’єднувальних ліній і стрілочок; ♦ причинно-наслідкові (структурно-логічні) схеми показують сукупність причин, передумов, особливостей, характерних рис, наслідків певної події, явища, закономірностей у певному взаємозв’язку; ♦ нестандартні схеми відображають систему взаємозв’язків та взаємовпливів об’єктів, особливості протікання явищ за допомогою нестандартних підходів (тобто схем, що не ввійшли до попередніх видів). 4. Стрічка часу – застосовують для пояснення хронології, розвитку уяви про час, полегшеного засвоєння хронологічного матеріалу. 5. Таблиці – для формування багатьох історичних понять на основі проведення логічних операцій, що значно полегшує осмислення й запам’ятовування матеріалу. За допомогою таблиці можна здійснити: а) добір найважливіших даних, явищ і об’єктів у конкретному матеріалі; б) систематизацію найважливого та істотного; в) виклад усього відібраного й систематизованого у найлегшій для сприйняття формі; г) отримання навичок аналізу цифрового матеріалу чи умовних співвідношень; г) виділення тих чи тих закономірностей. 6. Педагогічний малюнок – складне поєднання різних підгруп креслярських наочних засобів (так звані опорні схеми). 7. Знаки-символи – символічне зображення науко- вих понять чи явищ. Отже, значну частину креслярських засобів становлять статистичні дані. Статистика є важливим джерелом, що дає змогу з’ясувати періодичність, тривалість явища, подає його кількісну характеристику, звертає увагу на темпи, циклічність розвитку тощо. Завдяки статистичним даним можна визначити основні суспільні тенденції певної країни у певний період і порівняти їх із подібними процесами в просторі і часі. При цьому слід пам’ятати, що статистичні дані, як і будь-яке інше джерело, можуть давати часткову, викривлену або фальшиву інформацію. Тому для об’єктивного аналізу їх потрібно розглядати в сукупності з іншими джерелами, перевіряти відповідність даних, аналізувати мету збирання інформації, час і місце збирання даних, особу укладача. Фільми, відео і радіопередачі дають змогу створити міцне підґрунття для організації бесіди. Наприклад, це може бути первинна реакція учнів на фільм, про те, наскільки він був «життєвим», чи зображені дійові особи реалістично чи вони покликані проповідувати яку-небудь політичну або етичну проблему. Звукові посібники відіграють важливу роль у процесі викладання історії. Голос учителя у навчальному процесі є провідним засобом, але він не повинен стати самотнім джерелом звуків. Розгляньмо звукові засоби і позиції класифікації звукових посібників за характером використаних в них матеріалів: ♦ музичні твори слугують переважно емоційним фоном для розповіді вчителя; ♦ записи літературних творів також можуть використовуватися на уроках громадянської освіти, а саме: вірші, уривки з віршів чи прозових творів у виконанні професійних читців. Такі записи можуть стати джерелом для висвітлення соціальної проблеми очима митця; ♦ записи мови видатних діячів та звичайних людей дають можливість побачити їхнє ставлення до тих чи тих подій. Текстові посібники покликані стати важливим джерелом інформації в самостійній роботі учнів. Водночас їх використовують як знаряддя формування в учнів багатьох умінь і навичок. Вирізняють такі види текстових посібників: ♦ документи – передають враження очевидців чи учасників про певні історичні події. Їх аналіз на заняттях громадянської освіти слід проводити за алгоритмом дослідження історичних документів; ♦ науково-популярна та наукова література – ознайомлює із трактуванням історичних фактів (сюди нале- жить і адаптований текст шкільних підручників); ♦ художня література – покликана зацікавити учнів певними історичними подіями, ознайомити з ними в обробці митця. Текстові джерела найбільш звичний вид історичного матеріалу (за посібником «Історія епохи очима людини»). Для детального аналізу історичного тексту слід відповісти на такі питання: 1. Що це за документ або вид документа: а) запис у щоденнику; б) лист, приватний чи офіційний; в) спогади; г) публічне звернення чи заклик; д) політичний документ (звіт, протокол, резолюція. урядова постанова, декларація, тощо); е) дипломатичне послання, акт, нота; є) уривок з історичного дослідження? 2. Хто є автором (авторами) документа: приватна особа, офіційна, анонім та ін.? 3. Яка політична, національна, етнічна, службова належність автора? Яким чином це впливає на його ставлення до подій? 4. Чи є у документі інформація, яка підтверджує, що він ґрунтується на особистому досвіді чи на причетності автора до згадуваних подій? 5. Чи був автор очевидцем того, що сталося, або ж брав безпосередню участь у подіях? 6. Чи є в документі які-небудь факти, що допомагають зробити висновок про мету виникнення документа? Кому адресований текст? 7. Коли з’явився документ? Чи був він написаний тоді, коли сталася подія, відразу після неї чи за кілька днів, тижнів, місяців чи навіть років потому? 8. Автор просто повідомляє про ситуацію, передає інформацію або описує те, що сталося, чи документ містить також погляди, висновки і рекомендації? 9. Чи намагається автор об’єктивно й осмислено описати те, що сталося? 10. Чи є в документі які-небудь твердження чи фрази, які б свідчили про уподобання чи упередження автора проти будь-якої групи людей чи точки зору? 11. Чи є в тексті факти, що вказують на те, що цей документ є вірогідним джерелом інформації? Залежно від відповідей на ці запитання можна визначити ступінь вірогідності інформації. Тому завжди слід намагатися проаналізувати якомога більше різно- манітних джерел, беручи до уваги їхню правдивість. Отже, специфіка підходу при роботі з комплексом засобів підпорядкована загальній методиці викладання. Засоби комплексу мають стимулювати всебічну розумову діяльність учнів. Учитель повинен використовувати всю можливу інформацію, закладену в засоби навчання, для організації самостійної діяльності учнів, розвивати їх здібності, визначати і співставляти факти, розглядати проблеми і питання.







Дата добавления: 2015-08-17; просмотров: 275. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2020 год . (0.003 сек.) русская версия | украинская версия